Київ, Федорова, 6

Київ, Федорова, 6

Запам’ятайте цю адресу, аби точно знати, куди найближчими вихідними можна буде шаснути всією родиною, якщо раптом захочете подарувати своїм дітям яскраві та незабутні враження. Адже організатори дитячого напряму АРТ-Пікніка Слави Фролової пропонують хлопчикам і дівчаткам 31 січня та 1 лютого в ресторані Jaguar Lounge взяти участь різноманітних безкоштовних майстер-класах. Зокрема, дізнатися таємниці мультиплікації й власноруч «оживити» пластилінових звірят, виявити свої акторські здібності під час занять з пантоміми, «смачно» погупати в барабани, зробити красиву валентинку для мами і просто досхочу награтися.

Тож геть – одноманітність, нудність та сидіння на дивані перед телевізором і гайда на зимовий Арт-бранч!

Розклад майстер-класів: http://artpicnic.org/events/

Зупинитися на мить

Зупинитися на мить

Завдяки досягненням науки та техніки спілкування сьогодні перейшло на якісно новий рівень. Однак хоч соціальні мережі, інтернет-форуми, чати, електронна пошта, мобільні телефони й інші сучасні засоби комунікації значно полегшують нам життя, вони також стали головною причиною його пришвидшення. Встигнути за годину те, на що раніше витрачали добу, а за добу виконати тижневу норму – ось домінанти сучасного світу.

Як наслідок, постійно кудись поспішаємо – з дому на роботу, з однієї зустрічі на іншу, у дитячий садок чи школу за дітьми. Всі ці перегони настільки буденні і звичні, що ми уже й не помічаємо їх. Щоправда, рано чи пізно проти погоні за «птахом щастя» і невтомних пошуків свого теплого місця під сонцем може запротестувати виснажений організм, ресурси якого, на жаль, не безмежні. Щоб цього не сталося, потрібно час від часу, як кажуть, випускати пару.

Наприклад, виділити день або хоч кілька годин, аби зупинитися, побути на самоті, подумати про те, що подобається. Або й взагалі нічого не робити – просто дивитися у вікно чи заплющити очі і «відпустити» думки у вільне плавання.

Звичайно, ізольованість мало хто любить. Як правило, її вважають ознакою старості чи таланом невдах. Хтозна, можливо, тому, що переможець, на думку багатьох, апріорі не може бути самотнім, оскільки його завжди оточують друзі та шанувальники.

Однак насправді це помилкове судження. Чимало людей свідомо шукають самотності, тож вона, напевно, не така страшна, як здається на перший погляд. Більше того, кожен має свій особистий простір, в який нікого не пускаємо, навіть родичів та найкращих друзів. І коли хтось його порушує, дратуємось, сердимось, а іноді й проявляємо непритаманну нам за звичайних умов ворожість. Тобто прагнення до усамітнення, хоча б у зоні особистого простору, на підсвідомому рівні сформоване самою природою.

Разом з тим важливо завжди пам’ятати, що рятуватися самотністю від швидкого ритму життя потрібно в міру. Важливо не переступити межу, за якою розпочинається відлюдькуватість.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Історія одного іспиту

Історія одного іспиту

25 січня уся студентська спільнота віншує свою покровительку і заступницю великомученицю Тетяну. І дарма, що є багато скептиків, які ставлять під сумнів її вплив на процес навчання, студенти щиро вірять у диво і можуть навести багато прикладів того, як покровителька їм допомогла.

Отже, вівторок, 25 січня. Велика аудиторія нашої альма-матер, яку за особливий температурний режим ми лагідно називали «морозильною камерою», ледь вмістила дві групи четвертокурсників-істориків. Сидимо мовчки і очікуємо на важливу подію, не забуваючи при цьому тремтіти, але не від холоду, а від твердого наміру професора таки провести сьогодні іспит з філософії.

Іронія долі полягала в тому, що цей іспит з невідомих причин випав із зимової заліково-екзаменаційної сесії і був перенесений на кінець січня. Хоча насправді це було не так уже й страшно, бо справжнього студента-старшокурсника важко злякати такою дрібницею. Та все ж головною несподіванкою для нас стало те, що приймати іспит прийшов інший викладач, який славився своєю суворістю та принциповістю щодо знань студентів.

Немолодий, але напрочуд жвавий професор, хутенько роздав нам завдання (благо іспит був письмовим) і, заклавши руки за спину, почав кроками міряти аудиторію, пильно слідкуючи за кожним нашим порухом.

І от у один із рідких моментів, коли екзаменатор повернувся до мене спиною, я спробував дістати свої дорогоцінні шпаргалки, але від хвилювання руки погано слухалися, і в результаті безцінний багаж знань, починаючи від часів Конфуція та Аристотеля і закінчуючи мислителями сучасності, опинився на підлозі. А оскільки всім відомо, що через ступні знання до голови не передаються, то перспектива успішного складання іспиту миттєво віддалилася.

Мені нічого іншого не лишалося, як, скрегочучи зубами, по краплині вичавлювати з мозку знання і переносити їх на папір ріденькими рядками. І назбиралося таких рядків на тверду трійку, що ну ніяк не вписувалася в інтер’єр моєї заліковки. На щастя, момент відчаю так і не настав, бо несподівано прийшло спасіння в особі студентки з паралельної групи, яка люб’язно поділилася своїми знаннями, акуратно викладеними на маленьких папірцях.

Як з’ясувалося згодом, іспит я написав на п’ятірку, а мою рятівницю звали Тетяною. Скажіть, будь ласка, ну як після цього не вірити у дива і щасливі збіги обставин?

Віктор Миронець.

Крик у лабіринті

Крик у лабіринті

Життя – дивна річ. Адже можна багато років бути знайомим з людиною і навіть не здогадуватися про її таланти, або знати, що поруч обдарована особистість, але сприймати це як щось буденне і належне. От і я лише кілька днів тому відкрив для себе письменника Петра Коломійця, хоча до цього пропрацював з ним в одній редакції майже сім років, два з яких – в одному кабінеті.

Звичайно, мені було відомо про те, що Петро Опанасович не тільки талановитий журналіст, наш редакційний філософ і надзвичайно мудра людина, а й також відомий письменник. Однак до ознайомлення з його літературною творчістю, як то кажуть, ніяк не доходили руки. І от в понеділок випадково побачив у колеги збірку історично-документальних детективів Петра Коломійця «Крик у лабіринті», попросив почитати і… потрапив у полон майстерності автора.

Три повісті: «Крик у лабіринті», «Око Перуна» та «Годинник князя Радзивіла», надруковані у ній, прочитав за один вечір, після чого одразу пожалкував, що не зробив цього раніше. Та, хтозна, можливо, так і треба було. Адже на все свій час. Так само у житті не буває випадковостей і ці повісті допомогли мені подолати так зване книжкове похмілля (нездатність почати читати нову книгу, перебуваючи під враженням попередньопрочитаної), яке спричинив перед тим роман Оршулі Фариняк «Айхо, або Подорож до початку». Тож, якщо натрапите на «Крик у лабіринті» Петра Коломійця, читайте без зайвих роздумів. Повірте, ви не пошкодуєте.

Віктор Миронець.

Діти та гроші. Коли і скільки?

Діти та гроші. Коли і скільки?

Ми живемо у світі, в якому гроші відіграють не останню роль. І хоч кажуть, що не в грошах щастя, уявити життя сучасної людини без них, погодьтеся, важко. А враховуючи те, що гроші нині зі звичайного платіжного засобу перетворилися ще й на важливий елемент взаємозв’язку між людьми, то перед нами, батьками, постає необхідність виховання у своїх дітей правильного ставлення до них.

У ранньому і дошкільному віці гроші дитині, звичайно, не потрібні. Але й вдавати, що їх немає, ми теж не можемо – рано чи пізно наша дитина має дізнатися про гроші. І дуже важливо, щоб першим джерелом знань про те, як розпоряджатися ними, стали мама і тато.

Допомогти у цьому можуть кишенькові гроші, розпоряджаючись якими, дитина пізнаватиме ази фінансової грамотності. Однак, застерігають фахівці, перш ніж запровадити такий елемент виховання, треба ретельно все обміркувати. Інакше виникне ймовірність досягти протилежного (або неочікуваного) результату.

Батьки мають власні думки і погляди на те, чи варто давати і скільки давати сину (донці) кишенькових грошей. Адже суму доводиться визначати, враховуючи доходи та можливості родини. І саме на цьому етапі ми часто робимо помилки, забуваючи, що кишенькових грошей не повинно бути занадто багато.

Важко назвати ідеальний вік, у якому дитина уже може мати свої гроші. Тут усе індивідуально і залежить від того, чи цікавиться дитя грішми і чи може відповідати за свої вчинки. Дехто з дітей готовий до цього уже в 4–5 років, а іншим важко у 7, 8 чи навіть 9. Разом з тим більшість фахівців радить розпочинати знайомство з кишеньковими грішми тоді, коли дитина йде до школи (6–7 років).

Щодо розміру «кишенькової» суми – вона залежить насамперед від фінансового становища сім’ї та віку дитини. І навіть якщо ваших можливостей більш ніж досить, не поспішайте. Спочатку з’ясуйте, скільки грошей дитина зможе витратити розумно. Користуйтеся простою формулою: грошей має вистачати на потреби в школі, але не має бути помітно більше або менше, ніж в інших дітей.

Діти інакше сприймають час, ніж дорослі. Календарний місяць для них – це дуже довго. І якщо дати кишенькові гроші одразу на місяць, то найімовірніше дитина не зможе ними правильно розпорядитися й витратить усю суму за кілька днів. Тому краще дотримуватися правила: що молодший вік, то частіше давайте гроші, але менші суми. Школяру молодших класів краще видавати кишенькові гроші щодня, а в міру дорослішання – щотижня, щомісяця. Так дитина поволі звикне розподіляти свої витрати й у неї з’явиться розуміння такого важливого поняття, як бюджет.

Ухвалюючи рішення про виділення дитині кишенькових грошей, визначаючи їх розмір та періодичність видачі, треба ретельно зважити всі «за» і «проти». Можливо, сину чи донці треба ще трішки зачекати та навчитися відповідальності.

Головне – не поспішати, бо гроші – це палиця, яка має два кінці: вони можуть бути корисні, а можуть і нашкодити.

Віктор Миронець.

P.S. Найбагатші підлітки

Виявляється, найбільше кишенькових грошей отримують норвезькі підлітки, які можуть собі дозволити витрачати 149 дол. США на тиждень. На другому місці – тінейджери з Об’єднаних Арабських Еміратів (129 дол.) і Фінляндії (124 дол.).

У свою чергу батьки у Західній Європі і США вважають тижневу суму 50 – 100 дол. достатньою для тінейджера, а китайські та бразильські готові давати своєму чаду на особисті витрати 24. Найменше ж «кишенькових» мають єгипетські та індійські підлітки, яким на тиждень припадає не більше 6 і 4 дол. США відповідно.

Основним джерелом доходу для більшості підлітків є батьки і родичі. Власною працею (тимчасовими підробітками) гроші на особисті витрати заробляють в основному тінейджери з США та країн Західної Європи.

Щодо витрат кишенькових грошей, то найбільш заощадливими виявились юні європейці. Зокрема, в Норвегії підлітки відкладають близько 40% виділеної їм суми, а у Фінляндії – більше половини. Майже нічого не вдається наскладати їхнім індійським та китайським одноліткам. Цікаво і те, що основні статті витрат у всіх однакові – одяг, взуття, електроніка, відвідування кафе, фаст-фудів і комп’ютерні ігри.

На жаль, жодних опитувань щодо цієї теми в Україні не проводилося. Та враховуючи фінансові можливості більшості українських родин, не складно підрахувати приблизний середній рівень «кишенькових» наших підлітків. А все інше, зокрема основне джерело доходу і витрати, у них такі самі, як і у їхніх закордонних однолітків.

Схуднути за 15 хвилин

Схуднути за 15 хвилин

Знайти жінку, яка не мріє про «осину» талію, напевно, не просто важко, а майже неможливо. Так само чимало чоловіків не відмовилися б від спортивної статури. Причому бажаного результату багатьом хочеться досягти, витративши мінімум часу та зусиль, чим часто користуються виробники різних сумнівних косметичних диво-засобів та харчових добавок, які обіцяють швидко вирішити проблему.

Щоб привабити потенційних клієнтів, продавці «унікальних» препаратів для схуднення та дієт використовують різні засоби впливу. Зокрема так звані фотографії «до» і «після», мовляв, дивіться, ми не обманюємо. Цей метод протягом багатьох років виправдовував себе, даючи змогу заробляти на довірливих покупцях чималі гроші. Однак нещодавно 25-річна австралійська дівчина опублікувала у своєму блозі фотозвіт успішної боротьби із зайвою вагою, який спричинив бурхливу дискусію, ставши початком масового розкриття таємниць фотографій «до» і «після».

Насправді нічого особливого у цих фотографіях не було. Все як зазвичай – на одній дівчина зображена з виразно неідеальною фігурою, на іншій – вона помітно схудла. Подив інтернет-спільноти викликало інше. Виявляється, інтервал між фото становив не кілька місяців чи хоча б тижнів, а всього 15 хвилин. Звичайно, повірити у це було надзвичайно важко, але коли дівчину підтримали професійні фотографи, які до того ж розповіли деякі секрети своєї професії, питань щодо правдивості фотографій більше не виникало.

До речі, за їхніми словами, «скинути» зайві кілограми з допомогою фотоапарата дуже легко. Для цього потрібно всього-на-всього змінити зачіску, одягнути більш привабливу білизну, трохи втягнути живіт і не сутулитися. Не менш важливо також підібрати правильне освітлення, яке приховало б недоліки фігури, та більш виграшну позу. Крім того, якщо уважно подивитися на фотографії чоловіків та жінок, котрі нібито знайшли швидкий спосіб схуднення, можна помітити ще одну особливість – життєрадісну посмішку та впевнений погляд.

За бажанням імітувати швидку втрату зайвої ваги може кожен, не кажучи вже про професіоналів. Тож не варто сліпо довіряти рекламі модних супердієт та препаратів для схуднення. Адже щоб досягти бажаного результату, потрібно наполегливо працювати над собою кілька місяців, а то й навіть років. Схуднути ж за 15 хвилин можна лише на вдало зрежисованій фотографії.

Віктор Миронець.

Бабусине виховання

Бабусине виховання

Нещодавно, коли поверталися з уроку хореографії, донька, помітивши стареньку бабусю, яка продавала поблизу підземного переходу городину, сказала, що їй подобаються усі бабусі – і худі, і повні, і високі, і низькі, бо вони добрі, люблять дітей, піклуються про них та завжди пригощають чимось смачненьким. Що ж, як кажуть, вустами дітей промовляє істина, яку ми, дорослі, на жаль, не завжди помічаємо.

Хтозна, можливо, саме тому досить часто, особливо якщо молода родина живе окремо від батьків, їх намагаються відсторонити від виховання дітей, мовляв, вони в усьому потурають внукам, занадто їх балують і роблять багато інших неприпустимих речей. У свою чергу бабусі і дідусі мають власне бачення, що аж ніяк не поліпшує їхні стосунки з батьками дитини, про інтереси якої у запалі з’ясовування стосунків обидві сторони найчастіше забувають.

Звичайно, можна дуже довго сперечатися і наводити переконливі докази позитивного або негативного впливу представників старших поколінь на виховний процес, однак потрібно визнати, що дітям дуже важливо спілкуватися не лише з татом і мамою. Їм потрібні і бабуся, з якою можна трохи попустувати, і дідусь, з яким щось змайструвати чи сходити по гриби. Зрештою хочемо того чи ні, а так уже склалося історично, що у нас, слов’ян, роль і місце бабусь та дідусів у суспільстві особливі, тож нікуди ми одне від одного не подінемось. А раз так, то давайте вчитися співпраці, розумінню, толерантності і поступливості. Ми ж бо усі маємо одну мету – щастя наших дітей.

Віктор Миронець.

Малюнок Діани Денгель (Dianne Dengel)

Повчальна історія під ялинку

Повчальна історія під ялинку

Хоч ставлення до зимових свят у кожного своє, саме в цей час наші серця найбільше наповнюються щирою вірою у краще майбуття. Зрештою, Новий рік та Різдво приходять взимку не просто так. У цьому теж є символічність – білий сніг, ніби чистий аркуш, пропонує кожному почати писати новий розділ життя.

А ще новорічно-різдвяні свята дарують відчуття особливої атмосфери любові та родинного єднання, якою щедро наповнюється усе навколо нас. Тож їх відзначення – чудова нагода зробити рідним найкращий і найцінніший подарунок, нашу не обмежену службовими чи іншими обов’язками увагу. Особливо цього потребують діти, адже, погодьтеся, впродовж року не завжди була змога проводити з ними стільки часу, як хотілося б. І хтозна, можливо, ця обставина теж впливає на те, що вони з таким нетерпінням очікують на Новий рік та Різдво, коли можна разом з мамою і татом поринути у святковий вир. А оскільки спогади про зимові свята найприємніші та найтепліші, ми зобов’язані зробити усе можливе, аби наші сини та доньки, подорослішавши, теж мали їх.

Для цього насамперед потрібно створити відповідну атмосферу, яка насправді полягає не лише у святково прикрашеній оселі. Не менш важливий інструмент створення відчуття дива – відповідний настрій і добрі новорічно-різдвяні історії, як-от, наприклад, про зачарованого принца Лускунчика. Такі казки більше схожі на притчі, вони мають щасливий кінець і вчать, що навіть у буденному може ховатися чудесне, не даючи таким чином згаснути оптимізму.

На жаль, за щоденними клопотами часто забуваємо, наскільки для дітей важлива віра в дива, особливо тепер, коли наші сини та доньки стали свідками тривожних подій. Адже вона захищає вразливу дитячу свідомість, допомагає легше сприймати реалії сьогодення, рости щирими та доброзичливими. Тож не лінуймося всіляко підтримувати це почуття в дитячих душах, зокрема за допомогою повчальних історій, які можна і доречно розповідати завжди, а не лише у новорічно-різдвяний час.

Віктор Миронець.

Фото: http://mamabook.com.ua

Європа починається з нас

Європа починається з нас

Здавалося б, немає нічого крамольного в тому, щоб кинути «на щастя» одну-дві монетки у фонтан. Адже цьому звичаю дуже багато років і його дотримуються у всьому світі, зокрема, Європі, куди ми усі так прагнемо. Однак з фонтанами усе зрозуміло, а як ви дивитеся на те, аби кидати монети в акваріуми? Скажете, нісенітниця? Можливо. Але не для окремих категорій відвідувачів тих українських ТРЦ, в яких є відкриті акваріуми. Про це прикро говорити, та, на жаль, нова традиція набирає обертів і ні благальні погляди риб, ні заборонні таблички, ні суворі постаті охоронців не можуть завадити її поширенню. Ось такі ми, виявляється, європейці.

Разом з тим, попри різні думки, дискусії та розмови, варто визнати, що насправді Європа – не такий уже й чужий і далекий край, як думаємо. Нас поєднує багато спільного, а європейські цінності не просто близькі українському народу – вони певним чином навіть формувалися під його впливом. Адже ще починаючи з княжих часів, чимало наших земляків стали видатними діячами багатьох європейських держав.

Згадаймо, наприклад, найвідоміші імена – дочку Ярослава Мудрого королеву Франції Анну Ярославну; довірену особу французького короля Людовіка ХV генерала і графа Григора Орлика, на честь якого, до речі, названо аеропорт «Орлі»; мислителя, астронома, математика, ректора Болонського університету Юрія Дрогобича; засновника першої в Європі мережі кав’ярень, творця знаменитої кави «по-віденськи» Юрія Кульчицького та багатьох інших уродженців нашої землі, які мали значний вплив на формування європейської культури, науки, освіти та й загалом способу життя. Зрештою географічний центр Європи теж розташований на території саме України. А раз так, то очевидно, що цілком справедливо і заслужено можемо називати себе європейською нацією.

При цьому, погодьтеся, що назвати себе можна будь-ким, але все одно нічого не зміниться, доки по-справжньому цього не усвідомимо. У свою чергу, це не станеться за помахом чарівної палички, тож потрібно докласти чималих зусиль. І кожен з нас мусить починати з себе, своєї поведінки, світогляду, ставлення до навколишнього світу та інших людей. Адже справжніми європейцями ми зможемо називати себе не тоді, коли/якщо Україна стане повноправним членом Євросоюзу, а коли перестанемо кидати обгортки від морозива чи цукерок посеред вулиці, ігноруючи урни для сміття, та монети в акваріуми наших ТРЦ.

Віктор Миронець.

Урок добра

Урок добра

Напередодні Нового року ми з Ангеліною пішли у супермаркет на променад за молоком та хлібом. Біля входу побачили волонтерів, які збирали подарунки дітям-сиротам, і вирішили теж долучитися до акції. Взявши з полиць необхідне, а також набравши солодких гостинців, підійшли до каси. Одразу за нами в чергу стала молода жінка з дівчинкою років шести. Дівчинка, як могла випрошувала в мами «багато цукерок», на що та відповіла, що «не можна їсти так багато солодкого, бо зуби болітимуть». Однак донька виявилось не промах і, показавши на Ангеліну, зауважила: «А чому їй можна?» Поки спантеличена мама дівчинки намагалася зібрати до купи думки, Ангеліна повільно обернулася і гордо заявила: «Це не для мене, а для діток, у яких немає тата і мами». Почувши таку відповідь, дівчинка одразу чкурнула кудись в торгівельну залу і на здивоване запитання своєї мами: «Ти куди?», вигукнула: «За подарунками для діток!» Краєм ока помітив, що очі незнайомки зволожились. Вона зітхнула і, піймавши мій погляд, сказала: «У нас чудові діти, правда?». «Найкращі», - відповів їй, відчуваючи, що по моїй щоці теж повільно котиться сльоза.

Віктор Миронець.

Морквяний сік

Морквяний сік

Спеціалісти кажуть, що морквяний сік (якщо він насправді натуральний, звичайно) дуже корисний, оскільки багатий на вітаміни та необхідні людському організму мінерали. Як наслідок, він нормалізує обмінні процеси, підвищує тонус, зміцнює імунну систему, подовжує молодість і… дарує хороший настрій. Не буду однозначно стверджувати чи заперечувати цю думку (я ж бо не лікар), але те, що стосується настрою – чистісінька правда. В цьому я переконався вчорашнім вечором, коли спробував «зрізати» дорогу через торговельний центр, обходити який не було часу.

Отже, зайшовши в ТЦ, швиденько попрямував до виходу на його протилежному боці. Але, як то кажуть, не тут то було. На моєму шляху виникла серйозна перешкода – невеличке фреш-кафе. Оцінивши ситуацію й не побачивши нічого вартого уваги, зібрався йти далі і раптом на стійці бару, поблизу меню, помітив серветки, яких ще не було в моїй колекції.

Щоб ви могли краще зрозуміти мої відчуття в той момент, зроблю невеличкий ліричний відступ. Складні часи, які переживаємо нині, вплинули на багато галузей, в тому числі і на заклади харчування. Останнім часом кафе і ресторани почали потроху відмовлятися від фірмових серветок із власними логотипами, що природно, бо їх виготовлення – справа недешева. Звісно, мене (насамперед, як колекціонера) це трохи засмучує. Поповнювати колекцію стало важче, але з іншого боку – кожен новий екземпляр тепер дарує ще більше позитивних відчуттів.

Проігнорувати потенційну колекційну новинку я не міг, тож сміливо підійшов до барної стійки, за якою господарювала молода дівчина. Від хвилювання на мить втратив дар мови, але швидко опанувавши себе, кинув погляд на меню і замовив морквяний сік. Усе, справу зроблено! Тепер я мав повне право взяти собі кілька серветок, що, не без задоволення, поспішив зробити.

А сік, до речі, виявився напрочуд смачним.

Віктор Миронець.

Різдвяна зірка

Різдвяна зірка

Чудес не існує – стверджують прагматики і навіть не хочуть чути про те, що не все в нашому житті може пояснити наука. Разом із тим нам відомо багато явищ і подій, які можна назвати не інакше, як дивом. От, приміром, незважаючи на те, що уже два тисячоліття філософи, богослови і науковці намагаються розгадати таємницю появи Вифлеємської (або, як ще кажуть, Різдвяної) зірки, яка вказала мудрецям шлях до немовляти Ісуса, вона й досі залишається не розгаданою.

Існує багато припущень, згідно з якими це могла б бути комета, спалах нової або наднової зірки, зближення двох яскравих планет чи якийсь інший астрономічний феномен. Кожна теорія має своїх прихильників і противників, сильні і слабкі сторони, однак жодна з них не заперечує тих давно минулих, однак вікопомних для людства подій.
Про те, що насправді відбулося у нічному Вифлеємському небі в момент народження Спасителя, напевно, достеменно ми так ніколи і не дізнаємося. Зрештою, це не так уже й важливо, оскільки значення має не так сутність цього дива, як наше ставлення до нього. Тому замість того, щоб морочитися над розгадкою походження Різдвяної зірки, краще всі свої клопоти і помисли цілком присвятити підготовці до Святвечора, що у першу чергу означає очищення душі і серця від усякої скверни.
Вифлеємська зірка ознаменувала народження Месії, а отже, перед тим, як приступити до святкової вечері, очікуючи на появу першої вечірньої зорі, ми отримуємо нагоду ще раз переконатися в особливості і знаковості цієї події. У цей час, як ніколи, віримо в дива, і вони таки трапляються з нами. Щоправда, ми не завжди їх помічаємо, оскільки, як правило, мислимо глобально й сподіваємося на щось величне та помітне, тоді як навколо нас відбувається багато маленьких, однак важливих чудес. Наприклад, коли раптом сама собою вирішилась якась справа, несподівано знаходимо давно загублену річ, поспішаючи, потрапляємо у «зелену хвилю» світлофорів чи отримуємо приємний подарунок. А якщо в родині є маленькі діти, то чудеса й поготів відбуваються майже кожного дня. Чого варта лише одна дитяча усмішка, яку можна безперечно вважати одним із найбільших див.

Чудеса, помічаємо ми їх чи ні, – невід’ємна складова нашого життя. Звичайно, за бажання, можна знайти пояснення майже всьому, що відбувається з нами, однак хоча б раз на рік, повіримо в диво і ввечері напередодні Різдва разом із нашими дітьми вийдімо на вулицю, на повні груди вдихнімо морозяне повітря, звільнімо голови від зайвих думок і, відшукавши на небі першу зірку, скажімо: «Христос народився, славімо Його!»

Віктор Миронець.