Довгождана зустріч

Довгождана зустріч

Нещодавно випадково почули, як донька та племінниця з гордістю хвалилися, що у них є «дядя герой Мар’ян». Не важко було здогадатися, що говорили про брата дружини, який у складі Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади одним із перших потрапив на передову АТО. Крім того, дізнавшись, що їхній герой нарешті отримав кількаденну відпустку, вони з нетерпінням очікували на зустріч із ним.

Того дня, коли родина мала намір зібратися разом, ішов сильний дощ, однак дівчатка й чути не хотіли про те, що можуть не побачити дядька. Заради цього вони були ладні на все, тож їдучи в автобусі, всю дорогу (а це – понад 100 км) сиділи сумирно та не скаржилися на незручності. Єдине, що їх турбувало, – хто першим обійме свого героїчного родича. І невідомо, чи потім ображалися б одна на одну, та «дядя солдат» зумів одночасно схопити в обійми обох, обрубавши таким чином коріння можливої дитячої незлагоди.

Після майже тримісячного перебування в одній із найгарячіших точок – поблизу Слов’янська, зокрема на горі Карачун, наш звитяжець зовні ніби й не змінився, хіба що трохи схуд. Однак погляд, рухи та манера говорити свідчили, що він став розважливішим, обережнішим і уважнішим до оточення. Та найголовніше – пізнав справжню ціну життя.

Зазвичай небагатослівний, розповідав про солдатські будні, побачене і пережите стримано. Про одні речі говорив усім, про інші – тільки, коли не чула матір. Довгу розмову час від часу переривали діти, які зі словами: «Подивіться, що я вмію» наввипередки забирали нашого співрозмовника в іншу кімнату, щоб продемонструвати свою вправність. А ще – майже один за одним приходили односельчани, щоб подякувати за службу та залишити «трохи гривень, аби кишеня у солдата не порожніла». І ця небайдужість зворушувала та підбадьорювала.

Тривожні події так чи інакше торкнулися усіх, і сьогодні багато родин мають свого героя – сина, брата, чоловіка, племінника, сусіда, друга, знайомого або просто односельчанина. Ми хвилюємось та чекаємо їхнього повернення, намагаємося допомогти, хто чим може, морально підтримати. Адже це для них так само важливо, як і зброя та засоби індивідуального захисту. Тому не скупімося на добрі справи й щирі слова вдячності для тих, хто захищає нас.

Віктор Миронець.

Малюнок для солдата

Малюнок для солдата

Добавьте подпись

Цей малюнок моя донька намалювала для солдат, які беруть участь в АТО на сході держави. Малювала старанно, попросивши, щоб її ніхто не турбував. Вона і ми разом з нею сподіваємося і щиро віримо в те, що маленька вісточка із мирного життя знайде свого адресата і додасть йому сил та снаги. А ще – що той звитяжець, який отримає цей малюнок, повернеться до дому живим і неушкодженим. Недарма ж ім’я доньки Ангеліна, а значить – у нього з’явиться свій маленький Ангел-охоронець.

На межі самозакоханості

На межі самозакоханості

Те, що світогляд більшості людей протягом кількох останніх десятиліть зазнав кардинальних змін, видно неозброєним оком. Приміром, під впливом різних факторів, в основному реклами, ми звикли до так званого імпульсивного споживання і задоволення своїх потреб тут і тепер. Довго чекати сьогодні – не модно. Так само, як і ототожнювати себе із суспільством. Індивідуальність – ось нова популярна людська риса. В ній немає нічого поганого, але, на жаль, надто інтенсивна популяризація культу особистості спричинила протилежний очікуваному результат – спалах епідемії нарцисизму.

Здавна нарцисами називають самозакоханих людей, які переймаються лише власною персоною. І хоч вони частіше за інших досягають життєвих висот, бо задля себе не вагаючись можуть йти до мети навіть, як кажуть, по головах, їх не люблять. Однак, незважаючи на негативне ставлення до нарцисів, останнім часом дедалі більше людей бере на озброєння їхній світогляд і методи своєї популяризації, тобто самореклами.

Більше того, завдяки стрімкому розвитку нових систем комунікацій, зокрема соціальних мереж, самореклама перетворилася на індустрію, успіх в якій залежить від уміння створити власний чи вдало скопіювати чужий «успішний» і найчастіше фальшивий образ. А покликаний розширити можливості спілкування та доступу до інформації Інтернет поступово перетворився на модний подіум, щоправда, для демонстрації не дизайнерських досягнень, а штучно створених індивідуальностей.

Звичайно, стверджувати, що усі Інтернет-образи вигадані – неправильно. Зустрічаються й цілком правдиві описи. Але відрізнити їх від фальшивок непросто. Хай там що, а багатьом із нас, в тому числі й поважним та відомим людям, важко встояти перед спокусою прикрасити свій образ кількома додатковими привабливими рисами. Ніхто ж бо не перевірить, чи це відповідає дійсності. От і виходить, що майже всі користувачі соціальних мереж, судячи із записів на їхніх сторінках, попри різний вік і соціальний статус, зачитуються творами Михайла Булгакова та Ернеста Хемінгуея, знають напам’ять десятки афоризмів і взагалі – майстри «на всі руки».

Спочатку нібито й нічого поганого не відбувається – віртуальний образ живе в мережі окремо від реального. Однак з часом віртуальне та реальне тісно переплітаються, тож починаємо щиро вірити в те, що справді маємо придумані чесноти. Саме так здебільшого, якщо вчасно не зупинитися, й з’являються сучасні нарциси.

На перший погляд, самореклама може бути навіть корисною, бо від уміння представити себе залежить чи не половина успіху. До того ж не секрет, що неможливо здобути любов і повагу оточення, не люблячи і не поважаючи себе. Та створюючи привабливий в очах інших образ, часто забуваємо про головне щодо любові до себе – тверезість, реалістичність і самокритичність. Дуже важливо відчувати межу, за якою починається самозакоханість, і не переступати її.

Віктор Миронець.

Не пускаймо в дім брехню

Не пускаймо в дім брехню

Якщо ретельно проаналізувати те, що ми говоримо нашим дітям, то, виявляється, можна з'ясувати багато цікавих речей. Приміром, що сини та доньки з'являються у нашому житті трьома способами: їх приносить лелека, знаходять у капусті або купують у спеціалізованих відділах магазинів. До того ж навколо нас хоч греблю гати злих дядьків, Бабаїв і різних інших не вельми приємних персонажів, які обов'язково прийдуть, якщо ми не з'їмо свою порцію манної каші.

Усі ці вигадки, звичайно, могли б бути смішними, якби ми самі їх не поширювали, запевняючи дітвору у правдивості своїх слів. І, зізнаймося чесно, робимо це практично без сумнівів і докорів сумління, рідко замислюючись про наслідки. Більше того, часом наша фантазія такого може понавигадувати, що й самим стає страшно.

Та, на жаль, навіть це нас не зупиняє, і ми свідомо «згодовуємо» дітям неправдиву інформацію і потім дивуємося, чому вони бояться власної тіні або ображаються на нас. А якщо й здогадуємося про справжні причини зміни поведінки, то одразу знаходимо виправдання своїм вчинкам, мовляв, у тій ситуації це було найкраще рішення. При цьому намагаємося не думати про те, що брехня ніяк не може бути хорошим рішенням, особливо у стосунках із дітьми.

Насправді ж, хоч як прикро визнавати, в основі нашої брехні лежать не благородні наміри розв'язати проблему чи якнайшвидше дати вичерпну відповідь на дитяче запитання, а далеко не найкращі людські риси – лінь і підступність. Адже, погодьтеся, ми просто безсоромно користуємося дитячою наївністю і недосвідченістю. Тобто тим, що дітей дуже легко обманути. А раз так, то навіщо переривати роботу чи розмову по телефону або перегляд безкінечних серіалів для довгих, складних і не завжди приємних пояснень, коли достатньо просто збрехати, буркнувши під ніс перше, що спало на думку. Наприклад, що зашивати на собі одяг неможна, бо «розум пришиєш» замість того, щоб просто пояснити – можна поранитись голкою.

Звичайно, так вчинити найлегше, проте саме у цьому й полягає найбільша небезпека, оскільки хоча б раз скуштувавши солодкий для нас і гіркий для дітей плід брехні, може виникнути спокуса й надалі за потреби нею користуватися. Не забуваймо і про те, що діти не лише з кожним днем свого дорослішання стають досвідченішими, а й також вчаться порівнювати отриману нову інформацію з уже відомими їм фактами. Як наслідок, починають краще відрізняти правду від обману і головне – поволі розуміти: в окремих випадках можна говорити неправду, і якщо мама й тато так роблять, то чому б не спробувати і їм.

Уникнути подібної ситуації легко: просто не пускати у свій дім брехню – небезпечне явище, яке лише ускладнює наше життя, додаючи нових проблем, розчарувань і клопотів. І, звичайно, не обманюймо самі і не навчаймо цьому наших дітей.

Віктор Миронець.

ЗОЛОТА ПІДКОВА 

Кошовий отаман – кремезний дядько з довгими вусами під носом і добрячим оселедцем на голові – мовчки дивився на мене пронизуючим поглядом. Отак просто сидів і дивився уже, мабуть, з добрих півгодини. На якусь мить мені навіть здалося, що він бачить не лише мої нутрощі, а й навіть найпотаємніші закутки душі, про які й сам нічогісінько не знаю. Куди там усяким рентгенам, флюорографіям і томографіям… Отаман Самійло Кішка розуміється на людських душах у сотню разів краще за усі новітні прилади разом узяті.

Навколо нас, на майдані перед козацькою церквою Богородиці, зібрався добрячий гурт вільнодумних лицарів українських степів. Публіка, треба сказати, ще та. Обдерті, обшарпані і босі харцизяки вперемішку з більш удачливими побратимами – гордовитими козарлюгами, убраними в дорогі кафтани, свити і чоботи. Цю різношерсту компанію об’єднували лише однодумство, вуса, оселедці і шаблі з пістолями, запхнутими за пояс. Не дарма ж колись казали, що козак ніколи на жодні скарби не поміняє коня, шаблю і люльку. Ото були хлопці, годі й казати! А дисципліна ж то яка… Залізна. Поки, занурившись з головою у роздуми, отаман мовчить, ніхто анічичирк. Розуміють, мабуть, що сполохати думку у голові зверхника собі ж дорожче потім буде. От і мовчать. І правильно роблять, бо від рішення кошового зараз залежить моє життя.

Ото уже нажив пригод на м’яке місце. Це ж треба таке – мене, дитя буремного ХХ століття і юнака століття ХХІ, занесло у ці напівдикі нетрі. Ще зранку був у двотисячних, а увечері, як бачите, уже у тисяча п’ятсот  якомусь там році. Дивина та й годі!

Правду сказати, свого переміщення у часі не пам’ятаю. Пригадую лише, що бабуся, до якої на кілька днів приїхав погостювати під час відпустки, попросила вивести до череди Маньку, себто її чорнорябу. І я без особливого задоволення, але з ентузіазмом взявся виконувати доручення. Ех! Знав би, що це мені вилізе боком… Та, що тепер говорити? Як кажуть, після бою руками не розмахують.

Череду збирали на окраїні села і нам з Манькою довелося шкандибати туди через усю довжелезну вулицю. На дворі був погожий літній ранок. Сонце піднялося над обрієм досить високо і взялося за свою звичну справу – освітлення і зігрівання нашої грішної землі. На небі – жодної хмаринки, навколо – жодної душі. Отак у двох з коровою ми не поспішаючи наближалися до крайньої хати, за якою уже розпочиналося поле, на іншому кінці якого виднівся ліс. Нарешті, бо, віддавши Маньку на опікунство пастухів, я розраховував швиденько чкурнути додому і додивитися свій цікавий нічний сон.

Чкурнути не вийшло. Сон додивитися теж. На звичному місці збору череди застали тишу. Лише далека курява на польовій дорозі свідчила, що ми запізнилися всього на пару хвилин. В принципі, не так страшно. Тож, підбадьорливо хляснувши корову по спині завчасно виламаною лозиною, почав погоню.

До збірного коров’ячого стада було рукою подати, і ми от-от мали б його наздогнати, та… На цей раз знову не судилося. Несподівано у небі вдарив розложистий грім. От напасть, грім у чистому небі. Очманіла Манька, задерши голову, рвонула у світ за очі, а я кинувсь її наздоганяти. І тут сталася та капость…

Покриваючи чорнорябу добірними словами, розмахуючи руками і, звичайно, не дивлячись під ноги, об щось перечепився і гепнувся додолу. Добряче так гепнувся, а ж курява здійнялася. Але найцікавіше, що в момент мого пристрасного поцілунку із землею десь поряд, для повного завершення картини, яскраво спалахнула блискавка. Все. Завіса. Далі були зорі, космос, далекі планети, тиша, спокій і байдужість до всього.

Отямився я уже тут, на Січі. І перше, що побачив це – захмеліле і давно немите обличчя якогось козака. Познайомитися з ним не вдалося – побачивши, що я розліпив очі, козарлюга, лементуючи: «Очунявся!» кудись вшився, заодно прихопивши з собою запах нещодавньої гулянки.

Ледь розуміючи те, що діється навкруги, спробував підвестися бодай на лікті. Краще б не пробував. Забита голова одразу пригрозила розколотися, як перестиглий кавун, а біль у ребрах голкою пронизав усе тіло. Довелося відмовитися від подальших спроб встати.

Уже не пригадаю, скільки часу мовчки лежав на спині і розглядав химерні фігури хмар. Певне, що довго. Мій організм був вкрай ослаблений і я почав потроху дрімати.

– Що це за птиця? – почув крізь сон басистий голос.

– Не відомо, але одяг на ньому якийсь дивний. Напевно, бусурменський.

– Ні, на бусурменський не схожий.

– Тоді, може, харцизяка який?

– Гаразд, розберемося, коли очуняє. Зараз же віднесіть його до діда Петра, нехай він його відходить.

На цьому діалог закінчився і я відчув, як дві пари дужих рук акуратно підняли моє тіло із землі і понесли у невідомому мені напрямку.

Дідом Петром виявився козацький знахар-травник. Такий собі Авіценна, Гіппократ і Парацельс у одній особі. Та треба визнати, що мій лікар виявився добрим знавцем своєї справи і за одну ніч поставив мене на ноги. І це, зауважте, без дорогого обладнання, уколів та таблеток. Лише трав’яний чай і спокій.

Від діда Петра я дізнався про те, як у чистому полі на мене непритомного натрапив козацький патруль. Козаки довго думали, що робити із такою дивною знахідкою і зрештою вирішили узяти з собою на Січ. Так я і опинився тут – в оплоті української державності і святая святих козаків.

– Ну що мені з тобою робити? – кошовий отаман нарешті порушив тишу. – Видно ж, що ти української, а не бусурменської крові. Та усе-таки твоя поява у цих краях виглядає трохи дивно, правда хлопці?

– Так, батьку, – хором вибухнув козацький гурт.

Я сидів ні пари з вуст. Толку говорити, коли тебе ніхто не зрозуміє. Ще скажуть, що божевільний, а хтозна, як тут чинять з безумцями. Іноді мовчання може бути золотом, і це, здається, саме такий випадок.

– Посадити його на палю! – несподівано викрикнув хтось із юрби.

– Правильно, та й діло з кінцем, – підхопило ще кілька горлянок.

Ти ба які розумні, на палю. Собі ж, напевно, такого ніхто з них не бажає.

– Тобі, Степане, тільки на палю саджати, – Самійло Кішка важким поглядом обвів юрбу і раптом додав:

– Слухай, раз так хочеш, може, давай тобі таку оказію вчинимо?

Козак Степан промовчав. Мабуть, правильно зрозумів натяк свого зверхника.

– То звідки ти будеш, хлопче? – кошовий звернувся уже до мене.

– З Брацлавщини, – не моргнувши збрехав перше ліпше, що збрело у голову.

– О, то тут у тебе є багато земляків. А чого це тебе занесло у таку далечінь? – не вгавав отаман.

Ну що ж, брехати, так брехати, і я відповів:

– Татари спалили моє село і забрали усіх земляків у ясир. Мені вдалося втекти і от, братчики, тепер стою перед вами та прошу прийняти мене до своєї громади, щоб відомстити паскудним бусурменам.

Батько отаман Самійло Кішка подивився співчутливим та розуміючим поглядом і голосно, щоб усі почули викрикнув:

– Що, браття, приймемо хлопця до нашої громади?

– Так! Приймаємо! Зачисляємо! Хай буде козаком! – пролунало звідусіль.

– Ну, що ж… Раз громада вирішила, то так тому і бути. А щоб тобі було простіше звикнути до наших порядків і звичаїв приставлю я тебе до твого земляка. Гей, Іване, ти тут?

– Так, батьку отамане, тут, – з галасливої юрби обізвався сталевий голос.

– Іди до нас і приймай нового побратима. Покажи йому, що тут і де, відведи у січову канцелярію, хай пан генеральний писар припише його до Брацлавського куреня.

– Зробимо, батьку, – з натовпу вийшов дорідний козак з суворим обличчям, але добрими очима. Підійшовши до нас, він запитав:

– Тебе, як звати, хлопче?

– Василь… Підкова, – трохи запинаючись чесно відповів я.

– Отакої! – радісно вигукнув козак Іван. – Я ж теж Підкова. От дива, тай годі.

Справившись в канцелярії, ми з Іваном повільно обійшли усю січ і рушили до Брацлавського куреня. Надворі уже збиралося на вечір. У повітрі пахло вечірньою свіжістю, а комарі ставали дедалі настирливішими.

Поки йшли, Підкова роз’яснив козацькі звичаї і навчив, як себе поводити під час знайомства з новими побратимами.

Зайшовши до куреня, ми поклонилися і Іван мовив:

– Здоров будь, батьку отамане, здорові будьте, братчики!

Усі, полишивши розмови, подивилися на нас, а курінний отаман відказав:

– Здоров будь, старий товаришу! Кого це ти з собою привів?

– Нового побратима, козака Василя Підкову, нашого земляка.

Я виступив наперед і ще раз поклонився. Отаман встав з-за столу і, теж поклонившись у відповідь, голосно відчеканив:

– Вітайте, панове товариство, нового козака! Та я у курінь тебе не приймаю, бо у мене своїх людей доволі.

– Кланяюсь тобі, отамане і прошу прийми мене у свій славний курінь, а я, як каже старий звичай, викуплюсь, – знову поклонився.

– Не можу цього сам зробити, бо сам нічого не вирішую, хай хлопці скажуть.

– Приймаємо! – громом пролунала у курені козацька згода.

– Ну гаразд! – нарешті сказав курінний отаман. – Будь нам товаришем, але коли не гарно поводитимешся, так одразу проженемо.

Після цих слів козаки помітно оживилися, а на довгому столі вмить з’явилася випивка і закуска.

– Прошу, шановне товариство, до столу, – весело мовив отаман, саджаючи мене біля себе.

Великі глиняні кухлі наповнились хмільним козацьким нектаром.

– За нового побратима! – виголосив тост курінний.

– За Василя! – хором озвалися козаки.

Порозходилися, вірніше, порозповзалися, ми далеко за північ. Як добрався до своєї лави не пам’ятаю. Зате спав міцним і благим сном.

Проснувся під ранок від неймовірної спраги і почвалав шукати, де б попити води. Довго блукаючи по куреню, я таки дійшов до поставленого завчасно відра з водою. Відро виявилось майже порожнім. Мабуть, не одного мене мучила спрага. Так сяк погасивши вогонь у нутрощах, вирішив вийти на свіже повітря.

На дворі уже світало. Зорі не так чітко майоріли на небі, а місяць взагалі зник.

– Що, козаче, не спиться? – у напівтемряві тихо пролунав знайомий голос.

Я придивився уважніше і помітив під старою грушею постать Івана Підкови.

– Ні, не спиться.

– І мені теж. Хороша погода, еге ж?

– Твоя правда, Іване, – я уже підійшов ближче до Підкови і раптом почув позаду тиху метушню.

– Шу-у-у-у-р, – просвистів в повітрі ніж.

В останній момент, підкоряючись якомусь шостому відчуттю, з силою штовхнув Підкову і ми обоє звалилися на землю, а в грушу вп’явся великий кухарський тесак. Гарненько так вп’явся, акурат навпроти того місця, де мить тому знаходилась голова Підкови.

Іван прожогом піднявся із землі і кинувся наздоганяти невдачливих убивць. Почулися зойки, хруст кісток і схлипування, а через кілька хвилин Іван знову стояв біля мене.

– Бусурмани, – констатував козак. – І як тільки пробралися сюди? Треба буде пильно оглянути огорожу і перевірити вартових.

– Треба, – погодився з ним.

– Дякую за те, що врятував мені життя. Бачу, ти справжній козак.

– Пусте.

– Ні не пусте, зараз тобі віддячу, – Іван почав щось шукати за пазухою і таки видобув звідти золоту підкову. – Ось, візьми.

– Не потрібно, я ж не за винагороду тебе рятував.

– Знаю, що не за винагороду, але ти все ж візьми цей дарунок. Дуже прошу. Цю підкову здобув багато років тому в бою. Вона приносить удачу.

Діватися мені не було куди і я, подякувавши, прийняв щедрий подарунок.

– Ну що, пішли будити громаду, час прояснювати ситуацію?

– Зараз іду, – відказав, розглядаючи презент.

– Добре, трохи помилуйся штуковиною, – лукаво посміхнувся Підкова і пішов до куреня.

Я вам скажу, подарунок дійсно щедрий. Підкова з чистого золота – це вам не абищо. Трохи покрутивши бакшиш в руках, заховав його до кишені і… тут знову почалося – вдарив грім і сяйнула блискавка. Сильний порив вітру кинув мене на землю і знову були зорі, космос, далекі планети і тиша.

Отямився від відчуття чогось слизького на обличчі. Відкрив затуманені очі… Так і є: мене облизує Манька. А-а-а, бешкетниця повернулася. Рукою, відігнавши від себе чорнорябу, поволі встав на ноги і озирнувся. Навколо те саме поле, той самий ліс, а вдалині видніється бабусине село.

«Оце примарилося. Треба ж було так макітрою стукнутись», – подумав, чухаючи забитий лоб. І тут раптом відчув, що щось лежить у кишені, засунув туди руку і (О, дива!) дістав звідти золоту підкову.

ВІКТОР МИРОНЕЦЬ, Київ 2011 рік.

Не крилаті вислови

Не крилаті вислови

Кажуть, якби люди не навчилися передавати від покоління до покоління знання і досвід, то ми й досі перебували б в палеоліті. На щастя, цього не сталося, тож сьогодні живемо у розвиненому суспільстві і маємо доступ до джерел, в яких зберігається накопичена протягом багатьох століть життєва мудрість.

Спочатку наші далекі предки ділилися одне з одним досвідом усно. Потім виникла писемність, яка значно розширила можливості накопичення та зберігання інформації. Зокрема цьому неабияк посприяло створення перших друкарень та, як наслідок, початок ери книг. І навіть сьогодні, коли електронні носії поступово витісняють паперові, нам важко уявити життя без них. Адже саме книги – найнадійніші «скрині» для збереження інформації, бо всі сучасні цифрові накопичувачі (компакт-диски, «флешки», карти пам’яті) мають значно менший строк служби і, до того ж, часто виходять з ладу. Зрештою, коли, шукаючи потрібне, треба переглянути значний обсяг інформації, навантаження на очі від споглядання монітора комп’ютера набагато більше, ніж від гортання сторінок у книжці.

Наукові трактати, монографії, словники, енциклопедії, довідники. Способів систематизації і подачі знань багато, однак великі тексти не завжди легко, як кажуть, «проковтнути». Тож до них звертаємося переважно тоді, коли потрібно ретельно вивчити ту чи іншу тему, а у повсякденному житті здебільшого мудрість минулих поколінь засвоюємо з допомогою коротких форм. Зокрема афоризмів або, як їх ще називають, крилатих висловів, цитат та приказок.

Афоризми – цікаве явище, яке іноді називають сумішшю мистецтва, філософії та науки про буття. Хтозна, можливо, саме це і зумовлює їх універсальність. Адже допомогою крилатих слів можна збагатити свою мову і вразити оточення ерудованістю, розрядити ситуацію, на щось натякнути чи відповісти на запитання. А ще – потрапити у, м’яко кажучи, незручну ситуацію, використавши невдало вислів.

До речі, останнім часом вигаданих афоризмів, для вагомості підписаних іменами видатних діячів, значно побільшало. Так само зустрічається й багато крадених висловів. Причому видавати чуже за своє не цураються як звичайні люди, так і поважні вчені та державні мужі. Однак рано чи пізно обман обов’язково розкриється, і відновити «підмочену» репутацію дуже важко.

Як і будь-якими іншими словами, користуватися крилатими фразами потрібно обережно, вживаючи лише ті, достовірність яких не викликає сумніву. Коли ж навіть хороший і влучний за певних обставин афоризм викликає підозру чи джерела вказують на різних авторів, краще просто промовчати.

Віктор Миронець.

Розпізнати неправду

Розпізнати неправду

ХХІ століття часто називають ерою інформації. Адже, хоч це, можливо, звучатиме дивно, тепер не нафта, золото та «заводи й пароплави» становлять найбільшу цінність. Найдорожче коштує інформація, а також засоби доносити її до споживача, часто у вигідному для себе руслі. Більше того, час від часу спалахують справжні інформаційні війни, свідками однієї з яких нам теж, на жаль, судилося стати.

Сьогодні, без перебільшення, вся країна прикута до новинних ресурсів, і навіть ті, хто раніше не завжди стежили і переймалися новинами, намагаються не пропустити їх, особливо зі сходу держави. А новин останнім часом надходить дійсно багато, тож осилити весь потік інформації не так уже й просто. Але це півбіди, бо найбільше пригнічує засилля неправдивих повідомлень, особливо в Інтернет-мережі, з якої дізнається новини значна частина людей.

Завідомо фальшиву інформацію журналісти називають фейковою або просто фейком. Вона може з’являтися помилково або як жарт, однак останнім часом найчастіше неправдиві новини вигадують так звані маніпулятори для створення «потрібного і правильного» уявлення про ту чи іншу подію. Завдяки Інтернету ці повідомлення миттєво передруковують та поширюють, і навіть якщо згодом спростовують, ті, хто їх оприлюднив, досягають своєї мети. Адже обов’язково знайдуться люди, які почнуть сумніватися.

Щоб не потрапити на гачок жартівників та маніпуляторів, перед тим як робити висновки, потрібно не полінуватися перевірити отриману інформацію. Наприклад, з’ясувавши першоджерело. Зазвичай реальні новини спочатку з’являються на офіційних сайтах інформаційних агентств, а вже потім їх поширюють ЗМІ. Крім того, якщо посилання на першоджерело, вказане під новиною, приводить на сайт, назва якого ні про що не говорить, найімовірніше таке повідомлення – фейк. Довіряти варто лише відомим інформаційним ресурсам, котрі працюють не один рік і мають велику аудиторію читачів, а тому дорожать репутацією. Щоправда, помилки бувають і у них, тож до будь-якої інформації краще ставитися критично.

Якщо доступу до Інтернету немає, потрібно враховувати, що справжню резонансну новину обов’язково оприлюднюють у кількох ЗМІ. Звичайно, під різними ракурсами, але якщо порівняти однакову інформацію із різних джерел, істину побачити не так уже й складно.

Важливо також звертати увагу на лексику подачі інформації. Якщо в матеріалі наявні приховані чи відкриті заклики до ненависті або інших, недопустимих з точки зору моралі, дій, не довіряйте прочитаному, почутому чи побаченому. До речі, найчастіше підробляють фотографії та відео. Тому завжди звертайте увагу на деталі на другому плані – назви населених пунктів, вулиць та установ, автомобільні номери, монументи, дикцію очевидців, особливості місцевості. Зокрема якщо на фото чи відео про подію, що, за словами авторів, сталася у липні, видно цвітіння каштанів, далі можна не дивитися, бо все зрозуміло.

Новини бувають різними, а отже, до них потрібно ставитися з осторогою, думати, аналізувати і не робити поспішних висновків, не переконавшись в їх правдивості.

Віктор Миронець.

Те, що робить чоловіка справжнім

Те, що робить чоловіка справжнім

Багато сотень років люди намагаються розгадати таємницю щастя в цілому і чоловічого зокрема. А оскільки кожен з нас має свій рецепт життєвого успіху, то ця таємниця, мабуть, проіснує ще довго.

Про чоловіче щастя можна говорити безкінечно. Для одних це гроші і вдала кар’єра, для інших – міцна дружна родина. Приміром, я уже понад п’ять років щоранку маю щастя спостерігати найпрекраснішу в світі картину – пробудження доньки. Слів, щоб описати це, просто не вистачає, а хвилю позитивних відчуттів цієї миті навіть немає з чим порівняти.

Якщо для декого батьківство – тягар, для мене – вершина щастя і сенс життя. І я повністю погоджуюсь із чоловіками, які говорять, що воно пробуджує сховані в глибині душі риси характеру, про які навіть не здогадуємося, і робить життя яскравим, наповнює його змістом.

Так, бути батьком нелегко. Це щоденна кропітка і відповідальна праця. Але те, що отримуємо навзаєм, варте усіх турбот і зусиль.

На жаль, далеко не кожен наважується проявити так званий «батьківський інстинкт» і довіритися йому. А саме він робить щасливим не лише чоловіків, а й тих, хто поряд із ними. Адже чоловік перш за все – батько.

Кохання, сім’я, виховання дітей, піклування про рідних і близьких – це те, що робить чоловіка справжнім.

Віктор Миронець.

ГОДИНА ПІК

ГОДИНА ПІК АБО ПОБАЧЕННЯ МОЄЇ МРІЇ

Ура! Нарешті відсидів останню пару і можна спокійно збиратися на романтичне побачення. Часу залишилось мало. На все про все дві години. Тож прощавайте рідна аудиторія і рідний фізматівський корпус – крила кохання несуть мене на неймовірну зустріч. До речі, ледь не забув, вибачайте, пане професоре, завтра на вашу лекцію я навряд чи прийду. Та, думаю, ви мене зрозумієте, самі ж бо теж колись були молодим студентом. Тож останнє сорі, арівідерчі і асталавіста!
Я прожогом кинувся з університету до гуртожитку.
Земля від швидкості бігу просто горіла під ногами, і уже через десять хвилин відкривав двері кімнати, яка зустріла свого господаря темрявою і тишею. Сусідів не було. Вовчик, напевно, зависає у Юльки. Віталік – ще на парах. А Толян – стовідсотково знову поперся у інтернетклуб. Точно. Він ще зранку торохтів, що сьогодні у них там фінал з якоїсь крутої онлайнової гри. Що ж, тим краще, бо можна спокійно зібратися, не слухаючи їхніх кепкувань.
Збирався приблизно півгодини. Нові джинси з модною діркою на правому коліні, розкішні зимні черевики і не менш розкішна напівспортивна куртка додавали впевненості і, задоволено підморгнувши своєму відображенню у дзеркалі, я сміливо вирушив назустріч долі.
Тут вважаю за необхідне зробити ліричний відступ і зауважити, що доля того вечора, з досі невідомих причин, була до мене не дуже прихильною.
Отже, весь такий красивий іду собі спокійно по коридору, посміхаюсь і нікого не чіпаю. Аж тут раптом з кімнати дівчат із паралельної групи вальяжно виходить чорна як ніч кішка Анфіса, сідає біля дверей і починає хитрим (ні скоріше, лукавим!) поглядом дивитися на мене.
Зізнаюся чесно, я не забобонний, але від Анфісчиного погляду в середині усе, чомусь, похололо.
– Киць, киць, киць… Хороша кішечка… Сиди смирненько і дай дяді спокійно пройти. А за це тобі завтра принесу смачну сосисочку, – пришвидшивши крок, я спробував проскочити, але… не проскочив.
У цієї тварюки, схоже, були свої погляди на студентське везіння і вона швиденько перебігла дорогу. А щоб мені взагалі неймовірно пощастило, повторила цю процедуру ще зо п’ять разів.
– Ах ти ж, зміюка підколодна… Та я з тебе зараз сім шкур зніму, – я замахнувся ногою, щоб футбольнути кішку. Щоправда, вона виявилась проворнішою і швиденько шмигнула назад у кімнату.
– Нічого, я з тобою ще розберуся. Я зі всіма вами ще розберуся. Розвели тут зоопарк, що не пройти і не проїхати, – настрій трохи підупав, але справжні чоловіки не відступають через такі дрібниці. Тож, плюнувши через ліве плече, пішов далі.

На дворі лютував справжній зимовий морозний вечір. Захмарене небо щедро посипало землю снігом, пронизливо завивав вітер і лише вуличні ліхтарі у парі з яскравими вивісками магазинів, аптек, банків, салонів краси та стоматологічних кабінетів рятували від непрохідної темряви. Рогатого на зупинці не було дуже довго, що навіювало побоювання запізнитися на побачення своєї мрії. Панічний страх зник лише тоді, коли я нарешті зайшов до салону цього довгожданого і легендарного громадського транспорту.
У тролейбус потрапив через задні двері, а кондукторка сиділа біля кабіни водія. Йти купляти білет не став, розсудивши, що кондуктор сама підійде, бо така у неї робота. Та, жінка, у свою чергу, мабуть, теж щось там розсудила, тому й не поспішала до мене. Вона сиділа мовчки на своєму місці і лише глузливо посміхалася.
Їхати потрібно було всього три зупинки і я не переймався через відсутність білета.
«У таку погоду контролери точно не ходитимуть», – подумки заспокоїв себе, про що дуже швидко пошкодував.
Уже на наступній зупинці до салону нашого тролейбуса, як годиться, одночасно через передні і задні двері увійшли контролери. Хизуючись своїми посвідченнями, вони без зайвих розмов взялися перевіряти білети. Мені майже пощастило, бо контролер, який відповідав за задню частину салону, на своє запитання: «Чи маєте білет?» задовольнявся відповіддю: «Так, маю». Іншими словами, вірив пасажирам на слово.
Але я сказав «майже» не випадково, бо, не проти ночі її згадувати, кондукторка, помітивши, що я вийшов сухим з води, спеціально тицьнула у мене пальцем і сердито буркнула:
– Нехай він покаже свій білет.
Усе, приїхали. Показувати було нічого, а тому довелося платити штраф.
Після поїздки на тролейбусі про розкішний букет можна було сміливо забути. Грошей вистачило лише на три багряні троянди. Але нічого, хоч скромно, зате зі смаком. Ніжно узявши квіти до рук, я поспішив до входу у метро. Залишилось сорок хвилин і за цей час ще потрібно перетнути все місто.
У холі метрополітену зібралася сила-силенна людей. Година пік, як не як. Та, чесно кажучи, ця обставина не дуже хвилювала, бо у моїй кишені лежав завчасно куплений жетон.
З гордим виглядом підійшов до турнікету, засунув лівицю до кишені і… облом, про який мене сповістила чималенька дірка. Від несподіваного прозріння закляк на місці, бо зненацька розворушений мозок відмовлявся усвідомлювати те, що щойно відбулося.
– Ти чого стоїш? Або проходь, або відійди і дай пройти іншим. Понаїхали тут всякі, пройти не дають, – уже років із сто як не молода бабця відштовхнула мене в бік, і поволочила до турнікету свою «кравчучку», нав’ючену рябою сумкою вражаючих розмірів.
Увесь вигляд цієї, не проти ночі її згадувати, бабці свідчив, що вона теж не тутешня і, як мінімум, приїхала до столиці із якогось там закраюсвітинська, але, треба віддати їй належне, поводилась вона так, ніби була тещею самого володаря Всесвіту.
Буркнувши собі під ніс щось на зразок: «Сама така», я поплентався до кас, біля яких відбувалася страшенна штовханина та з’ясування того, хто з пасажирів від якої, вибачте, матері народився.
Вистоявши в черзі добрих десять хвилин і дізнавшись про себе, а заодно і про свій рід всю гірку правду, яку навіть мій дід Свирид не знає, я нарешті затиснув у долоні заповітний жетон.
Знову підійшов до турнікету. Кинув жетон у спеціальний отвір, діждався зеленого сигналу у парі із написом: «Прохід дозволено одному пасажиру», і зробив сміливий крок назустріч своїй долі.
Та доля, чомусь, знову вирішила підкинути мені кецика, чи, може, просто турнікет виявився скаженим? Не знаю, але факт залишається фактом – у момент проходження електронного дітища технологій двадцятого століття, дітище так гепнуло мене по лівій нозі, що ледь не завив, не так від болю, як від несподіванки.
– Куди прешся, дурню? Тобі, що повилазило? Чекати треба зеленого сигналу, – голосно поспівчувала мені чергова співробітниця метрополітену.
Я подивився на неї засоромленим поглядом і, хоч на усі тисячу відсотків був впевнений, що все зробив правильно, не став виправдовуватися і, угнувши в плечі голову, покульгав до ескалатора.
У це важко повірити, але до підземного перону я спустився без особливих пригод.
На пероні людей було ще більше, ніж у холі. Ледь протиснувшись крізь натовп, зупинився біля обмежувальної лінії і став чекати поїзда, який, на щастя, не забарився. Та от, уже, на жаль, потрапити в середину вагона виявилось непросто. Довелося вкладати усю свою молодечу енергію і силу в ноги та руки, щоб хоч трохи протиснутися у вагон. При цьому довелося пожертвувати двома трояндами, пошкодженими під час вагонного штурму.
Їхали, мов шпроти у тісній банці. Затиснутий з усіх боків, я не міг поворухнутися, уже не кажучи про те, щоб відставити у бік хвору ногу, на яку став якийсь здоровило. Нда-а-а-а… Поїздочка не з легких. Попереду стояв чолов’яга вочевидь з перепою, справа на моїй нозі – здоровило, з ліва – дівчина-блондинка, котра перестаралася з парфумами, а позаду… О, Боже! Позаду стояла та сама бабця з «кравчучкою». І як тільки вона змогла пролізти в середину переповненого вагона з такою поклажею? Правду, мабуть, люди кажуть, що нахабство – друге щастя.
У такій веселій компанії проїхали три станції. І усе б нічого, якби у мене не зачухався ніс. Знаєте, так несподівано і нестерпно, аж до оскоми на зубах.
Терпів довго. Але терпець зрештою увірвався, і я почав робити несміливі рухи, щоб вивільнити, затиснуту між мною і здоровилом, руку. І от, коли нарешті рука була майже вільною, здоровило, неправильно зрозумівши мій порив, проричав:
– Ах ти ж, злодюго обдерта! Що, вирішив у мене по кишенях прогулятися?
Запитання, схоже, було риторичним, бо не чекаючи моєї відповіді, здоровило замахнувся своєю лисою головою і вцідив мені прямо по писку. Добре, що хоч в останній момент встигнув трохи відхилитися. Завдяки цьому маневру отримав у дар не по переніссю, яке неодмінно хруснуло б, а під праве око.
На щастя, у переповненому вагоні мало хто звернув увагу на цю придибенцію, тож можна було не червоніти від сорому. Лише бабця з «кравчучкою» єхидно хихикнула за спиною, але на неї вирішив не зважати.
На наступній зупинці половина пасажирів вийшла. Вийшов разом з ними і здоровило, від чого я полегшено зітхнув. Тепер можна було уже спокійно почухати носа, та він, зараза, перестав свербіти.
«Що ж, може, воно і на краще, а, може, взагалі це – добрий знак і далі доїду без нових пригод», – не встиг я так подумати, як поїзд різко загальмував…
Щоб не впасти, інтуїтивно вхопився за дівчину-блондинку, яка стояла поруч. Треба сказати, вдало так вхопився – обняв ззаду руками за груди і мало не поколов трояндою їй обличчя.
– Що ти собі дозволяєш, придурок? Ану відчепися від мене, козел! – несамовито залементувала дівчина і до мене нарешті дійшло, що навіть після того, як поїзд знову рушив, мої руки продовжували лежати на її грудях.
– Ви-ви-вибачте… я… я… я… нне-е-е спеціально, – відсахнувшись від дівчини пересохлими губами пробурмотів я.
– Що?! Вибачте? Я зараз тебе так вибачу, що на усе життя запам’ятаєш, – перекрикуючи дружний сміх пасажирів, сердито сказала дівчина і відвісила мені такий ляпас, що мало щелепа не вивернулась.
У цей момент поїзд нарешті доїхав до потрібної станції і я, щойно відчинилися двері, на усіх парах чкурнув з вагона у напрямку переходу на іншу лінію метрополітену. Але й тут на мене чекало розчарування. У тісному переході назбиралося силище людей, тож швидкість руху одразу упала до одного сантиметра на хвилину. І це у такий відповідальний момент, коли час не просто піджимав, а зі всієї сили душив за горло.
«Нічого, прорвемося», – заспокоїв себе улюбленим висловом свого дідуся-фронтовика і кинувся в атаку, точніше – в невелику шпарину, на мить випадково утворену між двома жінками, котрі йшли попереду.
Ура! От вона – перша перемога цього злощасного вечора, завдяки якій майже на два метри наблизився до здійснення мети. Через пару секунд вдалося проскочити у ще одну подібну шпарину, затим – у третю, четверту, п’яту… На обрії замаячив перон і… Тут доля, напевно, схаменулася і вирішила знову сказати своє «фе». У це важко повірити, але я наскочив на ту саму, не проти ночі її згадувати, бабусю з «кравчучкою». От і все! Приїхали! І як тільки вона умудрилася опинитися попереду, коли, точно бачив, що у вагоні ця бізнесвумен стояла за мною.
– Куди прешся перед батьком в пекло, дурне теля, – сердито випалила стара і навмисно крутнула свій візок так, щоб його колеса наїхали на мою і без того нещасну ногу.
– Саме там вам й місце у компанії рогатих друзів. Вони, напевно, уже на вас давно чекають, – скривившись від болю відгризнувся я.
Звичайно, краще було б промовчати, бо, як то кажуть, зачепи…
Бабця від почутого на мить заклякла. Її очі повільно наливалися кров’ю, шия витягувалася, а рот повільно відкривався для видачі на гора чергової порції гнівних слів. Ну справжнісінька тобі кобра перед атакою на нещасну жертву.
Це зрозумів майже одразу, але все одно запізно.
– Люди добрі! – заверещала стара. – Та де таке видано, щоб яйце вчило курку жити. Та ти… ти… – схоже, бабця із запропонованих мозком визначень ніяк не могла вибрати те, яке б найкраще мене охарактеризувало. – Ти – падлюка. Ось хто ти. Дармоїд і… падлюка.
Я мовчав. А що тут скажеш? Зачепив, то тепер слухай. До того ж, був у мене ще один розрахунок – діждатися поїзда і на всіх парах вшитися, залишивши стару на одинці зі своїм гнівом.
Тим часом, бабця продовжувала дерти горло:
– Пробій, рятуйте! Ріжуть, грабують, вбивають…
От тепер мені стало по-справжньому боязко. Хтозна, як на це зреагують інші пасажири. На щастя, переважній більшості з них було байдуже до наших розбірок. Я стояв за кілька метрів від кобри, тобто бабці, тож потрібно було бути або сліпим, або дурним, щоб не зрозуміти, що всі звинувачення старої – пусті слова.
Підбадьорений таким поворотом подій, я уже зібрався просто розвернутися і мовчки піти по-англійськи, але...
– Старший сержант Іванов, – поруч прозвучав голос чергового на цій станції міліціонера. – Що тут у вас відбувається?
Від несподіванки закляк на місці. Зате бабуся, треба віддати їй належне, не розгубилася і одразу взялася розповідати про свою біду.
– Він хоче мене пограбувати, – стара тицьнула в мене пальцем і, вмить, з кобри перевтілившись на нещасну жінку, жалісливо заблагала: – Синку, покарай його так, щоб на усе життя пропала охота чіплятися до порядних людей.
– Покараємо, не хвилюйтеся, – одразу запевнив стару правоохоронець і моє серце зупинилося.
Бабусю ця відповідь задовольнила і вона, ще раз глянувши на мене ядовитим поглядом, пішла собі геть.
– Давай швидко втікай, поки не повернулася, – сказав міліціонер після того, як стих противний скрип коліс візка старої.
– Дякую, – відповів йому, усе ще не вірячи своєму щастю.
– Пусте, ці бабці нас уже так дістали, що мама не горюй. Та й сам бачив, що вона першою затіяла сварку. Так що удачі!
– Ще раз дякую, – повторив я, але старший сержант мене уже не чув. Він сконцентрував увагу на симпатичній працівниці метрополітену, до якої власне й пішов.
На щастя, далі обійшлося без пригод. Схоже, доля вирішила мене пожаліти чи, може, просто втомилася знущатися. Єдина прикрість – через усі ці розбірки незчувся, коли загубив останню троянду.

ВІКТОР МИРОНЕЦЬ, Київ 2011 рік.

Художники В. Лубенський та М. Самборський  (http://www.metromuseum.su)

Навчитися у дітей

Навчитися у дітей

Про любов до України сьогодні не говорить хіба що лінивий. Зрештою, так і має бути, бо у скрутний для держави час лише єдність думок та дій допоможе вистояти і зберегти її цілісність. Однак, погодьтеся, незважаючи на наші патріотичні почуття та щирі прагнення змін на краще, не завжди робимо усе необхідне, щоб мрії стали реальністю.

Кожен з нас проявляє патріотизм по-своєму. Дехто робить добрі справи, як-от, приміром, допомога армії чи постраждалим жителям сходу країни, відкрито, дехто – не афішуючи цього. Одні захищають інтереси держави на передовій, інші в – тилу, сумлінно виконуючи свою роботу. Словом, чинимо так, як вважаємо за необхідне, враховуючи при цьому свої можливості.

Щоправда, іноді в силу різних обставин можуть закрадатися сумніви, зумовлені головним чином намаганням знайти відповідь на запитання: хто правий, хто – ні та кому це вигідно? Крім того, встояти перед масивним інформаційним натиском вдається не кожному, як і, зрештою, змінити сформоване ще за часів Радянського Союзу мислення.

Зовсім інша справа – наші діти, які народилися і ростуть в незалежній Україні, тож не мають ностальгії за «світлим минулим». Так само на їхнє ставлення до рідної землі мало впливають суперечливі новини, події та розмови дорослих. Вони просто люблять свою Батьківщину.

Любов до України малеча засвідчує різними способами. Приміром, моя донька останнім часом любить вирізати із звичайного зошита прямокутники, розфарбовуючи їх потім жовтим та блакитним олівцями. Виготовлені дитячими руками маленькі прапорці зворушують, але найбільше вражає не це, а щире проникливе виконання донькою відомої пісні «Хай завжди буде сонце!», особливо слів: «Тихо солдат, чуєш солдат, – вибухів люди бояться!» Співає так, ніби сподівається бути почутою тими людьми, від яких залежить встановлення миру. І хоч на перший погляд може здатися, що нічого особливого тут немає, якщо врахувати реалії сьогодення, то слова пісні набувають іншого емоційного забарвлення, ніж у часи нашого дитинства, коли небо було безхмарним.

У присутності доньки ми не розмовляємо на тривожні теми і не дивимось новини. Так само чинить й більшість батьків її друзів. Звичайно, живемо не у вакуумі, й інформація про неспокійні події на сході держави доходить до наших дітей. Вони відчувають тривогу інтуїтивно, і ці відчуття ще більше підсилюють їхню любов до рідної землі.

Тому можна скільки завгодно покладатися на життєвий досвід, прожиті роки, успіхи і університетські дипломи, думати, порівнювати, робити висновки, однак справжній щирій любові до Батьківщини й патріотизму можемо навчитися лише у наших дітей та молоді, яка стала однією з головних рушійних сил суспільних перетворень.

Віктор Миронець.

Феномен долі

Феномен долі

Тарас Шевченко свого часу писав: «У кожного своя доля і свій шлях широкий…» Важко не погодитися із цими мудрими словами. Але що таке доля? Це запитання, напевно, хоча б раз ставив собі кожен з нас. І, будьмо відвертими, однозначну відповідь на нього знайти нелегко.

Людство споконвіку намагається з’ясувати сутність і походження тієї могутньої сили, яка керує життям. Ця сила має багато назв – доля, карма, фатум, рок, талан, фортуна, божественне провидіння, мойра. Та хоч би як ми її назвали, вона й досі, як і тисячі років тому, залишається незбагненною. І, очевидно, буде такою ще дуже довго. Хоча спроби осягнути неосяжне, започатковані давньогрецькими та римськими філософами, ніколи не припинялися і нині активізувалися з іще більшою силою та ентузіазмом.

Ще давньогрецький філософ-стоїк Сенека розглядав долю, як причину всіх причин і часто повторював, що: «закон долі робить своє право». Подібної думки дотримувався і давньоримський поет Вергілій, який у своїй безсмертній у віках «Енеїді» висловив припущення про підвладність долі людей – «маріонеток у її руках». А от ще один видатний філософ античності Аристотель, навпаки, вважав не долю, а матерію та розум рушійними силами життя, бо лише «чистий розум знає все майбутнє і що минуло, вміщає в собі всю вічність».

Цікаву думку щодо розуміння долі висловив свого часу давньоримський політичний діяч і оратор Марк Тулій Цицерон: «Якщо пороки можуть статися від природних причин, то їх викорінювання і повне знищення залежить уже не від цих причин, а від нашої волі, старання, вправ».

Говорячи про долю, варто згадати ще один відомий вислів «Кожен – коваль своєї долі», який належить римському полководцю Аппію.

Було своє уявлення про силу, що керує життям, й у слов’ян, які з-поміж інших своїх богів поклонялися і богині Долі. Вони вірили, що саме Доля визначає призначення людини і при народженні наділяє немовлят усіма чеснотами, пророкує їм майбутнє. І щоб умилостивити богиню, наші далекі предки робили їй подарунки. Зокрема восени на свято Долі (24 листопада) дівчата готували кашу і в горнятку виносили її за поріг, промовляючи: «Доле, Доле йди до нас кашу їсти!» А в лютому, святкуючи Стрітення (зустріч Зими з Весною), пращури просили у Долі «збіжжя, теплу одежу ще й силу ведмежу».

У середньовічній Європі чимало жителів вважали, що все у «руках Божих», і саме абсолютне Боже провидіння й становить феномен долі. На відміну від більшості європейців, українські тогочасні мислителі плекали думку про те, що існує шлях перетворення життя на театр, у якому людина виконує різні ролі з їхньою різною доленосною функцією. Це зокрема підтверджує епітафія Григорія Сковороди: «Світ мене ловив, але не спіймав».

Що ж до сучасних трактувань поняття «доля», то їх так багато, що вважати правильним якесь одне – практично неможливо. Тому кожен для себе сам повинен вирішити, для чого він прийшов у цей світ. При цьому, слід враховувати, що події у нашому житті – тісно пов’язані одна з одною, тож від кожного конкретного вчинку залежать усі наступні. Існує навіть припущення, що ця залежність і є насправді долею. Саме тому крокувати по життю потрібно так, щоб потім «не було соромно за безцільно прожиті роки».

Віктор Миронець.