Корисна допомога

Корисна допомога

Дитинство, без сумніву, – найважливіший період у житті кожного. Адже саме у цей час ми формуємося як фізично, так і психологічно, набуваємо необхідних знань, умінь та навичок. А щоб процес становлення особистості відбувався максимально ефективно, дитина неодмінно має відчувати любов і турботу. На жаль, не всім пощастило рости в умовах родинного затишку.

Згідно з офіційною статистикою в Україні понад 70 тисяч дітей-сиріт. Та найприкріше, що з них лише 23% – справжні сироти, решта мають батьків, які їх покинули або позбавлені батьківських прав. Чимало сиріт перебувають під опікою родичів, тому усиновлення потребують 18 тисяч дітей.

Сьогодні тема усиновлення публічна і дуже болюча. Публічна, бо це фактично пріоритетна форма влаштування сиріт, а болюча, оскільки процес відбувається повільно. Щоб привернути до неї увагу суспільства, з 1999 року 30 вересня, коли вшановуємо святих Віру, Надію, Любов та їхню матір Софію, відзначаємо і День усиновлення в Україні. Крім того, численні українські та міжнародні фонди, благодійні громадські й волонтерські організації постійно ведуть відповідну просвітницьку роботу.

Багато українців уже стали новими батьками дітей-сиріт, а ті, хто з різних причин не можуть цього зробити, активно допомагають вихованцям дитячих будинків та інтернатів. До речі, така допомога може бути як корисною, так і шкідливою. Тож часто, самі того не усвідомлюючи, робимо дітям «ведмежу послугу». На перший погляд це дивно, але, за словами психологів, до шкідливої допомоги належать у першу чергу часті подарунки, оплата розваг та екскурсій, бо діти починають вважати, що від світу можна отримувати блага, не докладаючи зусиль – лише тому, що ти сирота. З часом формується відповідна життєва стратегія, коли невиконана робота, надмірні запити, запізнення, лінь чи безвідповідальність виправдовують показовою демонстрацією сирітства. Звісно, рано чи пізно настає болісне усвідомлення, що світ нікому нічого не винен. Тоді стара модель поведінки руйнується, а інших, щоб її замінити, на жаль, немає.

Звичайно, дарувати подарунки дітям-сиротам потрібно, але звертаючи увагу на обставини, за яких дитина їх отримує. Зрештою, допомога не завжди і не обов’язково має бути матеріальною. Найбільше вихованцям дитячих будинків бракує уваги і турботи. Саме тому вони потребують не спонсорів, а наставників, які б стали позитивним прикладом, навчали, підказували, підтримували, час від часу забирали на вихідні.

На щастя, дедалі більше людей виявляють бажання допомагати дітям-сиротам і позбавленим батьківського піклування. Це дуже хороший і світлий момент. Головне – не забувати, що тут, як і в медицині, діє правило «не зашкодь».

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Поставтеся з розумінням

Поставтеся з розумінням

Нинішній навчальний рік – особливий, адже активно впроваджуються зміни, котрі ознаменували початок масштабного реформування вітчизняної системи як середньої, так і вищої освіти. Зокрема автори нововведень закликають вчителів бути більш гнучкими щодо оцінювання. Правильно це чи ні – покаже час, однак, принаймні на думку вчителів, кращого способу фіксувати успішність, ніж оцінки, немає. Інша справа, як ми їх сприймаємо і які висновки робимо, переглядаючи щоденники своїх синів та доньок.

Насамперед варто визнати, що будь-яку дитину – і двієчника, і відмінника – шкільні оцінки тримають якщо не у страху, то в постійному напруженні. І найчастіше його формують саме батьки, для багатьох з яких оцінки дуже важливі, про що вони не забувають постійно нагадувати своїм дітям. Звичайно, школяр-відмінник – велика гордість батьків, але перегинати палицю не варто. Інакше існує небезпека, що постійна тривога, побоювання не впоратися з покладеною відповідальністю, страх втратити авторитет в однолітків і прихильність батьків можуть мати непередбачувані наслідки.

Коли наша донька стала першокласницею, одразу з дружиною домовилися не зациклюватися на оцінках. Головне – щоб вона була щасливою, товариською, не закомплексованою, займалася улюбленими справами і навчилася впевнено крокувати по життю, а усі ці «дванадцятки», «дев’ятки» і «сімки» – справа другорядна. Результат – маємо одну з найкращих учениць у класі, оскільки страх перед оцінками не заважає їй проявляти свій потенціал.

Про яку дисципліну може йтися у молодших класах, якщо юні школярі, попри те, що на їхні плечі несподівано звалився тягар відповідальності та різних вимог, ще залишаються насамперед дітьми? Наприклад, у доньки-другокласниці є улюблена м’яка іграшка, з якою вона й досі спить, але це не заважає їй добре навчатися. Звичайно, порядок у класі мусить бути, але ж не за надто суворими принципами.

На щастя, перша вчителька доньки зуміла зацікавити і заохотити її та багатьох інших учнів класу до навчання, однак чимало роботи перепадає також батькам. Насамперед це стосується допомоги у подоланні стереотипів на кшталт обов’язково мати красивий почерк, нерухомо сидіти протягом уроку, страху самостійно виправляти помилки, зайвий раз перепитати незрозуміле чи вийти до туалету.

Погані оцінки – явище неприємне. Разом із тим, помічаємо ми це чи ні, діти мають багато власних турбот, а надміру драматизовані батьками переживання не додають здоров’я та настрою ні їм, ні нам. Тож намагайтеся бути лояльними і не перегинати палицю, особливо в тому, що стосується навчання.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Вірні клятві Гіппократа

Вірні клятві Гіппократа

Рік 2014 став переломним для тисяч українців. Рятуючись від війни, вони вимушені були залишити нажите роками майно і фактично ні з чим тікати з контрольованих бойовиками територій. На «до» і «після» тоді поділилося й життя трьох високопрофесійних урологів Донецького обласного клінічного територіального медичного об’єднання (ДОКТМО) кандидата медичних наук Ігоря Деркача, лікаря вищої категорії Антона Лоскутова та лікаря другої категорії Олесі Сумцової, які, не визнаючи законною владу керівників самопроголошеної «республіки», одразу й відкрито означили свою проукраїнську позицію.

Коли на сході України розпочалися сумнозвісні події, в ординаторській відділення ендоурології ДОКТМО з’явилася невидима, однак дуже відчутна межа. З одного її боку були ті, хто підтримували Україну, а з другого – ті, хто схвалювали так звану ДНР. І хоч відкритих конфліктів не виникало, адже роботи вистачало всім, між донедавна дружними колегами виникло сильне емоційне напруження. Розуміючи, що далі в регіоні ситуація тільки погіршуватиметься, та морально втомившись працювати під пильним наглядом озброєних людей, які заполонили всі коридори медичного закладу і навіть передопераційні приміщення, завідувач відділення Ігор Деркач разом з однодумцями вирішив виїхати з Донецька. Спочатку лікарі вивезли на безпечну територію свої родини, потім придбане за власні кошти обладнання і лише після цього поїхали самі.

Переїздити на нове місце завжди нелегко, а робити це раптово – вдвічі важче. Позаду залишалися роки життя, миті щастя та приємних переживань, злети та падіння, великі професійні перемоги та прикрі поразки, нездійснені мрії та сподівання. Що чекало попереду, тоді ніхто не знав. Їхати довелося, як кажуть, за тридев’ять земель, у Трускавець, де на базі міської лікарні незабаром відкрили Центр малоінвазивної урології та хірургії. До речі, сьогодні про нього знають і говорять навіть у сусідніх країнах. Більше того, дехто з зарубіжних лікарів навіть рекомендують своїм пацієнтам оперуватися саме у Трускавці. І справа не в сучасному обладнанні європейського зразка, яким може похвалитися небагато вітчизняних медичних закладів, а насамперед у спеціалістах, котрі лікують не гірше, ніж їхні американські та німецькі колеги. Наприклад, Ігор Деркач до переїзду виконав близько 10 тис. успішних малоінвазивних (не травматичних) операцій.

Запропонувавши роботу злагодженій команді лікарів (у Донецьку вони тривалий час працювали в одній операційній бригаді), тодішній головний лікар міської лікарні, а нині – мер Трускавця Андрій Кульчинський виявився далекоглядним адміністратором. Адже поодинці донецьких спеціалістів переманювали і до Києва, і до Харкова, однак лише він забрав до себе одразу всіх трьох. І не прогадав, бо тепер у звичайній міській лікарні надається медична допомога за найвищим третім рівнем, як у базових клініках при медінститутах.

Приїзд Ігоря Деркача, Антона Лоскутова та Олесі Сумцової у Трускавець склав, так би мовити, пазл з трьох важливих деталей: потужної лікувально-діагностичної бази, хороших побутових умов для перебування пацієнтів та професійних вузькоспеціалізованих фахівців. Це дало змогу запровадити пов’язані з профілем курорту малоінвазивні хірургічні та урологічні методики лікування.

На відміну від традиційних хірургічних операцій, замість великого робиться менш травматичний міні-надріз, тож необхідне післяопераційне перебування хворих у лікарні обмежується кількома днями. Після цього вони можуть пройти ранню реабілітацію в умовах санаторіїв. Іншими словами, повний цикл лікування (від діагностики до одужання) можна провести, не виїжджаючи з Трускавця. Більше того, давно помічено, що люди у цьому мальовничому прикарпатському місті одужують швидше навіть при застосуванні значно слабших антибіотиків. Не в останню чергу цьому сприяє екологічний фактор – чисте повітря плюс лікувальні води.

Нині у Трускавці про нових лікарів знають і говорять усі. Їх поважають, їм довіряють і вважають гордістю міста. По-іншому просто не може бути, адже Ігор Деркач та його колеги не лише висококласні фахівці, а й хороші люди, які привезли з собою ґрунтовні знання, великий досвід і нову культуру ставлення до хворих.

Віктор Миронець.

Фото надане прес-службою

Трускавецької міськради.