понедельник, 23 февраля 2015 г.

Хто перший?

Хто перший?

Кажуть, що діти схожі на кішок, які «гуляють самі по собі», адже змусити їх щось робити проти їхньої волі так само складно. От і доводиться батькам вдаватися до різних хитрощів, аби дитина з’їла «ще одну ложку» манної каші, прибрала розкидані іграшки чи швидко зібралася на прогулянку.
На жаль, умовляння і навіть відвертий підкуп солодощами або дозволом подивитися на один мультфільм більше за цих обставин якщо й спрацьовують, то лише один-два рази, а потім знову починається, як кажуть, та сама пісня. Тож слів «не хочу» і «не буду», напевно, батьки бояться чи не найбільше, бо конкуренцію їм може скласти хіба що докучливе «купи», сказане в магазині.
Свого часу ми з дружиною теж пройшли це нелегке випробування. І що тільки не вигадували! Однак донька завжди залишалася непохитною у своєму бажанні чинити по-своєму, а не так, як її просять. Та, хоч як дивно, саме така поведінка згодом й стала ключем до вирішення проблеми.
А сталося от що. Коли нам набридло протистояння, ми обрали позицію невтручання, мовляв, «хочеш – їж, хочеш – не їж» або «не бажаєш одягатися – залишайся без прогулянки». Спочатку донька сприйняла це як перемогу, але дуже швидко їй стало нудно і вона сама запропонувала хороший спосіб стимулювати її до діяльності.
Його зміст полягає у суперництві. Іншими словами, якщо потрібно швидко зібратися, скажімо, на заняття із хореографії, дружина починає повільно рахувати до п’ятдесяти, а ми з донькою змагаємося, хто першим за цей час одягнеться. Що стосується їжі, то тут рахуємо кількість з’їдених котлет, млинців, вареників, ложок супу чи пюре. Звичайно, я підігрую і майже завжди програю. Це, до речі, теж важливий момент, адже старання завжди повинні винагороджуватися. У нашому випадку нагорода – відчуття перемоги.
Діти люблять ігри та змагання. Тож спробуйте цим скористатися, щоб вирішити проблему непослуху.
Віктор Миронець.
Фото Марії Панової.

понедельник, 16 февраля 2015 г.

Чистота і порядок

Чистота і порядок

У нашої доньки існує неписане правило - після ігор вона обов’язково збирає усі свої іграшки. Але так, звичайно, було не завжди.
Розкидані по кімнаті, а то й по всій квартирі зайчики, ведмедики, кубики, ляльки, м’ячики і розібрані конструктори були нашим головним болем дуже довго. Прохання прибирати після себе не  викликали жодної реакції. Більше того, хитрі дитячі очі красномовно свідчили, що донька розуміє наші вимоги, а ще ніби промовляли: «Кажіть, що хочете, а я все одно робитиму по-своєму».
Якось, проігнорувавши прохання допомогти прибрати післяігровий гармидер, донька знову взялася ще з більшим ентузіазмом наводити безлад у кімнаті, і ми з дружиною пригрозили викинути усі розкидані іграшки. Коли і це не подіяло, спокійно зібрали розкидане у великий поліетиленовий пакет, демонстративно виконавши свою обіцянку. Звичайно, у контейнер для сміття потрапили лише поламані іграшки. Хороші і дорогі ми непомітно відібрали, але так, щоб вона не знала про це.
Емоційно непростий урок (а плач та вмовляння повернути викинуте тривали кілька годин) донька засвоїла на «відмінно», і тепер сама без нагадування знає, що награвшись досхочу, іграшки потрібно збирати, інакше на них чекатиме доля їхніх попередників.
Можливо, такий спосіб вирішення проблеми комусь може здається занадто радикальним, але, погодьтеся, іноді, як виняток, бувають ситуації, коли нам, батькам, потрібно проявляти наполегливість, категоричність і непохитність. Інакше вже не ми виховуватимемо своїх дітей, а вони нас.
Віктор Миронець.

четверг, 12 февраля 2015 г.

Основа любові

Основа любові

Любов буває різною – до батьків, чоловіка чи дружини, дітей, зрештою до себе самого, навколишнього світу, життя… Цей перелік можна продовжувати, і свідчить він лише про одне – все у нашому житті починається з цього світлого почуття.
Щасливий той, хто любить і кого люблять. Це аксіома, і перевірена вона самим життям. Однак як будь-яке правило має винятки, оскільки очевидно, що любов – це не тільки почуття і приємні емоції, а ще й обов’язки. І щоб вона була такою, як про неї пишуть романісти, – раз і на все життя, в її основі повинні бути відповідальність, розуміння, повага, дбайливість, реалістичність, жертовність і, звичайно, романтика.
На практиці це означає не лише любити когось, як самого себе, а й ставити інтереси партнера вище своїх, поважати і бережно ставитися до нього. Особливо це стосується чоловіків, адже від того, як вони поводяться з коханою жінкою, великою мірою залежить її самооцінка. Навіть такі незначні, але постійні знаки уваги, як, приміром, завжди пропускати жінку вперед, відсувати стілець, коли вона сідає, допомагати одягати, скажімо, пальто чи плащ, демонструють шанобливе ставлення і засвідчують любов та турботу. Це вже не кажучи про квіти, подаровані просто так, а не на свято чи якусь річницю, ніжні обійми та інші романтичні вчинки. Адже, на жаль, коли змінюємо статус залицяльника і гордо починаємо називати себе одруженими чоловіками, часто забуваємо про романтику, на яку так сподіваються наші дружини, навіть не задумуючись над тим, що саме постійна закоханість породжує сили, які допомагають побороти рутину буднів.
Любов дається кожному, просто не всі можуть її одразу розпізнати і відчути неймовірну силу цього життєдайного почуття. А тому, якщо у вашому серці уже загорівся чи ще обов’язково спалахне вогник кохання, пам’ятайте – виявляти його потрібно не лише кілька разів на рік, у День закоханих чи День сім’ї, любові і вірності та під час спільних річниць. Це потрібно робити кожного дня.
Віктор Миронець.
Фото Марії Панової.

вторник, 10 февраля 2015 г.

Скарби піратів

Скарби піратів

Хоч любов дітей до солодощів цілком зрозуміла, всі ж бо були малими, часом вона може набувати загрозливих масштабів і завдавати шкоди не лише їхнім молочним зубам, а й батьківським нервам. І найприкріше, що подолати цю залежність дуже важко, а у деяких випадках навіть неможливо. Ми можемо лише спробувати відносно безболісно обмежити споживання дітьми таких смачних, однак не завжди корисних цукерок, тістечок та шоколадних батончиків.
Діти, особливо дошкільнята, пізнають світ у грі. І цим можна скористатися. Наприклад, вирушити із сином чи донькою на пошуки скарбів піратів. Для цього вам знадобиться карта, яку можна і навіть краще намалювати разом із дитиною, та власне самі скарби, роль яких у такому разі виконуватимуть, звичайно ж, цукерки. Порада – виготовляючи карту, подбайте, щоб на ній було якомога більше умовних позначень, особливо цифр, та намальовано багато однакових предметів (монет, дерев, річок, гір, кораблів тощо). Це допоможе зробити гру не лише цікавою, а й корисною.
Перед початком «подорожі» непомітно заховайте скарби у різних місцях квартири чи будинку. При цьому не забувайте, що головна мета гри – обмежити споживання цукерок, тож не потрібно впадати у крайнощі і розкладати їх кілограмами. Вистачить лише кілька штук.
Отже, коли всі приготування зроблені, настав час вирушати на пошуки пригод. Попросіть дитину порахувати, наприклад, намальовані на карті монети і зробити стільки ж кроків у вказаному вами напрямку. Потім нехай знайде на карті, скажімо, цифру 5 і знову ступить стільки само кроків. За подібним принципом поступово підводьте дитину до «печери» зі скарбами. Не забувайте також час від часу урізноманітнювати подорож різними пригодами. Приміром, скажіть, що дійшли до бурхливої річки, і тепер потрібно її обходити через джунглі. Словом, вигадуйте і фантазуйте. А знайшовши скарби, не забудьте пояснити дитині, що пірати їх ховають лише раз на кілька днів, коли нікого немає вдома. Це дуже важливий момент, оскільки якщо зумієте домовитися з дитиною, то гарантовано позбудетеся її настирливих «хочу» та «купи» до наступної вашої віртуальної подорожі.
Свого часу ця гра допомогла нам із дружиною не лише подолати нездоровий інтерес доньки до цукерок, а й також навчити її краще рахувати. Тож спробуйте і ви скористатися нашим досвідом.
Віктор Миронець.

понедельник, 9 февраля 2015 г.

Рецепт щастя

Рецепт щастя

Що робить нас щасливими? Напевно, кожен має власну відповідь на це запитання, адже шлях до щастя важко збагнути сповна. Як наслідок, хтось завжди чимось або кимось незадоволений, ну а дехто, навіть незважаючи на труднощі та складні випробування, продовжує радіти життю.
Невловиме щастя й для невгамовних вчених, які намагаються всьому знайти логічне пояснення. Зазвичай їхні спроби з’ясувати сутність цього явища породжують більше нових запитань та протиріч, ніж відповідей. Щоправда, це нікого не зупиняє, тож час від часу чуємо різні припущення, подекуди навіть неймовірні. Як-от, наприклад, що саме гени відповідають за те, коли і кому бути щасливим, бо нібито відчуття щастя успадковується на генетичному рівні. Декотрі вчені мужі, навпаки, спростовують цю думку, підтверджуючи свої слова, здавалося б, вагомими аргументами, які критикують уже інші їхні колеги. І так – постійно…
Однак вірити, що ми ніколи не дізнаємося відповідь на своє запитання, погодьтеся, не хочеться. Хтозна, може, просто не там шукаємо. Адже достатньо роззирнутися навколо, щоб зрозуміти – по-справжньому почуватися щасливими зможемо лише коли поруч будуть щасливі люди.
Звичайно, складно бути сповна задоволеним життям, коли в країні неспокійні часи або, наприклад, сусід отримує в п’ять разів більшу заробітну плату. Але й зациклюватися на негативі не варто. Від цього нічого не зміниться, а здоров’я, насамперед емоційне, може постраждати. Та головне – дарувати настрій іншим насправді не так важко, як думаємо. Наприклад, нещодавно в цьому переконатися сотні пасажирів столичного метрополітену.
…То був звичайний ранок, який нічим не відрізнявся від інших. Нескінченний людський потік повільно рухався через перехід зі станції «Палац спорту» на «Площу Льва Толстого». Одні пасажири вдивлялися в екрани мобільних телефонів, інші читали книги та газети, дехто з розплющеними очима додивлявся останній сон. Словом, переважно усі йшли з похиленими головами. Аж раптом динаміки поширили звернення чергової по станції: «Люди, посміхніться! Рано чи пізно все у нас буде добре!» Вмить запанувала тиша, і в сотнях очей спалахнули вогники здивування, після чого на обличчях повільно почали з’являтися щирі усмішки.
Здавалось би, звичайні слова, однак скільком вони покращили настрій, зробили трохи щасливішими! І якщо усе так просто, то мусимо докладати максимум зусиль для підтримання позитивного настрою та оптимізму тих, хто поруч з нами. Насамперед говорячи одне одному про хороше, добре і життєствердне. Може, в цьому й полягає один із рецептів щастя?
Віктор Миронець.

четверг, 5 февраля 2015 г.

Цінність життя

Цінність життя

Незважаючи на те, що вчені майже одноголосно заявляють про обмеження ресурсів людського організму максимум 120 роками життя, ми все одно мріємо про безсмертя. І це природно, бо живемо лише раз. А ще – не всім вдається прожити відведений Всевишнім час так, як хотілося б, чи здійснити усе задумане. Тож і бажаємо отримати вічне життя, аби мати можливість виправляти помилки та починати все з чистого аркуша.
Питання безсмертя завжди цікавило людський розум і хвилювало душу, однак, хоч як прикро, нині ми від нього так само далеко, як і наші предки тисячі років тому. Це, звичайно, засмучує, але водночас і підказує, як потрібно жити. Адже на додачу до негараздів, які чекають на нас мало не на кожному кроці, та трагічних поєднань різних життєвих обставин, ми й самі добре вміємо вкорочувати собі віку. І часто цілком свідомо. Наприклад, знаючи про шкоду куріння, тисячі людей не хочуть відмовлятися від згубної звички і йдуть на великий ризик. Подібне можна сказати і про надмірне вживання алкоголю. Чимало клопотів додають також негативні думки, особливо заздрощі. Як правило, вони призводять до марних і непотрібних переживань, які кожен «лікує» по-своєму – заспокійливими засобами, надмірним вживанням їжі або й алкоголем.
Та життя надто коротке, щоб марнувати його на заздрощі, осуд інших та шкідливі звички. Особливо це відчувається сьогодні, коли жителям України випали нелегкі випробування, а зі сходу держави щодня надходять тривожні новини. Однак, як кажуть, нічого не буває просто так і, на жаль, саме завдяки АТО ми нарешті змогли по-справжньому усвідомити швидкоплинність людського життя, що, у свою чергу, допомогло краще зрозуміти його справжню цінність.
Тож потрібно зробити усе можливе, щоб урок, за який довелося так дорого заплатити, не був марним і більше ніколи не повторювався. А головне – не лише цінувати кожну прожиту хвилину, а й поспішати творити добро. Бо нині це, погодьтеся, як ніколи раніше, важливо.
Віктор Миронець.
Художник Катерина Саєвська» («Я подарувала тобі життя»).

среда, 4 февраля 2015 г.

Як у National Geographic

Як у National Geographic

Минулими вихідними донька у найкращих традиціях National Geographic провела масштабне дослідження природи в околицях нашого будинку і навіть висунула свою першу наукову гіпотезу. 
До цієї відповідальної місії готувалася ґрунтовно й довго – спакувала у свій саквояжик лупу, ручку, олівець, блокнот та ще багато інших «необхідних» речей. Також попередньо розграфила 15 клітинок в «Журналі досліджень», куди потім були ретельно записані усі результати спостережень.
Три години цікавої роботи на свіжому повітрі проминули непомітно. З діловитим виразом обличчя і лупою в руках моя невгамовна маленька дослідниця ходила від одного куща до іншого, уважно придивлялася до пожовклої трави (благо була сонячна погода без жодного натяку на сніг), обстежувала кору дерев та незвичні для зими розталі калюжі. При цьому вона щось говорила собі під ніс, час від часу по кілька секунд задумливо дивилася в одну точку (зазвичай на небі) і робила помітки на розграфленому аркуші.
В кінці дослідження, як належить справжньому науковцю, проаналізувала результати роботи і зробила висновок про те, що природа «особлива, цікава та корисна, а тому її потрібно берегти». Крім того, вона зауважила, що якби у неї був мікроскоп, то можна було б побачити мікроби і зібрати їх в одну банку, щоб потім показувати всім бажаючим, бо, за припущенням доньки, якщо зібрати в банці багато мікробів, то їх можна розгледіти навіть без мікроскопа.
Скоро доньці виповниться шість років, і з-поміж інших подарунків наша маленька дослідниця отримає замовлений нею справжній телескоп, оскільки коло її наукових інтересів не обмежується лише природознавством і поширюється ще й на космос та астрономію. А от з мікроскопом доведеться трохи почекати, однак він у неї обов’язково теж буде. Адже місія батьків полягає не лише в тому, щоб одягати, годувати і навчати дітей чеснотам та правилам поведінки в суспільстві. Ми зобов’язані також всіляко підтримувати їхню допитливість і допомагати пізнавати світ.
Віктор Миронець.

вторник, 3 февраля 2015 г.

Старі фотографії Андрія Кузьменка

Старі фотографії Андрія Кузьменка

Кажуть, що першими Бог забирає до себе найдостойніших. І хоч як жаль, однак настав час відпустити на небеса й відомого співака, соліста гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка, який по-дружньому дозволяв називати себе Кузьмою.
Він був справді унікальною і відкритою людиною. Завжди вільно висловлював свої думки. На відміну від багатьох, добрі справи робив тихо, для задоволення потреб власної душі, а не піару. Ставився до життя з неприхованою іронією, щедро ділився з людьми радістю і понад усе любив батьків, дружину та доньку. «Мій дім єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю. Я ніколи не зраджу найближчих мені людей», часто повторював він.
Жодного разу не зрадив він і нас, глядачів. Його пісні – щирі, з філософським підтекстом – змушують замислитися про важливі речі, зачіпають за живе невидимі струни душ тих, хто їх слухає, викликаючи гаму різних, можливо, часом суперечливих, але завжди справжніх почуттів.
Андрій Кузьменко пішов несподівано і не попрощавшись, залишивши нам свою музику та книги, здатні піднести настрій кожному, а ще «Старі фотографії», на яких він назавжди залишиться з нами таким, яким ми його знали.
Віктор Миронець.