Потаємний Closed Cluster#10 або віртуозний розрив мозку

Потаємний Closed Cluster#10 або віртуозний розрив мозку

Людей завжди вабило загадкове, незвідане та заборонене. І якщо в масштабах планети одним із найтаємничіших місць не безпідставно вважається Бермудський трикутник, то на АРТ-Пікніку Слави Фролової це, без будь-якого сумніву, окутаний ореолом потаємності знаменитий Closed Cluster#10 (Закритий 10 павільйон).

Якщо спробувати охарактеризувати Closed Cluster#10 звичайними словами, то з цього задуму нічого не вийде. Чому? Насамперед, через те що 10 павільйон – все що завгодно – окрема мистецька планета, зухвалий експеримент, перевернуті з ніг на голову (або, хтозна, можливо, і навпаки – з голови на ноги) сприйняття всесвіту та різко вирвані з глибин душі нові, до цього невідомі, емоції, але аж ніяк не звичайний виставковий простір.

Протягом всього другого сезону АПСФ тут ніби у великому казані варилося неймовірне мистецьке зілля, аналогів якому, принаймні, вітчизняний арт-світ ще не знав. Головні його інгредієнти – сміливі перфоменси, відео-інсталяції, покази культових і арт-хаусних кінокартин, різноманітні майстер-класи, зустрічі з відомими митцями, а родзинка – два масштабні проекти: «Агресія. Прикордонна територія» та «Золотий дощ над нами». Тож той, хто хоча б раз скуштував це зілля, був приреченим значно розширити горизонти знань та уявлень про сучасне мистецтво. А головне – зрозуміти, що жодні умовності, стереотипи і правила не можуть бути перешкодою для самовираження.

Як і все загадкове Closed Cluster#10 постійно притягував до себе увагу. Особливо журналістів, для яких, до речі, вхід з фото та відеокамерами був заборонений, що однак неабияк стимулювало горе-писак (справжні журналісти жодного разу не порушили цього правила) придумувати різні способи проникнути до павільйону із фотоапаратом за пазухою. І якщо комусь вдавалося утнути цей фокус, то, як правило, в Інтернеті з’являвся «репортаж» з місця подій. А щоб краще достукатися до свідомості читачів, до нього автор прикладав зроблене потайки ексклюзивне фото, мовляв – дивіться, я не брешу. На щастя, кожна досадна ложка дьогтю безслідно розчинялася у великій бочці меду і ніяк не впливала на роботу містичного 10 павільйону, хоч, ніде правди діти, залишала після себе трохи неприємних відчуттів. Але це, як кажуть, дрібниці, бо насправді важливий сам факт існування Closed Cluster#10 саме у такому закритому форматі, який, до того ж, полонив серця багатьох його відвідувачів.

Гідно виконавши свою місію, 10 павільйон кілька днів тому зачинив свої двері до наступного року. Та, чомусь, складається враження, що це ще не кінець, а накопичена в ньому атмосфера нікуди не подінеться і залишок осені, всю зиму та весну там відбуватимуться важливі таємничі процеси, які уже у третьому сезоні АРТ-Пікніка змусять говорити про Closed Cluster#10 ще гучніше.

Віктор Миронець.

Не бійтеся ділитись досвідом

Не бійтеся ділитись досвідом

Про те, скільки позитивних емоцій дарують нам успіхи наших дітей, мабуть, годі й говорити. Всі ж бо, напевне, літали на сьомому небі від щастя, почувши, наприклад, перше дитяче «мама» чи «тато» або побачивши перші несміливі кроки.

Зазвичай ми любимо гордитися перед знайомими дитячими досягненнями та здібностями і дуже переживаємо, коли здається, що не справляємося з батьківськими обов’язками, а наші діти не такі жваві і розвинуті, як сусідські. При цьому не враховуємо дуже важливу обставину – всі діти різні, по-своєму унікальні і здібні. Одні стають на ніжки дуже рано, однак пізно починають ходити, другі пізно починають стояти, але майже одразу ідуть. Так само і з мовою та іншими моментами фізичного й розумового розвитку. Крім того, знати і вміти все й одразу неможливо, тож і батькам, і дітям доводиться вчитися, як кажуть, з чистого аркуша. А цей процес не завжди буває без падінь та прорахунків.

Однак помилятися не страшно, бо кожен може схибити. Важливо робити зі своїх прорахунків висновки, набувати досвід і не наступати двічі на ті самі граблі. А головне – не лінуватися застерігати від цього інших, ділячись своїми знаннями та спостереженнями.

Віктор Миронець.
Фото Марії Панової.

Виявити талант

Виявити талант

Існує теорія, що всі люди народжуються талановитими в одній з 8 сфер діяльності, однак, на жаль, багато батьків вчасно не помічають обдарованості своїх дітей. Як наслідок, таланти так і залишаються не реалізованими. Саме тому, щоб виявити вроджені здібності дитини, а отже, визначитися з найкращим для неї гуртком (читайте – хобі) татам і мамам потрібно повсякчас спостерігати за своїми дітьми, особливо у дошкільному та молодшому шкільному віці. Ну й, звичайно, обережно, аби не перестаратися, пробувати сили свого чада на різних поприщах. Наприклад, уже найближчими вихідними у вас є хороша нагода перевірити здібності сина або доньки до малювання, ліплення та інших напрямів образотворчого мистецтва. Для цього всього-на-всього потрібно приїхати з дитиною на АРТ-Пікнік Слави Фролової, де 27 та 28 вересня відбудеться Благодійний WeekEnd «Talents and things. Today help» (Таланти та речі – допомога сьогодні) і працюватиме дитяча майстерня. Хтозна, можливо, саме там проявиться справжня обдарованість вашої дитини, яка в майбутньому, як це часто буває, із хобі переросте в основний вид діяльності.

День батька по-українськи

День батька по-українськи

Наприкінці минулорічного вересня сталася знакова подія для усіх українських чоловіків-батьків – закінчилася багаторічна епопея із встановленням у нашій державі нового свята – Дня батька, яке тепер офіційно відзначається кожної третьої неділі вересня. Таким чином, нарешті на державному рівні було визнано важливість та відповідальність покладеної на плечі чоловіків місії бути справжнім батьком.

У різні часи роль чоловіків у справі виховання дітей визначалася по-різному, і якщо ще не так давно головним завданням представників сильної статі вважалося насамперед матеріальне утримання сім'ї, то сьогодні до нього додалися й інші вимоги. І хоч є серед нас ті, хто вбачає у цьому проблему, насправді зміна поглядів та принципів – природний процес, якого неможливо уникнути. Адже життя не стоїть на місці, і переведення годинникових стрілок не допоможе повернутися у минуле, щоб виправити помилки чи обрати інший шлях. Саме тому потрібно звикати до нових реалій, які, зокрема, закликають чоловіків до якнайактивнішої участі у вихованні дітей.

На щастя, дедалі більше сучасних батьків розуміють, що не потрібно боятися нового статусу, який з'являється у них після народження сина або доньки. А все тому, що цікавлячись тим, чим живуть наші діти, їхніми захопленнями, переживаннями та вподобаннями, рано чи пізно нам обов'язково й самим стає цікаво.

Тож не бійтеся зробити крок назустріч своїм дітям, бо немає більшої радості за щастя бути батьком. До того ж бажання сина бути схожим на тата чи доньчине мати схожого за характером на нього чоловіка позитивно впливають на самооцінку, а отже, хороший настрій. Іншими словами, даруючи дітям свою любов, увагу і турботу, отримуємо набагато більше – можливість не просто бачити всі барви навколишнього світу, а й жити повноцінним життям.

Віктор МИРОНЕЦЬ.
Фото Тетяни Миронець.

Козацька дипломатія

Козацька дипломатія

Кухар Полтавського куреня Петро Лясота, уже не парубок, але ще і не старий дід, у великому казані доварював куліш. От-от мав розпочатися обід, і порожній курінь за якихось півгодини знову наповниться гамором зголоднілих побратимів. Треба було будь-що встигнути приготувати потраву! Інакше… Про «інакше» Петро намагався не думати. Того, що за ним стоїть, Петро, на відміну від кухарів інших куренів, ще жодного разу не відчув. Але випробовувати терпіння козаків не було жодного бажання.

«Так, залишилось посолити і нехай пріє, – кухар підійшов до великої скрині і дістав звідти схудлий мішечок із сіллю. – Не забути б завтра солі купити, а то напевно стусанів отримаю».

За цими думками Петро зняв з вогню великий чавунний казан і взявся розставляти на довжелезному столі дерев’яні миски. Нагодувати триста голодних ротів – не жарт. Тут без дієвої стратегії абияк не впораєшся. Петро мав свою стратегію і ще жодного разу не підводив своїх курінних братчиків. За що навзаєм отримував від них велику пошану і любов. Менш удачливі козацькі кухарі повсякчас намагалися вивідати його кухарські секрети, але Лясота – ніколи а ні пари з вуст! Спершу за добрячий могорич ніби і погоджувався, а коли питво і закуска закінчувалися, одразу рачкував і віднікувався, мовляв – не пам’ятаю, щоб я щось комусь тут обіцяв.

Раптом з пронизуючим до болю у зубах скрипом відчинилися двері, і до куреня забіг захеканий Івась. Хлопчина, треба сказати, ще той. Пруткий, кмітливий і допитливий! На Січі він був трохи більше року, – козаки визволили його з іншими бранцями з ясиру. А оскільки сироті не було куди повертатися, то й пішов із козаками. А тепер був помічником кухаря Полтавського куреня!

– Дядьку Петре, дядьку Петре! – відсапуючись, Івась підбіг до Лясоти. – Там вас… пан отаман кличуть.

Лясота зміряв хлопця суворим поглядом:

– Я тебе, здається, по воду посилав, а не до отамана?

– Так, дядьку, але мене перестрів пан отаман і просив передати, щоб ви…

– Ти мені зуби не заговорюй. Де вода?

– Там… біля криниці… забув…

– Все, позбулися нових відер. Він, бачте, забув.

– Але ж пан отаман сказали…

– Сказали, сказали, – Петро передражнив Івася і, уже подобрішавши перепитав:

– А чому така гарячка, – не казав?

– Ні. Тільки просив терміново покликати вас, – радісно мовив хлопець, одразу відчувши переміну у настрої старшого товариша.

– Гаразд, отамана не потрібно змушувати чекати. Але ж скоро посходяться наші голодні харцизяки, що з ними робити?

Івась лише знизав плечима.

– От що, хлопче, – трохи подумавши озвався Петро, – сьогодні цих голодранців будеш годувати ти.

– Але ж я…

– Нічого, ти хлопець меткий, впораєшся! А якщо хтось тебе образить, з того сам юшку зварю. Отож нумо вперед, часу обмаль залишилось. Розставляй миски, а я піду з Михайлом побесідую, раз так йому не терпиться.

Курінний отаман Михайло Тирса з високого берега Дніпра уважно спостерігав за тим, як його полтавці на дерев’яних брусах переплавляються на інший берег. Як то кажуть, важко в науці, зате легше потім у бою. Тирса жодного дня не давав спокою своїм козакам. Хіба що у неділю і на великі свята. Увесь інший час козаки або ходили в походи або, як сьогодні, завзято тренувались.

– Чого кликав, Михайле? – запитав Петро, наблизившись до отамана.

– Та от, у нас знову сталася заковика, – відказав Тирса.

– Невже бусурмени напали, чи, може, посполитим удома не сидиться?

– Віриш, не знаю? Зараз підемо до кошового, і він усе пояснить.

– Не розумію, але до чого тут я? Такий-сякий кухар, а не завзятий боєць чи якийсь мудрець?

– А ти менше думай, голова не болітиме. І… не такий собі кухар, а – найкращий! Це я тобі кажу, старий отаман. Та й боєць з тебе, яких ще треба пошукати. Тому усі запитання – до кошового, – Тирса ляснув Лясоту по плечу і повернув до ошатної будівлі Січової канцелярії.

Петру ж не залишалося нічого іншого, і він мовчки поплентався за своїм давнім бойовим побратимом.

– Здоров будь, батьку отамане! Здоров будь і ти, писарю! – поклонившись, одночасно привіталися Тирса і Лясота.

– Радий вас вітати, мої старі друзяки! Проходьте, сідайте, – кошовий отаман Іван Сірко показав на лаву.

Козаки сіли і з неприхованою цікавістю вирячилися на Сірка, який, у свою чергу, про щось думаючи, мовчки дивився на них.

– Ну? – першим мовчанки не витримав Тирса.

– Що ти нукаєш?! Як із кошовим отаманом розмовляєш? Та я тебе... – заверещав генеральний писар.

Він був на Січі новою людиною і ще не знав про дружні стосунки Сірка, Тирси і Лясоти, які разом сім пудів солі з’їли, а тому між собою завжди спілкувалися без чинів.

– Що ти сказав?! – обурений Тирса почав було підніматися з лави, але Сірко його зупинив.

– Досить вам чубитися. Ще не вистачало, щоб козаки між собою сварилися. І так клопоту вистачає.

Засоромлені писар і курінний отаман мовчки похилили голови.

– Та усе ж, Іване, може розкажеш чого звав? Там у мене, знаєш, триста голодних горлянок? – вставив свого червонця Лясота.

Сірко важко зітхнув:

– Навіть не знаю з чого почати.

– А ти кажи, як є, а там подумаємо, що робити, – знову озвався Тирса.

– Гаразд, хлопці, кажу, як є – до нас їде посольство з Ватикану.

– Отакої! І чим козаки знову можуть прислужитися Папі? – присвиснув Тирса.

– Ходять чутки, що папський престол знову хоче відродити свою «Священну Лігу», а без нас ну ніяк їм не можеться, – сухо відповів кошовий отаман.

– Із цим я згоден, – добре, що хочуть. Османи геть знахабніли і з цим потрібно щось робити. Але у папських радників і помічників нічого не вийде, – не моргнувши оком випалив Лясота.

– Отож бо і воно. Після того, як венеціанці примирились з турками і їхній флот для османів перестав бути загрозою, усі потуги відродити «Священну Лігу» не мають значення, – погодився з побратимом Сірко. – Але послів все одно треба прийняти як годиться і відмовити їм так, щоб не образилися. А це уже твоє, Петре, завдання.

– Тю, ото загнув! Ти часом не забув, що я кухар, а не дипломат? Он у тебе ціла канцелярія дармоїдів, нехай відробляють свій хліб, – проказуючи це, Лясота так спідлоба подивився на генерального писаря, що той аж скривився.

– Дармоїди чи не дармоїди, – вирішувати мені. Тут слід діяти тонко і обережно, а тому потрібні надійні люди, – Сірко починав сердитися.

– Не сердьсь, Іване, просто я ніяк не второпаю, яка ж моя роль у цій справі.

– Як яка? Найголовніша, – охолонувши сказав Сірко. – Керівник папського посольства великий любитель смачно попоїсти. От ми з паном писарем вирішили, що пробиратися до його розуму варто через шлунок.

– Себто як? – Лясота усе ще нічого не розумів.

– А так, – слово взяв генеральний писар. – Ми послам влаштуємо бенкет за всіма правилами козацької гостинності – нагодуємо, трішки підпоїмо, а там, гляди, й знайдемо спільну мову.

– Але відмовлятимемо їм під час споживання головної страви, – продовжив Сірко, – щоб не так гірко було нашим гостям.

– Тю, так тоді не має нічого складного! Дивися, – банкет влаштувати! Було б лише з чого, – Лясота зашкірився на весь рот.

– Даремно смієшся, – перебив його писар, – старший посол полюбляє надто чудернацький харч, який називається фентю.

– Не фентю, а фондю. Одразу видно, що ти, писарю, в заморських походах не бував, – пожвавішав Тирса і весело додав:

– Так оте фондю наш Петро приготує на раз!

– На два! – не розділив оптимізму друга Лясота. – Я ж його куштував, а складниками не дуже цікавився. Та й половини з тих необхідних харчів у нас немає! Де я вам добру олію візьму? А хороше вино?

Сірко нічого не сказав і мовчки вийшов з кімнати. Через кілька хвилин так само мовчки зайшов і поставив на стіл пляшку французького вина.

– Ось тобі вино, а замість олії наллєш звичайної води, – кошовий отаман зітхнув. – Це остання пляшка, тому домовимося: хай у тебе все вийде з першого разу.

– Ну й Іване! Оце так витримка! – здивувався Лясота. – Більшість із нас вже давно повипивали всі оті подарунки Людовіка ще не виїхавши з Фландрії. А ти не лише довіз, а й зберіг. Оце, я розумію, сила волі!

– Покажіть, покажіть, що то, – Тирса взяв у руки пляшку. – Справді, це те саме вино, що нам наділили від імені французького короля. Але як ти його зберіг, – це ж від нашого походу до Фландрії минуло вже майже десять років?

– Та що ви сокочите, – зберіг та й годі! – Сірко пильно подивився Лясоті в очі, – Ну що, берешся готувати це заморське диво – фондю?

– А у мене є вибір?

– Ні.

– Тоді беруся.

– Та я й не сумнівався!

– Що ж, отамане, готуй могорич! – поставив крапку у розмові Лясота.

…По обіді в Полтавському курені кипіла робота. І справді кипіла! Великий казан булькотів і шумів, наче Дніпро перед бурею. Біля нього гордовито походжав Петро Лясота, щедро роздаючи направо і наліво цінні вказівки. Робив він це з явним задоволенням. Ще б пак, – сьогодні у нього в помічниках ходили кошовий і курінний отамани, а покерувати старшиною простому кухарю випадає ой як не часто. Якщо по правді, то взагалі ніколи.

– Дядьку Петре, а звідки ви знаєте рецепт цього дивного наїдку? – раптом запитав допитливий Івась.

– Як звідки? Сорока на хвості принесла.

– А все ж, – не вгамовувався хлопчина.

– Та колись довелося нам з дядьками Іваном і Михайлом трохи погуляти у далеких краях, – відмахнувся Лясота і занурив у казан велику дерев’яну ложку, помішав, зачерпнув вариво, трохи його остудив, покуштував…

– Майже готове. Залишилось посолити і чекати, поки довариться буряк.

– Слухай, Петре, а навіщо ти кинув у казан капусту, цибулю і буряк? – Іван Сірко з недовірою подивився на Лясоту. – У фондю, якщо мені не зраджує пам’ять, крім олії, м’яса і вина нічого не додається? Ти хоч знаєш, що робиш?

– Не бійся отамане, у мене все під контролем.

– Якраз цього я й боюся. Там, у порту Кале, ти теж казав, що у тебе усе під контролем, і що з цього вийшло?

– Я здобув рецепт чудесного фондю. От що в мене вийшло, – задоволено відрізав Лясота.

– Тьху! Ну скажіть, люди добрі, як можна з ним нормально говорити? – переможений у словесній дуелі Сірко сів на лаву і демонстративно відвернувся.

– Іване, не сердься, Петро по суті правду каже. Якби не знайомство з маркізою, то зараз ми варили б не фондю, а… – Тирса, який до цього сидів мовчки і, ковтаючи слину, не моргаючи дивився на пляшку французького вина, почухав потилицю. – А що ми власне зараз варимо?

– І ти туди ж, – буркнув Лясота. – Фондю. Уже сто разів кажу, фондю.

– Фондю, так фондю, – Тирса знову вп’ялився поглядом у пляшку і ліниво додав:

– Тільки мені здається, що капуста і цибуля там зайві.

Лясота на цей закид нічого не відповів і знову почав помішувати вариво, від чого по куреню з новою силою розповзся приємний, але чомусь доволі знайомий аромат чужоземної страви. Запанувала тиша. Кожен з козаків-побратимів думав про своє. Сірко – про те, як краще зустріти іноземних послів, Тирса – як умовити отамана відкоркувати для дегустації вино, а Лясота – переймався тим, щоб страва не пригоріла. Лише невгамовний Івась сновигав по куреню туди-сюди, не наважуючись про щось запитати.

– Дядьку, Петре, а що сталося в порту Кале? – нарешті знайшов у собі сміливість Івась.

– Та нічого особливого. Ти ж, напевно, уже знаєш, що кілька років тому понад дві тисячі найзавзятіших козаків під командуванням цього впертого дядька, – Лясота тицьнув пальцем на Сірка, – допомагали хранцузькому правителю Людовіку де, здається, Бурбону брати фортецю Дюнкерк.

Івась ствердно кивнув головою.

– Так-от, коли справу було зроблено, і фортеця під нашим натиском впала, ми, отримавши від Людовіка щедру оплату за допомогу, почали збиратися додому. А дорога, знаєш, далека – морем. Тому кілька днів вирішили відпочити у їхньому порту Кале.

На цій частині розповіді Сірко і Тирса, тихо гигикаючи, почали уважно прислухатися до слів Лясоти, який вів розповідь далі.

– І от одного погожого дня іду собі по узбережжю у пошуках підходящого місця для купання і раптом чую якийсь крик… Біжу до місця метушні і бачу, як семеро, ні – десятеро харцизяк нападають на беззахисну жінку. Ну я й втрутився – надавав обидчикам добрячих стусанів і визволив красуню.

– І це все? – Сірко уже не приховував сміх, – А ти розкажи малому, що було далі.

– Ага, розкажи. Мені теж цікаво послухати, – ги-ги-ги-ги, – а то я уже став забувати цю твою придибецію, – підтакнув отаману Тирса.

– А що тут розповідати? Усе, – кінець. Врятована виявилась якоюсь там маркізою і в знак вдячності подарувала мені рецепт фондю, який її чоловік привіз з альпійських земель.

– Що, отак просто подарувала рецепт – і все? А пристрасний поцілунок, га? – запитав Тирса. – От що, хлопче, зараз я розкажу, як було насправді.

При цих словах Сірко залився таким сміхом, що, здавалося навіть стеля затрусилася, а Лясота, мовивши: «Та ну, вас», повернувся до казана і знову почав мішати страву.

– Маркізу цей голодранець дійсно врятував, – почав розповідь Тирса, – але не від десятки розбійників, а від трьох. Вдячна красуня запросила його до себе в маєток, де, скориставшись відсутністю маркіза, ці двоє теє, як його… А потім несподівано повернувся хазяїн дому, і нашому герою довелося тікати…

– Козаки ніколи не тікають, – пробурмотів Лясота.

– Гаразд, не тікав, – посміхаючись погодився розповідач. – Просто ти, як справжній козак, вирішив не конфліктувати із слабшим за себе маркізом і відступив на заздалегідь приготовлені позиції.

– Так уже краще, – теж посміхаючись сказав Лясота.

– Так-от, цей наш справжній козак, відступаючи через кухню прихопив з собою кухарську книгу, куди кухар маркіза записував рецепти, зібрані у багатьох чужоземних державах…

– Не прихопив, а взяв покористуватися. У мене тоді якраз виникла потреба сходити до вітру у лоні матінки-природи, – уточнив Лясота.

– Еге ж, а те, що залишилось, він потім забрав із собою, – не витримавши свій «червонець» вставив і Сірко.

І старі побратими вибухнули сміхом. Та таким, що його, напевно, почула не лише уся Січ, а й турки у Стамбулі. Лише Івась, кліпаючи очима, ніяк не міг второпати, чого це дядьки так регочуть.

– Ех, славні були часи, – витираючи сльози, крізь сміх сказав Лясота.

– Еге ж, – погодився Сірко.

– Пропоную пам’ять про них обмити ось цим чудовим хранцузьким вином, – Тирса показав на пляшку.

У курені раптом запанувала тиша. Лясота, Тирса і навіть Івась запитально подивилися на отамана Сірка.

– Бог із ним! – після коротких роздумів Сірко махнув рукою. – Івась, неси сюди кухлі, дядьки зараз минуле згадуватимуть. Лише одна умова, хлопці, – щоб для фондю хоч трохи залишилось.

– Хіба ж нам невдогад, отамане? – задоволено мовив Тирса.

– Ми ж усе розуміємо, – підтакнув товаришу Лясота.

Івась прудко приніс три кухлі, які Тирса одразу наповнив вином.

– За славні часи! – підняв свою чару Сірко.

– За ті, що були і ті, які ще будуть! – доповнив Лясота і одним ковтком відправив подарунок Людовіка у горлянку.

Приклад побратима хутко повторили і два отамани.

– Ех, щось погано згадалося! Мабуть, треба повторити спробу, – з награним розчаруванням примовив Тирса.

– А що, повторімо, – Сірко увійшов у азарт.

Повторили. Потім ще раз. Потім ще… І вино підступно закінчилося.

– Це ж що ми наробили? – крикнув Сірко. – Як тепер фондю доварюватимемо?

– А навіщо його доварювати? Воно й так уже зварилося. Йди, отамане, знімай пробу, – Лясота простягнув Сіркові ложку.

Кошовий отаман поважно підійшов до казана, зачерпнув ложкою вариво, остудив його і повільно покуштував. Деякий час він не подавав жодного звуку і лише після того, як повторив процедуру зняття проби ще п’ять разів, обурено сказав:

– Ти що, харцизяка, зварив?

– Як, що? Борщ, – на обличчі Лясоти не ворухнувся жодний м’яз.

– Борщ?! – закричав Сірко. – Так нам же ж потрібне фондю. Ти забув чи знущаєшся з мене?!

– Ні, не забув і не знущаюся. Просто борщ – це найкраща страва з усіх страв, – стояв на своєму Лясота.

– Кращим за борщ може бути тільки борщ! – лукаво посміхаючись підтакнув Тирса.

Сірко стояв, мов облитий холодною водою. Руки отамана тремтіли, а обличчя здавалось от-от трісне від злості.

– Ви б ще… ви б їх ще… – ніяк не міг сформулювати думку Сірко. – Пампушок з часником треба було їм… їм треба було наварити…

– Наваримо і пампушок, – Лясота підморгнув Тирсі. – Який же ж то борщ без пампушок і часнику?

– Тьху ти! Застав дурнів богу молитися… – Сірко прожогом кинувся до виходу і уже від дверей додав:

– Я вам ще зроблю фондю… З пампушками і салом… На усе життя наїстеся.

Сірка не було з добрих півгодини, а коли повернувся, то тримав ще одну пляшку вина.

– А казав – остання! Не гоже, пане отамане, товаришів обманювати, – задоволено вигукнув Лясота.

– А я не обманював. Та пляшка дійсно була останньою, а цю я видурив у обозного. Довелося пообіцяти, що ти, – гигикаючи Сірко віддав пляшку Лясоті, – влаштуєш бенкет на честь його скорого батьківства.

– Дякую тобі, друже, услужив так услужив, – Лясота поставив вино на стіл. – Він же ж, цей харцизяка обозний, тепер мені усі печінки виїсть.

– Для друга нічого не шкода.

– Навзаєм.

Сірко і Лясота обнялися.

– Ну що, друзяки, вино пробуватимемо, чи – ні? – несподівано озвався Тирса.

– Яке вино, ми ж ще фондю не зварили? – посміхаючись відрізав Сірко.

– Я ж і кажу: фондю варити будемо?

– Будемо, будемо! – одночасно вигукнули Сірко і Лясота, сідаючи за стіл.

Івась швидко приніс чисті кухлі, і три побратими-нерозлийвода знову почали згадувати свої славні походи.

Віктор Миронець.

2012 р.

Живі іграшки

Живі іграшки

Багато батьків не з чуток знають, як це «чудово», коли дитина спить в одному ліжку з татом та мамою. Так само, як і про наслідки такого відпочинку, коли ніхто з членів родини не висипляється. Однак мріяти про хороший спокійний сон часто не випадає навіть тоді, коли малюка нарешті вдається вмовити спати у власному ліжечку.

У нашому випадку все відбувалося приблизно так: донька вмощувалася у своєму ліжку, і хтось із дорослих, частіше тато, сідав поруч і починав розповідати казку чи якусь цікаву історію. Потім, якщо донька не засинала до закінчення розповіді, що було лише зрідка, відбувався ритуал обміну поцілунками та взаємними побажаннями на добраніч та солодких снів.

Однак найцікавіше чекало попереду, адже головною доньчиною вимогою перед згодою почати спати лише у власному ліжку було те, щоб або тато, або мама цілу ніч сидів біля неї і оберігав її сон. Звичайно, ніхто цього не робив, і тільки-но донька засинала, ми поверталися до себе в ліжко. Добре, якщо вона не прокидалася вночі, бо коли це траплялося, починалися сльози та образи.

Звичайно, так тривати довго не могло, тож довелося шукати вихід із ситуації. Рішення, як часто буває, виявилося простим – одного разу дружина розповіла доньці дуже цікаву історію про іграшки. В кінці розповіді вона наголосила на тому, що коли дітки засинають, іграшки оживають і охороняють їхній сон. Тому не потрібно боятися, бо іграшки завжди чатують біля її ліжечка. Ці слова подіяли, і з того часу донька завжди спить сама.

Сподіваюсь, наш досвід стане у пригоді, тим більше, що історію про живі іграшки можна використовувати і в інших ситуаціях.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

Сімейна кулінарія щастя

Сімейна кулінарія щастя

Тема стосунків чоловіків і жінок хвилює людство не одну тисячу років. А оскільки все у нашому житті починається з родини, то багато сил було витрачено на те, щоб з'ясувати ідеальний рецепт сімейного щастя. Тисячі спроб і помилок, спостережень і навіть серйозних наукових досліджень дали змогу за цей час нагромадити величезний багаж знань, однак рецепт щастя шукати там марно.

Однією з причин, чому, попри всі знання, багато подружніх пар важко назвати ідеальними, полягає у тому, що не існує однакових людей. У кожного свій характер, свої чесноти, недоліки, погляди й умови життя. Саме тому в одному випадку та чи інша порада діє ефективно і допомагає уникнути конфлікту, а в іншому, навпаки, може його поглибити. У свою чергу, це аж ніяк не означає, що потрібно ігнорувати життєвий досвід інших, бо серед сотень порад обов'язково знайдеться та, яка буде вам корисною. Головне - уміти відрізнити її від інших. Як?

Насамперед слід спиратися на інтуїцію і діяти без поспіху. Адже існують так звані основоположні істини, як-от, приміром, уміння слухати, повага до своєї другої половинки, готовність поступатися і йти на компроміси, доброта, чуйність і розуміння. Ці почуття і, звичайно, любов повинні лежати в основі кожного шлюбу, бо саме вони хоч і не єдині, однак важливі інгредієнти рецепту щастя.

До речі, якщо говорити про сімейне щастя як про страву, яку спільно готує подружжя, то, крім додавання уже названих складників, її потрібно ще й посолити. Бо поради, які дають нам інші, можна порівняти із сіллю: пересолена страва так само погана, як і недосолена.

Та найважливішим у страві щастя все ж є соус, який неодмінно має бути індивідуальним витвором кожної сімейної пари. Саме він, доповнюючи й об'єднуючи всі інші складники, робить її неповторною та смачною. При цьому не забудьте прикрасити свій шедевр якоюсь родзинкою, наприклад, романтикою. Адже її ніколи не буває забагато у будь-якому віці.

Звичайно, не кожному вдається приготувати цю страву з першого разу - вона може підгоріти або вийти трохи сируватою. Однак не спиняйтеся на півдосягнутому - творіть та експериментуйте, вигадуйте та імпровізуйте, шукайте та знаходьте. Не дарма ж кажуть, що кожен сам коваль свого щастя.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

Холодильник на всі 100

Холодильник на всі 100

Зазвичай, холодильники виконують ту роботу, для якої вони власне й створені – виробляють холод. Однак по-справжньому творчих людей не стримують жодні рамки та обмеження, а тому вони можуть пристосувати для тих чи інших потреб будь-яку, навіть, здавалося б, ну геть зовсім не підходящу для цього річ. Тож, якщо на АРТ-Пікніку Слави Фролової, проходитимете поблизу яскраво розфарбованих холодильників, навіть не сподівайтеся поласувати шматочком смачної піци чи втамувати спрагу пляшечкою холодної мінералки. Там знаходяться зовсім інші і набагато апетитніші страви. Страви для розуму.

Минулорічний досвід роботи вуличної бібліотеки на АПСФ засвідчив, що, на щастя, ніякі планшети, ноутбуки, смартфони й усі інші дітища сучасних технологій ніколи не зможуть повністю витіснити із нашого життя паперові книги. Адже бажаючих почитати у завбачливо підвішених в тіні гамаках творіння улюбленого письменника виявилось дуже багато. Тож можна сміливо говорити, що протягом усього першого сезону у середовищі відвідувачів артпікніка поступово формувався великий прошарок тих, хто не просто пізнав справжню цінність читання книг, а й відчув насолоду, яку може подарувати лише шелест, порою уже пожовклих, сторінок і манливий подих друкарської фарби. До того ж, зустрічі з письменниками, можливість поспілкуватися з ними у невимушеній атмосфері та, як кажуть, пощупати їх, теж неабияк сприяли популяризації читання.

В другому сезоні організатори АПСФ пішли ще далі і переселили книги вуличної бібліотеки з палаток в привабливі холодильники. Такий підхід дуже швидко себе виправдав, привернувши увагу ще більшої кількості людей, оскільки часто навіть ті, хто не планував присвятити читанню час проведений на артпікніку, з цікавістю зазирають в середину і, уважно вивчивши меню, таки беруть до рук вподобану для мозку страву. А потім, зачитавшись, не помічають, як мимоволі (ноги у таких випадках ніби самі несуть тіло туди, куди потрібно) потрапляють у вир літературних подій – на зустріч з улюбленим письменником, тематичний конкурс чи флешмоб.

У такі моменти одразу стає зрозумілим, чому кажуть, що важливо опинитися в конкретний час у конкретному місці. Адже, якби годину-другу тому не зазирнули до холодильника і не затрималися, щоб посмакувати професійно приготовлену, скажімо, Янушем Вишневським чи Ліною Костенко, страву, то нічого цього не побачили б. А ще, як зізнаються постійні відвідувачі вуличної бібліотеки на АРТ-Пікніку Слави Фролової, вони, неабияк надихнувшись класикою та неперевершеними шедеврами сучасних письменників, навчилися дивитися на книги з нового для себе ракурсу.

Віктор Миронець.  

Специфічна колекція

Специфічна колекція

Кажуть, що усі люди в душі колекціонери. Принаймні, бодай кілька магнітів на холодильнику зберігає кожен. Але це, як кажуть, квіточки, бо спектр інтересів затятих колекціонерів надзвичайно широкий – дехто збирає монети, дехто – марки, когось приваблюють раритетні книги, а хтось марить картинами, одні поціновують різдвяні листівки, інші вбачають достойними колекціонування лише дорогі автомобілі. Словом, усе залежить від особистих вподобань колекціонера. Іноді сюди ще й приплітають фінансові можливості, але, як на мене, цей момент – не суттєвий, оскільки є багато мільйонерів, які збирають недорогі дрібнички. А раз так, то очевидно, що колекціонування – це стан душі, а не товщина гаманця. І дуже приємно відчувати свою належність до когорти любителів збирати красиві, з нашої точки зору, речі. Щоправда, моя колекція дещо незвична.

Свого часу я збирав усе потроху – монети, банкноти, марки, листівки, магніти і ще цілу купу всього іншого. Однак найбільше мене захопили серветки. Але не просто серветки, яких у кожному магазині є стільки, що хоч греблю гати, а ті, на яких зображені назви та емблеми закладів харчування. За багато років колекція значно розширилася і нині неймовірно радує зір, завжди даруючи хороший настрій. А ще розглядаючи її можна помітити багато цікавих речей. Як от, наприклад, еволюцію бренбуків (логотипів) закладів харчування. Є там і уже й справді раритетні екземпляри. Зокрема, серветка із знаменитої «Львівської копальні кави», яку мені пощастило здобути у минулому році. Тепер там використовують звичайні білі серветки. З цієї ж причини такий самий статус має екземпляр з «Пузатої хати».

Звичайно, попервах рідні та знайомі неоднозначно ставилися до такого незвичного й, можливо, для декого, дивакуватого захоплення, однак з часом звикли. Тож тепер самі виявляють бажання допомагати мені поповнювати колекцію. По-іншому й не може бути, адже усі знають, що новий екземпляр для моєї колекції – найкращий подарунок.

Віктор Миронець.

ЕКСПЕРИМЕНТ

ЕКСПЕРИМЕНТ 

Сонце хоч поволі, але цілеспрямовано скочувалося за горизонт. Він стояв біля вікна і, споглядаючи із шістнадцятиповерхової висоти цю, з точки зору сентиментальних людей, неймовірно зворушливу картину, насправді не помічав її. Його увесь день доймали тривожні думки, а душу полонив майже звіриний страх. Так сильно Він боявся уперше в житті. Надвечір побоювання лише зросли. Руки по-зрадницьки тремтіли. Ні. По-зрадницьки, здається, тремтіла кожна клітина Його організму. Добре, хоч Дружини поруч нема і не потрібно пояснювати причину своєї тривоги.

Сьогодні і завтра Він належить сам собі. Для цього довелося навмисно спровадити її, восьмирічного сина і малолітню доньку до Тещі на гостину. Аргумент знайшов убогий, зате дієвий – сказав, що «кров з носа» потрібно попрацювати над дисертацією. І не просто попрацювати, а зробити це в абсолютній тиші. Домочадці зібралися і поїхали. Вони завжди з розумінням ставилися до наукової діяльності глави сімейства, яка нічого крім додаткового головного болю нікому не додавала. Він навіть останнім часом почав підозрювати, що Дружині, рано чи пізно, увірветься терпець. Та половинка поки що мовчала. Це влаштовувало, і Він не поспішав змінювати своє, відверто кажучи, індиферентне ставлення до власної родини.

Звідки взялася ця байдужість Він не знав. Як і не міг збагнути причини її виникнення. Нібито нічого не змінилося, але, разом з тим, навіть неозброєним оком були помітні якісь нездорові трансформації у почуттях. Іноді Він припускав, що поштовхом до їх початку, можливо, стало знайомство з Нею – чарівною і неймовірно цікавою жінкою, яка за останні півроку стала для Нього кимось більшим, ніж просто другом.

Парадоксально, але вони ніколи не бачилися. Та часом обом здавалося, що знають одне одного усе життя. Їх поєднав Інтернет. Точніше популярна соціальна мережа. Спочатку вони ніяк не могли втамувати спрагу спілкування. Хотілося говорити про все на світі, але найбільше розповідати про себе, свої думки, переживання, потаємні мрії і сокровенні бажання. Потім не помітили, як у їхні віртуальні стосунки, спочатку боязко, а згодом уже не соромлячись, додалися елементи легкого флірту, якому, вони це відчули майже синхронно, судилося перерости у щось значно більше за просто невинне спілкування. Зрештою, так і має бути. Такий закон буття. Якщо вчасно не зупинитися, то рано чи пізно можна забрести у непрохідні хащі почуттів. Зупинятися вони не поспішали, бо їхній вигаданий віртуальний світ наразі був конче необхідний обом. Лише там, у неіснуючому Всесвіті, вони, нехай і не надовго, могли, одягнувши надуманий образ, сховатися від сірої буденності, забути на котрийсь час про свої проблеми. І усе б нічого, якби не золоті обручки. У нього – звичайна, куплена за кількасот гривень. У неї – ексклюзивна із справжніми діамантами та платиновою вставкою посередині.

Відігнавши від себе бентежні думки, Він відійшов від вікна. Якусь мить постояв мовчки. Почухав потилицю. В кімнаті було темно, тож до письмового столу йшов наосліп. Коли нарешті до нього добрався, нагнувся і, намацавши на системному блоці старенького комп’ютера кнопку пуску, не вагаючись натиснув на неї. Потім повторив таку саму процедуру з монітором і почав вмощуватися на незручному стільці.

Через п’ять хвилин Він тремтячими руками набрав і відправив Їй перше повідомлення.

«Привіт! Як справи? Вибач, що сьогодні не писав. День видався напруженим. Зустрічався з партнерами по бізнесу».

Прочитавши повідомлення, Вона посміхнулася. Які ж ці чоловіки наївні. Його недолугий обман про бізнес розпізнала майже одразу ще на початку їхнього віртуального спілкування. Для єдиної дочки мільярдера, котра з пелюшок росла у розкоші, це – не проблема.

Вона була не просто багатою, а – непристойно багатою. У Її житті не існувало напівтонів. Якщо жити, то жити на повну, беручи від світу лише найкраще. І у Неї було це найкраще. Починаючи із інкрустованих дорогоцінними каменями срібних та золотих шпильок для волосся і закінчуючи автомобілем «Maserati» кольору бордо. Зрештою вишуканий пент-хаус у легендарному Lexington Palace в центрі столиці говорить сам за себе. Тут мешкають не якісь там пересічні товстосуми. Особлива атмосфера рівноваги, неквапливості, статусності і, хоч як дивно, розумного аскетизму, якою тут дихає кожна цеглина, призначається лише для обраних. Для багатіїв з винятковим реноме. Вона цього достеменно не знає, але краєм вуха на одному із світських раутів чула, що нібито існує негласна спілка із п’яти-шести персон, які власне й вирішують, кому дозволити оселитися в Lexington Palace. Мовляв, якби не вони, то будинок, зведений у стилі бароко на мальовничих Печерських пагорбах десятиріччя тому, давно луснув би від напливу бажаючих придбати в ньому жадані квадратні метри.

На відміну від багатьох, Їй пощастило, бо, знову ж таки, за неперевіреними чутками, загадкову спілку доброзичливців Lexington Palace очолював Її Батько. Власне, саме Батько на вісімнадцятиріччя подарував улюбленій доньці найкращу квартиру у будинку, який порою нагадував Їй Chatsworth House в графстві Дербишир. Правда, Lexington має на кілька поверхів більше, підземний паркінг та два зручні ліфти. Але це майже не впливає на вражаючу подібність двох споруд. Принаймні з Її точки зору.

В Lexington Palace Вона жила вісім років і пишалася тим, що може гордо називати себе тутешнім старожилом. З цим будинком склалися особливі зв’язки і, коли б Lexington був людиною, то їх цілком справедливо назвали б коханням. Навіть після того, як нарешті піддавшись на вмовляння Батька, Вона таки вийшла заміж за сина його близького і, зрозуміло, теж небідного Друга, одразу поставила усім ультиматум, що сімейне гніздечко облаштує лише тут. Так зрештою і сталося.

Ще раз прочитавши повідомлення, Вона знову посміхнулася і кокетливо намотала на вказівний палець правої руки завиток свого білявого волосся. В квартирі більше нікого не було, тож ніхто не міг оцінити цей маленький еротичний порив. Але Їй – байдуже. Вона до безумства любить своє тіло, кожен його міліметр. Обожнює роздивлятися себе у дзеркалі. Балує частими походами у найкращі SPA салони і повсякденно ніжиться в ароматних ваннах. От і тепер, після недавньої купелі, Вона лежала на великому розстеленому ліжку. З одягу плоть огортав лише тонкий шовковий пеньюар. Іншу білизну свідомо не одягла. Було так добре, що нестерпно хотілося перевтілитися у кішку і з усієї сили безперервно муркотати до самого ранку.

Припинивши виніжуватися, кинула швидкий погляд на маленький продовгуватий предмет, і підтягла ближче ноутбук. Пальці жваво забігали по клавіатурі. Уже за мить Він читав Її відповідь.

«Привіт! Не хвилюйся. Я сьогодні теж цілий день на ногах. Немала можливості зазирати в Інтернет».

Він занепокоєно перепитав.

«Що сталося? Сподіваюся, нічого серйозного?»

Секундна пауза.

«Ні, усе добре. Просто подруга витягнула на прогулянку містом. Втомилася страшенно».

Йому відлягло.

«Не потрібно себе так мучити».

Відповіла.

«Іноді важливо відволіктися від повсякденної рутини. Поїсти морозива, випити кави… Шкода, що немає машини. Так було б легше на ноги».

Вона свідомо вдавала посередню мешканку столиці, необтяжену великими статками, але щедро багатою на проблеми. Усе логічно. Він грається в бізнесмена, то чому б Їй не побавитися у домогосподарку? Крім того, за легендою, жила на окраїні міста у старенькій хрущовці з інертним чоловіком.

Насправді Її Чоловік був взірцем галантності, освіченості і цілеспрямованості. Будучи сином заможних батьків, він відмовився від будь-якого їхнього сприяння у влаштуванні кар’єри, тож всього в житті досяг сам. Лише після того, як завдяки розуму і прагненню до успіху, приміряв на себе статус визнаного професіонала, пристав нарешті на пропозицію Батька використовувати розумовий потенціал на благо родинного бізнесу. Красивий зовнішністю, приємний у спілкуванні, добрий серцем, без шкідливих звичок. Вона ще жодного разу не бачила, щоб Чоловік напивався до безпам’ятства. Він принципово вживав лише елітний алкоголь. Ним, підкреслював, потрібно насолоджуватися, а не обпиватися. Їхньому шлюбу от-от виповниться п’ять років і, час від часу, крадькома спостерігаючи за Чоловіком, Вона не переставала дивуватися, яким іноді щедрим до конкретної людини може бути Всевишній. Думала такі персонажі існують лише на сторінках любовних романів або створюються в Голлівуді. Аж ні. Виявляється, зустрічаються вони і в реальності.

«Так, з каретою – простіше, моя Королева», – назвавши Її Королевою, Він ненав’язливо запросив перейти на новий рівень розмови.

Вона одразу підтримала ініціативу.

«О, мій любий Чарівнику! Не переймайся, я уже встигла відпочити. Усе гаразд, але щось трохи сумно…»

«Тоді я влаштую для тебе бал. Зачекай лиш мить, знайду Кота у Чоботях. Нехай трохи побігає».

«Бал – це чудово. Давно у нашому замку не було свята. А Кота у Чоботях надто не муч. Йому, напевно, і без цього клопотів вистачає».

«Нічого страшного, не схудне».

Ні Вона, ні Він не пам’ятають, коли і хто з них першим вигадав цю казку. Але от уже майже півроку під час свого віртуального спілкування, після шаблонного «Привіт! Як справи?», вони поринали у світ, в якому Вона – королева, а Він – королівський чарівник. Спочатку Їй було кумедно, але чим далі, тим сильніше хотілося жити в казці. І саме це найбільше насторожувало. Вона починала закохуватися, однак не в Нього, а в образ неіснуючого Чарівника. Чого доброго, так і збожеволіти ненароком можна.

Взагалі, із самого початку спілкування з Ним було звичайним експериментом. У часті моменти, коли Чоловік у справах роз’їжджав по закордонах чи пропадав на багатогодинних переговорах, Її доймала банальна меланхолія. Ніщо, навіть затишна атмосфера квартири в Lexington Palace, не могло зарадити цьому. Тож, аби побороти суперечливе почуття, Вона й вигадала для себе гру – зайшла в соціальній мережі на сторінку більш-менш пристойного представника сильної половини людства, напросилася в друзі і почала з ним переписуватися. Головна ціль експерименту – закохати віртуального незнайомця в себе. Півроку тому здавалося, що це – безневинна гра. Сьогодні ж уже точно зрозуміло – експеримент вийшов з-під контролю. Сама упала в яму, яку копала іншому. На жаль, вірогідність виникнення цього побічного ефекту тоді, чомусь, не врахувала.

«Моя королево, усе готово. Запрошую тебе на бал».

Повідомлення вирвало Її із короткої задуми.

«Чудово. Я лише трохи причепурюся і незабаром приєднаюся до вас. А поки що розважайтеся».

«Без королеви свято – не свято. Ми зачекаємо».

Вона знову посміхнулася. Потім набрала повні легені повітря і зітхнула.

«Тоді не буду вас затримувати. Що ж, мої хороші, зустрічайте свою королеву».

Відповідь від Нього прийшла майже миттєво.

«О! Нарешті вони її дочекалися. Королева зайшла… Ні. Лебедем граціозно запливла до зали. Вона й так була неймовірно красивою, але нова білосніжна сукня додавала їй особливого шарму. Кіт у Чоботях голосно повідомив: «Жителі королівства, вітайте нашу любу королеву!» Усі присутні завмерли в шанобливому поклоні. Лише Чарівник не зміг відірвати від неї свого погляду, насолоджуючись кожною миттю цього прекрасного дійства…»

Їй неймовірно подобалося те, як Чарівник ставився до своєї Королеви. Це були не звичні стосунки сюзерена з підданим. У них вгадувалися солодкі нотки кохання. І від цього ставало сумно, бо сьогодні Вона мала намір сказати Йому про щось дуже важливе. За таких обставин знайти потрібні слова буде дуже важко.

«…Бал видався на славу. Чарівник й справді постарався. Організував усе на найвищому рівні. Королева бозна-коли так веселилася. Та їй хотілося дещо більшого… Вона б поміняла всі торти у всіх королівських цукернях на його цілунок. А ще вона хотіла бути з ним хоч би один танець…»

Він миттєво зорієнтувався.

«…Чарівник не умів танцювати, але заради своєї Королеви зважився на маленьку хитрість – начарував собі цю здібність. Коли впевнився, що магія діє, підійшов до неї і запросив на перший спільний танець…»

Її відпис не забарився.

«…Це було фантастично. Вони кружляли у ритмі вальсу, танго, болеро і, можливо, трохи недоречної для королеви бачати. Та вона цим не переймалася. Було так добре… Але, як і раніше, все одно хотілося більшого…»

В кімнаті стало прохолодно. Він, знову не вмикаючи світло, навпомацки добрався до вікна, зачинив його і повернувся назад до письмового столу. Глянув на монітор. Там виднілося останнє Її повідомлення. Перечитав його ще раз. Задумався. Чим далі, тим важче ставало тримати під контролем суперечливі почуття, які Він силоміць намагався заховати в глибині душі. В голові промайнула думка про необхідність зупинитися. Напевно, це судження народилося в корі головного мозку. Він десь читав, що у момент усвідомлення активуються зони, пов’язані саме з передніми мозковими частинами. Дивно, що згадав про це саме зараз. Відігнавши подалі сумбурні роздуми, Він підніс пальці до клавіатури.

«…Непомітно для королеви, Чарівник підморгнув Коту у Чоботях. Той одразу зметикував, що потрібно робити. «А тепер – святковий сюрприз від королівського Чарівника, – оголосив він, коли музика вщухла, – Кожен нехай задумає собі бажання – Чарівник обіцяє його виконати!» Всі дружно зааплодували його словам…»

Це було трохи дивно, але Вона відчула, що їхня казка добігає до фіналу і от-от має настати розв’язка. Якось дуже ладно та органічно усе до цього йде. Що ж, подумала, так, либонь, краще.

«…Вона дивилася на нього – красивого і надзвичайно ніжного… То гучно, то притишено шуміли хвилі. Звуки незнайомих екзотичних птахів заколисували, як і його мрійливо-пісочний погляд. Пахло травою, дощем і нещодавньою грозою. Сонце цілувало його вуста саме там, де хотілося поцілувати його їй. О, скільки разів вона мріяла про такий безлюдний острів, особливо, коли стомлювалася від королівської роботи! І ось нарешті він здійснив це заповітне бажання. Вона – тут і з ним. Що за дивне місце?! Тут навіть немає потреби говорити. Хочеться просто от так дивитися і відчувати на собі поцілунки сонця, а думати про такі ж, але уже його цілунки. І тільки лиш, коли чергова хвиля з неймовірним шумом прикотилася до берега, вона спонтанно кинулася до нього, а потрапила у теплі ніжні руки і гарячі обійми…»

Неминуче завершення цієї прекрасної віртуальної love Story Він також відчував. Як і те, що настав час зважитися зробити той важливий крок, про який думав уже багато днів. Зітхнув. І почав набирати текст, який, однак, вийшов іншим, ніж Він планував ще секунду тому. Так, ніби пальці не підкорялися голові, а мислили самостійно.

«…Він дивився на неї – чарівну і неймовірну, сильну, вольову і, водночас, таку беззахисну… В її очах помістився увесь світ. ЙОГО світ. Він давно хотів потрапити туди, де були б тільки він і вона, шум морського приливу, порив ласкавого вітру і тихий мрійливий шепіт побережного лісу. Він давно мріяв про це, але ніяк не наважувався зробити, здавалось би, простий крок. А тут несподівано за якусь мить мрія стала реальністю… Вони мовчали. І хоч кожен думав про своє, їхні думки були схожі, як дві прозорі краплини ранкової роси. Раптом чергова хвиля з неймовірним шумом ударилась об берег. Вона сполоханим пташеням кинулась у його обійми і… їхні вуста злилися у ніжному поцілунку…»

Коли дочитала першу частину повідомлення, Її очі зволожились від щастя за Королеву і Чарівника. Нарешті ці двоє зважилися виявити одне одному свої почуття. Прикро, але їхнім реальним прототипам ніколи не бути разом. Бо, хоч Вона ніколи не ставила матеріальне вище людяного, вважала «Рай з милим у шалаші» в принципі неможливим. Він закінчиться уже на другий день, коли виявиться, що у них не тільки нема холодильника, а й будь-якої їжі взагалі. Гроші в житті – не головне, але без них, як не крути, не проживеш. Вона чітко усвідомлювала, що пристрасть – пристрастю, а жити по-іншому уже не зможе. Тільки от, як це правильно пояснити Йому? Відповіді Вона не знала, тому вирішила з цим зачекати, і продовжила читати далі.

«…Вони довго блукали узбережжям, тримаючись за руки, навзаєм говорили найніжніші і найтепліші слова. Час від часу вони пустували, мов малі діти, забувши про свій вік, суспільний статус і ще цілу купу не потрібних тут, на ЇХНЬОМУ острові, умовностей. О, як красиво вона сміялась, коли він навмисно окроплював її морською водою! Та й сам по-дитячому пищав, якщо вона у відповідь обливала водою його… Дякую за острів, за мрію, за тебе… Я ніколи не забуду нашої казки…»

Вона правильно зрозуміла Його останні слова, тож відчула полегшення. Так, ніби з Її плечей упав великий камінь. Виявляється, Його теж не на жарт стривожили метаморфози, які останнім часом відбувалися з їхніми почуттями. Що ж, схоже, експеримент повністю провалився, бо, забажавши припинити їхні віртуальні стосунки, сам того не усвідомлюючи, Він підтвердив істину про те, що справжня любов буває одна на все життя. Хай там що відбувається у Його родинному житті, насправді Він кохає лише Дружину. Інакше, не втягнувся б у віртуальне спілкування із незнайомкою. Адже саме їхня піврічна переписка спонукала Його розібратися в собі й своїх почуттях. Він злякався того, що може покохати іншу і поспішив, допоки не пізно, умертвити трепетне почуття пристрасті до своєї віртуальної подруги, яке, Вона це безпомилково відчувала, почало зароджуватися у Його серці. Він знайшов сили вчасно зупинитися. Це викликало лише повагу. А ще він зробив Їй щедрий подарунок – позбавив необхідності шукати правильні слова, щоб пояснити, чому вони не можуть бути разом у реальному житті. Не гаючи часу, Вона почала писати відповідь.

«…Підопічним її королівства вона видавалася сильною, мудрою, красивою і розважливою, і вона виправдовувала їх сподівання, думаючи, оберігаючи і по-королівськи піклуючись про них. Але коли сонце цілувало сонний обрій і сутінки починали розповідати казки на ніч, вона сідала за маленький столик з квітами і мріяла… Бачила себе на острові – щоб нікого-нікого, лише він, той, хто просто зігріє ніжністю і просто скаже: «Дякую за острів, за мрію, за тебе…» Вона дякувала йому всією душею і боялася прокинутися – а раптом це сон, а він насправді з казки. Вона знала, що принци бувають тільки у казках. О, скільки казок вона перечитала! А тут – справжній наяву. Він – красивий, з поглядом тихого озера, з вустами лісових ягід. Добрий – радує її кожним словом, складає їх ніжно, як квіти. Ними дихати можна. Вона й дихала… Сильний – у нього стільки роботи, обов’язків, і він легко дає раду всьому. Мій Принц… Дякую за все… Я відпускаю тебе. Не знаю, як це сказати щиріше, але бажаю тобі добра, мій хороший Чарівник».

Руки перестали тремтіти. Нарешті все стало на свої місця. Страх відступив. Припинити стосунки з Нею виявилось не так страшно, як думав. А головне – Вона, хочеться у це вірити, зрозуміла навіщо Він так вчинив. Тепер усе буде по-іншому. Йому нестерпно захотілося до Дружини та дітей. Швидко написавши останнє лаконічне «Прощавай!», Він видалив усі повідомлення від Неї і почав збиратися в дорогу. При цьому, видалити Її із списку друзів так і не наважився.

Зате наважилась Вона. Після того, як відповіла таким само коротким «Прощавай!», без жодних вагань видалила свій акаунт. Все. Експеримент завершено.

Відсунувши у бік ноутбук, Вона повернулась на спину і кілька хвилин роздивлялася своє відображення у великому дзеркалі, прилаштованому на стелі над ліжком. Мелодією улюбленої пісні ожив мобільний телефон. Довелось вставати і довго шукати його у своїй сумочці. Знайшла. Телефонував Чоловік, який щойно прилетів з Лондона. Сказав, що має для Неї презент, але поспішає у Lexington Palace, насамперед, аби «обняти, розцілувати і залоскотати до появи сонячних зайчиків в очах». Відповіла, що теж приготувала подарунок, до того ж той, про який він так давно мріяв. Вона навмисно не сказала який, щоб посмакувати його реакцією.

Поговоривши з Чоловіком, подивилася на маленький продовгуватий предмет. Дві яскраві червоні смужки красномовно говорили самі за себе. Посміхнулась. Тепер усе буде по-іншому.

Віктор Миронець.

2014 р.

Фото: http://fotochki.com/