Не юнак, а вже мужчина

Не юнак, а вже мужчина

Вчора, коли у вечірній час повертався з роботи, до мене підійшла дівчина років двадцяти і запитала, як пройти на потрібну їй вулицю. Оскільки я добре знаю наш мікрорайон, то, звичайно, люб’язно допоміг їй зорієнтуватися. Дівчина ґречно подякувала, і ми розійшлись з нею у різних напрямках.

Здавалося б, нічого особливого – звичайна, навіть рутинна, ситуація (ми ж бо чи не кожного дня запитуємо самі або підказуємо іншим номери будинків і назви вулиць), але, після цієї випадкової зустрічі, щось мене насторожило. Довго ламав собі голову і нарешті таки збагнув, що звертаючись до мене, вона вжила слово «мужчина». Не «молодий чоловік» і не «юначе», як ще донедавна мене усі називали, а саме «мужчина».

Пригадую, коли розміняв третій десяток, то якийсь час завжди обурювався, якщо у громадському транспорті хтось із студентів чи навіть підлітків просив: «передай, буд ласка, за проїзд». Тоді просто бісило, що молодші на п’ять, десять, а то й навіть більше років молоді люди мені «тикають». Потім, як кажуть у наших журналістських колах, побув трохи вагітним цією думкою, і до мене нарешті дійшло, що це ж, мабуть дуже добре, коли ти виглядаєш молодшим за свої роки і легко вписуєшся в загальний молодіжний інтер’єр. Усвідомивши це, я заспокоївся і аж до вчорашнього дня не переймався тим, як мені кажуть «ви» чи «ти». Так само, не боявся ставати старшим.

Однак, сказане дівчиною слово «мужчина», знову нагадало мені про те, що, як точно колись зауважила Ліна Костенко, «життя іде і все без коректур, і час летить, не стишує галопу…» Так що нині я трохи збентежений, адже так хочеться якнайдовше чути на свою адресу приємне для слуху «юначе» та «молодий чоловік» і, водночас, так втішно від того, що нарешті по-справжньому подорослішав.

Віктор Миронець

Про справжніх чоловіків

Про справжніх чоловіків

Мужній, хоробрий, галантний, вихований, освічений, сильний, добрий, щедрий і, звичайно, красивий – погодьтеся, ці епітети найчастіше вживає більшість жінок для характеристики справжнього чоловіка. Та, на жаль, у житті немає нічого абсолютно ідеального, тож не всі чоловіки відповідають таким, без сумніву, високим критеріям оцінювання.

Можна довго сперечатися щодо того, чому останнім часом усе частіше з жіночих вуст зривається розчароване і водночас образливе для представників сильної половини людства: "Справжніх чоловіків скоро потрібно буде записувати до "Червоної книги" як вид, що зникає". Однак, визнаймо, що визначення справжності чоловіка за будь-якими критеріями завжди буде суб'єктивним. Візьмемо, для прикладу, хоча б мужність. Хтось без вагання заходить до палаючого будинку і рятує людське життя, а дехто у наш нелегкий час наважується усиновити дитину і таким чином зробити її долю кращою. І хоч ці вчинки лежать у різних площинах сприйняття, їх однаково можна назвати мужніми.

Так само й інші чесноти – у кожного чоловіка вони проявляються по-своєму. Скажімо, та сама доброта може мати різні прояви, а сила буває не лише фізичною. Іноді доцільніше і навіть ефективніше покладатися на силу духу, ніж на міць м'язів.

Однак є й інший не менш важливий момент, який, коли говоримо про справжніх чоловіків, чомусь часто залишається поза увагою, – виховання. Адже не секрет, що система навчання у дитячих садочках і школі здебільшого розрахована на дівчаток. І дівчаток, і хлопчиків, як правило, навчають жінки: вдома мама й бабуся, у дитячому садочку – вихователька, у молодших класах – учителька. Вчителі-чоловіки з'являються лише у середній і старшій школі, коли хлопчики вже частково сформовані як особистості без представників чоловічої статі. Як наслідок, в багатьом жінкам доводиться самостійно виховувати у своєї другої половинки риси справжнього чоловіка. Звичайно, це прикрий для чоловічої свідомості факт, але, як кажуть, маємо те, що маємо.

Зважаючи на усе вищесказане, стає очевидним, що представницям прекрасної половини людства не потрібно судити чоловіків аж надто суворо. Разом з тим не варто їм також бути легковажними і перед тим, як зробити свій вибір, обов’язково зважити усі «за» і «проти».

P.S. Це мій особистий погляд на проблему, і я допускаю, що він в цілому або в окремих моментах може не збігатися з думкою інших.

Віктор Миронець

Вірте у свою мрію

Вірте у свою мрію

Усе частіше можна почути розмови про те, що сьогодні людські мрії збуваються набагато рідше, ніж колись, оскільки устрій нашого життя останнім часом зазнав значних змін. Зокрема у ньому стало більше стресових ситуацій, клопотів і переживань, які жодним чином не сприяють мріям. Однак, можливо, причина такого стану речей в іншому, і ми просто розучилися мріяти?

Згадайте себе у підлітковому віці, свої мрії і очікування від життя. Погодьтеся, уява тоді малювала наші бажання так реалістично, яскраво і переконливо, що не виникало жодних сумнівів у здійсненні задуманого. Та минав час, і під тиском буденності поступово ставало не до якихось там ефемерних марень. Ми подорослішали, і нам щоденно потрібно було вирішувати більш нагальні проблеми, пов'язані з роботою чи сім'єю. Словом, влаштовувати власне життя. А тут, як правило, ставало не до дитячих мрій, втілення яких в реальність неодмінно відкладали.

Тим часом буденність усе більше затягувала у свої тенета, і ми взагалі забували про них. А якщо й пам'ятали, то коли нарешті облаштували своє місце під сонцем, виявлялось, що на здійснення мрій уже немає сил. Хтозна, можливо, саме тому мудрі люди радять боротися за свої мрії, не чекаючи на слушний момент. Адже проблеми і клопоти ніколи не зникнуть, бо такий уже закон буття: не встиг зробити одну справу, одразу потрібно братися за іншу.

Однак незважаючи на рутину і постійну заклопотаність, у кожного з нас усе ж бодай раз на кілька років з'являється шанс здійснити заповітну мрію чи змінити своє життя на краще. На жаль, ми не завжди помічаємо і надаємо належного значення на перший погляд незначним подіям і ситуаціям, які насправді можуть вказувати на той єдиний шанс. Тож як наслідок, мрія й надалі залишається просто мрією.

Тут, звичайно, можна заперечити, оскільки є люди, які не лише пам'ятають про свої мрії, а й роблять усе можливе, щоб вони здійснилися, але їм чомусь у цьому не щастить. І так у житті буває дуже часто.

Насправді нічого дивного тут немає, бо хоч заважати здійсненню мрій може багато чинників, найчастіше причиною невдачі стає неготовність до змін, іноді занадто для нас кардинальних. Приміром, до збільшення відповідальності на новій посаді чи переїзду в інший будинок, а то й навіть інше місто. От і виходить, що, впритул наблизившись до досягнення своєї мети, боїмося зробити найважливіший останній крок.

Та, як кажуть, вовків боятися – у ліс не ходити. Тому нічого не бійтеся, а головне – вірте у свою мрію, і вона рано чи пізно обов'язково здійсниться.

Віктор Миронець

Ревнує, а чи любить?

Ревнує, а чи любить?

Напевно, кожен знає або хоча б чув про найпростіший спосіб визначення ревнивця – лоскотання. Мовляв, якщо людина боїться лоскоту, то вона ревнива. І хоча про абсурдність цього методу теж усім відомо, серед нас є і ті, хто йому довіряє. Недарма ж фраза: «ревнує, – значить любить» стала майже постулатом.

Здавна вважається, що ревнощі нероздільно пов’язані з любов’ю, однак як саме, достеменно ніхто не знає. У словнику Ожегова зустрічаємо академічне пояснення: «Ревнощі – болісний сумнів у чиїсь вірності і любові». Є і філософське зауваження «Хто не ревнує, той не любить», зроблене багато століть тому християнським теологом і філософом Августином Блаженним. Протилежне визначення ревнощів «як звіра, що шкрябає душу» свого часу висловив Вільям Шекспір.

Якщо вдуматися у різні визначення, то побачимо, що у кожному з них є раціональне зерно. Це свідчить, що насправді ревнощі бувають різними і їх наслідки теж різні. Вони можуть підсилити кохання або перетворити його на ненависть і знищити, залишивши пособі лише байдужість. Тобто суть, як кажуть, у дозуванні, адже навіть цілющі ліки, якщо їх вживати без міри, можуть стати отрутою.

Закономірно після цього постає логічне запитання: «Як визначити безпечну дозу ревнощів?» І щоб на нього відповісти, потрібно насамперед з’ясувати природу цього почуття.

Французький письменник-мораліст Франсуа Ларошфуко ще у XVII столітті стверджував, що ревнощі складаються з однієї частки кохання і з дев’яносто дев’яти часток самолюбства. Через півтора століття Оноре де Бальзак до цих складників додав ще й егоїзм і марнославство.

Сучасні психологи розділилися у думках, однак більшість фахівців зауважує, що основною причиною виникнення безпідставних ревнощів, як правило, є невпевненість у собі, що породжує страх втратити партнера. Зокрема психолог і психофізіолог Юрій Щербатих вважає, що людина ревнує не тоді, коли любить, а коли хоче, щоб любили її. «Ревнощі – це зовсім не кохання, а швидше бажання його мати або страх втратити, і це дає підстави говорити про ревнощі як про різновид стресу, причому досить важкого», – робить висновок фахівець.

Погодьтеся, якщо розглядати ревнощі саме з такого погляду, то вони втрачають майже всю свою романтичну привабливість. Однак, на жаль, людська натура така, що ми часто спочатку щось робимо і лише потім думаємо про наслідки. Так і з ревнощами: не кожен замислюється над тим, що вони належать до найголовніших руйнівників шлюбу.

По-перше, ревнощі погіршують стосунки подружжя. Постійні підозри, докори, стеження, сльози і скандали роблять життя двох людей під одним дахом нестерпним. По-друге, зовнішні прояви цього почуття негативно впливають на психіку дітей. По-третє, якщо ревнивець вчасно не зупиниться, то існує небезпека переростання на перший погляд нешкідливих і несерйозних докорів у сильне, нав’язливе, негативне і агресивне почуття.

Насправді ревнощі – не таке вже й безневинне явище. І хоча вони є супутником любові, це не те почуття, яке потрібно плекати у своїй душі, бо коли підозри набувають хворобливих форм (а рано чи пізно так неодмінно станеться), нічим хорошим це не закінчиться.

Безпечного дозування ревнощів не існує. Краплина за краплиною вони наповнюють чашу терпіння, день за днем підточують фундамент кохання. Адже, як зауважують фахівці, у хворобливих ревнощах мало любові до іншої людини, більше страху і самозакоханості, пов’язані вони передусім із підсвідомим прагненням влади і власності. А там, де є влада, обов’язково виникає страх її втрати.

Вірність, любов, чесність, відкритість і довіра – ось справжні складові щасливих подружніх стосунків. А ревнощі це – паразит, який живе за рахунок любові.

Віктор Миронець

Підкорити Місяць

Підкорити Місяць

Кажуть, що чужі діти ростуть швидше, ніж свої. Головним чином нам так здається, бо ми їх рідше бачимо, от помічаємо навіть найменші зміни в поведінці і зовнішності. Однак наші сини та дочки теж, як кажуть, не пасуть задніх і з кожним днем усе більше пізнають світ. Здавалося б, ще не так давно вони тільки навчилися ходити і говорити, а тут уже і школа не за горами. І хоч так буває лише в казках, насправді вони ростуть не по дням, а по годинам. Придивіться пильніше до своїх малолітніх дітей, і ви обов’язково помітите, що сьогодні, у час стрімкого розвитку науково-технічного прогресу, вони краще за нас пристосовані до життя. Наприклад, моїй донечці Ангеліні лише п’ять років, а вона уже самостійно вміє не лише вмикати комп’ютер, а й також заходити в Інтернет, шукати там потрібний сайт з мультфільмами, обирати в меню відповідний розділ і вмикати вибраний мультфільм. Звичайно, цей сайт збережений в закладках, що значно полегшує їй роботу, але сам факт такої обізнаності вражає. До того ж її цьому ніхто не навчав і вона сама, уважно спостерігаючи за нами, наловчилася усе робити.

Можливо, для когось це не є великим досягненням (хтозна, може, у п’ять років усі діти добре знають комп’ютер), але враховуючи те, що у цьому віці я (та й зрештою і більшість з нас) нічого, крім як ламати іграшки, не вмів, погодьтеся, мені, як батьку, є чим пишатися.

Свого часу, американський астронавт Ніл Амстронг, який першим із людей ступив на Місяць, сказав, що хоч «це маленький крок для людини, але великий стрибок для людства». Так от наші діти кожного дня дають нам привід радіти за них. І нехай їхні досягнення здаються незначними, насправді це не так, і вони повсякденно підкорюють свій власний Місяць.

Віктор Миронець

ДОБРО НАВЗАЄМ

ДОБРО НАВЗАЄМ

Вважається, що переважна більшість вітчизняних або, як ще кажуть у народі, наших мультфільмів розрахована на дитячу аудиторію, хоча насправді вони можуть багато чому навчити і дорослих. Пригадаймо, зокрема, відомий мультиплікаційний фільм «Просто так», герої якого по черзі дарують один одному красивий букет польових квітів, нічого при цьому не вимагаючи навзаєм. Він переконує у тому, що добро завжди має бути безкорисливим.

На жаль, ця проста істина часто забувається. Більше того, ще у Стародавньому Римі існувала приказка: «Даю, щоб ти мені дав». Іншими словами, якщо хтось зробив добро, то у відповідь потрібно відплатити за це, і часом навіть більше, ніж отримали.

Звичайно, за щось хороше обов'язково потрібно віддячити. Цей принцип, який іноді ще називають «правилом вдячності», існує уже багато поколінь і закарбувався у нашій свідомості майже на генетичному рівні. Пригадаймо для прикладу хоча б одвічне: «Нехай добро воздасться сторицею». Однак насправді не все так просто, як здається на перший погляд. І, головним чином, через те, що дуже часто «правило вдячності» використовують для досягнення корисливих цілей.

Тих, хто так чинить, можна назвати лялькарями, адже вміло смикаючи за «ниточки» наших почуття обов'язку і вдячності, вони можуть будь-кого змусити зробити те, що їм потрібно. Запитаєте як? Дуже просто – спочатку роблять вам невеличку послугу, а опісля просять зробити щось для них. Розрахунок тут простий – якщо людині зробили щось хороше і приємне, вона навряд чи зможе відмовити. Хтозна, можливо, саме через це нам інколи доводиться виконувати чужі прохання не тому, що цього бажаємо самі, а тому, що комусь чимось зобов'язані.

До речі, цим методом дуже часто користуються представники різних релігійних сект. Не цураються його і деякі продавці на ринках, які пропонуючи нам безкоштовно скуштувати свою продукцію, сподіваються викликати психологічне зобов'язання купити той чи інший продукт із вдячності за виявлену люб'язність.

Подібне відбувається й під час торгу за ціну. Для цього, як правило, ціну на товар завищують, і продавець у процесі дискусії з потенційним покупцем поступово її знижує до певного рівня. При цьому вираз обличчя у нього стає таким, ніби він залишається без останнього, хоча насправді нижче прибуткового для себе рівня ціну ніколи не зменшить. У свою чергу, бачачи таку жертовність, ми врешті-решт купуємо товар, бо якось нечесно не відповісти на таку великодушну поступку.

Корисливі люди, для яких добрі справи – лише спосіб отримати особисті вигоди, можуть трапитися будь-де і навіть входити до близького оточення. Тому потрібно бути надзвичайно уважними та обачними, спілкуючись із ними, пам'ятаючи при цьому, що справжня доброта – безкорислива і ніколи не вимагає нічого навзаєм.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Я - УКРАЇНЕЦЬ!!!

Вчора біля входу на одну із станцій київського метрополітену у мене мала відбутися важлива зустріч. Але так сталося, що я невірно розрахував час і приїхав туди майже на годину раніше. Тож довелося трохи чекати. Хтозна, можливо, це чекання було б нудним, однак мені пощастило – неподалік молодий хлопець своєю, без перебільшення, віртуозною грою на гітарі та чудовим співом зробив довгі хвилини чекання неймовірно цікавими. Судячи з того, як він віддавався справі, я одразу зробив для себе, переконаний правильний, висновок – хлопець співав не так для того, щоб заробити трохи грошей, як для власного задоволення. Пісні незабутнього Володимира Івасюка «Мила моя», «Тільки раз цвіте любов», «Я піду в далекі гори», «Ангел», гурту Плач Єремії - «Лиш вона», «Ти втретє цього літа зацвітеш», «Коли до губ твоїх…», Другої ріки - «П’ю з твоїх долонь» збурили душу настільки, що здавалося опинився в зовсім іншому вимірі. А потім була «Така, як ти одна на все життя» Океану Ельзи.
Те як звучала пісня у виконанні хлопця було чимось фантастичним. Думаю, якби Святослав Вакарчук у цей момент стояв поруч, то неодмінно сказав би мені, що це найкращий переспів його пісні. Але Святослава там не було, тож довелося самостійно робити припущення про це. Зізнаюся чесно, пісня мене просто порвала, а коли зазвучали перші акорди приспіву, очі підступно зволожились і по щоці прокотилася солона сльоза. У цей момент я думав лише про одну єдину і Богом дану мені людину. Ті, хто мене добре знає, здогадаються про кого я говорю. Так що, Танюша, якщо ти читаєш цей пост, знай я тебе безмежно кохаю і вважаю однією на все життя.
Хоч як дивно це звучить, отямився лише тоді коли хлопець доспівав пісню. Потім настала тиша, оскільки вуличний музикант уже збирався йти, а там, де він стояв розташувалась весела компанія із двох дівчат і двох юнаків з гітарами. Що ж, подумав я, послухаю нову музику. Та рівень виконання і репертуар нових виконавців, порівняно з попереднім, був набагато нижчим. Не скажу, що співали хлопці геть погано, але вони намагалися імітувати голос і тембр звучання виконавців, чиї пісні переспівували. А це, як на мене завідомо хибний підхід. А ще вони співали російською. Одразу скажу, що я не противник російської мови. Більше того, так склалися обставини, що повсякденно нею мені доводиться розмовляти більше, ніж українською. Однак після такого проникливого й наповненого непідробними почуттями виконання українських пісень, російські уже звучали не так яскраво, а навпаки якось буденно і шаблонно. Навіть актуальна сьогодні, з огляду на події останнього часу, пісня Віктора Цоя «Перемен» через недолуге виконання, не викликала жодних емоцій.
Звичайно, можна списати усе на кустарне виконання і низький професійний рівень виконавців. За даних обставин певною мірою це дійсно так. Однак, погодьтеся, не можна не враховувати також те, що українську мову не даремно називають солов’їною. Так само, як і недаремно уже давно весь світ вважає її наймелодійнішою після італійської мовою на землі. І я безмежно вдячний незнайомому молодому вуличному музиканту за те, що він своїм співом уже вкотре це підтвердив. А ще, що, сам того не знаючи, він значно підсилив рівень мого патріотизму. Я – УКРАЇНЕЦЬ! І Я ПИШАЮСЬ ЦИМ!

Подарувати настрій

Подарувати настрій

Існує думка, що все, що з нами відбувається, – віддзеркалення нашого внутрішнього стану. Тож варто настрою трохи зіпсуватися і навколишній світ одразу стає не таким яскравим та барвистим, а життя здається нудним і монотонним. І хоч на самопочуття впливають багато факторів, погодьтеся, найчастіше пригнічує негода і, м'яко кажучи, не вельми приємна поведінка інших людей.

Боротися з поганим настроєм можна різними способами. Спеціалізована література, інтернет-сайти та форуми наповнені найрізноманітнішими порадами щодо того, як вирішити цю проблему. Але, на жаль, вони не завжди допомагають, бо всі ми різні і навіть однакові обставини на кожного впливають по-своєму. Тому іноді доводиться вигадувати індивідуальні способи зробити свій похмурий день яснішим.

Та, як кажуть, усе нове – це добре забуте старе. Іншими словами, щоб не придумали, хтось обов'язково вже це робив до нас. Можливо саме тому є дві і справді універсальні поради щодо поліпшення настрою. Перша з них закликає побільше рухатися. Причому не важливо, що робити – гуляти чи прибирати в домі. Головне – не лежати на дивані перед телевізором.

Друга – вчить ставитися до подій з певною часткою гумору. Звичайно, не все те, що з нами трапляється, викликає сміх, але, погодьтеся, примхи природи не така вже й велика трагедія. Зрештою, як і зламаний каблук чи брутальна поведінка, особливо незнайомої людини. Просто потрібно бути вищим за це – не брати близько до серця неприємні слова і не опускатися до рівня того, хто нагрубив. Адже хоч би що сталося, хто б що сказав, все одно життя на цьому не закінчується.

У свою чергу, поліпшити настрій – половина справи, важливо якнайдовше його зберегти. І тут доречно вдатися до досвіду тих, кого майже неможливо вивести з рівноваги. Ці люди завжди посміхаються і здається ніщо й ніхто не може їх засмутити.

Є кілька пояснень такому стану речей, та самі веселуни зізнаються, що найнадійніший захист від будь-яких неприємностей – оптимізм, а хороший настрій підтримувати найкраще, ділячись ним з іншими. У цьому і полягає маленька таємниця щасливих людей. А щоб власний хороший настрій неодмінно став корисним для інших, не забувайте робити приємне просто так від щирого серця. Адже корисливість і добрі справи – несумісні.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Герої нашого часу

Герої нашого часу

Напевно, кожен, незалежно від віку, статі та соціального статусу, має одного чи навіть кількох кумирів – людей, якими захоплюємося, беремо приклад і хочемо бути схожими на них. І не обов'язково це мусять бути відомі полководці, державні діячі, співаки, актори, спортсмени чи будь-які інші публічні особистості. Часто справжні герої живуть поруч, але ми їх не помічаємо. Та й не всі вчинки вважаємо героїчними.

Кажуть, герої були потрібні завжди – в часи давно зниклих древніх цивілізацій, у період темного середньовіччя та буремного і багатого на події ХХ століття. Потрібні вони й у наш час. Затребувані будуть також і в майбутньому. А все тому, що саме завдяки видатним особам людство рухається вперед. Вони своїм прикладом надихають інших на благородні вчинки, спонукають розвиватися, мріяти, прагнути стати кращими. Щоправда, це стосується не всіх, бо й герої бувають різними – позитивними й негативними, відомими і невідомими, а головне – справжніми та штучними. Причому, від останніх шкоди значно більше, ніж користі.

Хоч як прикро про це говорити, але, на жаль, останнім часом штучних стало занадто багато. І не тому, що бракує мужніх, цілеспрямованих людей, поведінка яких варта наслідування. Просто справжні герої не шукають слави. Вони не хизуються перед фото- і відеокамерами, їм не потрібна увага і всенародне визнання, а якщо журналістам й вдається умовити їх на інтерв'ю, то зазвичай соромляться і ніяковіють.

Нагороди вони теж приймають неохоче, вважаючи, що вже отримали найголовнішу – неймовірні відчуття задоволення від здійсненого. Така унікальна суміш почуттів виникає лише тоді, коли допоміг врятувати чиєсь життя або зробив будь-яку іншу добру і важливу справу. Їх важко описати простими словами, тому якщо хочете їх пізнати і дозволяє здоров'я, спробуйте стати, скажімо, донором крові, особливо для дитячої лікарні. Повірте, ви здобудете більше, ніж віддасте. А ще – дивитиметеся на світ зовсім іншими очима.

Тож хто вони – справжні герої нашого часу? Відповідь на це запитання складна і водночас проста. Бо, хоч кожен із нас по-своєму розуміє поняття «героїзм», загалом усі сприймаємо цю рису характеру насамперед як готовність до дій в нестандартних і критичних ситуаціях.

Крім того, лише мужні люди ніколи не покладаються на долю і наполегливо рухаються вперед, навіть коли обставини хочуть їх зламати. Іншими словами, герої – це ті з нас, чиї вчинки свідчать про те, що вони, як кажуть, недаремно живуть на білому світі.

Саме тому героями сміливо можна вважати батьків, які у наш нелегкий час зважуються створювати багатодітні родини, усиновлювачів, інвалідів, які, звалося б, найбільше обділені життям, але попри це, своїм прикладом засвідчують, що сила духу може творити просто неймовірні речі, та звичайно всіх тих, хто не відвертається від чужих проблем та бід, допомагаючи іншим за покликом душі, а не задля визнання чи нагороди.

Придивіться також до наших матерів. Доки були малими, вони завжди, незважаючи на втому чи недугу, найпізніше лягали спати й найраніше прокидалися, щоб приготувати нам сніданок та чистий одяг. Коли ж стали дорослими, маємо власні родини та дітей, наші неньки, як і раніше, за звичкою, притаманною лише люблячому материнському серцю, обмежують себе в багатьох речах, щоб заощадити і «скласти дітям хоч якусь копійчину». Невже це не героїзм? Ще й який!

Героями, як відомо, не народжуються, а стають. І кожному з нас бодай раз у житті випадає нагода проявити свої найкращі риси. Головне – не прогавити цей шанс. При цьому зважте на те, що не потрібно чекати можливості врятувати світ, бо навіть знявши з дерева неслухняне кошеня, ви одразу станете справжнім героєм для дітвори зі всієї округи.

Віктор Миронець

ЗІЗНАВАЙМОСЯ В ЛЮБОВІ

ЗІЗНАВАЙМОСЯ В ЛЮБОВІ

Хоч і звучить це надто пафосно та банально, але любов можна сміливо назвати основою нашого життя. Адже це почуття – багатогранне. Воно стосується всього, що нас оточує і, хочемо того чи ні, впливає на наші думки, світогляд та переконання.

Як, чому і навіщо виникає любов? Відповідь на це запитання століттями шукають філософи, мудреці, письменники, поети і навіть учені. Хтозна, можливо, їхні зусилля марні через те, що насправді у кожного своя правда. Єдине, у чому всі дослідники феномену любові погоджуються: від неї нікуди не подінешся і рано чи пізно вона полонить навіть найчерствіші серця.

Є у цього світлого почуття і ще одна особливість – щоб воно не згасало, його потрібно постійно підтримувати словами та вчинками. Однак часто, навіть сповнені до когось любов'ю, не поспішаємо це робити, вважаючи, що наші почуття і так зрозумілі, а прості і водночас глибокі за змістом слова: "Я тебе люблю!" чомусь іноді вимовити не так уже й просто.

Тим часом ті, кого любимо, потребують цих слів, як повітря, без якого неможливо жити. Зрештою, ми й самі хочемо чути їх від рідних і близьких. Адже знаємо, що щире зізнання у любові, особливо зроблене в слушний час, обов'язково подарує хороший настрій, а важкої миті підтримає, відродить віру у себе, додасть снаги встати з колін і крокувати далі.

Сила любові надзвичайно велика. Вона здатна творити неймовірні речі, спонукає до постійного руху і пошуку нових способів зробити щасливішими тих, кого любимо.

Тому не потрібно боятися якомога частіше зізнаватися у любові найдорожчим людям – коханим, дітям, батькам, пам'ятаючи при цьому, що любити – означає насамперед бажати іншому добра.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Любіть Україну

Любіть Україну

Батьківщину і батьків, які подарували життя, не вибирають – це аксіома. Так було і буде завжди. І хоча кожен із нас вкладає свій зміст у поняття "рідна земля", для більшості людей вона починається з отчого дому. З того місця, де нас із любов'ю та надією чекають і куди повсякчас лине наша душа.

І хоч би куди закинула доля, у яких далеких світах довелося побувати, нас завжди тягне додому. Недарма кажуть, що дома й стіни допомагають, а на Батьківщині і повітря інше. Ті, кому випало побувати на чужині, знають ціну цим словам і підтвердять, що жодні чудеса світу не зрівняються з красою рідного краю.

Блакитне небо, ясні зорі, зелені ліси, повноводні ріки, пишні сади, щедрі ниви... Навіть сонце, яке у своїх теплих обіймах зігріває увесь світ, і величний Чумацький Шлях, що не одне століття вказував нашим дідам-прадідам дорогу в неосяжних таврійських степах, якщо дивитися на них з батьківського обійстя, здаються зовсім не такими, як деінде, в інших краях. А скільки сил додається, коли йдеш тихою рідною вулицею, яка більше нагадує море вишневого, абрикосового чи яблуневого цвіту...

У рідному краї все особливе, найгарніше і найсмачніше. Яблука з батьківського саду, налиті життєдайною силою і дбайливо зібрані у плетений кошик, так і просяться, щоб їх скуштували. Достиглі сливи красуються у сонячному промінні і ніби змагаються із "золотими" абрикосами на здобуття звання найкрасивішого фруктового дерева. А малина, вишні, агрус... Що ж, бджоли сусіда діда Івана, як завжди, трудяться на славу – всі садки навколо рясніють добротним урожаєм. Та й мед вони теж смачний збирають, такого в магазині не купиш.

Рідний край... Земля легендарних і героїчних подій, невичерпне джерело краси світу і бездонний колодязь людської мудрості, наснаги і життєдайної сили. Рідний край... Його не можна не любити. А любити, в першу чергу означає дбати, поважати і не бути байдужим до його подальшої долі, яка залежить винятково від кожного з нас.

Тому, як заповідав нам незабутній Володимир Сосюра, любімо Україну "всім серцем своїм і всіма своїми ділами", бо кому ж, як не нам, захищати, оберігати і примножувати багатства рідного краю?

Віктор Миронець

ЇЇ Величність Жінка

ЇЇ Величність Жінка

Хто і коли вперше розділив чоловіків та жінок на сильну і слабку половини людства, напевно, уже не знає ніхто. І якщо, скажімо, тисячу років тому таке твердження було більш-менш справедливим, то сьогодні воно не витримує критики. Адже сучасна жінка здатна одночасно бути і дбайливою мамою, і люблячою дружиною, і успішним підприємцем. Вона кохає і кохана, завжди красива і бажана, водночас беззахисна і сильна, довірлива і мудра, покірна і, без сумніву, владарка чоловічого життя.

Так уже повелося, що з часу занепаду матріархату жінкам було відведено лише роль обслуговування сімейного вогнища і виховання дітей, а чоловіки нарешті стали центральними та головними фігурами. Принаймні вони самі в це щиро вірили, бо насправді жінка не була б жінкою, якби не змогла із цієї ситуації знайти вихід. Недарма у народі кажуть: «Чоловік – то голова, а жінка – шия. Куди захоче, туди й поверне». Тож хоч як би ми, чоловіки, себе любили, а без своєї ніжної половинки життя уявити важко.

Це яскраво підтверджує історія людства. Якщо до неї пильніше придивитися, то неодмінно помітимо, що у тіні майже усіх великих імператорів, славетних полководців та відважних героїв завжди стояла жінка. Більше того, іноді жінки навіть відкрито виходили на перші ролі. Наприклад, свята рівноапостольна княгиня Ольга – перша і єдина жінка, яка зуміла зайняти великокняжий престол і тривалий час успішно керувати Київською державою. Або королева й регентша Франції Анна Ярославна.

Серед славетних українських жінок не можна не згадати і доньку рогатинського священика Настю Лісовську, більше відому як Роксолана, котра стала не просто коханою дружиною падишаха Османської імперії Сулеймана Пишного, а і його першою порадницею у державних справах.

Історичні документи також свідчать, що дружини заможних козаків та полкової старшини під час тривалої відсутності чоловіків брали на себе велике і складне військове господарство і керували простими козаками. Ще більші сімейні та господарські клопоти лягали на плечі простих жінок. І хоча вони залишилися поза історичними документами, однак відобразились у народній творчості.

Звичайно, не всім судилося стати королевою чи княжною, але і без цього мають жінки велике щастя і Божу ласку дарувати нове життя. А яке ще інше слово може звучати красивіше, мелодійніше, ласкавіше і рідніше, ніж просте і водночас глибоке за змістом «Мама»? Це слово увібрало в себе сутність усього світу і, без перебільшення, стало синонімом поняття «життя».

Чи можна не любити жінку? Напевно – ні. Адже вона прекрасна і душею, і тілом, і своїми вчинками. Вона дає нам життя, створює та оберігає домашній затишок, дарує силу та наснагу. Вона – мрія, таємниця і загадка. Вона просто жінка – мати, дружина та дочка.

Віктор Миронець

Правильна відповідь

Правильна відповідь

Як відомо, запитання бувають різними: складними, простими, риторичними і, звичайно, такими, на які існує лише одна правильна відповідь. До останніх, з-поміж іншого, можна сміливо віднести жіночу репліку: "Як я виглядаю?", яка часто ставить чоловіків у глухий кут не через незнання відповіді, а тому, що їм незрозуміло, що від них потрібно – правда чи підтримка.

Якщо припустити, що для правди у жінок є завжди чесне дзеркало, то очевидно, коли вони запитують чоловіка про свою зовнішність, то швидше за все хочуть почути саме правильну відповідь. Адже багато чоловіків на собі випробували гнів своїх половинок за чесність щодо зайвих кілограмів, невдалу зачіску чи занадто яскравий макіяж.

І от, у кращому разі, сидячи без вечері чи хутенько йдучи в магазин за квітами і цукерками, нам мимоволі спадає на думку щось на кшталт: "Нібито й нічого поганого не зробив – просто був чесним, а тепер чомусь потрібно загладжувати свою провину?" В результаті виникає протиріччя, яке вперто не хоче розуміти чоловічий розум – чому жінки вимагають у нас говорити правду про їхню зовнішність і водночас так болісно сприймають її.

Та, як кажуть, незнання закону не звільняє від відповідальності, тому ображати жінок, хай навіть не навмисно або через нерозуміння загадкової жіночої душі, для справжніх чоловіків недопустимо. Разом із тим, це не означає, що потрібно говорити неправду, бо на брехні далеко не заїдеш, і її результат – якщо не розлучення, то гучний скандал.

Наша чесність, очевидно, повинна бути продиктована не розумом, а серцем. Якщо кохання живе, то і через 10, 20 чи 30 і навіть більше років подружнього життя ваша дружина для вас буде найкрасивішою у світі, а серце неодмінно підкаже правильну відповідь, яку, однак, теж потрібно вміти сказати переконливо і з почуттям. Інакше одвічне жіноче запитання: "Як я виглядаю?" буде переслідувати вас, допоки не переконаєте свою другу половинку у щирості своїх слів.

Кажуть, жіночій наполегливості можна лише позаздрити, і якщо жінка захоче щось випитати у чоловіка, то, будьте упевнені, вона це зробить. Тому, шановні чоловіки, у такій ситуації, напевно, краще більше покладатися не на розум і здоровий глузд, а на почуття – добрі, світлі і ласкаві.

Підтримайте свою дружину, якщо її впевненість у собі похитнулася, частіше говоріть їй ніжні слова і завжди пам'ятайте – все, що стосується зовнішності, для жінок має особливе значення, і навіть одне необережне слово чи невдалий жарт на цю тему можуть боляче поранити тендітну жіночу душу.

Віктор Миронець

Час оновлення

Час оновлення

Нарешті ми дочекалися весни. І хоч зима, звичайно, може ще деякий час пручатися, підносячи нам погодні сюрпризи, ми уже їх не боїмося, бо точно знаємо, що через тиждень-другий, а може, і трохи раніше, усе стане на свої місця. Адже у матінки-природи все продумано до найменших дрібниць, і вона чітко дотримується складеного ще тисячі років тому порядку зміни сезонів.

Незалежно від погоди за вікном, весна у кожного з нас починається у свій час. Як правило, тоді, коли вже несила сидіти в чотирьох стінах і кожна клітинка організму тягнеться на вулицю, на свіже повітря. Земля ще може бути вкрита сніговою ковдрою, однак уже у природі відчуваються якісь зміни. Кажуть, що саме вони і є першим подихом весни.

Весна – особлива пора року. Це не просто час оновлення та пробудження, а насамперед передчуття чогось нового, руху і торжества життя, бо приносить із собою радість і надію. Недарма ж саме на цю пору року припадають одні з найулюбленіших у народі свят – Благовіщення, Воскресіння Христове, часто Вознесіння, а за ранньої Пасхи іноді й Зелені свята. А ще – Міжнародний жіночий день, травневі свята, День Перемоги, свято останнього дзвоника.

До речі, в давнину весною розпочинався не лише господарський, а й календарний рік. А ще вона вважається порою кохання, адже пробуджує у душах та серцях щирі і ніжні почуття. Хтозна, можливо, саме тому уявляється нам дівчиною-красунею з розпущеним волоссям та у віночку, сплетеному з польових квітів. На перший погляд дівчина-весна тендітна і беззахисна. Та насправді її сила настільки велика, що часом навіть безнадійні песимісти починають вірити у те, що негаразди забрала з собою зима і настав сприятливий час для позитивних змін у житті.

Весну люблять усі – і діти, і дорослі. Нарешті можна звільнитися від важкого зимового одягу, вдихнути на повні груди чисте весняне повітря і милуватися тим, як у природі чорно-білі кольори поступово змінюються більш яскравою палітрою відтінків.

Саме весною можна побачити справжню, первозданну красу навколишнього світу, яку, однак, не всі ми вміємо цінувати і берегти. Тож хоч як прикро про це говорити, але, на жаль, крім весняних струмків, запашного цвітіння дерев, квітів і довгоочікуваного тепла, з весною асоціюється також поява на берегах річок, у лісах, парках і скверах "гір" сміття. Іншими словами, слідів відпочивальників, які після довгої зимової перерви починають масово вибираються "на природу".

Звичайно, активний відпочинок – це дуже добре, однак у перші дні весни хочеться ще раз усім нам нагадати стару й затерту до дірок істину про те, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Тож гарного відпочинку і хорошого весняного настрою!

Віктор Миронець

Мисліть позитивно

Мисліть позитивно

Кажуть – не в грошах щастя. І це справді так, адже, крім них, існує багато інших важливих людських цінностей. Однак, відверто кажучи, без грошей теж не обійтися.

Неспокійні і тривожні часи, які ми сьогодні переживаємо, невизначеність і страх перед можливим фінансовим крахом країни, у багатьох українців похитнули віру в завтрашній день, і вже котрий день нас турбує нав'язлива думка про те, як і на чому заощадити. Водночас від перебування в постійному стані напруження зростає ймовірність "підхопити" депресію. Чи можна цього уникнути? Так, якщо взяти себе в руки і не панікувати, бо рано чи пізно кризові явища все одно мусять закінчитись. Словом, мислити слід позитивно.

Та, виявляється, легко говорити, а важче зробити. Як, справедливо скажете ви, можна мислити позитивно, коли навколо стільки негативу? Так, складно, але необхідно. Інакше ризикуємо завдати здоров'ю непоправної шкоди і завести себе в ще непролазніші хащі проблем, ніж ті, в яких перебуваємо зараз. Недарма ж психологи стверджують, що від емоційного стану та внутрішнього налаштування залежить чи не половина успіху справи.

Останнім часом чомусь стали забувати, що життя й так – суцільний стрес, а успіху досягають зазвичай оптимістично налаштовані.

Шукати світле, тобто позитивне, у кризовій темряві не так уже й складно. Було б бажання. Наприклад, поменшало грошей – що ж, нарешті настав слушний час сісти на дієту і оздоровити організм, або з метою заощадження на комунальних платежах полагодити кран, який постійно протікає і до якого ніяк не доходили руки. Крім того, можна виробити звичку економити природний газ та електроенергію чи просто переглянути свої фінансово-життєві пріоритети. Можливо, після того як добре подумаємо і все ретельно зважимо, виявиться, що якась із запланованих покупок не так уже й потрібна, а значить, не зробимо помилки, купивши щось дороге.

Однак з нами, дорослими, простіше. А як правильно пояснити дітям, що родина переживає не найкращі часи і їм треба дещо стримувати свої бажання? Ясна річ, затуляти дітям очі на рекламу цукерок та іграшок – не найкращий і далеко не єдиний вихід із ситуації. Тут треба діяти делікатно, щоб не травмувати вразливу дитячу психіку. Важливо не обманювати дітей і не давати нездійсненних обіцянок. Коли в чомусь сумніваєтесь, скажіть все, як є, але не категоричне «ні», якщо йдеться про мрію дитини. Поясніть, що її здійснення просто трохи відкладається.

Щоб уникнути пригніченості та відчуття безпорадності, варто навчитися попри все радіти життю: проводити більше часу з друзями або з людьми, які допоможуть хоча б ненадовго забути про насущні проблеми, частіше гуляти на природі, зайнятися спортом чи іншими цікавими справами.

Якщо життя буде активним і насиченим, то в ньому, повірте, не залишиться місця для депресії. Звичайно, проблеми самі собою не розв'язуються, але не панікуючи і без зайвих нервів набагато ефективніше шукати вихід із складної ситуації. Не останню роль у цьому відіграє також внутрішній стан. А тому, щоб морально легше пережити кризові явища, частіше нагадуйте собі, що це – не кінець світу і всі неприємності коли-небудь закінчаться. Тут доречно згадати мудрого іудейського царя Соломона, який у хвилини смутку полюбляв дивитися на свій перстень із надписом: «Все мине». Коли ж якось ситуація була настільки складною, що правитель зневірився і у відчаї зняв перстень із пальця, він не без здивування побачив на його внутрішньому боці ще один надпис: «І це мине».

Тож не опускаймо рук і вірмо у краще. Складні часи – не вічні, а життя ще не закінчується.

Віктор Миронець