пятница, 27 июня 2014 г.

Незабутня зустріч

Незабутня зустріч

Є люди, які здаються нам недосяжними і особливими. Так, нібито вони живуть в іншому вимірі. Для мене такою людиною був всесвітньовідомий польський письменник, автор низки світових бестселерів (найвідоміші з яких «Бікіні», «Коханка», «Аритмія почуттів», «Самотність в мережі») та кількох збірок неперевершених оповідань Януш Леон Вишневський. А потім раптом випала нагода не просто познайомитися з ним, а й навіть трохи по-дружньому поговорити, як кажуть, за життя.
Пан Януш виявився простою та скромною і, водночас, неймовірно ерудованою, розумною, і мудрою людиною. До того ж він вільно володіє десятьма мовами, тож жодних проблем з розумінням одне одного не було. З часу цієї, для мене історичної, зустрічі минув майже рік, а я й досі дослівно пам’ятаю нашу розмову. На жаль, тоді під рукою не виявилось фотоапарата, щоб зробити фото, зате я зібрав цілу колекцію автографів для себе, дружини і доньки. До речі, виявляється, Януш Вишневський, з-поміж іншого, також хороший дитячий письменник. Приміром, моя донька полюбила його розповідь про маленьку дівчинку Марцелінку, яка разом із своїм новим знайомим Духом намагається пізнати таємниці Всесвіту і буття. Книга так і називається: «Марцелінка. У пошуках найважливішого». Розповідь – навдивовижу цікава і корисна не лише для дітей, а й для батьків, тому рекомендую її до прочитання. Повірте, ви не пожалкуєте.
А ще бажаю усім нам побільше читати, щоб поринувши у світ письменницької фантазії, не лише отримати задоволення, а й також знайти відповідь на три важливі запитання: «Хто я?», «Звідки прийшов?» та «Куди іду?» Приємного усім читання!

Віктор Миронець.

четверг, 26 июня 2014 г.

Сила, відвага, честь!

Сила, відвага, честь!

Війна це – дуже страшно. Однак до того часу, поки бої відбуваються десь там, подалі від твого власного дому, вони сприймаються, хоч і боляче, але дещо відсторонено. Так, ми щиро переживаємо за наших солдат, співчуваємо нещасним мирним жителям, які волею мучительки долі опинилися в самому центрі трагічних подій, намагаємося їм допомогти, хто чим може. Але, погодьтеся, всі ці події проходять начебто повз нас. І тут наступає момент, коли з передової надходять тривожні вісті й та, теоретично територіально віддалена, війна стає близькою саме тобі, особливо, коли в списках полеглих бійців зустрічаються знайомі імена. Так сталося й зі мною – земляки із, останнім часом багатостраждальної і, без сумніву, легендарної Житомирської 95 аеромобільної бригади, які віддали свої життя на полі бою, змусили по-іншому подивитися на ці події. І нехай офіційні (й неофіційні теж) джерела називають події на Сході України антитерористичною операцією, для мене це – війна.
Зараз під Слов’янськом перебуває мій дуже близький родич, а також колега. Тримайтеся, хлопці! Ми – з вами і пишаємося вашою мужністю та стійкістю.

Віктор Миронець.

среда, 25 июня 2014 г.

Місце для подвигу

Місце для подвигу

Нелегке і героїчне минуле нашої держави, а також доблесть і мужність українських військових в зоні проведення АТО, яскраво свідчать про постійний та нерозривний зв’язок поколінь у священній справі захисту Батьківщини. Однак, хоч військова служба у всі часи вважалася почесним обов’язком справжніх чоловіків, щоб здійснити подвиг, виявляється, не обов’язково потрібно бути військовослужбовцем.
Серед нас є люди, які мало не кожного дня ризикують життям заради інших. Крім того, часто героїзм у кризових та екстремальних ситуаціях проявляють і пересічні українці. Тому слово «захисник» сміливо можна застосовувати не лише щодо людей у формі, а й до значно ширшого кола наших співвітчизників. Зокрема усіх тих українських чоловіків, які розуміють, що у них, крім захисту рідної землі, є ще один дуже важливий і не менш священний обов’язок – оберігати свою родину від усіляких життєвих негараздів та прикрощів. Це, відверто кажучи, теж не просто, особливо за нинішніх складних обставин.
Та, як казав класик: «У житті завжди є місце для подвигу». Хтось виносить із палаючого будинку людей, рятує потопаючих чи захищає від хуліганів беззахисну жінку, а хтось – наважується усиновити дитину, відмовитися від шкідливої звички чи примиритися з давнім опонентом. Подвиги бувають різні, і кожному з нас бодай раз у житті дається можливість його здійснити. Але чи кожен здатний скористатися з цієї можливості? Питання – риторичне.

Віктор Миронець.

вторник, 24 июня 2014 г.

Безмежна сила слова

Безмежна сила слова

«Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог», - так у Біблії говориться про виняткове значення і дану Всевишнім могутню силу слова, яким можна й убити найпалкіше почуття, і вилікувати зболену душу. Однак, на жаль, ми не завжди переймаємося та задумуємось над тим, як впливає сказане на наших співрозмовників. І добре, коли це хороше слово, бо інакше може виникнути реальна загроза конфлікту. Адже негативний вплив, навіть сказаного колись давно, може стати початком кінця щирого спілкування.
Наші слова мають унікальну здатність глибоко западати у душу іншій людині, а їх вплив практично немає меж. Історія людства рясніє прикладами того, як необдумано або навмисно кинуті володарями держав на адресу інших сильних світу цього репліки спричиняли війни та кровопролиття. Маємо також і численні приклади позитивного, цілющого впливу слова.
Минуле застерігає і навчає нас правильному поводженню зі словом. Приміром, усі нібито знають: перед тим, як щось сказати, обов’язково потрібно подумати. Та чомусь не завжди нам думається. Тим часом навіть комплімент, сказаний недоречно, може мати протилежний результат. Звичайно, є ситуації, коли діє не розум, а емоції. Від цього нікуди не дінешся, бо у житті буває всяке й іноді не вдається уникнути негативу. Але до всього можна і потрібно підготуватися, насамперед навчившись контролювати себе.
Найбільшу ймовірність сказати щось зайве мають пристрасні любителі всіх і все критикувати. Погана звичка – робити і висловлювати негативні висновки про вигляд, поведінку, особу та життєві принципи оточення – ні до чого хорошого не призводить. Під негативною критикою криється ймовірність повільного згасання кохання, загострення стосунків або припинення спілкування з друзями, колегами, навіть рідними і близькими людьми.
Щоб цього не сталось, краще замінити критику на розуміння та підбадьорення, пам’ятаючи, що сила слова безмежна, невичерпна і могутня. Воно може просвітлити, вилікувати, зробити щасливим, заспокоїти, подарувати віру та надію, а може й принизити, знеславити й убити. Тож поводитися зі словом потрібно розумно, розважливо і обережно.

Віктор Миронець.

понедельник, 23 июня 2014 г.

Дивовижна планета Земля

Дивовижна планета Земля

Нашу планету можна охарактеризувати по-різному, однак усі твердження все одно виллються у простий і водночас об'ємний за смисловим навантаженням епітет унікальна. Причому вони справедливі як у прямому, так і переносному значенні, бо, попри всі досягнення науково-технічного прогресу, пояснення і розуміння багатьох природних процесів та явищ, Земна куля й досі продовжує нас дивувати.
Уже те, що екосистема і багатющі ресурси Землі роблять її домом для понад 6 мільярдів людей, говорить за себе. Крім того, не забуваймо також про щедре розмаїття нерукотворних шедеврів, створених протягом мільйонів років еволюції копіткою і наполегливою працею природи – величні гори і каньйони, повноводні річки і водоспади, загадкові ліси і безкраї степи.
Зрештою, невже це не диво, що на річці Рейн є місцевість, де луна повторює слово двадцять разів, а на території Алжиру озеро, воду з якого можна використовувати замість чорнил? До найвеличніших чудес світу, безсумнівно, належить і масивне природне утворення з кам'яних «труб» на острові Кунашир в Охотському морі, завивання вітру в яких навдивовижу схоже на звучання органу.
Із спостережень та досліджень геологів, природознавців, метеорологів і навіть астрономів про Землю можна дізнатися багато й інших цікавих речей. Зокрема з'ясовано, що весна настає із швидкістю приблизно 50 кілометрів на добу, в природі існує близько 1330 різних видів води, а у січні і лютому наша планета уповільнює свою ходу, а потім знову відновлює звичний рух. Не менш цікавим є і те, що, наприклад, в озері Байкал могло б поміститися 94 Азовських моря, Північний полюс тепліший за Південний, а гроза в Єгипті, згідно зі спостереженнями, буває лише раз на 200 років, тоді як на Гавайських островах є гора, над якою дощ іде 350 днів на рік.
Разом із тим, не становить таємниці і тривожна інформація про обмежені запаси прісної води, парниковий ефект і виснаження земних ресурсів, які впродовж усієї своєї історії люди використовували для забезпечення власного добробуту та розвитку. І, можливо, це було б не так страшно, якби не одне «але» увесь цей час ми брали у природи, нічого не даючи їй навзаєм. Тому закономірно, що внаслідок нещадної експлуатації планети (по-іншому нашу поведінку назвати не можна) постала реальна загроза масштабної екологічної катастрофи, знищення і зникнення усіх тих чудес природи, які, на щастя, поки що нас радують, захоплюють і приваблюють.
Звичайно, не можна сказати, що ми особисто причетні до забруднення повітря і води, знищення лісів і родючих ґрунтів. Мовляв, планету нещадно експлуатують інші, тож нехай вони й рятують Землю. Але хоч це твердження певною мірою і справедливе, воно аж ніяк не звільняє кожного з нас від особистої відповідальності, оскільки все це робиться, хай навіть кимсь іншим, щоб у наших оселях було тепло і світло, щоб ми мали їжу, могли за лічені години долати на автомобілях сотні кілометрів і користувалися іншими благами цивілізації.
А раз так, то принцип: «Моя хата скраю» тут уже не спрацьовує, бо порятунок планети починається з оселі кожного з нас, з економії електроенергії та води, підтримання чистоти у власному подвір’ї, селі, селищі, місті.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

четверг, 19 июня 2014 г.

Прекрасний сад мистецтва

Прекрасний сад мистецтва, любові і добра

В замилуванні споглядаючи красу вишневого, яблуневого чи абрикосового саду, ласуючи при цьому смачними плодами, ми рідко задумуємося над тим, як багато потрібно часу для того, аби з маленького саджанця виросло плодоносне дерево. Ця справа – непроста, клопітна і під силу лише терплячим, цілеспрямованим та трудолюбивим людям. Саме таким, як відома телеведуча, член журі проекту «Україна має талант», засновниця фонду розвитку і підтримки молодого мистецтва «SF-Group» Слава Фролова, котра поставила перед собою та командою однодумців амбітну мету – перетворити нашу країну на великий квітучий сад культури, мистецтва, взаєморозуміння, любові і добра.
Як і годиться для такої благородної справи, спочатку «майстер-садівник» та її численні помічники все ретельно обдумали і розпланували, а потім, засукавши рукава, взялися за важку роботу, щоб згодом дати життя масштабному культурно-просвітницькому проекту «Арт-пікнік Слави Фролової», аналогів якому в історії незалежної України ще не було.
Перші «саджанці» нового саду потрапили в родючу землю на початку минулого літа, коли Арт-пікнік стартував на території Національного комплексу «Експоцентр України» (ВДНГ). Тоді багатьом скептикам здавалося, що несприятливі погодні умови дуже швидко зроблять свою справу і вони загинуть. Але, як казали наші діди-прадіди: «Очі бояться, а руки – роблять». Дотримуючись цього неписаного правила, «організатори-садівники» за жодних обставин не відступали і не опускали рук, ретельно доглядали за своїм садом, вчасно його поливали та видаляли бур’яни. Як наслідок, він віддячив їм щедрим урожаєм – майже мільйоном відвідувачів.
Пройшов рік і теплої червневої пори стартував другий сезон проекту – ще масштабніший, цікавіший, неймовірний і феєричний. Нові напрями роботи Арт-пікніка, а відтак насичена програма, яка передбачає, зокрема, проведення близько 3 тисяч майстер-класів та 100 концертів, говорять самі за себе. Це уже не кажучи про зустрічі з відомими людьми, виставки сучасних молодих художників, кінопокази, велику дитячу зону, спортивні заходи та різноманітні фестивалі. Словом, кожен, незалежно від віку, статі, соціального статусу, релігійних і політичних вподобань, матиме можливість знайти зайняття до душі й реалізувати свої найсміливіші творчі бажання, а ще – не покидаючи рідного міста подорожувати світом, оскільки цікавою новинкою цьогорічного сезону Арт-пікніка стануть міжнародні тижні різних країн. І, зауважте, усе це безкоштовно.
Сьогодні, прекрасний сад, закладений у минулому році Славою Фроловою та самовідданою командою її помічників, помітно підріс, зміцнів і територіально розрісся. Тож тінь його «дерев» для корисного проведення дозвілля обирає щораз більше людей. Це  - дуже добрий знак, бо з кожним новим відвідувачем Арт-пікніка, шлях до побудови в Україні освіченого, здорового й розвиненого суспільства стає на крок меншим.
Віктор Миронець.

Фото Катерини Гнатюк.

среда, 18 июня 2014 г.

Побажаймо країні щастя!

Побажаймо країні щастя!

Сьогодні, як ніколи раніше, ми наблизились до істинного розуміння значення простих, однак глибоких за змістом, слів про те, що Україна у нас – одна на всіх. На жаль, прозріння обходиться занадто дорого. Для цього довелося стати свідками тривожних подій, які сколихнули спочатку Південну, а потім Східну частину держави. І хоч сприймаємо, трактуємо та розуміємо їх по-своєму, кількість небайдужих людей з кожним днем збільшується.
Нині відбувається багато різнопланових благодійних заходів, головна мета яких привернути увагу суспільства до проблем співвітчизників, що постраждали під час бойових дій, морально підтримати та матеріально допомогти біженцям зі Сходу України, особливо дітям, пережити важкі часи. Зокрема на території Національного заповідника «Софія Київська» стартував благодійно-мистецький проект «Побажай країні щастя!», ініційований відомою співачкою і художницею Анжелікою Рудницькою. Знані телеведучі, спортсмени, письменники, художники, актори, громадські діячі разом із своїми дітьми створили «Дерево бажань», прикрасивши його жовтими та блакитними стрічками з побажаннями рідній державі, а також дзвіночками. За словами організаторів, з кожним поривом вітру, вони символічно розноситимуть по світу найкращі думки про Україну.
У межах проекту в музеї «Будинок митрополита» було також представлено виставку робіт Анжеліки Рудницької «Містерія літочислення», яка стала важливим елементом заходу, оскільки посилювала емоції і розуміння важливості того, що відбувалося у цей час поблизу Софії Київської – унікального древнього собору, який ще називають душею і серцем України. Саме тут знаходиться «Оранта», а отже, всі побажання нашій країні обов’язково мусять здійснитися.
До речі, дорослі найбільше зичили Україні, звичайно, миру, єдності, сили, витримки, мудрості, вміння аналізувати і робити правильні висновки, взаєморозуміння та процвітання. А от діти із усією своєю щирістю та безпосередністю побажали також ангела-охоронця, щастя, доброго і довгого життя. Особливо зворушливо звучали побажання із вуст найпочесніших гостей заходу – дітей, евакуйованих із Слов’янська, Краматорська та Маріуполя. На долю цих маленьких українців випали важкі випробування, які не кожному дорослому під силу витримати, тож слухаючи їхні розповіді про пережите, часом навіть чоловіки не могли стримати сліз.
Щоб підтримати дітей, які волею долі опинилися далеко від своїх домівок, на презентацію проекту «Побажай країні щастя!» гості приходили з подарунками для них – українськими книжками, конструкторами, розвивальними іграми, олівцями, фарбами, альбомами для малювання тощо. Крім того, під час акції, яка триватиме й надалі, організатори планують зібрати більш істотну допомогу постраждалим дітям. Долучитися ж до цієї благородної справи можна у будь-який момент, зв’язавшись з організаторами акції, або безпосередньо звернувшись у заклади, в яких евакуйовані діти отримали тимчасовий прихисток.
Тож не біймося творити добро і допомагати дітям. Адже Україна починається з кожного із нас, а її майбутнє – з наших синів та доньок.
Віктор Миронець.

Фото Михайла Кузьменка.

вторник, 17 июня 2014 г.

Вони й справді надихають


Вони й справді надихають

Коли в минулому році стартував перший сезон АПСФ, вперше, як кажуть, "вживу", я побачив Славу Фролову на прес-конференції під час відкриття проекту. Пройшов рік, а я й досі пам’ятаю майже кожне сказане тоді нею слово. А все тому, що те про що говорила Слава пройшло крізь моє серце. Не знаю як інші журналісти, але я відчув від неї такий потужний потік позитивної енергії, оптимізму та впевненості, що одразу зробив висновок - ця красива і чарівна жінка разом з командою однодумців здатна гори перевернути. Так зрештою і сталося - якщо на початку відкриття про АПСФ мало хто знав, то восени про нього не говорив хіба що лінивий. Причому, усе це в межах усієї держави. Адже 1 мільйон відвідувачів - солідний показник.
В нинішньому році стартував другий сезон Арт-пікніка. І знову на прес-конференції, слухаючи Славу Фролову та членів її команди, відчув той самий, але уже в рази потужніший потік позитивної енергії. А це значить, що на відвідувачів АПСФ чекає багато нових незабутніх вражень. Це звучатиме банально, але я ледь втримався від бажання зірватися із свого місця для того, щоб міцно-міцно обняти Славу та її кураторів і тихо, щоб ніхто сторонній не чув, шепнути усім їм "Дякую... Дякую за те, що ви робите... Дякую за те, що після відвідування АПСФ у моєї п’ятирічної доньки очі світилися щастям..." Але я стримався. Тільки от не знаю, чи, на жаль, чи, на щастя. Хтозна, можливо, став би зіркою ютюбу. Та, як кажуть, після бою руками не розмахують, і мені залишається довести задумане до кінця, але уже без обнімань. Тож дякую вам артпікніківці за все, а перше за те, що ви у нас є.
Віктор Миронець.
Фото Катерини Гнатюк.

PS. Безпосередньо про відкриття Арт-пікніка детально розповім у наступних постах.

среда, 11 июня 2014 г.

Якби не стало двірників…

Якби не стало двірників…

Сьогодні до критеріїв оцінювання важливості професій долучився вагомий і часто вирішальний чинник – поділ на престижні і непрестижні. І хоча рівень престижності спеціальності безпосередньо залежить від її попиту на ринку праці, ми вирішуємо, ким бути, виходячи з власних міркувань, а часто і можливостей. На жаль, наші бажання не завжди збігаються з потребами роботодавців. Як наслідок, одних спеціалістів маємо більш ніж достатньо, а інших катастрофічно не вистачає.
З огляду на це поділ на престижну і непрестижну роботу не завжди об’єктивний, а часом навіть шкідливий. Адже якщо брати до уваги потреби ринку праці, то виходить, що насправді престижними мають бути всі так звані робітничі професії, фах медика та учителя. Зрештою, потреба в тому чи іншому спеціалістові не виникає, доки його послуги не стають нам вкрай необхідними, а вчасно не отримавши їх, ми починаємо відчувати дискомфорт.
Уявімо, для прикладу, на що перетворилося наше місто, містечко, селище, якби не стало двірників. Погодьтеся, уже через місяць нам довелося б пробиратися крізь тонни сміття. Не краще жилося б і без сантехніків чи водіїв громадського транспорту.
Ці люди виконують на перший погляд непомітну, але дуже важливу роботу. В переважній більшості це – ентузіасти і, враховуючи рівень оплати їхньої праці, патріоти своєї справи. Тому слова вдячності для них мають велику вагу. Отож подякувавши двірнику за чистий двір, корона з нас не впаде, зате людина ще раз відчує свою потрібність. Ми ж бо завжди помічаємо, коли сміття не прибране, то чому ж не подякувати за чистоту?
Шукаючи своє місце під сонцем, часто не враховуємо, що критерієм успішності є не лише високооплачувана робота, а й те, чи приносить вона нам задоволення. І коли доводиться вибирати між роботою заради грошей у «складному» колективі і менш оплачуваною працею для душі, шальки терезів мимоволі схиляються на користь грошей – кожному потрібно їсти, одягатися та піднімати на ноги дітей. Тільки-от зароблені таким чином гроші рідко приносять моральне задоволення. Але що ж тоді робити, коли іншого виходу немає?
Відповідь проста – перетворити не улюблену роботу на улюблену, а нудну – на цікаву. І перший крок на цьому шляху, зауважують спеціалісти, – усвідомлення того, що ми втомлюємося не від роботи, а від ставлення до неї як до роботи. Іншими словами, по-різному вмотивована одна й та сама праця може легко трансформуватися із обов’язку на задоволення. Пригадаймо хоча б Тома Сойєра, який перетворив фарбування паркану на гру, і його друзі займали чергу, щоб купити право це зробити.
У Володимира Маяковського є чудові рядки: «Все профессии важны, все профессии нужны». І попри те, що з часу їх написання уже минуло не одне десятиліття, вони й досі залишаються актуальними.

Віктор Миронець.    

четверг, 5 июня 2014 г.

НЕВИЗНАНІ ГЕНІЇ

НЕВИЗНАНІ ГЕНІЇ

Нещодавно скористався випадково знайденим на одному з Інтернет-сайтів тестом визначення IQ (коефіцієнта інтелекту), і коли підрахував набрані бали, виявилось, що сміливо можу зараховувати себе до когорти геніїв. Щоправда, згодом з'ясувалося, що цей тест сумнівного походження і вірити його результатам, м'яко кажучи, не варто.
Сьогодні про коефіцієнт інтелекту не говорить хіба що лінивий, а образливе: «IQ, як у равлика» вже давно стало частиною так званого народного фольклору. Разом з тим наслідком підвищеного інтересу до теми інтелектуальних здібностей людини стала поява цілої плеяди різних, найчастіше необґрунтованих, тестів та шкал вимірювання, що лише сприяє втраті числом IQ своєї інформативності. Тому не засмучуйтесь і не поспішайте відносити себе до невдах, коли результати одного з подібних тестів будуть низькими. Так само завчасно не зазнавайтеся, отримавши високі бали. По-перше, відносно достовірну інформацію про інтелект можна дізнатися лише з професійних тестів – таких, як, приміром, тест Векслера, Айзенка чи Кетела. По-друге, сьогодні не існує єдиного стандарту навіть серед них, а тому науковці дедалі частіше критикують усі спроби визначення коефіцієнта інтелекту подібними способами.
Оливи у вогонь критики додає ще й той факт, що існує кілька видів людського інтелекту – просторовий, вербальний, математичний, практичний, теоретичний і емоційний. Причому деякі з них взаємовиключають одне одного. Наприклад, практичний і теоретичний. Хтозна, можливо, саме це й пояснює, чому в середовищі успішних, відомих і багатих людей значний відсоток становлять особи із, здавалося б, низьким рівнем IQ. Ми сміємося з того, що вони не знають назви столиці Австралії, не уміють множити без калькулятора чи плутаються в елементарних правилах етикету. Однак мало хто задумується над тим, що людина, яка сягнула таких висот, апріорі не може бути геть зовсім нерозумною. І навпаки, є багато прикладів того, як переконані у своїй геніальності всебічно освічені люди з вищою, а то і не одною, освітою ніяк не можуть реалізувати себе у житті.
Тож очевидно, що для досягнення успіху самого інтелекту замало. Для цього потрібні також такі корисні риси характеру, як гнучкість і уміння адекватно реагувати на зміни обставин, цілеспрямованість і наполегливість. Водночас не забуваймо про постійне самовдосконалення і тренування мозку. За словами фахівців, найкраще для цього підходить вивчення іноземних мов, розв'язування кросвордів та читання різножанрової літератури.
Не секрет, що всі діти народжуються талановитими, а отже, кожну людину теоретично можна назвати геніальною. І хоч на подальший розвиток та відшліфовування вроджених талантів істотно впливає оточення й середовище проживання, погодьтеся, багато залежить і від нас самих. Згадаймо, наприклад, Альберта Ейнштейна, який не маючи особливих успіхів у навчанні, зумів стати найвідомішим ученим ХХ століття.
Віктор МИРОНЕЦЬ.

Життя – як пазл

Життя – як пазл

Якщо порівнювати наше життя з пазлом, то по-справжньому закоханих двох людей можна сміливо назвати його першими і найважливішими елементами. Адже саме з цього світлого почуття народжується майбутня родина. А все у житті, як відомо, починається з неї.
І от нарешті відлунав довгожданий марш Мендельсона, і закохані серця з’єднались, щоб разом складати свій неповторний пазл життя. Поволі, не поспішаючи, елемент за елементом. Спочатку нібито ця справа ладиться легко, але з часом стає все важче і важче вставляти елементи на призначені для них місця. Чому? Головним чином через те, що кожен із нас дивиться на світ своїми очима.
Такою уже є людська сутність, що ми все намагаємось переробити на свій лад, часом «забуваючи» про думку інших. Словом, «є дві точки зору – моя і неправильна». Так само у сімейному житті зустрічаються люди, які сприймають власну родину не такою, яка вона є, а такою, якою, на їхню думку, повинна бути. І якщо хтось із членів родини вважає інакше, то його обов’язково намагаються спрямувати у «правильне» русло, змінити і перевиховати.
Однак така поведінка – прямий шлях до непорозумінь і конфліктів, бо, як правило, ті, від кого домагаються змін, аж ніяк не хочуть бути глиною, з якої можна зліпити все, що завгодно. У них є свої переконання, уявлення і погляди на життя та сімейні цінності. Вони починають опиратися і, як наслідок, виникає реальна загроза сімейному благополуччю.
Помічено, що у відповідь на вимоги змінитися партнер може поступатися, атакувати у відповідь або просто уникати стосунків. Більш поступливий у подружжі вдає, що ніяких відмінностей немає, і пристосовується до своєї другої половинки. Та якщо ми не виявляємо відкрито свої почуття і потреби або робимо вигляд, що не помічаємо їх, це не означає, що вони десь зникають. Тому в поступливій душі поволі накопичується образа, яка рано чи пізно може спричинити конфлікт або порушити душевну рівновагу.
Намагання вплинути на партнера може породити також агресію та протидію. Члени такого подружжя, як правило, витрачають основні сили і час на те, щоб змусити одне одного робити все так, як вважають за потрібне, а висловлення почуттів перетворюють на взаємні звинувачення та доведення своєї правоти.
Ще інші, відчуваючи свою безпорадність, просто відсторонюються, змінюють тему розмови, вмикають телевізор, починають займатися своїми справами, або на деякий час ідуть з дому.
Ці основні способи поведінки у конфліктній ситуації – непродуктивні і лише сприяють накопиченню агресивних почуттів. Тому краще використовувати стратегію компромісу і співробітництва.
Будьте уважними і толерантними до думок своєї другої половини, сприймайте її такою, яка вона є. Адже відмінності у поглядах – не трагедія, а цілком природне явище, і не слід їх перетворювати на сімейні війни.

Віктор Миронець.

среда, 4 июня 2014 г.

Полюбити себе

Полюбити себе

Ви, напевно, помічали таку цікаву життєву закономірність, відповідно до якої усіх людей можна умовно поділити на дві великі категорії – тих, кого люблять, і тих, хто, м’яко кажучи, дещо обділений любов’ю свого оточення. Причому часто до другої категорії потрапляють привабливі й неординарні особистості, а улюбленцями публіки можуть стати не наділені якимись особливими талантами люди. Хоча зовсім безталанними їх теж не назвеш, адже їхнє головне обдарування полягає у вмінні подати свою персону «під найсмачнішим соусом».
Мистецтво поводитися у суспільстві можна порівняти з вишуканою кулінарією. По-перше, всі люди мають набір власних інгредієнтів – чесноти, таланти, якісь особливі риси характеру чи зовнішності, однак далеко не кожен уміє приготувати з них смачну «страву». По-друге, як і в кулінарії, на кухні під назвою «мистецтво спілкування» є свої кухарі-любителі і кухарі-професіонали. І якщо думаєте, що навчитися «подавати себе» легше, ніж навчитися куховарити, то помиляєтеся, бо складність приготування страви навіть у вишуканому ресторані й близько не може зрівнятися з тими, якими нас часом може почастувати життя.
На жаль, єдиного і найкращого рецепту приготування «соусу» для ефективної подачі власної персони оточенню не існує, а тому кожен мусить його винайти сам, звичайно, відштовхуючись від певних знань. Зокрема якщо уважно проаналізувати всі рецепти вдалого спілкування, то виявиться, що неможливо здобути любов і повагу інших, не люблячи і не поважаючи себе.
Однак варто зауважити, що це повинна бути лише твереза і реалістична любов. Дуже важливо відчувати межу, за якою на нас чатує самозакоханість і ніколи не переступати її. Бо насправді любов до себе – широке поняття, яке не лише передбачає відповідне емоційне ставлення до власного «я», а також і спосіб життя, звички, рух, відпочинок та спілкування. Людина, яка любить себе, завжди турбуватиметься про своє тіло – вживатиме корисну і здорову їжу, одягатиме в першу чергу не модний, а зручний одяг, який приємно носити, і суворо дотримуватиметься особистої гігієни, тобто стане для себе найкращим другом.
Як наслідок, охайний вигляд і вишукана та доброзичлива манера триматися зробить спілкування з нами приємним для співрозмовників і допоможе здобути їхню прихильність. Водночас, неохайність та занедбаний вигляд здатні зумовити лише негативне і упереджене ставлення, яке потім буде дуже важко змінити.
Якщо перенести в іншу площину і дещо перефразувати відомий вислів, отримаємо хорошу пораду: «Ставтеся до себе так, як хочете, щоб до вас ставилися інші». І починати свій шлях до успіху потрібно з усвідомлення цієї простої істини, яка, однак, не відміняє змісту усім відомої Біблійної заповіді.

Віктор Миронець.

вторник, 3 июня 2014 г.

Квіти життя

Квіти життя

Продовжити і повторити себе в дітях – щедрий Божий дар. Дуже велике то щастя – пізнати радість батьківства. Тож хоч як пафосно це звучить, діти – й справді квіти нашого життя, і те, чи ростимуть вони під теплим сонячним промінням, купаючись під життєдайним дощем, чи зростуть під гнітом задушливих бур’янів, залежить винятково від тих, хто їх «посадив», тобто нас із вами.
На жаль, не завжди нам вдається стати хорошими садівниками і належно доглядати за своїми квітами, віддаючи їм достатньо уваги, любові, турботи та ніжності. При цьому дуже легко знаходимо собі виправдання, мовляв, з’явилися термінові справи, не вистачило часу чи просто не дійшли до «квітника» руки.
Та давайте будемо відвертими: всі ці на перший погляд логічні пояснення не мають жодного значення, бо насправді, крім нечисленних винятків, причиною забур’янення наших квітів є лінь, недбальство і безвідповідальність. Адже як можна говорити про пишне цвітіння, коли самі, хай навіть ненавмисно, стаємо причиною занепаду квітників?
Ми пильно стежимо за тим, щоб ніхто ненароком не зірвав, не потоптав, не скривдив наших квіточок, але власною поведінкою часом накликаємо біду, бо при всьому бажанні захисти й застерегти дітей від поганих вчинків, навчаємо їх неправильно поводитись у тій чи іншій ситуації. Наприклад, коли переходимо дорогу у недозволеному місці, легковажно поводимось з потенційно небезпечними предметами чи нехтуємо іншими елементарними правилами безпеки у повсякденному житті.
На превеликий жаль, останнім часом усе частіше можна побачити тривожну картину, коли тато або мама (а то й обоє батьків), ведучи за руку чи тримаючи на руках малолітню дитину, курять. І це при тому, що всі добре знають про шкідливість пасивного паління. Крім того, часто діти стають свідками сімейних сварок і зовсім не потрібних їм з’ясовувань стосунків, що теж не додає здоров’я і впевненості у собі.
Звичайно, вберегти дітей від усього лихого нам не під силу, однак даруючи їм свою любов, увагу і підтримку, можна значно зменшити ймовірність потрапляння у неприємні ситуації. Адже все починається з любові, і навіть квіти ростуть краще, коли квітникар вкладає у працю часточку серця. А особливо це стосується саме квітів нашого життя – дітей та онуків, наших нащадків.

Віктор Миронець.

понедельник, 2 июня 2014 г.

За одним столом

За одним столом

Якщо уважно читати класиків, то в їхніх творах можна помітити багато цікавих закономірностей, притаманних українським родинам. Зокрема те, що споживання їжі завжди відбувалося за участі всіх членів сім’ї. Не будучи дипломованими психологами, наші діди-прадіди добре розуміли, що саме спільні сніданки, обіди та вечері позитивно впливають на родинні стосунки.
На жаль, сьогодні тенденція протилежна – люди, які живуть в одній квартирі чи будинку, лише зрідка, а то й майже ніколи не збираються за столом разом. Цьому є пояснення – шалений ритм життя, постійна зайнятість на роботі, прагнення будь-що досягнути життєвого успіху майже не залишають вільного часу для спілкування з рідними і близькими людьми. От і виходить, що в гонитві за матеріальним втрачаємо духовне. Точніше, не втрачаємо, а під тиском панівних у сучасному суспільстві течій і тенденцій підсвідомо підмінюємо справжні цінності псевдоважливими.
Тому тим, у кого є сім’я та діти, варто пам’ятати, що першочергова мета – не в тому, щоб стати найбагатшим чи перетворитися на годувальника для родини, з якою майже не бачишся, а в створенні здорового родинного мікроклімату.
Звісно, матеріальне забезпечення рідних посідає не останнє місце у нашому житті, однак саме спільне дозвілля має бути серед пріоритетів. Наші рідні й близькі повинні бути впевненими: хоч ми боремося за успіх, основне місце у нашому житті займають саме вони.
Спільне споживання їжі допоможе зміцнити стосунки в родині, бо збираючись за одним столом, усі відчуватимуть особливу атмосферу. Родинна трапеза дає змогу побачити всіх разом, не поспішаючи поспілкуватися в невимушеній обстановці.
Тож у кожній сім’ї має бути правило: накрити стіл, зібратися за ним і повечеряти. Якщо це не можливо зробити в робочі дні, то можна запровадити його у вихідні. Головне – не шукати виправдань, які б дали змогу членам родини нехтувати сімейним обідом або вечерею.

Віктор Миронець.