Історії «за кадром»

Історії «за кадром»

«Я завжди любила історію «за кадром» – невдалі дублі фільмів,

підготовка в роботі великих важливих проектів, життя за кулісами театру…

В цьому найцінніші моменти, найправдивіші вчинки,

оголені почуття – в цьому історія моїх улюблених закладів,

про які мені хочеться розказати».

Тетяна Чернега,

«Рецепторами міста»

(www.reseptoramumista.wordpress.com)

Хочемо того чи ні, але шалений ритм життя, особливо у великих мегаполісах, змушує постійно поспішати, щоб встигнути одночасно побувати хоча б мінімум у двох місцях. Адже сьогодні стало нормою намагатися встигнути за день зробити стільки, скільки ще якихось десять років тому нормальні люди робили за тиждень. Звичайно, з одного боку це – добре, бо чим більше трудишся, тим швидше досягаєш успіху. А от з іншого…

Ми можемо кілька років прожити у будинку, не знаючи, що за його рогом знаходиться затишне кафе, в якому печуть найсмачніші у світі круасани, а наш сусід – оперний співак. Так само, не знаємо, що якби, йдучи на роботу або з роботи, бодай раз наважились «зрізати» шлях через затишні дворики, то натрапили б на квітковий магазинчик, в якому ще й смачною кавою пригощають. Іншими словами, за щоденною метушнею пропускаємо багато цікавого, красивого, корисного. Та, на щастя, є люди, які вміють помічати те, чого зазвичай інші не бачать: в буденному – святкове, в брудному – чисте, в захмареному – сонячне. А, на превелике щастя, є ще й серед них такі, яким кортить розказати про побачене іншим, аби зробити нас добрішими, радіснішими, щасливішими.

Неймовірно талановита Тетяна Чернега належить саме до когорти останніх. Її завжди цікаві пости у Facebook читає багато людей, а нещодавно вона створила власний блог «Рецепторами міста» (www.reseptoramumista.wordpress.com), в якому писатиме історію «за кадром» наших улюблених «смачних» місць – від ідеї до перших результатів роботи. Однак, як зауважує Таня, її блог не для гурманів, а насамперед для тих, хто поціновує естетичні заклади, в яких їжа є просто однією з тих складових, які роблять їх особливими і довершеними.

Окремо треба сказати про самі публікації. На безмежних просторах Інтернету ви сьогодні навряд чи знайдете щось подібне, адже автор блогу бережно нанизує слова на нитку сюжету і створює неповторне намисто тексту, який читається дуже легко. Та найголовніше – відчувається, що кожне слово пройшло крізь душу. І це – не дивно, адже статті Тетяни Чернеги завжди – добрі, світлі, щирі і неперевершені. По-іншому вона писати не вміє, як і, зрештою, не вміє халтурити.

Віктор Миронець.

Фото із сторінки 

Тетяни Чернеги 

у Facebook.

Любов проти труднощів

Любов проти труднощів

Спостереження свідчать, що діти впевнені у батьківській любові, досягають більших успіхів, ніж ті, які лише зрідка відчувають її прояви. Адже, як запевняють фахівці, опанування вміння татом і мамою проявляти свої почуття зрозумілим способом не в останню чергу впливає на бажання вчитися.

Кожного дня на дитину очікує щось нове, зокрема й труднощі, подолання яких забирає багато фізичних та моральних сил. Саме тому намагайтеся завжди підтримувати школяра емоційно, коли він уранці поспішає на уроки, і коли повертається додому. А головне – обнімайте і даруйте свою любов. Для дітей дуже важливо знати, що ставлення рідних не зміниться до них за жодних обставин.

Тож, хоч це може здатися надто простим та банальним, насправді саме батьківська любов дає дітям упевненість у собі і мужність справлятися з випробуваннями шкільного життя. А раз так, то ми мусимо взяти за правило не лінуватися якнайчастіше казати нашим синам та донькам про свої почуття до них.

Віктор Миронець.

Фото: студія JOY.

Обережно, нові технології!

Обережно, нові технології!

Популярність комп’ютерних планшетів зростає з кожним днем. І це не дивно, адже користуватися ними за бажанням без проблем можуть навчитися люди різного віку, від дошкільнят до пенсіонерів. Більше того, в освітянських колах обговорюють можливість використання цих пристроїв замість підручників, а деякі навчальні заклади навіть почали запроваджувати у себе цю інновацію.

Нещодавно я писав про те, що шкільний рюкзак сучасного українського першокласника має вагу 6-7 кг. Не кажучи вже про старшокласників, яким доводиться носити ще більший тягар. Звичайно, за таких обставин досягнення науки та техніки можуть неабияк прислужитися для полегшення навантаження на дитячий організм. До того ж у мережі Інтернет є багато сайтів, з яких можна взяти електронні варіанти підручників. І все б нічого, однак, як і варто було очікувати, учні використовують планшети не лише для навчання, а й ігор та «сидіння» під час уроків у соціальних мережах.

Наші діти так швидко опановують навички роботи з електронними пристроями, що без особливих труднощів примудряються обходити налаштовані нами обмеження їх використання. При цьому категорично забороняти і забирати планшет – теж не вихід. Це тільки посилить інтерес до нього. А якщо врахувати популярність пристрою, то можна сміливо припустити: син або донька обов’язково знайде можливість пограти в школі на чужому. Крім того, планшет й справді може бути корисним для навчання, тому єдиний вихід встановити чіткі правила користування ним.

Для цього спочатку з’ясуйте, навіщо дитині пристрій. Коли планшет потрібен переважно для пошуку необхідної під час виконання домашніх завдань інформації, дозвольте користуватися ним протягом кількох годин після школи, а після закінчення виділеного часу як винагороду за чесність та старанність подаруйте трохи додаткового, щоб вона все робила не поспішаючи і встигла трохи пограти. Зрештою, завжди зможете легко перевірити, чи справді школяр навчався, чи витратив час для встановлення нових ігор та додатків. У такому разі без санкцій і обмежень з вашого боку, звичайно, вже не обійтися.

До речі, щодо ігор. Якщо забороните робити це вдома, дитина гратиме там, де ви не можете бачити, наприклад, на уроках. Саме тому дозволяйте ігри, але обов’язково контролюйте цей процес та встановіть часові межі. Після закінчення сеансу «спілкування» з пристроєм забирайте його або заохочуйте самостійно вчасно віддавати вам. Так дасте більше свободи і виховуватимете почуття відповідальності.

Щоб у школяра не виникла залежність від планшета, не лінуйтеся розповідати про значення, на перший погляд, таких простих справ, як допомога батькам удома, зустрічі з друзями, прогулянки на свіжому повітрі та хобі. Поясніть, як важливо знаходити на це час. Та найголовніше – самі не засиджуйтеся з планшетом або телефоном у руках. Це буде найкращим прикладом, який дитина неодмінно почне наслідувати.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Міні хмарочос

Незвичні будівлі. Міні хмарочос

Коли мова заходить про хмарочоси, ми, як правило, уявляємо масивні високі будівлі, піки яких ховаються в хмарах. Однак, виявляється, може бути й по-іншому.

Історія хмарочоса Newby-McMahon («Новобудова Макмагона») в американському містечку Уічіто-Фолс розпочалася у 1012 році, коли неподалік від цього населеного пункту знайшли поклади нафти. Ця обставина зумовила швидкий розвиток містечка, населяння якого до 1918 року уже становило 20 тисяч жителів. Як наслідок, утворилася нестача офісних приміщень. Вирішити цю проблему зголосився інженер Дж. Д. Макмагон, запропонувавши побудувати хмарочос висотою 480 футів (близько 146 метрів).

Інвестори для фінансування будівництва знайшлися доволі швидко, тож на будівельному майданчику «закипіла» робота. Та коли будівництво закінчилося, інвестори були неприємно вражені, побачивши замість обіцяного хмарочоса 4-поверхову будівлю. Як виявилося згодом, під час погодження і затвердження проекту ніхто не звернув увагу на те, що Макмагон вказав висоту не 480 футів, а – 480 дюймів (у метричній системі вимірювання – 12 метрів).

Оскільки всі документи були належно оформлені, бізнесмени-замовники не змогли довести в суді факт обману і кмітливий Макмагон став багатієм, а 12-поверхова будівля в Уічіто-Фолс вже майже століття з гордістю носить назву найменшого у світі хмарочоса.

Віктор Миронець.

Фото www.pinterest.com

«Ні» – теж відповідь

«Ні» – теж відповідь

Навчити дитину сприймати відмови не так уже й просто, як може здатися на перший погляд. Однак, погодьтеся дуже важливо, адже не завжди і не в усьому варто потурати нашим синам та дочкам. Іноді не тільки потрібно, а й навіть корисно говорити їм «ні».

Якось під час прогулянки з донькою мені довелося стати свідком не дуже приємної ситуації – чотирирічний хлопчик попросив у мами купити морозива, а вона відмовила, посилаючись на те, що він недавно хворів. Почалася істерика, яку тато хлопчика одразу припинив, ударивши того по сідницях. Мені одразу стало шкода хлопчика, бо він, на мою думку, став заручником надто жорстоких методів виховання, яких щодо дітей краще уникати. Їх потрібно не вчити і сварити, а насамперед виховувати, пояснюючи все «на пальцях», не забуваючи, звичайно, кожного дня обнімати і дарувати свою любов. Лише так, без жорстокості, можна домогтися від дитини розуміння.

На щастя, маю виховану доньку, в чому вбачаю нашу з дружиною заслугу. Ми завжди намагаємося поважати та підтримувати погляди одне одного на методи виховання, і навіть якщо з чимось не згодні, ніколи не говоримо про це у присутності доньки. Адже насправді не так уже й важливо, чи правий тато або мама, потрібно дотримуватися однакової думки. Інакше донька обов’язково скористалася б розбіжністю і навчилася нами маніпулювати. Наприклад, діставши відмову від мами, підійти до тата й отримати дозвіл. Після кількох подібних ситуацій вона збагнула б, що краще просити у тата, ігноруючи маму.

Саме тому, коли донька підходить до когось одного з нас і запитує про щось, другий чинить доволі просто і, як з’ясувалося, дієво – у відповідь запитує: «А що сказала мама (тато)?» У такий спосіб вчимо доньку говорити правду. Як наслідок, достатньо кілька разів спокійно сказати «ні», щоб вона зрозуміла: це остаточне рішення, яке не підлягає перегляду ні у тата, ні у мами.

А ще – ми часто говоримо доньці, що у житті бувають різні ситуації, і не слід засмучуватися й сердитися, отримавши негативну відповідь, бо за певних обставин відмова теж може допомогти досягнути мети.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Заслужити повагу

Заслужити повагу

З дитинства нас вчили, що старших, а особливо людей похилого віку, потрібно поважати, поступатися місцем в громадському транспорті, пропускати вперед, допомагати нести важку поклажу тощо, бо вони здобули право на таке ставлення представників молодших поколінь своєю працею. Однак, на жаль, дехто з пенсіонерів іноді забуває важливу заповідь: «Стався до інших так, як хотів би, щоб ставилися до тебе», тож своєю зверхньо поведінкою до оточення, м’яко кажучи, не сприяє виникненню у інших бажання їм допомогти.

«Я заслужив», «мені всі винні», «без мене у вас нічого не було б»… Прикро, але таку життєву позицію має багато літніх людей. І це при тому, що ніхто нікому нічого не винен і не зобов’язаний. По-перше, відрахування із зарплати громадян працездатного віку, і молоді зокрема, є основним джерелом наповнення бюджету Пенсійного фонду. Отже, пенсія – це і є винагорода старшим від молодших за отриману раніше можливість стати на ноги. А по-друге, чи часто поважні чоловіки із сивиною на скронях та мудрі жінки самі поступаються місцем вагітним і пасажирам з маленькими дітьми чи пропускають їх у довгій черзі?

До речі, черги у нашому суспільстві давно стали лакмусовим папірцем, який визначає рівень людяності. Хочеш дізнатися справжню сутність людини? Постій разом з нею в черзі. Найкраще – у банківській установі в останній день оплати комунальних послуг. Я, наприклад, і досі під враженням від останнього походу з платіжками до найближчого від дому відділення банку.

А сталося от що. У «хвості» довгої черги до кас стояла молода мама з немовлям на руках. Поки дитя спало, проблем не було, однак коли почало хникати, по черзі пронеслася хвиля невдоволення. Знаючи, як важко з малою дитиною довго чекати, запропонував іншим пропустити молоду маму. І почалося найцікавіше – напівсонні бабусі та дідусі прокинулися і вилили на мене стільки бруду, що на не один рік наперед вистачить. Перемир’я у словесній дуелі настало лише після того, як до мене приєдналося інші молоді люди. Разом нам вдалося «відбитися» від невдоволених відвідувачів і провести жінку з немовлям до каси.

Аби ситуація була зрозумілішою, зауважу, що просторе відділення банку, в якому відбулася подія, влітку капітально відремонтували і встановили для клієнтів зручні м’які дивани та кулер із безкоштовною водою. Завдяки ж роботі кількох кас навіть велика черга там просувається доволі швидко. Тому, пропустивши молоду маму, інші затрималися б максимум на одну-дві хвилини. Однак в пориві навчання «непутящої» молоді життю це навряд чи хтось із літніх людей зауважив.

Звісно, стригти усіх під один гребінець неправильно. Зрештою, таку поведінку теж можна пояснити – у кожного бувають вдалі й не дуже дні, особливо коли життя випробовує нас на міцність. Та за будь-яких обставин потрібно залишатися людьми, пам’ятаючи, що поважають не тільки за вік, досягнення чи заслуги, а насамперед за поведінку та ставлення до інших.

Віктор Миронець.

Фото: www.segodnya.ua

Юне обдарування

Юне обдарування

Дарину Лазаренко знають не лише у її рідному Чернігові. Попри свій юний вік, вона не раз підкорювала сцени творчих конкурсів та фестивалів, веде дитячі теле- і радіопередачі, виступає на театральній сцені.

Перші кроки до слави лівчинка зробила немовлям, коли ще навіть ходити не вміла, – взяла участь у професійній фотосесії для реклами місцевої газети. У два роки маленька Даринка легко складала пазли, з якими не всі діти й у 5–6 років могли впоратися. У трирічному віці вивчила абетку та 60 віршиків, вміла читати, писати, знала напам’ять великі прозові твори.

Із чотирьох років почала виступати на професійній сцені в жанрі читця (розповідала вірші, прозу, гуморески), брати участь у театральних постановках та пробувати себе у ролі телеведучої. І досі веде дитячі телепередачі «Клуб суперкниги», «Вечірня казка», «Мульти-бульбашки», «Між нами, дівчатками», «Музична рубрика», «Смішинки від Даринки».

А ще прагнула отримувати нові знання, тож попросила записати її до школи. Мама, звісно, розуміла, що в такому віці це неможливо, і трохи подумавши, запропонувала грати «в школу» вдома. Однак уже наступного року Даринка таки стала ученицею 1 класу Чернігівського ліцею №15.

Аби талант доньки оцінили професіонали, у 5 років мама привела її до Палацу дітей та юнацтва на міський конкурс для обдарованих дітей, в якому Даринка виборола перше місце. Після цього дівчинка взяла участь в обласному етапі, де здобула найвищу нагороду – Гран-прі.

До речі, мама Даринки переконана, що кожна дитина талановита, і підтримує її, допомагає розвивати здібності та готуватися до виступів, зйомок. Тож своїми успіхами дівчинка завдячує і їй також.

Сьогодні за плечима Дарини Лазаренко участь у багатьох Всеукраїнських та Міжнародних конкурсах. Вона має понад 80 нагород, більшість із них – за перемогу. А минулого року отримала ще й почесний титул «Дитина року-2014»!

Попри постійну зайнятість, дівчинка знаходить час, щоб навчатися у музичній школі вокалу та грі на фортепіано, захоплюється оригамі й пише вірші.

Віктор Миронець.

Фото: http://darina-lazarenko.jimdo.com

Великий Божий дар

Великий Божий дар

Я уже писав трохи раніше, що на початку осені мені знову довелося «вперше» переступити шкільний поріг, щоправда цього разу у статусі батька чарівної першокласниці.

Як і всі батьки першокласників, ми з дружиною теж занепокоєно очікували реакції доньки на зміну звичного розпорядку дня, нові навантаження, розлуку з друзями із дитсадка, необхідність виконувати домашні завдання та уважно слухати вчителя під час занять. На щастя, всі тривоги виявилися марними, оскільки з адаптацією до першого класу у нашої учениці не виникло проблем.

Більше того, з першого навчального дня вона майже завжди із задоволенням і хорошим настроєм поспішає на уроки, а коли забираємо додому, невтомно щебече про те, що нового відбулося у її шкільному житті. При цьому весь час згадує свою вчительку Тетяну Леонідівну та вихователя групи продовженого дня Оксану Василівну, які за потреби, зауважує донька, також і до бібліотеки можуть завести, і косичку допоможуть заплести, і в настільну гру на перерві пограти.

Від Дня знань минув місяць. За цей час емоції вщухли, і ми остаточно впевнилися – нам дійсно пощастило з педагогами, які найближчі чотири роки навчатимуть доньку. А ще – тепер точно знаємо, що бути учителем – це справжній Божий дар.

Віктор Миронець.

Фото Тетяни Миронець.