Під каблуком

Під каблуком

Нещодавно випадково почув розмову двох сусідок про те, що, виявляється, наш сусід з 15 квартири – стовідсотковий підкаблучник, бо і сміття сам виносить, не дозволяє дружині піднімати важкі речі, і (де таке бачено!) навіть іноді миє посуд. Висновок, якого дійшли ласі до перемивання іншим кісток жіночки, однозначний і категоричний – чоловіки у наш час таки перевелися.

Можна довго сперечатися щодо цього твердження, погоджуватися з ним чи ні. Але давайте зізнаємось собі чесно: якщо в багатьох інших країнах останнє слово завжди за чоловіком, то в українській родині ще з діда-прадіда воно, як правило, належало найстаршій жінці. І тут немає нічого дивного, бо завдяки складу свого розуму прекрасній половині людства легше знаходити вихід із багатьох складних життєвих ситуацій. Звичайно, це не означає, що чоловіки ні на що путнє не здатні, просто часто жіночі рішення виявляються ефективнішими.

Якщо пильніше придивитися до нашого минулого і звернутися до народних обрядів, звичаїв і ритуалів, то обов'язково побачимо, що прагнення багатьох сучасних жінок головувати в родині зумовлене історично, а відоме прислів'я: "Чоловік – голова, а жінка – шия: куди захоче, туди й поверне" виникло не на порожньому місці.

Зокрема, перш ніж дати згоду на шлюб, дівчина могла запитати свого нареченого, чи дозволить він їй понеділкувати. Якщо парубок не погоджувався, дівчина мала цілковите право піднести йому гарбуза, навіть попри батьківське благословення. Суть цього звичаю полягала у тому, що раз на тиждень, у понеділок, молода дружина мала право піти з хати на цілий день, не питаючи ні в кого дозволу. Хатні клопоти в цей час лягали на плечі чоловіків, для яких понеділок був чи не найважчим днем. Звідси й усім відомий вислів "Понеділок – день важкий".

Необтяжені наглядом чоловіків і свекрух, жінки збиралися разом, розмовляли, співали і відпочивали від домашніх турбот.

Про високий соціальний статус жінки в українському суспільстві свідчить і те, що в Україні здавна існував чіткий розподіл праці за принципом: "Чоловік – господар у полі, а жінка – в домі". А оскільки рішення приймались не в полі, чоловікові доводилось радитись із дружиною, часто погоджуючись із її думкою. До речі, збираючись у воєнні походи, реєстрові козаки спокійно полишали господарство на дружин, які продовжували його ефективно вести. Більше того, повертаючись додому, мужні, суворі і безстрашні козаки умить перетворювались на сумирних і лагідних чоловіків, котрі побоювалися викликати гнів своїх владних дружин.

Неабиякий вплив на становлення і загартування характеру українського жіноцтва мала також радянська доба. Адже, працюючи у різних галузях народного господарства нарівні з чоловіками і до того ж поєднуючи цю працю з щоденним піклуванням про родину, в цілому українки стали самостійними набагато раніше за жінок багатьох західних країн, які перебували у статусі домогосподарок на утриманні своїх чоловіків ще дуже довго.

Отже, як бачимо, називати сучасних українських чоловіків класичними підкаблучниками, якими повністю керують дружини, трохи несправедливо, оскільки залишати останнє слово за жінкою у багатьох (але не в усіх) життєвих ситуаціях у нашому суспільстві давно стало нормою. Звичайно, серед нашого брата іноді зустрічаються слабохарактерні невдахи, які ховаються за жіночою спиною і готові на все, аби лише їх не чіпали, але це скоріше прикрі винятки, ніж закономірність.

Готовність прислухатися до думки своєї другої половини під час прийняття тих чи інших рішень і сліпе потурання примхам – зовсім різні речі. Зрештою чи можна назвати підкаблучником чоловіка, який прокидається раніше за дружину, щоб приготувати їй легкий сніданок, відводить і забирає з дитячого садка дітей, зі списком у руках купує у магазині продукти для святкового столу, час від часу миє посуд і допомагає прибирати в домі? Мабуть, що ні, бо саме так і повинен поводитися справжній чоловік.

Як не крути, а для гармонійних подружніх стосунків однієї любові і матеріального забезпечення родини замало. Потрібно ще й поважати, розуміти і допомагати своїй дружині. Більше того, якщо жінка розуміється на чомусь краще, то мудрий чоловік обов'язково до неї дослухається.

Віктор Миронець

Усі ми прагнемо любові

Усі ми прагнемо любові

Без їжі людина може прожити близько 50 днів, без води – менше тижня. Цікаво, а скільки можна прожити без любові у серці – добу, дві, місяць чи рік? Скептики, напевно, скажуть: "Та хоч усе життя", і по-своєму будуть праві. Але що то буде за життя? Так, існування...

"Усі ми прагнемо любові", – співається у відомій пісні. Заперечувати ці слова марно. Адже світле почуття любові, червоною ниткою проходячи крізь наше земне життя, робить його приємним і неповторним, наповнює наснагою і змістом.

Саме любов у всі часи надихала митців на створення неперевершених художніх творів, шедеврів живопису, музики та архітектури. Згадаймо хоча б мальовничий Уманський дендрологічний парк "Софіївка" – весільний подарунок графа Станіслава Потоцького коханій дружині Софії Вітт-Потоцькій або візитну картку Індії Тадж Махал – мечеть-мавзолей, побудований імператором Шах-Джаханом у пам'ять про свою дружину Мумтаз-Махал.

А хто не знає відому фортепіанну п'єсу Бетховена "До Елізи", присвячену співачці Елізабет Рекель, яка часто називала себе Елізою, або прекрасних віршів про кохання Олександра Пушкіна, зокрема "Я помню чудное мгновенье...", яку геній російської літератури написав під впливом романтичного почуття до Анни Керн?

Подібних яскравих проявів любові безліч, і їх варто наслідувати. Але це зовсім не означає, що для засвідчення свого кохання обов'язково потрібно намалювати картину, написати поему чи побудувати палац. Треба просто по-справжньому любити, і серце саме підкаже, як діяти далі.

Немає універсальної формули любові. До одних вона приходить зненацька, інші плекають її у собі роками. Хтось хоче нарешті закохатися, а комусь "задарма тієї любові не треба". Словом, любов – різнобічна і має багато вимірів. Можливо, саме тому й досі ніхто з філософів, учених та звичайних людей так і не пояснив сутність цього прекрасного почуття.

І лише апостол Павло у своєму Першому посланні до коринф'ян сказав про любов найвлучніші слова: "Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь дзвінка або бубон гучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі таємниці й усе знання, і якби я мав віру, щоб гори переносити, але не мав любові, я був би ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та дав моє тіло на спалення, але не мав любові, я не мав би ніякої користі. Любов довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, але радіє правдою, все зносить, вірить, надіється. Любов ніколи не минає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання забудуться... Натомість залишаться віра, надія, любов – три істини, але найбільша з них – любов".

Давайте завжди пам'ятати ці мудрі та безсмертні у віках слова. А також даруймо свою чисту, світлу, щиру й непідробну любов іншим. І тоді світ неодмінно стане кращим, добрішим.

Віктор Миронець

Реальність і фантастика

Реальність і фантастика

Якось увечері в нашому мікрорайоні на кілька годин відключили світло. Здавалось би, дрібниця, але в зв'язку з несподіваним порушенням звичного ритму життя всі плани довелося корегувати. У подібну ситуацію, напевно, потрапляли всі, усвідомлюючи, наскільки людство залежне від досягнень науково-технічного прогресу. Бо хоч сьогодні й важко уявити наше життя без телефонів, радіо, телебачення, холодильників, міксерів, ліфтів і ескалаторів, ми звертаємо на них увагу лише тоді, коли вони перестають працювати.

Оточивши себе "розумними" речами, ми зробили своє життя комфортним, безпечним, динамічним і... залежним від цих речей. Крім того, вони настільки органічно увійшли у нашу реальність, що не просто втратили ореол чогось надзвичайного, а й сформували наше байдуже ставлення до тих, хто їх винайшов, зробивши в наших очах працю науковців чимось буденним і не вартим уваги. Тому часто відкриття і винаходи сприймаємо не як результат багаторічної титанічної праці, а як належне і закономірне.

Під впливом напівміфічних розповідей (про Ісаака Ньютона, земне тяжіння і яблуко, про Дмитра Менделєєва і його сон із періодичною таблицею хімічних елементів) багато людей хибно вважає, що справжній, а тим паче видатний, учений – це той, хто робить наукові відкриття "з голови". Він прогулюється по галявині, чи насолоджується ароматом квітів, чи дивиться, як смажиться яєчня, – і раптом йому на думку спадає геніальна ідея. Це звучить, звичайно, красиво, однак насправді все набагато складніше.

По-перше, хоч що б ми собі думали, а зробити відкриття нелегко, і такі фундаментальні наукові звершення, як, приміром, виявлення і дослідження будови ДНК, трапляються не щодня. По-друге, стати першовідкривачем, на жаль, дано не кожному вченому, що аж ніяк не свідчить про його некомпетентність. Просто не існує в природі стільки хімічних елементів, щоб їх "вистачило" кожному хіміку, немає стільки фізичних законів та закономірностей, щоб кожен фізик зміг сформулювати свій власний постулат, і є лише десять цифр, що певною мірою "зв'язує руки" математикам, а Земля не така уже й велика, і її флора та фауна не можуть задовольнити наукові "апетити" всіх біологів.

За останні два століття було відкрито і винайдено стільки, що, здавалося б, новим поколінням науковців уже немає про що мріяти. Але це лише на перший погляд, бо невгамовні ентузіасти науки продовжують дивувати нас новими здобутками. І хтозна – може, в найближчому майбутньому навіть найсміливіші ідеї фантастів стануть реальністю...

Віктор Миронець.

"Подарунки" з неба

"Подарунки" з неба

Розмірковування про культуру нашої поведінки досить часто з'являються на сторінках різних друкованих та електронних засобів масової інформації. Крім того, заклики підтримувати чистоту на вулицях міст, селищ і сіл доносять до нас також теле- і радіохвилі. Здавалося б, такий насичений інформаційний підхід до справи обов'язково має бути дієвим, однак віз, як кажуть, й нині там. Не хочемо ми вчитися. І це – незаперечний факт.

Більше того, проблема чистоти довкілля поступово породжує іншу не менш загрозливу тенденцію – серед нас усе частіше стали траплятися індивіди (назвати їх мислячими людьми важко), яким ліньки не те що дійти до найближчої урни, аби викинути лушпиння від насіння, порожню пляшку чи обгортку від морозива, а й навіть ступити кілька кроків від власної квартири до внутрішньо-будинкового сміттєпроводу. А навіщо, коли значно простіше викинути з вікна? І байдуже, що у кращому разі можна зіпсувати настрій і додати плям на одязі перехожих, у гіршому ж – когось із них травмувати. Головне, щоб собі було зручно. Це вже не кажучи про нещасних двірників, яким усе доводиться прибирати, і тих сусідів із нижніх поверхів, у яких незасклені балкони.

До жертв подібних вчинків належу й сам, оскільки живу на третьому поверсі. І якщо інші сусіди генеральне прибирання на балконах проводять, як правило, раз на рік навесні, то я це змушений робити чи не щотижня. Серед "приємних" знахідок найнебезпечніші, звичайно, недопалки, оскільки, хоч і не складаємо на балконі легкозаймистих матеріалів, усе може трапитися. Допікають і упаковки різного розміру, різноманітні обгортки, порожні пластикові пляшки, використаний одноразовий посуд і часом навіть картопляне лушпиння.

Нещодавно ж, прийшовши з роботи, не без здивування виявили на балконі поламану гостроконечну парасольку, яка дивом не розбила вікно в кімнату. Добре, що нікого не було вдома й усе обійшлося. Страшно навіть припустити, яка біда могла б трапитися, якби на місці падіння цього "гостинця", не дай Боже, хтось стояв. Особливо донька, яка навіть улітку тримає там годівницю для птахів і кожного дня сама підсипає туди хлібні крихти.

Часом дружина іронічно зауважує, що хоч би раз упала пачка грошей, але ж ні, кидають усілякий непотріб. І найприкріше – визначити, в якій квартирі чи квартирах живуть такі "висококультурні" люди, не вдається, бо над нами ще тринадцять поверхів.

Тож як тут не згадати народну мудрість про те, що чисто не там, де прибирають, а насамперед там, де не смітять. І хоч ці слова вже давно, м'яко кажучи, затерті до дір, вони все одно найкраще виражають те, як повинні себе поводити цивілізовані люди, до яких, хочеться вірити, всі ми теж належимо.

Віктор Миронець

Недодружена дружба

Недодружена дружба

Виявляється, бути холостяком не так уже й просто. Принаймні з погляду одруженого чоловіка. Більше того, у нелегкі моменти вимушеної і тимчасової розлуки з дружиною, хай навіть на один-два дні, дедалі частіше схиляюся до думки: якби досі не одружився, то напевно уже давно помер би з голоду. І не через те, що не пристосований до життя, – хатні клопоти мене не лякають, і куховарити вмію. Просто люблю це робити для когось. Для себе ж якось не до снаги, а точніше – ліньки.

Якщо чесно, не люблю надовго залишатися сам. По-перше, хоч як це банально звучить, я люблю свою дружину. По-друге, у такі моменти будні стають нудними та одноманітними. І по-третє – порожня квартира пригнічує, викликаючи пекуче відчуття самотності.

Але життя є життя. Воно підкорюється певним законам і правилам, більшість з яких ми, на жаль (а може, і на щастя), неспроможні змінити. Отож доводиться пристосовуватися до них, сприймаючи ті чи інші події як належне чи невідворотне. І незалежно від наших бажань іноді мусимо розлучатися з близькими людьми, бо так складаються обставини. Саме тоді й починаємо відчувати особливо гостру потребу в спілкуванні, яка відсуває на другий план усі інші буденні клопоти, а головне – робить нас емоційно вразливими і надміру довірливими до нових співрозмовників, які можуть скористатися такою відкритістю для досягнення своїх цілей.

Щоб хід цих думок був зрозумілішим, розповім про подію, що сталася минулого літа, коли дружина з донькою поїхали у село до батьків "їсти вітаміни і дихати свіжим повітрям", а мені почала дошкуляти самотність. І хоч на вихідні мчав до них, мов на крилах, цього не вистачало, щоб насититися проведеним з найдорожчими людьми часом. А тому щоразу, коли заходив після роботи в пусту квартиру, хотілося вовком вити. Та один із довгих літніх вечорів мого "тимчасово холостяцького" життя був не схожим на інші, бо прийшовши додому, я виявив на балконі красеня голуба.

Чорний, як ніч, птах зовсім не боявся мене і гордо демонстрував свою красу. Минула година, дві, три... Птах нікуди не летів, а навпаки, зручно вмостився в куточку на нічліг. Не знаю, чому, але я зрадів цьому і, накришивши новому знайомцю хліба, сів навпроти нього й почав в уяві малювати картину, як голуб житиме у мене на балконі, а я про нього дбатиму. Дивлячись на птаха, усім серцем відчував, що прив'язуюсь до нього. Може, тому, що в дитинстві в мене ніколи не було ні собаки, ні кота, ні хом'яка, ні папуги. Аж ось з'явився шанс... І це було прекрасно. Спати того вечора пішов дуже пізно, а коли вранці вирішив відвідати свого нового друга, то не застав його на балконі. Що ж, як кажуть, кожному своє: птахові – небо, а людині – земля.

Але якщо відкинути іронію, то стає очевидно, що вибирати собі друзів слід ретельно.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

Одне прикре "але"

Одне прикре "але"

З огляду на багату духовну і культурну спадщину українського народу ми цілком справедливо можемо називати себе представниками освіченої і культурної нації, яким є чим пишатися. І все нічого б, якби не одне прикре "але" – останнім часом ми дедалі більше перестаємо поважати себе і тих, хто нас оточує. Інакше як по-іншому назвати те, що кинути недопалок чи обгортку від цукерки посеред вулиці для багатьох із нас уже давно стало нормою?

Мій знайомий, який свого часу навчався у одному з європейських університетів, якось запитав, чи знаю я головну відмінність між українськими містами і більшістю міст Європи. Виявляється, за його словами, коли там навесні або під час зимової відлиги тане сніг, на тротуарах і газонах не з'являються порожні пляшки, різне сміття і сліди, вибачте за подробиці, життєдіяльності братів наших менших.

У справедливості цих слів вже вкотре переконався сьогоднішнім "підтопленим" плюсовою температурою, ранком. Адже, ведучи доньку до дитячого садка, довелося пробиратися крізь справжнє "мінне поле". Тим часом алея, якою ми ходимо, веде лише до дитсадка і школи, тобто нею користуються переважно діти. Звідси і запитання: невже ми так зачерствіли, що за власними, часто другорядними, інтересами забули головне правило будь-якого суспільства: "Діти – наше все"?

Особисто я нічого не маю проти людей, які тримають у своїх оселях тварин (у самого вдома живуть рибки, хом’як та кішка), але ж, шановні, майте хоча б часточку поваги до інших. Я не кажу про щось надважке, просто давайте будемо дотримуватись Правил утримання собак, котів і хижих тварин. А вони, до речі, чітко регламентують поведінку любителів тварин і навіть передбачають ситуації, коли поблизу будинків немає спеціально відведених місць для вигулу домашніх улюбленців.

Іншими словами, із будь-якої ситуації можна знайти вихід, який влаштує усіх. Було б лише бажання.

Віктор Миронець.

Зворотній бік успіху

Зворотній бік успіху

Існує думка, що лише досягнувши життєвого успіху, можна почуватися по-справжньому щасливим. Важко однозначно стверджувати – так це чи ні, проте потрібно зауважити той факт, що чимало людей, які досягають кар'єрних вершин, відчувають не задоволення, а втому і часом навіть розчарування. А все тому, що в погоні за успіхом, часто забуваємо про важливіші за нього речі. Наприклад, про власну сім'ю.

Відоме прислів'я стверджує: «Хто рано встає, тому Бог дає». Такий підхід до справи виправдовував себе здавна й надалі продовжує бути актуальним. Щоправда, реалії сьогодення вимагають від тих, хто прагне великих звершень, не лише вставати до схід сонця, а й також пізно лягати. Адже впровадження у майже всіх сферах трудової діяльності новітнього обладнання, методів та технологій веде до скорочення кількості працюючого персоналу, а значить, у рази збільшує конкуренцію на ринку праці. Іншими словами, щоб «вижити» і досягти найвагоміших результатів потрібно й справді бути найкращим.

Звичайно, у прагненні стати професіоналом, а отже, добре заробляти і мати можливість забезпечувати родину всім необхідним, немає нічого крамольного. Однак, на жаль, успіх річ – капризна, тому, щоб його досягти, іноді потрібно чимось жертвувати. І хоч це можуть бути різні речі, найчастіше чомусь обирають, на перший погляд, не таку вже й важливу, а насправді – майже безцінну річ – час, проведений з рідними та близькими людьми. Причому, чим вище службовими щаблями плануємо піднятися, тим менше спілкуємось із ними, знаходячи цьому тисячу виправдань.

Найголовніше з них полягає у тому, що потрібно ще трішки потерпіти, бо важкодоступна вершина успіху от-от має підкоритися, і коли це станеться, можна буде наверстати упущене. Але згодом з'ясовується – терпіти потрібно ще трохи, бо шлях на вершину не такий простий, як здавалося спочатку. Тим часом, рідні люди віддаляються одне від одного, і коли нарешті плани кар'єрного зростання з мрій перетворюються на реальність, може з'ясуватися неприємний момент, що радістю за цей успіх немає з ким ділитися, бо з люблячого подружжя уже давно залишились лише двоє чужих людей, які просто живуть під одним дахом.

Єдиний і найдієвіший спосіб уникнути такого стану речей – із самого початку подружнього життя, попри зайнятість і кар'єрні плани, чоловікові та дружині потрібно якомога більше часу проводити разом. І хоч може здатися, що це не так просто зробити, насправді нічого надскладного тут не має, бо за бажанням вільний час знайдеться навіть там, де його немає. Наприклад, разом займаючись домашніми справами, впоратися з ними можна вдвічі швидше, а вільні хвилини присвятити одне одному.

До речі, нещодавно проведені дослідження, виявили цікаву закономірність – якщо чоловік активно допомагає дружині в домашніх справах та розділяє з нею клопоти, пов'язані з вихованням дітей, то такий шлюб, як правило, набагато міцніший, а члени подружжя щасливіші від тих пар, які не можуть досягти згоди у розподілі сімейних обов'язків.

На жаль, через поширений у нашому суспільстві стереотип про те, що всю хатню роботу повинна виконувати дружина, багато жінок змирилися із невтішною участю домогосподарки, а їхні чоловіки навіть подумки не припускають, що може бути інакше. Однак сьогодення свідчить про хибність побудови родинних взаємин за такими принципами. Більше того, саме життя закликає до їх переоцінки.

Що ж до успішної кар'єри, то перед тим як стрімголов кинутися у вир роботи, пожертвувавши нормальними родинними стосунками, важливо пам'ятати, що успіх справжньої цінності набуває лише тоді, коли є кому за нас щиро порадіти.

Віктор Миронець.

"Так книжка пише"

"Так книжка пише"

Таку відповідь на запитання "Чому?" хоча б раз чув кожен. Адже навіщо морочитися з поясненнями, коли про це вже хтось розумний давно написав. Набагато легше відмахнутися і перекласти пошуки відповідей на книги, у яких і справді можна прочитати про все чи майже все – від рецепта консервації овочів до детальної інформації щодо будови реактивного двигуна.

Відтоді, як наші далекі предки почали прикрашати стіни своїх печер першими примітивними малюнками, минуло багато тисяч років. Їм на зміну прийшли спочатку бірки – невеликі застругані з одного боку палички, на яких ставили зарубки, квіпуси – мотузки з вузликами, ідеограми – малюнки, що означають певні поняття, а згодом і власне писемність. Так само змінювалися і засоби письма: від кам'яних скрижалей, глиняних і воскових табличок, мідних пластин, папірусу, пергаменту, звичайних дерев'яних паличок, пташиного пір'я та чорнила до паперу, друкарських машин, кулькових ручок і, безумовно, комп'ютерів та принтерів.

З появою письма життя людей значно полегшилося, оскільки, як то кажуть, усе в голові не втримаєш, а так записав – і вже не забудеш. Потім, складаючи аркуш до аркуша, отримали книгу – найуніверсальніший засіб передання знань від покоління до покоління. Адже дискети, компакт-диски, "флешки" й усі інші сучасні електронні накопичувачі інформації мають схильність рано чи пізно ламатися та розмагнічуватися, часом навіть без сторонньої допомоги. Єдине ж, що загрожує книзі, звичайно, за умови бережного ставлення до неї, – це хіба що пожовтіння її сторінок. А раз так, то зрозуміло, чому навіть у наш час новітніх технологій вислів "Так книжка пише" не втрачає своєї актуальності.

Разом із тим потрібно визнати, що хоч би як нам хотілося, відповіді на абсолютно всі запитання не знайдемо в жодній, навіть "найрозумнішій" книзі, що однак не є приводом відмовитися від читання. Просто потрібно уважно аналізувати прочитане, зіставляти наведені факти з власними знаннями, робити висновки і, як наслідок, з-поміж великого об'єму інформації вирізняти необхідне. Іншими словами, бути насамперед вдумливими читачами. Зрештою, відповіді на одне і те саме запитання можуть бути різними, як, приміром, у математиці існує кілька варіантів розв'язання однієї задачі. Не забуваймо також і про те, що не завжди інформація, яка влаштовує одну людину, може прислужитися іншій.

Сьогодні завдяки досягненням науки і техніки ми можемо знайти і прочитати в електронному варіанті практично будь-яку книгу. Однак традиціоналісти або, як ще їх називають, ретрогради зауважують, що ні комп'ютерний монітор, ні екран букрідера, електронного планшета чи навіть мобільного телефону не можуть створити ту особливу атмосферу, яка огортає кожного з нас тоді, коли ми тримаємо в руках і читаємо справжню, "живу" книгу.

Проте, погодьтеся, все ж бувають ситуації, коли немає можливості взяти із собою улюблену книжку, щоб, коли випаде нагода, знову з головою поринути у вигаданий автором світ. А почитати ж іноді так хочеться. І саме у таких ситуаціях на допомогу приходить технічний прогрес.

Тож, напевно, не так важливо, яку книгу читаємо – електронну чи надруковану традиційним способом. Головне те, що ми це робимо, а книги й надалі дарують нам знання, слугуючи своєрідним містком з минулого у майбутнє.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Крок до розуміння

Крок до розуміння

Кажуть, що чоловіки ніколи не зможуть збагнути логіку поведінки жінок, зрештою, як і представницям прекрасної статі не дано до кінця пізнати суть чоловічої душі. І хоч чимало фактів підтверджують цю теорію, насправді зрозуміти одне одного двом люблячим серцям не так уже й складно. Інакше щасливих шлюбів не існувало б взагалі.

У реальному житті на нашу поведінку впливає багато стереотипів. Зокрема чимало жінок (та й чоловіків теж) переконані, що партнер сам має здогадуватися про наші бажання та вподобання. Керуючись цим хибним правилом, замість щирої розмови часто обираємо мову натяків, сподіваючись на їх зрозумілість та очевидність. Тим часом забуваємо, що кожен із нас по-своєму трактує і «читає» підтексти. Як наслідок, крім образи одне на одного нічого іншого такою поведінкою не досягаємо.

Тож потрібно бути чесним із собою та партнером і, якщо чогось хочеться чи щось непокоїть, одразу говорити про це йому. Інакше через, скажімо, кільканадцять років подружнього життя дружина несподівано й випадково може виявити, що, наприклад, її страви не до смаку чоловікові і весь цей час він лише вдавав (а точніше – обманював), що вони неймовірно смачні.

Звичайно, правда не завжди буває приємною для тих, кого любимо, і бажання уберегти свою другу половину від зайвих переживань є цілком природним та зрозумілим. Однак парадокс ситуації полягає в тому, що обман, навіть коли стосується незначних і дріб'язкових речей, все одно залишається обманом. Більше того, чим довше його приховувати, тим гірше для себе, бо доведеться тривалий час удавати щирість, а також партнеру від неприємного усвідомлення того, що його кілька років водили за ніс. При цьому початкові і начебто благородні мотиви приховування істини – не зробити боляче – одразу ж втрачають будь-яке значення, а головним за таких обставин залишається лише сам факт обману.

Тож краще розставте всі крапки над «і», навчіться говорити прямо і відверто, уникаючи натяків. Адже вміння ділитися своїми почуттями, бажаннями та переживаннями – одна із важливих запорук міцності подружніх стосунків.

Віктор Миронець.
Фото Марії Панової.