Довгождана зустріч

Довгождана зустріч

Нещодавно випадково почули, як донька та племінниця з гордістю хвалилися, що у них є «дядя герой Мар’ян». Не важко було здогадатися, що говорили про брата дружини, який у складі Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади одним із перших потрапив на передову АТО. Крім того, дізнавшись, що їхній герой нарешті отримав кількаденну відпустку, вони з нетерпінням очікували на зустріч із ним.

Того дня, коли родина мала намір зібратися разом, ішов сильний дощ, однак дівчатка й чути не хотіли про те, що можуть не побачити дядька. Заради цього вони були ладні на все, тож їдучи в автобусі, всю дорогу (а це – понад 100 км) сиділи сумирно та не скаржилися на незручності. Єдине, що їх турбувало, – хто першим обійме свого героїчного родича. І невідомо, чи потім ображалися б одна на одну, та «дядя солдат» зумів одночасно схопити в обійми обох, обрубавши таким чином коріння можливої дитячої незлагоди.

Після майже тримісячного перебування в одній із найгарячіших точок – поблизу Слов’янська, зокрема на горі Карачун, наш звитяжець зовні ніби й не змінився, хіба що трохи схуд. Однак погляд, рухи та манера говорити свідчили, що він став розважливішим, обережнішим і уважнішим до оточення. Та найголовніше – пізнав справжню ціну життя.

Зазвичай небагатослівний, розповідав про солдатські будні, побачене і пережите стримано. Про одні речі говорив усім, про інші – тільки, коли не чула матір. Довгу розмову час від часу переривали діти, які зі словами: «Подивіться, що я вмію» наввипередки забирали нашого співрозмовника в іншу кімнату, щоб продемонструвати свою вправність. А ще – майже один за одним приходили односельчани, щоб подякувати за службу та залишити «трохи гривень, аби кишеня у солдата не порожніла». І ця небайдужість зворушувала та підбадьорювала.

Тривожні події так чи інакше торкнулися усіх, і сьогодні багато родин мають свого героя – сина, брата, чоловіка, племінника, сусіда, друга, знайомого або просто односельчанина. Ми хвилюємось та чекаємо їхнього повернення, намагаємося допомогти, хто чим може, морально підтримати. Адже це для них так само важливо, як і зброя та засоби індивідуального захисту. Тому не скупімося на добрі справи й щирі слова вдячності для тих, хто захищає нас.

Віктор Миронець.