А поговорити?

А поговорити?

Кажуть, що два вуха і один язик у нас для того, щоб більше слухати і менше говорити. Однак є люди, спілкуючись з якими здається, що у них не один, а – два чи навіть й більше язиків. Ми називаємо їх балакунами і, коли це можливо, намагаємося уникати зайвих виснажливих розмов з ними. Щоправда, це не просто зробити, бо ласих до розмов на «будь-які теми» пустомель можна зустріти скрізь – в черзі до лікаря, під час прогулянки, магазині, громадському транспорті, на роботі.

Здатність балакунів говорити вражає. Так само, як і знаходити теми для розмов. Хоча, правду кажучи, відсутність спільних інтересів із співрозмовником їх не лякає. Для них головне – процес, а не суть розмови. Більше того, балакуну не обов’язково знати людину для того, щоб розповісти про «наболіле». Тож іноді складається враження, що вони говорять самі з собою, не помічаючи наших натяків на відсутність інтересу до їхніх розповідей або й відверте роздратування.

Беззмістовне і нескінченне марнослів’я балакунів дуже стомлює. Адже вони можуть безперервно годинами описувати свої покупки, розказувати про те, як готували сніданок чи вигулювали пса. При цьому не дозволяють співрозмовнику навіть слова сказати. Протистояти балакунам важко ще й тому, що вони на диво легко ображаються, коли їх просять зупинитися. Тож якщо розмовою докучає той, з ким не хочеться сваритися (наприклад, родич, друг чи колега), ми змушені вислуховувати його нескінченну розповідь. Так само багатьом з нас почуття такту не дозволяє грубо обривати розмову і з надокучливими незнайомцями, які поспішають донести до нас важливу, а головне – цікаву з їхньої точки зору інформацію.

Та вихід усе ж є. Як зауважують психологи, найкраще в таких випадках діє вміння абстрагуватися і сприймати нескінченний надокучливий монолог балакуна як звичайний фон. Адже, погодьтеся, з часом звикнути можна навіть до шуму електродрилі, не кажучи уже про мову людини. Іншими словами, не звертайте на настирливого співрозмовника увагу. У свою чергу, якщо й вам засвербить поділитися, як то кажуть, наболілим, подумайте, чи потрібно надокучати комусь своєю балаканиною.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Незвичні сусіди

Незвичні сусіди

Коли мова заходить про сусідів чи сусідство, як правило, одразу думаємо про тих, хто живе поруч. Та сусіди бувають не лише у людей. Є вони, наприклад, і у книг. Адже, напевно, кожен розставляє книжки на полицях за відомим лише йому принципом, або хоча б враховуючи жанр, мову чи роки видання. Принаймні, так роблю я. Тому у моїй домашній бібліотеці є книги, які ніколи не стоятимуть поруч.

Однак нещодавно помітив, що на одній з полиць утворилася досить цікава компанія з допитливої дівчинки Марцелінки, наївного і водночас надзвичайно мудрого Маленького Принца, невгамовного на пригоди Айхо та юного мага Гаррі Поттера. Таке собі інтернаціональне товариство – полька, француз, українець і англієць. Та найцікавіше, що саме ці книги я ставив одна біля одної без жодного умислу. Іншими словами, інтуїтивно. Після цього відкриття, довго грішив на містику, але потім зрозумів, що випадковостей не буває навіть тут. Найімовірніше, вирішальну роль зіграв жанр творів – дві казки і два фентезі. Хоча, хто знає, можливо, тут таки не обійшлося без таємничих сил, які таким чином звели до купи саме цих літературних героїв.

Віктор Миронець.

P.S. Згадані твори:

«Марцелінка. У пошуках найважливішого» (Януш Леон Вишневський);

«Маленький Принц» (Антуан де Сент-Екзюпері);

«Айхо, або Подорож до початку» та «Айхо, або Полювання на шпигуна» (Оршуля Фариняк);

Серія романів про пригоди юного чаклуна Гаррі Поттера (Джоан Роулінґ). 

Новини «про війну»

Новини «про війну»

Події, які відбуваються на Сході України, так чи інакше торкнулися кожного. На жаль, знають та говорять про них також наші діти і не лише підлітки, а й навіть дошкільнята. Однак, якщо старшокласники, хоча б частково, можуть самостійно аналізувати отриману інформацію і робити висновки, то малолітні хлопчики та дівчатка цього не вміють, наївно вірячи всьому, що їм кажуть.

Як правило, старші дошкільнята та молодші школярі більшість новин чують у переказі своїх однолітків – одногрупників або однокласників. Причому поширюється така інформація у їхньому середовищі переважно в кращих традиціях гри у зіпсований телефон. Іншими словами, щось десь краєм вуха почув, трохи добавив від себе і розказав іншому, а той, так само «прикрасивши» інформацію кількома власними словами, переказав ще комусь. Як наслідок, утворюється далека від істини чутка або новина, яка має дуже мало спільного із першоджерелом.

Наприклад, минулої осені моя шестирічна донька була впевнена в тому, що на війні умисно в першу чергу вбивають дітей. Це її лякало до сліз, зупинити які часом було не просто. Хто таке їй сказав, вона так і не зізналася, зауваживши лише, що це був «один хлопчик з їхньої групи».

А нещодавно по дорозі до дитячого садка вона несподівано запитала про те, кого на війні (АТО вона, як і багато інших дітей, називає війною) більше – добрих солдатів чи поганих? Звичайно, відповів, що добрих. На превеликий жаль, така лаконічна відповідь не задовольнила дитячу допитливість, тож почув наступне запитання: «А знаєш чому добрих більше?» Поволі наша розмова переходила у небажане русло і я вирішив якнайшвидше її завершити, поставивши крапку відповіддю: «Не знаю». Але не тут то було, бо донька одразу взялася пояснювати мені причину такого стану речей.

За її словами, усе до банальності просто. Погані дяді стараються якнайбільше награбувати, тому «їхні руки зайняті золотом і вони не можуть дістати свої мечі, щоб битися». А от у добрих лицарів таких проблем немає, їх залишається більше і вони завжди перемагають.

Після цієї розмови довго не міг оговтатися. Головним чином через усвідомлення того, що будучи по-дитячому простодушними, наші сини та доньки водночас можуть так тонко сприймати навколишній світ. А ще – неабияк бентежить, що з-поміж різних запитань маленьких чомучок дедалі частіше трапляються ті, що стосуються тривожних подій, невільними свідками яких їм довелося стати. Бо ж на все свій час і думати вони повинні про те, скажімо, чому трава зелена, а не для чого люди вкорочують одне одному віку.

На жаль, під поняттям «захист дітей» ми насамперед розуміємо охорону від фізичних небезпек. Однак не меншого захисту потребує також і їхнє психологічне здоров’я, на яке сьогодні особливо негативно впливають розмови на так звані воєнні теми. Саме тому, перед тим, як обговорювати при дитині АТО, ДТП і будь-які інші трагічні події, дивитися у її присутності новини або художні фільми з елементами насильства, добре подумайте над можливими наслідками такого вчинку. Зокрема, врахуйте, що ті діти, які розповсюджують новини «про війну» в дитячих садочках і молодших класах, зазвичай чують їх удома.

У наших дітей має бути, наскільки це, звичайно, можливо сьогодні, безтурботне дитинство, і чим пізніше їх почне цікавити тема війни, тим краще буде для всіх.

Віктор Миронець.

Вік для школи. Науковий підхід

Вік для школи. Науковий підхід

Багатьом батькам, навіть якщо всі ознаки вказують на готовність дитини стати школярем і, що можна сміливо готуватися до 1 вересня, все одно доводиться робити непростий вибір, у якому віці віддавати дитину до школи – 6 чи 7 років.

Існує багато часто діаметрально протилежних думок із цього приводу, що лише ускладнює прийняття остаточного рішення. Тож допомогти татам і мамам визначитися взялися британські вчені, які півтора роки спостерігали за понад тисячею учнів 6- та 7-річного віку. Коли кожному учасникові експерименту виповнювалося 8 років, він проходив тестування із завданнями з математики, письма та читання, а також виконував вправу на уважність.

Як свідчать результати дослідження, молодші діти продемонстрували кращі показники успішності. Це дало вченим підставу говорити про те, що діти, які йдуть до школи раніше, мають менше труднощів із навчанням, ніж ті, які ще на рік залишаються вдома. Щоправда, дослідники зауважують – це лише перший етап експерименту, тому остаточно говорити про тенденцію можна буде лише за кілька років, коли він закінчиться. А раз так, то нам, батькам майбутніх першокласників, й надалі доведеться шукати відповідь самостійно, покладаючись на власну інтуїцію.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Сік без соку

Сік без соку

Які соки корисно давати дітям і чи можна купити в магазині натуральний плодовий напій? Ці питання цікавлять багатьох батьків. Адже соки, які ми часто купуємо, спокусившись красивою, а головне – переконливою рекламою чи на вимогу дітей, яким подобається яскрава упаковка, не завжди виправдовують наші очікування.

Згідно з державними стандартами соком вважається лише напій, в якому частка фруктової складової становить 100 відсотків, а на етикетці написано «Сік». Однак це в ідеалі. Насправді ж знайти на прилавках закладів торгівлі натуральний продукт непросто. Особливо це стосується напоїв з екзотичних фруктів, які виготовляють із привезеної сировини. Тож аби зменшити собівартість продукту, багато виробників маніпулюють з поняттями «сік» та «нектар», вводячи нас в оману. Адже вміст фруктової частки в нектарах значно менший, ніж у натуральному напої.

Оскільки справжні соки зберігаються завдяки термічній обробці та спеціальній упаковці, використання під час їх виробництва будь-яких консервантів, стабілізаторів, барвників, штучних ароматизаторів та підсолоджувачів не допустиме. Іноді додають лише цукор у фруктові та сіль і спеції в овочеві соки, що виробники обов’язково повинні вказувати на упаковці.

До речі, більшість представлених на вітчизняному ринку соків відновлені, тобто виготовлені з концентрованого фруктового пюре шляхом додавання питної води у співвідношенні 1:5. Такий напій майже не відрізняється від соку прямого віджиму і зберігає усі його корисні властивості. Щоправда, за умови суворого дотримання технології виробництва.

Якщо купуватимете сік у скляній тарі, зверніть увагу на колір. Яскраве забарвлення протягом тривалого часу притаманне лише апельсиновому, всі інші дещо тьмяніють. Тому щоб соки довше зберігали товарний вигляд, їх можуть підфарбовувати, причому не завжди натуральними барвниками. Якщо вибрали напій у закритій упаковці, якість перевіряти доведеться уже вдома. Перший орієнтир – аромат. Якщо він настільки сильний, що, як кажуть, «дух забиває», то найімовірніше тут не обійшлося без ароматизатора. Також можете провести простий експеримент: у склянці води розмішайте ложку соди і додайте розчин у склянку з соком. Якщо сік змінить колір чи помутніє, значить, у ньому є добавки.

Дата виробництва і зовнішній вигляд упаковки теж підкажуть, чи варто купувати продукт. Вицвіла або пошкоджена упаковка свідчить про порушення умов зберігання. А раз так, то сік може виявитися зіпсованим, навіть якщо термін придатності ще не закінчився.

Вибір якісного соку, як і будь-якого іншого продукту, має бути ретельним. Особливо коли йдеться про дітей. Більше того, як зауважують фахівці, малечу взагалі краще балувати свіжовичавленими соками, які потрібно вживати одразу, оскільки під дією кисню вітамін С швидко руйнується.

Віктор Миронець.

Фото http://www.perfecte.ro

P.S. Рейтинг користі

Якщо скласти рейтинг користі соку залежно від способу виробництва та зберігання, то він виглядатиме так:

1. Свіжоприготовлені соки або (фреші).

2. Соки в пакетах із 100% вмістом фруктової частки.

3. Соки, відновлені з концентрованого фруктового пюре.

4. Нектари (містять від чверті до половини фруктової частки).

5. Морси (не менше 18% фруктової частки).

6. Соковмісні напої (лише 10% фруктової частки і, як правило, «щедро» насичені консервантами, ароматизаторами та штучними барвниками).