пятница, 8 августа 2014 г.

Цінність кожної хвилини

Цінність кожної хвилини

Життя дається нам лише раз. І кожному – своє. Але хоч би як там було – це найцінніше, що у нас є. Коштовні камінці, благородні метали не коштують стільки, як воно. І байдуже – чи це життя багатого, чи бідного. Перед кожним з них тьмяніють усі скарби світу разом узяті. Та, чомусь, поринувши у буденні клопоти, іноді про це забуваємо і згадуємо, коли виправляти щось пізно. А жаль. Бо, як кажуть у народі: «Знав би, де впаду, – солому підстелив би».
Багатьох лякає швидкоплинність виділених Всевишнім людині років. Нерідко людське життя порівнюють навіть з іскрою, яка вилетіла з багаття, на мить спалахнула і одразу ж згасла. Якщо таке порівняння розглядати в масштабі Всесвіту, то воно цілком справедливе. Однак на додачу до негараздів, які чекають на нас мало не на кожному кроці, та трагічних поєднань різних життєвих обставин чи природних явищ, ми й самі добре вміємо вкорочувати собі віку. І часто цілком усвідомлено.
Приміром, усі знають про шкоду куріння, але тисячі людей не можуть, а точніше – не хочуть відмовитися від цієї згубної звички і свідомо йдуть на великий ризик. Подібне можна сказати і про надмірне вживання алкоголю. Спочатку ніщо не віщує біди – отрута повільно накопичується в організмі і навіть дає псевдозадоволення. А потім зненацька починаються проблеми зі здоров’ям, непорозуміння з оточенням, байдужість, замкненість у собі. Тож чи варте алкогольне помутніння розуму та отримане задоволення того, щоб убивати себе? Погодьтеся, відповідь на це запитання очевидна.
Чимало клопотів нам додають негативні думки, особливо заздрощі. Вони, як правило, призводять до марних і непотрібних переживань, які кожен «лікує» по-своєму – заспокійливими засобами, надмірним вживанням їжі, алкоголем, тютюном…
Але ж життя надто прекрасне і швидкоплинне, щоб марнувати його на заздрощі, осуд інших та шкідливі звички. Звичайно, не у всіх воно безхмарне та просте, однак і в наш складний час дарує немало позитивних, радісних моментів. Згадаймо хоча б, скільки приємних відчуттів викликає народження дитини, іскра кохання у серці, вірна дружба та заняття улюбленою справою. Про красу навколишнього світу годі й говорити, адже золото осені, зимова білосніжність, квітуча чарівність весни і запашна зелень літа залишають байдужими хіба що найчерствіших людей.
Свого часу неперевершений Олександр Довженко говорив: «Життя таке коротке. Поспішайте творити добро». До цих мудрих слів залишається тільки додати – будьмо також оптимістами і цінуймо кожну прожиту хвилину.

Віктор Миронець.

Геометрія келихів

Геометрія келихів

Більшість з нас рідко переймається підбором келихів для вина. Зрештою, п’ємо його теж не завжди правильно. Як наслідок, потім нарікаємо, що не вдалося сповна насолодитись букетами запропонованих напоїв, пізно усвідомлюючи, що різноманітність форм келихів для різних видів вина – не випадкова.
Ще відомий австрійський винний критик Фрідріх Зігель свого часу говорив: «На жаль, без належного посуду вино втрачає половину своєї придатності, а, можливо, й більше». Цю думку розвинули французькі та австрійські винороби і на початку ХХ століття сформували так звані «правила впливу», які пояснюють геометричну різноманітність ємкостей для подачі алкоголю необхідністю розкриття смаку і аромату. Це зумовлено тим, що залежно від форми келиха напій потраплятиме на різні смакові рецептори, розташовані в різних частинах язика і піднебіння. Так, у келихах у формі яблука чи тюльпана аромат майже не відчувається, оскільки йде вглиб келиха. Тому їх використовують переважно для «важких», насичених вин. Келихи прямої чи випуклої форми призначені передусім для ігристих білих та рожевих вин. Вони пом’якшують їх сильний букет.
Крім форми, не останню роль відіграє і місткість келиха, яка теж впливає на якість та інтенсивність аромату. Тому щоб напої могли «дихати», їм потрібна ємкість відповідного розміру. Зокрема червоні вина зазвичай подають у великих келихах, щоб, взаємодіючи з повітрям, вони повністю розкрили свій аромат. Білі – в келихах середнього розміру, а міцні – в маленьких. Хоча з цього правила є винятки. Наприклад, коньяк для розкриття свого аромату потребує дещо більшої ємності.
Та в будь-якому разі кожному напою потрібні й свій келих, і своя порція. Як правило, звичайна порція червоного вина становить 120-150 мл, білого – 90-125 мл, а міцних напоїв – 25-30 мл.
Важливою запорукою отримання задоволення від споживання вина є те, що його слід не просто пити, а смакувати. Тож для справжньої насолоди вистачить кількох келихів. Більша ж кількість випитого буде зайвою й зіпсує приємні відчуття.

Віктор Миронець.

четверг, 7 августа 2014 г.

Не варто боятися

Не варто боятися

Серед багатьох супутників нашого життя – радості, печалі, любові, невдач і перемог особливе місце займає також і страх. Хтось боїться темряви, води чи замкненого простору, однак найбільше це тривожне почуття заважає тоді, коли ми опиняємося у якійсь новій незрозумілій ситуації. Невідоме завжди лякає. А оскільки у житті повсякчас зустрічається щось нове, недосліджене і до кінця не пізнане, то у ньому постійно присутній і страх, який часто стає на заваді здійсненню наших мрій, планів та задумів.
Боятися можна багатьох речей, і у цьому немає нічого ганебного, хоча б тому, що страх – це важлива і невід’ємна складова інстинкту самозбереження. Тож якщо хтось стверджує, що абсолютно нічого і нікого не боїться, знайте – це не правда. Бояться всі, просто страхи у кожного свої. І саме з цієї причини засуджувати тих, хто чогось боїться, м’яко кажучи, неввічливо. Єдине, що є недопустимим, – страх перед невдачею, оскільки він не лише віддаляє перемогу, а й взагалі може зробити її неможливою.
Для прикладу наведу давню розмову зі своїм шкільним учителем, під час якої він обмовився, що після закінчення університету отримав запрошення навчатися в аспірантурі, однак відмовився, бо його приваблювала романтика учительської професії. А ще серце молодого випускника терзали страх і сумніви, оскільки він ніколи серйозно не замислювався над можливістю стати кимось більше, ніж просто вчителем. Як наслідок – понад 15 років сумлінної праці у звичайній школі невеликого райцентру, тоді як більш рішучі однокурсники успішно захистили кандидатські, а дехто і докторські дисертації, стали авторитетними фахівцями.
З часу тієї розмови пройшло немало років, і лише нещодавно я дізнався, що мій учитель прийняв нелегке рішення розпочати все з чистого аркуша – сьогодні він викладає у тому самому університеті, який свого часу закінчив. Більше того, він навіть пише кандидатську дисертацію, щоправда, не задля кар’єри (тут як не крути, втрачений час не повернеш), а більше для заспокоєння власної душі і здійснення юнацької мрії.
Подібних прикладів багато. Вони різні та по-своєму особливі, як зрештою й унікальна доля кожного з нас. Однак, незважаючи на це, вчать нас не боятися можливих невдач і сміливо крокувати по життю. Адже що таке невдача? Це – насамперед помилка. А майже всі помилки можна виправити, особливо коли вчасно їх помітити.
Життя не стоїть на місці, і щоб чогось у ньому досягти, потрібно весь час діяти, а значить, і ризикувати. Інакше взагалі не матимемо ніяких – ні хороших, ні поганих результатів. Не дарма ж мудрі люди зауважують, що іноді поразка може бути навіть кращою і набагато прийнятнішою, аніж цілковита бездіяльність. Адже хто нічого не робить, ніколи нічого не досягає.

Віктор Миронець.

среда, 6 августа 2014 г.

Україна – це ми

Україна це ми

Кольорів і їх відтінків багато, однак з усієї палітри забарвлень сьогодні особливо популярні два – жовтий та блакитний, які за кілька місяців заполонили українські міста та села. Кольори державного прапора можна побачити всюди – на автомобілях, будівлях, мостах, під’їздах та стінах будинків, у деталях одягу і навіть у макіяжі жінок.
Не менш популярні пісні, вірші та художні твори, присвячені тривожним подіям у державі. З кожним днем їх з’являється все більше, так само, як і патріотичних фотографій у соціальних мережах. Крім того, відбувається багато різноманітних культурних та спортивних заходів, зокрема виставки сучасних митців, фестивалі, флешмоби, вело- та автопробіги, головна мета яких – засвідчити любов до України.
Модним явищем стали також вуличні графіті (малюнки на стінах будинків, парканах чи інших об’єктах) у традиційному українському стилі. Жовтоголові соняшники, червона калина, маки та волошки «виростають» нині там, де раніше були незрозуміле малярство та нецензурні написи. Більше того, чимало з цих картин можна назвати шедеврами вуличного живопису, і це особливо тішить.
Існують різні думки з приводу того, що ж спонукає українців до такого стрімкого пориву оточувати себе національною символікою. Однак хоч кожен має власні мотиви додавати жовто-блакитні тони у своє життя, за словами психологів, насамперед це – один із способів висловити внутрішню позицію та душевний стан. І якщо символіки так багато, то це хороший знак, який говорить про початок масового відродження національної свідомості і, як наслідок, прагнення засвідчити, що всі ми – і є Україна. До того ж жовтий та блакитний кольори дуже добре поєднуються, а це розширює можливості їх застосування та комбінування.
Звичайно, знаходяться й ті, хто вважає, що символіки навкруг нас забагато, тож настав час трохи знизити темп її поширення. Та нині, коли країна переживає скрутні часи, будь-яка ілюстрація єдності думок і дій набуває особливого значення, бо, хоч це й звучить трохи дивно, сприяє подоланню кризових явищ. Адже відповідь на запитання: «Якого я роду-племені?» – перший крок на шляху до кращого майбуття. Свого та країни в цілому.

Віктор Миронець.

понедельник, 4 августа 2014 г.

Пізнати себе

Пізнати себе

Часто ми судимо про людей зверхньо і стереотипно. Самовпевнено думаємо, що бачимо очевидні речі, яких не помічають інші, знаємо більше за всіх і можемо розв’язати будь-яку проблему. У зв’язку з цим любимо повчати і «направляти на шлях істинний». Та як тільки потрапляємо у ситуацію, подібну до тієї, «елементарний і очевидний» вихід з якої нещодавно підказували знайомому, у розпачі розводимо руками.
Судити інших дуже легко, бо вважаємо, що з боку видніше. Але спробуймо уявити себе на місті того, кого критикуємо. Чи змогли б ми самі повестися гідно за тих чи інших обставин? Чесна відповідь очевидна – не завжди. Погодьтеся, у житті бувають моменти, коли нібито і знаємо, як потрібно поводитися та що робити, однак чомусь чинимо зовсім по-іншому. Або навпаки – думаємо, що наші знання та здібності скромні, але раптом відкриваємо в собі сили, про які навіть не підозрювали. Саме у такі моменти задумуємося і починаємо дивуватися, як погано знаємо себе, не говорячи вже про інших людей.
На жаль, єдиного, стовідсотково дієвого способу пізнати свою суть не існує. Кожен мусить зробити це без сторонньої підказки. Головне – не боятися зазирнути у власну душу і чесно зізнатися собі в усіх своїх чеснотах та вадах. І не просто зізнатися. Важливо їх усвідомити і спробувати негативні риси виправити, а позитивні – вдосконалити.
Віктор Миронець.
Фото: Rebeca Cygnus

пятница, 1 августа 2014 г.

Про відповідальність

Про відповідальність

«Не копай іншому яму, бо сам упадеш», - говорить народна мудрість. І якби частіше прислухалися до цієї та інших слушних і перевірених часом порад, можливо, негативу в світі було б набагато менше. Однак усі ми люди, а людині, як відомо, властиво помилятися. Це природно. Прикро лише, що не кожний з нас має мужність визнавати помилки й відповідати перед сумлінням та суспільством за свої вчинки.
У психології відповідальність трактується як «покладене на кого-небудь чи взяте будь-ким зобов’язання звітувати про свої дії і визнавати себе винним за можливі їх наслідки». Іншими словами, це – здатність передбачати наслідки своїх рішень, пам’ятаючи, що кожний наш вчинок так чи інакше порушує інтереси  інших людей.
На жаль, сьогодні суспільні моральні принципи та норми, м’яко кажучи, дещо занепали. Рівень усвідомлення відповідальності теж низький. Натомість суспільством заволоділо ненаситне прагнення матеріальних благ, іноді навіть буд-якою ціною. Якщо говорити про крадіжки, шахрайство чи інші вчинки, які тягнуть за собою кримінальну та адміністративну відповідальність, усім зрозуміло – це аморально і ганебно. А дрібніші й, на перший погляд, не такі вже й негативні речі ми часто забуваємо.
Та, виявляється, не обов’язково вчинити щось дуже страшне, аби потім відповідати за це. Наприклад, переходячи вулицю у недозволеному місці (погодьтеся, чи не кожен час від часу цим грішить), ми теж чинимо недобре, бо свідомо провокуємо можливу дорожньо-транспортну пригоду. Так само до непоправних наслідків може призвести, скажімо, залишений надовго обігрівач або увімкнена у зоні досяжності маленьких дітей праска. До речі, лікарі зауважують, що більш як половина малюків потрапляє до них саме через халатність і безвідповідальність батьків.
Погодьтеся, до цих слів варто прислухатися і зробити висновки. Насамперед усвідомити – безвідповідальність завжди пов’язана з байдужістю, легковажністю та надмірною самовпевненістю.

Віктор Миронець.