Тримати себе в руках

Тримати себе в руках

Стаючи на весільний рушник, сподіваємося і віримо, що попереду на нас чекає лише безхмарне і щасливе подружнє життя. Та, на жаль, реальність не завжди виявляється такою, як нам хочеться і часом навіть між найзакоханішими людьми може пробігти чорна кішка суперечки.

У тому, що погляди чоловіка та дружини щодо тих чи інших питань інколи можуть не збігатися, насправді немає нічого катастрофічного. Адже коли двоє людей вчаться жити разом, глибше пізнають звички і «притираються» одне до одного, важко уникнути помилок. Головне – щоб з'ясування того, хто з подружжя правий, не перетворилося на завзяте з'ясування стосунків і не переходило на особистості.

Хоч і дивно це звучить, але суперечки повинні бути позитивними і толерантними. Допускати їх можна лише з метою пошуку істини, а не щоб принизивши свого партнера, втішити власне его. Якщо з самого початку зрозуміло, що у назрілій суперечці обов'язково буде переможець і переможений, не затівайте її. Заспокойтеся, відволічіться на інші справи, добре подумайте і лише після цього спробуйте обговорити наболіле зі своєю другою половинкою, уникаючи при цьому звинувачувального тону.

Те, що вже сталося, не змінити ні осудом, ні криками, ні ультиматумами. Навпаки, відверта ворожість може лише погіршити ситуацію. Тому краще спокійно вислухати одне одного і, зрозумівши, чому виникла розбіжність у поглядах або суперечка, разом прийняти рішення, що робити далі.

До речі, іноді причиною гніву може стати випадково розбита чашка, пляма на одязі чи й навіть гучне чхання. Погодьтеся, через такі й подібні дрібниці затівати суперечку, м'яко кажучи, нерозумно. Однак якщо все ж відчуваєте, що конфлікту не уникнути, намагайтеся це робити наодинці, а не у присутності інших людей і, що надзвичайно важливо, дітей. Адже це ваша особиста справа, і вплутувати третіх осіб не потрібно. Так само ніколи не обговорюйте з ними подробиці свого сімейного життя. Це вирішити проблеми не допоможе, зате може дати привід перемити вам кісточки і зробити сказане вами надбанням широкого загалу.

Під час суперечки дуже важливо стежити за своєю мовою, ретельно добирати слова і контролювати емоції. Недарма ж кажуть, що слово – не горобець. У запалі дискусії можна наговорити багато не вельми приємних і болісних слів, які надовго закарбуються у пам'яті вашої половинки. Вимолити прощення потім буде дуже важко, а може, й навіть неможливо.

Крім того, не дорікайте і безпідставно не звинувачуйте, не пригадуйте інші розбіжності і проблеми, не критикуйте батьків (це – заборонена тема), розумові здібності, фізичний стан та інтимні можливості свого партнера. У запалі суперечки не йдіть з дому, демонстративно грюкаючи дверима. Хоч це і найпростіший спосіб уникнути небажаної дискусії, разом із тим він яскраво демонструє слабкість і небажання розв'язати конфлікт, який сам по собі не вичерпається і рано чи пізно назріє знову.

А щоб після того, як дискусія завершиться і пристрасті «охолонуть», на душі не залишилось гіркого осаду розчарування та образи, обов'язково помиріться і вибачте одне одному. Причому зробіть це навіть якщо й не відчуваєте за собою провини. Адже некерований гнів і прихована образа здатні повільно, але неухильно руйнувати навіть найміцніші почуття.

Саме тому ніколи не лягайте спати не помирившись, відкладаючи вирішення проблем на завтра, а у миті, коли вас «душитиме» гнів, образа чи безпідставні ревнощі, не забувайте, що друга половинка – дуже дорога для вас людина, яка найперше заслуговує на повагу, підтримку і розуміння.

Віктор Миронець

Просто мами...

Просто мами...

Мама. Здавалося б, просте і звичайне слово. Однак воно увібрало в себе стільки добра, ніжності та любові, що жодне інше не може з ним зрівнятися. Мами. Ці святі люди подарували нам життя. Вони завжди поруч. Тоді, коли нас розділяють тисячі кілометрів і навіть коли їхні серця зупиняються і більше не можуть зігрівати нас своїм теплом.
Ніхто не може любити так віддано, як наші матері. Адже неньчина любов безумовна. Вона просто є і не вимагає нічого навзаєм. Хіба що трішки розуміння та уваги. Того, чого, на жаль, так часто недоотримають від нас наші матері. Робота, дім, сім'я, труднощі, проблеми... Ми знаходимо собі тисячі виправдань того, чому не зайшли, не заїхали, не зателефонували. Тим часом матері чекають бодай якоїсь звісточки від вічно заклопотаних дітей і не ображаються, бо розуміють, підтримують, бажають добра.
Згадайте, як кожного разу, коли ми падали чи то з велосипеда, чи то просто задивившись на гав, коли хворіли чи переживали не найкращі миті свого життя, один мамин поцілунок міг втамувати біль. Про це прикро говорити, але ми, на жаль, часто забуваємо, що нашим мамам завжди болить удвічі більше, ніж нам. Адже вони пропускають наш біль через свою душу, вірячи, що таким чином забирають у нас хоча б його часточку. Вони зі сльозами на очах просять у Всевишнього щастя для своїх кровинок – дітей та онуків, і завжди ховають сльози, щоб зайвий раз їх не засмучувати.
Наші мами – мудрі, мужні та сильні. Коли ми були дітьми і ще не вміли говорити, вони розуміли нас без слів, завжди вгадували, що ми хочемо і що у нас болить. Саме вони навчили нас ходити та розмовляти, плекали в нас чесноти і просто вчили бути людьми. Коли було сумно, ніжні мамині руки обнімали, тихий голос заспокоював, а погляд, в якому, здається, потонув увесь світ, вселяв надію і віру у власні сили. І навіть якщо мама сердилася, все одно ніде у світі не існувало ближчої за неї людини. Краще за наших матерів ніхто не може поставити себе на наше місце. Вони завжди готові допомогти, втішити, порадіти успіхам та підтримати у разі невдачі. Вони готують найсмачніші страви і дають наймудріші поради. Вони пишаються нами і люблять нас понад усе, а може, навіть й більше. Вони просто мами, і цим усе сказано.
Коли життя вимагає постійного руху вперед, це може здатися майже неможливим, та все ж знайдіть хвилину-другу, щоб на мить відгородитися від усього світу, заплющити очі та прислухатися до тиші. Зробіть це – і обов'язково почуєте мамин голос, який не забувається навіть за тисячі кілометрів від батьківського дому. Такий рідний, ніжний та знайомий. Він живе всередині кожного з нас, його неможливо сплутати з іншим, чужим. І навіть коли стаємо дорослими, народжуємо дітей, все одно завжди пам'ятаємо його, так само, як і неймовірної краси мамині очі та її натруджені, невтомні й умілі руки.
Однак пам'ятати та любити на відстані замало, бо хоч наші мами терплячі і ніколи про це не скажуть, вони насправді сумують і чекають нас на гостину кожного дня. І якщо їхні очікування не справджуються, материнські серця огортає сум.
Тож давайте не будемо засмучувати своїх матерів. Справи та клопоти нікуди не подінуться. Їх у нас багато, а мама у кожного – одна. Та й час стрімко спливає. Саме тому частіше їздіть до мами в гості, щоб, міцно її обнявши, уже вкотре сказати: «Я тебе люблю і дякую тобі за все».

Віктор Миронець.

Два кольори часу

Два кольори часу

Нарешті настала не календарна, а справжня весна, наповнена сонячним теплом, цвітом і пташиним співом. Така, якою вона була понад два десятиліття тому у далекому 1986 році, коли історія людства волею долі розділилась на «до» і «після» Чорнобильської трагедії. У народі це ще називають двома кольорами часу – червоним та чорним. Адже найбільша техногенна катастрофа ознаменувала початок нової ери – усвідомлення того, що насправді наша планета не така вже й велика, і переступити межу, після якої змінювати щось буде запізно, дуже легко.

Те, що в навколишньому середовищі почалися масштабні зміни, як кажуть, видно неозброєним оком. Візьмемо для прикладу хоча б парниковий ефект – наслідок порушення природної рівноваги в атмосфері через надлишки вуглекислого газу від згорання вугілля, нафти та природного газу. Не менш тривожним симптомом є також зміна сезонних температур, зменшення кількості лісів та запасів прісної води. І якщо ще десятиріччя тому погоду можна було майже безпомилково передбачати за допомогою народних прикмет, які вірою і правдою служили нашим дідам-прадідам, то сьогодні, скажімо, низький політ над землею ластівки не обов'язково віщує наближення дощу. Те саме можна сказати і про більшість інших спостережень.

Учені давно б'ють на сполох, застерігаючи від необачної поведінки, і закликають усіх нас схаменутися, оскільки до прірви лишився лише один крок. Саме тому щороку відбувається низка різноманітних заходів, головна мета яких – привернути увагу громадськості до проблем екології. Зокрема наприкінці квітня у багатьох країнах, в тому числі й в Україні, відзначають Міжнародний день Матері-Землі.

Разом із тим, не важко припустити, що обговорювати, радитись і шукати шляхи вирішення проблем марно, доки не усвідомимо просту істину – порятунок планети від екологічної катастрофи залежить від кожного з нас і принцип «моя хата скраю» уже не спрацьовує.

Зробити ж для порятунку Землі можемо насправді багато. Наприклад, згадавши одвічні істини про те, що не можна смітити там, де живеш, плювати у криницю, з якої п'єш, і споживати понад міру даровані природою багатства. Та не просто згадати, а відповідним чином діяти і навчати цьому підростаючі покоління.

Адже саме нашим нащадкам у не такому вже й далекому майбутньому потрібно буде зробити складний вибір – наслідувати нас і продовжувати безжально експлуатувати природу чи повернути на шлях бережного ставлення до неї. Від цього вибору залежить багато. В тому числі те, чи матимемо можливість дихати чистим повітрям, споглядаючи збережені дива природи, чи, навпаки, жити у забрудненому і небезпечному світі.

Віктор Миронець

Світ наших захоплень

Світ наших захоплень

Щоденні події життя, як правило, відбуваються за звичним сценарієм: дім – робота – дім. Іноді він може урізноманітнюватися іншими пунктами, однак щось неординарне відбувається з нами не так уже й часто. У свою чергу, одноманітність теж стомлює, часом навіть не менше, ніж важка фізична праця. А раз так, то існує загроза опинитися за крок до депресії, уникнути якої можна, зокрема, урізноманітнивши свої будні.

Зробити навколишній світ яскравішим здатні багато речей, та найкраще для цього підходять наші захоплення, які ще називають просто і лаконічно – хобі. На щастя, заняття «для душі» бувають різними, тож обрати з-поміж них собі те, що найбільше радуватиме, не так уже й важко. Це може бути, що завгодно. Приміром, хтось збирає марки, монети, календарики, м'які іграшки, порцелянові статуетки чи серветки, інші захоплюються рукоділлям, садівництвом, риболовлею, полюбляють куховарити або весь свій вільний час проводять у гаражі, роками ремонтуючи старенький автомобіль. Є й такі, що знаходять розраду в постійному русі, а тому обирають так званий активний відпочинок – парашутизм, альпінізм, катання на роликах, інші екстремальні види спорту. У будь-якому разі люди, які, крім щоденних клопотів, мають якесь хобі, почуваються набагато краще і стійкіше переносять стресові ситуації.

Психологи навіть стверджують, що за вподобаннями людини можна майже безпомилково визначити її характер. Зокрема любителі спокою та порядку зазвичай займаються колекціонуванням або збиранням певних речей. Вирощування квітів, рукоділля й майстрування приваблюють спокійних і врівноважених, а рухливі види спорту – непосидючих, товариських та впевнених у собі. Словом, тих, хто, як кажуть, звик «їсти життя великою ложкою».

Звичайно, з цього твердження можуть бути винятки, однак у цілому воно справедливе. А ще його легко перевірити, порівнявши своє хобі і характер. Усі ж бо ми в душі колекціонери. Принаймні кілька магнітиків на холодильнику, мабуть, знайдеться у кожного.

Іноді чужі захоплення здаються трохи дивними, тому, обираючи заняття «для душі», починаємо переживати, що про це скажуть інші й під впливом цієї обставини часто відмовляємося від нього, знову поринаючи у рутину. Насправді ж стороння думка – не привід відмовлятися від улюбленої справи. Головне, щоб вона не виходила за межі розумного, не шкодила здоров'ю, іншим людям та дійсно вам подобалась. Важливо також ніколи не забувати про своє захоплення, щоб не втратити гостроту відчуттів. Тут як із знаннями – їх час від часу потрібно поповнювати і поновлювати.

Тож замість того, щоб скаржитися на сіру буденність, давайте краще поринемо у світ захоплень, які за певних обставин можуть перерости у щось більше і навіть стати справою життя.

Віктор МИРОНЕЦЬ

П’ятий океан

П’ятий океан

Нещодавно довелося стати учасником палкої дискусії, по закінченні якої з’ясувалося, що вислів давньогрецького мислителя Сократа: «Я знаю, що нічого не знаю» не лише не втратив актуальності, а й, мабуть, був би влучним навіть тоді, коли людство складалося б із геніїв. Та найцікавіше, що полеміка стосувалася, на перший погляд, елементарного – кількості океанів на нашій планеті.

Зі шкільного курсу географії ми точно знаємо, що океанів лише чотири – Тихий, Атлантичний, Індійський та Північний льодовитий. Насправді ж з 2000-го року їх таки п’ять. П’ятим став так званий Південний океан, який омиває береги Антарктиди. Щоправда, рішення Міжнародної гідрографічної організації 14-річної давності про виділення з частини вод трьох океанів нового формування не всі сприйняли однозначно, тож у багатьох країнах й досі Південний океан вважають умовною назвою.

Але справа не в океанах, а в нашому ставленні до знань, набутих раніше. Адже, погодьтеся, більшість людей, закінчивши школу, а згодом інститут чи університет, на цьому зупиняється. А тим часом відбуваються нові наукові відкриття, проводяться численні дослідження, результати яких змінюють світосприйняття, вносять корективи в погляди, теорії та правила. Постійні трансформації відбуваються й в інших сферах людської діяльності, що, в свою чергу, робить надзвичайно важливими постійну самоосвіту та вдосконалення.

Крім того, з часом знання мають схильність «ховатися» у глибинах нашої пам’яті, й одразу відшукати там необхідну інформацію буває дуже складно. Саме тому, щоб завжди бути в курсі подій, потрібно, як кажуть, тримати руку на пульсі життя. Іншими словами, цікавитися тим, що відбувається навколо нас, багато читати – не лише художню літературу, а й найновіші фахові та наукові видання, особливо ті, що стосуються обраної професії. По змозі не завадить час від часу відвідувати спеціалізовані курси та семінари.

Звичайно, все знати неможливо. Однак ця обставина не виправдовує лінь та небажання поповнювати багаж знань. До того ж існують елементарні поняття, які повинен знати і розуміти кожен, хоча б для того, щоб вміти підтримати бодай просту розмову чи пояснити своїй дитині чому йде дощ та зеленіє трава.

Віктор Миронець

Бабусина паска

Бабусина паска

Світлі і радісні дні Христового Воскресіння, приходячи до нас благодатної весняної пори, коли усе навколо пробуджується до життя, уже вкотре не лише засвідчують торжество справедливості, перемогу добра над злом і світла над темрявою, а й спонукають також ще раз замислитися над вічними цінностями, дають хорошу нагоду наповнити серця любов'ю та добром, духовно зміцнюють наші душі. І хоч усі ми різні, нас єднає особлива пасхальна атмосфера, хвилююче очікування дива і віра у подальшу щасливу долю.

Великдень у нашій родині завжди був особливим святом і вважається найголовнішим днем року. Такому ставленню до нього наших батьків, а згодом і нас, внуків, навчила берегиня усього роду бабуся Настя. За її плечима лише три класи початкової школи, а ще – гіркота страшного голоду, війни, нелегкого селянського буття та мудрість усього світу. Саме бабуся єднає нашу велику родину і, досконало знаючи й ретельно дотримуючись українських звичаїв, не дає забути найважливіше – те, хто ми і навіщо нам дароване життя. Більше того, завдяки їй у нашій родині виникли власні традиції.

Зокрема, кожного року на свято світлого Христового Воскресіння, крім великоднього хліба для освячення і розговіння, вона випікає кожному з нас ще й власну паску. Як і багато років тому, робить це винятково в печі, і заодно обов'язково, користуючись нагодою, пряжить там молоко.

Раніше ласувати стравами, приготовленими в бабусиній печі, доводилося часто, оскільки хліб пекли кожного місяця. Але ми повиростали і не проводимо більше канікули в селі, тому постійно топити піч немає особливої потреби. Зрештою роки беруть своє, і сили у бабусі уже не ті, що колись, та й власне канікул у нас давно немає. На зміну їм прийшли набагато коротші відпустки. Усі ж бо маємо власні сім'ї, дітей, роботу і свої турботи.

Однак хоч буденність і затягує у свої тенета, як тільки випадає можливість, одразу "вириваємось" у село, де й справді минули найкращі моменти дитинства. Щоправда, не всім вдається робити це так часто, як хотілося б, але за будь-яких обставин на Великдень уся родина намагається зібратися у повному складі, щоб знову відчути єдність і отримати в подарунок свою паску та крашанку, зафарбовану простим нехитрим способом – з допомогою звичайного цибульного лушпиння.

У бабусі, до речі, усе просте: і страви, і побут, і характер. Разом з тим, її страви навдивовижу смачні, обійстя доглянуте, а розмовляти з нею можна на найрізноманітніші теми. Більше того, вона навіть на відстані щоденно допомагає нам, оскільки її мудре: "Завжди потрібно залишатися людиною, не втрачати гідності і любити світ" уже не раз прислужилося в житті. Тож, коли Пасхальної ночі підемо до церкви, щоб відчути особливий момент величного Воскресіння і по-завершенню служби освятити принесене з собою у призначеному лише для цього плетеному кошику, обов'язково знову попросимо у Всевишнього здоров'я і довгих років життя для глави нашого роду. Затим поспішимо додому, щоб за великим столом сісти розговлятися і скуштувати приготовлені напередодні і вже освячені страви.

На жаль, навіть таке величне свято, як Пасха, не може тривати вічно, і хочемо того чи ні, усім потрібно роз'їжджатися по домівках. А раз так, то знову поїдуть у різні куточки України запашні бабусині паски, уже вкотре підтверджуючи радісну звістку про те, що воістину Христос Воскрес!

Віктор МИРОНЕЦЬ

Буває і таке…

Буває і таке…

Сьогодні зранку зі мною сталася досить кумедна пригода. Як зазвичай перед роботою зайшов у супермаркет, щоб купити печива до чаю, уже й розплатився на касі і тут…
Щоб вам була краще зрозуміла кумедність ситуації, необхідно зробити невеличкий екскурс в історію. Так от я одружений майже сім років і за весь цей час жодного разу не знімав обручки. Однак кілька тижнів тому поранив безім’яний палець правої руки, тож обручку довелося зняти.
Отже я розплатився на касі і, коли ховав печиво у рюкзак, помітив, що рана на пальці повністю загоїлась. Дістаю з потаємної кишені в гаманці обручку і починаю її одягати. У цей час відчуваю, що став центром уваги. Піднімаю голову, так і є – усі дивляться на мене. Тільки от погляди були різними. У жіночих очах читалося засудження, мовляв, як ти міг таке утнути. У чоловічих – схвалення, мовляв, красавчик. До цього слід додати, що кішка сьогодні, як завжди, розбудила мене о пів на п’яту ранку, тож мав недоспаний вигляд. Цікаво, що ж вони усі про мене подумали?… :)))

Палітра поглядів

Палітра поглядів

Кожного дня ми притягуємо до себе безліч поглядів – як знайомих, так і зовсім чужих людей. Всі вони різні і не завжди бувають добрими та щирими. Вони можуть зігріти душу або навпаки – посилити у ній смуток, підбадьорити і додати впевненості у собі чи вивести із рівноваги.

Кажуть, що очі – це дзеркало душі, бо саме погляд відбиває наш внутрішній стан і ставлення до світу. І якщо, не бажаючи когось образити словами, ми можемо змовчати, то погляд підробити надзвичайно складно, а в більшості ситуацій і взагалі неможливо. Тож хочемо того чи ні, він красномовно скаже за нас усю правду.

Іноді погляд, який упіймаємо на частку секунди, може розповісти про людину навіть більше, ніж кількагодинна розмова з нею. Адже у перші миті спілкування ми ще підсвідомо залишаємось самими собою і не граємо на публіку завчасно придуману і відрепетирувану життєву роль. Тому саме у цей момент відносно легко вловити істинну суть людської душі. Звичайно, у процесі подальшого спілкування у нас буде багато нагод подивитися у вічі співрозмовнику, однак саме перший погляд, як правило, найоб'єктивніший. Чи не тому, занурюючись у свою роль, часто намагаємося його приховати, забуваючи, що однією з першооснов людських стосунків є щирість, без якої ніколи не буде справжньої довіри.

Про багату палітру поглядів можна говорити довго, так само, як і про різноманітність людських усмішок залежно від обставин. Якщо провести паралель, то стане очевидним, що і погляд, і усмішка безпосередньо залежать від внутрішніх емоцій, які вирують у душі саме у цей момент. Заздримо, осуджуємо чи сердимось – один погляд, любимо, захоплюємось чи підбадьорюємо – зовсім інший. Крім того, за тим, який слід залишають погляди інших людей у нашій душі, їх можна поділити на негативні та позитивні. І якщо з останніми все зрозуміло, то найболючіший серед усіх недобрих поглядів – напевно, байдужий, бо, зібравшись із силами, заздрість, осуд чи навіть ненависть можна перебороти (всім не догодиш), а от усвідомлення своєї нецікавості оточенню, особливо рідним і близьким, пережити найважче.

Саме тому потрібно повсякчас пам'ятати, що погляд – це не просто фізіологічна особливість нашого організму, а й ефективний засіб впливу на інших людей. Щоправда, користуватися ним потрібно надзвичайно обережно, бо він, так само, як і слово, залежно від ситуації може лікувати або травмувати.

Віктор Миронець

Еволюція спілкування

Еволюція спілкування

Час, за який раніше інформація долала певну відстань кілька днів, сьогодні зменшився до лічених секунд. Більше того, меж для людського спілкування нині фактично немає і кожен із нас у режимі реального часу може без проблем розмовляти з тим, хто перебуває на іншому континенті. Отже, можна сміливо стверджувати, що еволюція засобів комунікації стала невід’ємною складовою процесу розвитку людства.

Потреба в обміні інформацією та знаннями виникла, напевно, одразу після того, як з’явилися перші homo sapiens, тобто люди розумні. Наші далекі предки контактували між собою з допомогою окремих звуків, жестів, міміки. Однак лише з появою мови їхнє спілкування стало повноцінним. Так само змінювалися й способи передачі повідомлень на відстані. Спочатку люди користувалися криком, потім для цього стали застосовувати барабани та багаття.

Не менш важливий вплив на розвиток засобів комунікації спричинила писемність, а особливо – книгодрукування. Адже з’явилася можливість передавати у письмовій формі значно більші повідомлення, ніж, скажімо, використовуючи хоч і швидку, однак дуже бідну «мову багать». Крім того, завдяки письму обмін інформацією з публічного поступово перетворився на приватний. І саме поштовий зв'язок уперше почав забезпечувати масове адресне спілкування людей.

Упродовж багатьох століть письмові повідомлення адресатам доставляли гінці. До речі, цей спосіб й досі популярний, щоправда, посланців тепер називають кур’єрами. Ця робота була небезпечною, тож, наприклад, у Стародавньому Єгипті гонець перед тим як вирушити в дорогу, обов’язково залишав своїм спадкоємцям заповіт. З ХІІІ ст. у Київській Русі виникла так звана «ямська гоньба» – прототип сучасної поштової служби. Листи почали доставляти кінною естафетою від одного яму (поштової станції) до іншого.

Із появою у ХІХ ст. телеграфу зросла не лише швидкість передачі інформації, а й кількість учасників комунікаційного взаємозв’язку. Розпочалася нова ера доступного дистанційного спілкування людей, яке стало ще інтенсивнішим після появи телефону, а згодом мобільного зв’язку.

Однак найбільшим руйнівником часових і просторових бар’єрів на шляху спілкування людей, звичайно, став розвиток і популяризація Інтернету. Соціальні мережі, блоги, форуми, чати, інтернет-пейджер ICQ (більш відомий у нас як «аська»), скайп, електронна пошта. Щодня з їхньою допомогою ми спілкуємося, дізнаємося новини, ділимося думками, почуттями і переживаннями, а дехто самореалізується й заробляє собі на життя.

Здавалося б, науково-технічний прогрес подарував нам можливості, яким можна лише радіти. Та, як кажуть, у кожної медалі є зворотний бік, і занурившись у віртуальність, ми часто забуваємо про дійсність. Більше того, Всесвітня мережа не лише поглинула, а й зробила нас залежними.

Звісно, про відмову від Інтернету не може бути й мови. Однак кожен повинен чітко усвідомлювати – в усьому має бути міра, бо навіть цілющі ліки за неправильного застосування можуть стати отрутою. А головне – віртуальні засоби комунікації не можуть повністю задовольнити потребу в живому спілкуванні.

Віктор Миронець

Даруйте свою увагу

Даруйте свою увагу

Якщо уважно прислухатися до розмов одружених жінок, то часто з-поміж іншого можна почути нарікання на те, що з часу весілля їхні чоловіки дещо змінилися – рідко дарують квіти, а про подарунки та приємні сюрпризи згадують, у кращому разі, на день народження своєї половинки та 8 Березня. Але найприкріше навіть не це. На жаль, ми, чоловіки, іноді взагалі не помічаємо наших дружин.

Звичайно, можна заперечити, мовляв: «Як-то не помічаємо, ми ж разом живемо, постійно спілкуємося і бачимо одне одного?» Правильно, однак перед тим, як обурюватися, спробуйте згадати, чи часто без сторонньої допомоги помічаєте, що ваша дружина змінила зачіску, зробила інший, ніж зазвичай, манікюр чи макіяж, одягла нове плаття, блузу чи спідницю, щось змінила в домі чи купила нову скатертину.

Якщо належите до тих, хто це помічає одразу, без, як правило, кількаразових натяків та ще й не забуває робити з цього приводу компліменти, можете собою пишатися. Якщо ж ні, то вчіться бути уважними. Для жінок похвала і знаки уваги не менш важливі, ніж повітря, тож не лінуйтеся робити свою дружину радіснішою.

Для цього не потрібно бути мільйонером чи успішним бізнесменом. Повірте, ваша кохана однаково зрадіє як несподівано подарованим золотим сережкам та шикарному букету троянд, так і звичайній шоколадці та польовим квітам, квиткам у кіно чи вечірній прогулянці удвох. Більше того, навіть «нарешті» відремонтована полиця у ванній кімнаті, помитий посуд чи інша допомога по господарству здатні викликати у неї позитивні емоції. Адже це – теж знаки уваги і свідчення небайдужості. І чим раніше чоловік це розуміє, тим щасливішою стане його дружина.

Існує багато способів висловити свою прихильність та любов до дружини, віддячити їй за підтримку та турботу. Прислухайтеся до свого серця, і воно обов'язково підкаже, який з них обрати. Зрештою, не так уже й важливо, як і за що хвалити, головне – не забувати це робити якомога частіше.

Віктор Миронець

Все в наших руках

Все в наших руках

У житті трапляється різне. Події наполегливо змінюють одна одну. Деякі приносять радість, а декотрі змушують сумувати. Час від часу наші долі переплітаються з долями інших людей. З одними – міцно, на все життя, з іншими – лише на певний час. Іноді ці сплетіння здаються нам важливими, а іноді ми їх навіть не помічаємо і, прикриваючись ширмою сірої буденності, мовчки прямуємо далі.

Скільки людей – стільки й думок, вчинків, доль. І хоч цю істину важко заперечити, ми часто не надаємо їй належного значення. Тож і чинимо так, щоб було краще нам, не задумуючись, що рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки, – якщо не перед людьми, то перед Богом. Бо минає час – і якась подія, як правило, не вельми приємна, звалюється, як сніг на голову, і починаємо шукати пояснення: «Чому зі мною, а не з кимось іншим, і чому саме це?» А відповідь, насправді, на поверхні – у наших вчинках, звичках і ставленні до життя. Адже на кого, як не на самого себе, нарікати справедливо покараному злочинцю, затятому курцеві з хворим серцем, чи самотньому п’яниці?

Кожен сам обирає свою долю і способи впливу на неї. Давні філософи помітили (і сучасні мислителі дотримуються цієї думки), що кожне явище в природі, кожна подія в нашому житті – це наслідок певної причини, того, що відбувалося, або того, що ми робили раніше. Тобто, кожна наша думка, вчинок, реакція на подію породжують певні наслідки, дії та події. Ми ж останнім часом, на жаль, дедалі менше помічаємо закономірності, підказки і застереження життя.

Науково-технічний прогрес впевнено крокує вперед, а людство намагається від нього не відставати – пристосовує під нові реалії правічні догми, правила, постулати. Та чи потрібно це робити, адже перевірені віками традиції людських стосунків сміливо можна назвати універсальними? Зрештою такі поняття, як любов до ближнього, дружба, розуміння, співчуття, милосердя, повага, взаємодопомога, незмінні й незамінні.

Звісно, світ на місці не стоїть, і правила, які були дієвими 1000, 500 чи й навіть 100 років тому, сьогодні не завжди спрацьовують. Однак хоч би як там було, ми можемо лише доповнювати досвід попередніх поколінь, розвивати і удосконалювати його, не зазіхаючи при цьому на одвічні істини.

Людське життя підкорюється певним законам і моделям світобудови та буття. Щоб знайти цьому підтвердження, слід лише пильніше озирнутися довкола і подивитися на пройдений життєвий шлях.

Наприклад, як гадаєте, чому практично всі мільярдери та мільйонери займаються благодійною діяльністю, виділяючи на неї значні кошти? Скажете: «Вони отримують за це податкові пільги»? І будете цілком праві. Та, виявляється, це не головна причина. Серед багатих людей помічено досі ніким не пояснену закономірність – у великому бізнесі щастить переважно лише тим, хто допомагає іншим. Цікаво й те, що багато компаній збанкрутували після того, як їх керівництво вирішувало припинити благодійну діяльність. Ось такий закон життя – не пояснений, але не раз підтверджений.

Подібних прикладів, і не лише з життя сильних світу цього, безліч. І свідчать вони про те, що у нашому житті все має свою потаємну суть, зміст і призначення. Іншими словами, свої «чому» і «заради чого».

Разом з тим варто визнати, що ніхто ніколи не вказує нам, як іти життєвим шляхом, які висновки робити з тих чи інших подій, як на них реагувати і що вибирати серед великого розмаїття варіантів дій. Кожен сам собі хазяїн. Не даремно ж мудреці вважали важливими не самі події, а те, як людина реагує на них і яку науку при цьому здобуває. Тож, мабуть, таки дійсно все в наших руках.

Віктор Миронець

Бачити серцем

Бачити серцем

Той, хто читав (а віриться, що таких більшість) філософську казку «Маленький принц» відомого французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері, легко пригадає слова мудрого лиса: «Лише серце добре бачить. Найголовнішого очима не побачиш». Але чи уміємо бачити оте найголовніше? Будьмо відвертими: не завжди.

Прагнучи виділитися, часто намагаємося бути схожими на відомих людей, наслідувати модне і розрекламоване. Так, у тих, хто досяг успіху, можна навчитися багатьом корисним речам, однак, на жаль, споконвічні критерії оцінки успішності і довершеності нині часто підміняються стереотипами, а на перше місце виходять не чесноти, а уміння себе правильно «подати».

Тому серед відомих і успішних людей дедалі більшає осіб, які зуміли штучно створити ажіотаж навколо власної персони, а насправді нічого значимого собою не являють. Корисного навчитися у них не можемо, але вперто намагаємось, бо серця наші сліпі.  

Прикро, але ми забули настанови древніх мудреців, більшість з яких зауважували, що серце не лише важливий орган людини, а ще й «посередник», який поєднує нас зі світом, людьми і Богом.

Свого часу відомий китайський філософ Конфуцій навчав, що людина лише в самій собі, у глибині сердечного досвіду знаходить найміцніший, справжній, найвеличніший стан свого буття. Найвищим досягненням у житті, на його думку, є здатність «іти за покликом серця, не порушуючи правил».

А от стародавній філософ Ван Янмін вважав, що «немає речей за межами серця», а головне у пізнанні істини – «це настанови власного серця».

Якщо уважно прислухатися до слів мудреців, то стає зрозумілим, що у нашому серці дрімають великі можливості, і найяскравіші особливості та риси людини пов’язані саме зі здатністю бачити, чути, відчувати, розуміти, пізнавати і творити серцем. Більше того, для серця не існує умовностей, обмежень і догм, а його прояви – безмежні й багатогранні.

Тож учімося пробуджувати свої серця і помічати у житті насамперед цінності, а не ціну і собівартість, особистість, а не дорогий і модний одяг. Це не легко, але за бажання під силу кожному.

Віктор Миронець