З Новим роком!

З Новим роком!

Коли на зміну Старому приходить рік Новий, а за кілька днів по тому на небі спалахує Різдвяна зірка, навіть переконані реалісти починають вірити в дива. У цей час ми чекаємо, мріємо, передчуваємо… А ще стаємо трішки дітьми, бо забуваємо негативне і щиро сподіваємося, що прийдешній рік буде кращим за уже минулий.

У дитинстві ми завжди з нетерпінням чекали свят, серед яких особливе місце,безперечно, належало Новому року. Штучні сніжинки, кульки, блискітки, запах хвої і мандаринів, Дід Мороз, Снігуронька і подарунки… Усе це й досі виринає з глибин нашої пам’яті напередодні кожного новоріччя. І хоч з того чсу спливло багато років, очікування новорічних і різдвяних свят, як і колись, наповнене чудесами і казкою.

Тож бажаю, щоб хороші чудеса відбувалися з нами увесь наступний рік. Міцного всім здоров’я, професійного росту, творчого натхнення, добробуту, благополуччя, родинного затишку та здійснення усіх найзаповітніших мрій, а нашій Україні – миру та процвітання!

Чарівна країна

Чарівна країна

Усі, і дорослі, і діти, знають про існування чарівної країни Мультляндії, в якій живуть знайомі з дитинства Карлсон, Вінні Пух, Крокодил Гена, Вовк, Заєць, Червона Шапочка, Кіт Леопольд і ще багато-багато різних колоритних персонажів. І хоча на карті цю країну не зможе показати навіть найповажніший учений, це нас не засмучує, а навпаки – додає їй особливої загадковості і шарму.

Пригадуєте, як колись у дитинстві, коли по одному з трьох телеканалів показували мультфільми, ми одразу, забуваючи про всі ігри, «прилипали» до екранів телевізорів і, не відводячи погляду, слідкували за пригодами улюблених героїв. У той час для нас, дітей, мультфільми на фоні «дорослих» нудних телепередач здавалися чимось неймовірним та чарівним. І це відчуття було настільки сильним, що навіть коли ми уже самі стали татами і мамами, акумулювавши в собі багато знань і життєвого досвіду, все одно вважаємо мультфільми справжнім дивом.

Сьогодні Мультляндія, як і в часи нашого дитинства, живе своїм неповторним життям. Є лише одна особливість – кількість її мешканців останніми роками зросла, а сучасні діти подорожувати туди починають набагато раніше, ніж свого часу це робили ми. Разом з тим, усім добре відомо, що крім радості і неймовірних пригод, у Мультляндії недосвідчених мандрівників підстерігають також і різні небезпеки, виплутатись з яких без сторонньої допомоги часом буває дуже важко.

Саме тому, перш ніж спорядити своє чадо у цю подорож, батькам потрібно знати і дотримуватися правил поведінки у чарівному світі мультиплікації. Зокрема фахівці вважають, що найкращий час для переглядів мультиків – перша половина дня, а перед сном їх дивитися взагалі категорично заборонено. Діти не повинні також сидіти перед телевізором більш ніж півгодини без перерви. Оптимальна ж відстань від екрана – не менше 2 м.

До речі, для профілактики виникнення проблем із зором лікарі-офтальмологи рекомендують суворо контролювати час перегляду мультфільмів. Для дітей до 4 років він не повинен перевищувати 20 хвилин на добу, для 5–6 річних – 30, а у 7–8 років – 40 хвилин. А от дітям до двохрічного віку увімкнений телевізор взагалі протипоказаний.

Мандруючи до Мультляндії уникайте їдко-барвистих мультфільмів, оскільки різка зміна кольорової гами може не лише зашкодити зору, а й погіршити настрій. Не меншу небезпеку становлять і агресивні мультфільми, герої яких часто б’ються, обдурюють і задля досягнення мети порушують правила поведінки.

Пам’ятаймо, для маленьких дітей корисні навчальні мультики, за допомогою яких можна вивчати цифри, букви, слова, кольори та запам’ятовувати, як чинити у тій чи іншій ситуації. Для трохи старших – мультфільми, які виховують любов до світу, добро, ввічливість та інші чесноти. Ну, а дітям середнього шкільного віку можна запропонувати розважальні мультфільми з динамічним сюжетом.

Однак хоч якого б віку була ваша дитина, знайдіть час і не полінуйтеся спочатку самі подивитися мультфільм, щоб з’ясувати, чи можна його їй показувати. Взагалі в ідеалі краще батькам дивитися мультфільми разом з дітьми і при необхідності правильно розставляти акценти, адже навіть не усі вітчизняні мультфільми трактуються дітьми правильно, не кажучи про зарубіжні.

І наостанку – головне правило Мультляндії, яке уже давно стало неписаним законом, – мультфільми не повинні заміняти дітям дозвілля. Вони можуть бути лише невеликим його доповненням. Проводьте більше часу із своїми дітьми, бо навіть найкращі мультфільми не замінять їм батьківського тепла, любові і уваги.

Віктор Миронець.

Тут народжується Новий рік

Тут народжується Новий рік

Коли до Нового року залишається кілька днів, ми дістаємо зі схованок коробки з ялинковими іграшками, щоб прикрасити ними зелену красуню. І хоч це дійство повторюємо з року в рік, щоразу знову переживаємо приємні почуття та емоції. Не даремно ж кажуть, що кожна новорічна іграшка приховує свою маленьку таємницю, бо з’являється на світ завдяки чарам.

Як відомо, перші скляні ялинкові кулі з’явилися в середині ХІХ ст. на території Федеральної землі Німеччини Тюрінгії, а доти ялинки прикрашали яблуками. Чутки зокрема розповідають, що якось через неврожай яблук німецькі склодуви вирішили замінити їх кулями зі скла. Їхня праця виявилася не марною, і нова прикраса стала настільки популярною, що згодом майстри почали робити й інші скляні фігури – виноградні грона, тварин, квіти, глечики та амфори. Минули роки, а процес виробництва виробів зі скла майже не змінився, хіба що замість дров у пічках майстрів-склодувів горить природний газ.

Сьогодні в Україні є чотири фабрики новорічних прикрас, дві з яких розташовані поблизу Києва. Технологія виробництва, за винятком деяких незначних нюансів, там схожа. Спочатку зі спеціальних скляних трубок, нагріваючи їх на вогні, склодув видуває кулі. Потім вони потрапляють у цех срібнення, де в них заливають розчин солі срібла, дистильованої та аміачної води. Затим кулі кілька разів опускають у нагріту до 40 градусів воду і збовтують. До речі, саме на цьому етапі відсіюють браковані іграшки – вони лопаються або вкриваються темними плямами. У наступний цех для фарбування надходять лише якісні вироби.

Не менші чудеса з кулями відбуваються і в художній майстерні, де кожен виріб розмальовують вручну у кілька етапів, оскільки за раз можна нанести фарбу лише одного кольору. Тож кожен майстер-художник, залежно від кольорової гами, може торкатися кулі до 12 разів. І, що цікаво, у художників є різні зразки малюнків, однак ними вони майже не користуються, відтворюючи новорічні сюжети по пам’яті. Ось вона, справжня майстерність, гідна нашого захоплення!

Розповідати про виготовлення новорічних іграшок зі скла можна дуже довго, однак, як кажуть, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Тим паче, що це й справді незабутні враження. Адже спостерігаючи за роботою майстрів-склодувів і художників, думками мимоволі переносишся на півтора століття назад, коли науково-технічний прогрес був не настільки стрімкий, а люди, здається, спокійнішими і добрішими. Та головне – згадується дитинство: комусь радісне і щасливе, комусь – нелегке і тривожне. Однак, хоч би як там було, незмінний атрибут Нового року – ялинка – обов’язково має бути прикрашена скляними кулями, бо саме вони, як і запах мандаринів та хвої, у першу чергу асоціюються з цим радісним святом.

Тож якщо у вас десь під диваном чи на антресолі лежить пакунок із старими іграшками, прикрашайте ними свою зелену красуню. Вони хоч і не нові, але усе ще здатні створювати святковий настрій. Зрештою, всі ялинкові прикраси, виготовлені до 1966 року, офіційно вважаються раритетними. А старовинні речі, як відомо, роблять буденне особливим.

Віктор Миронець.

Технологія дива

Технологія дива

Якщо сучасна наука й надалі розвиватиметься нинішніми темпами, то зовсім скоро у світі не залишиться жодних таємниць. Адже непосидющі учені зазіхають на все нові грані пізнання. Навіть намагаються пізнати суть чар. Щоправда, до створення чарівної палички справа поки що не дійшла, але інтереси Діда Мороза, Санта Клауса та їхніх колег вони таки зачепили.

А почалося все з того, що кілька років тому експерти шведської інженерно-технічної компанії Sweco вирішили з математичною точністю розрахувати, де повинен жити і з якою швидкістю пресуватися дідусь-чарівник, щоб за одну ніч обдарувати мільйони дітлахів.

До вирішення цього завдання експерти підійшли по-дорослому: за основу взяли швидкість обертання Землі навколо своєї осі та Сонця, кліматичні особливості окремих регіонів планети, щільність населення й інші параметри.

В ході підрахунків виявилось, що ні в Лапландії, ні будь-де на Півночі справжній Мороз чи Санта жити не може. А ідеальне місце для цього – кордон Киргизії і Казахстану. Саме там повинна розташовуватися резиденція чарівника, і тоді він зможе виконувати свої обов’язки у повному обсязі. Однак навіть за такої умови йому буде не просто, оскільки за розрахунками, щоб відвідати близько 2,5 млрд. осель, олені повинні везти сані із швидкістю 5,8 тис. км. за секунду. При цьому для відвідин кожного будинку у Діда Мороза (Санта Клауса) є лише 34 мікросекунди.

Та, напевно, не треба дуже перейматися технологією новорічного дива. Краще в нього просто щиро вірити, і тоді воно обов’язково відбудеться.

Віктор Миронець.

Передноворічна оказія

ПЕРЕДНОВОРІЧНА ОКАЗІЯ

Тягнути санчата по асфальту – справа, м’яко кажучи, не вдячна, копітка і… дивна. Але нічого не вдієш, дав слово – тримай! Тож, хочеш чи не хочеш, мусиш виконувати роль клоуна при дворі величної королеви-доньки.

– Но, коняська, впелед, – наймелодійніший у світі голос підбадьорив мене, і, вдихнувши зимового повітря та відреагувавши на занадто спостережливого перехожого – «сам такий», – я потягнув санчата далі.

Неприємний до оскоми скрегіт знову наповнив увесь довколишній простір. Ворони, голуби і бродячі собаки враз кинулись урізнобіч і, думаю, ще довго не потривожать мешканців нашого кварталу. Що аж ніяк не скажеш про них самих, адже, схоже, зараз сусіди постали перед двома глобальними дилемами – надавати мені стусанів одразу, як кажуть, не відходячи від каси, чи трохи потерпіти і почекати санітарів з у кареті «швидкої».

Що робити – пообіцяв донці покатати її на санчатах, а милосердна тітонька Зима вирішила з мене посміятися – і замість пухнастого снігу віддала перевагу недоречному в останній день грудня  дощу.

«Що й казати, – сніг узимку – це ж аномалія! Скоро картоплю у січні копатимемо через це «гробальне» потепління…», – злий на теплу дощову зиму, на себе, на усіх на світі перехожих та марсіан з зеленими чоловічками на додачу, я уперто продовжував тягнути санчата.

«Добре, що хоч уже вечір настав, і усі кришать свої олів’є, роблять шуби, черевики й інші кулінарні шедеври, а то вешталися б тут у…», – додумати я не встиг, бо на зустріч, щось сердито бурмочучи собі під ніс, йшов… Дід Мороз, за яким, теж «сповнена радості», пленталася Снігуронька.

Від побаченого у мене одразу, як мовиться, відвисла щелепа. Не те, щоб я ніколи не бачив Діда Мороза і його внучки – у нас у новорічно-різдвяний час їх стільки, що хоч греблю гати. Однак на таку колоритну пару, при всій повазі до інших акторів, натрапив уперше.

Чомусь шкутильгаючи, шкарбаючи підошвою правого черевика об асфальт і бубнячи під ніс до болю знайоме багатьом: «Собачники, блін…», Дід Мороз наближався до нас.

– Уля! Дід Мальоз, – радості доньки не було меж, у той час як я приготувався слухати чергову порцію кепкувань.

На превелике моє здивування, жодних насмішок не було, натомість з вуст білобородого дідуся злетіло радісне:

– З Новим Роком! З Новим щастям!

– Дякую, вас також тим самим по тому ж місцю, – похмуро відповів я, і Дід Мороз одразу вловив мій настрій.

– Що, все так погано? – запитав він.

– А як ви думаєте? Ось тягну по асфальту санчата, і всі впевнені, що мій дах тихо, не поспішаючи і шелестячи шифером, з’їжджає з голови. А я ж тільки хотів…

– Зробити цю маленьку принцесу щасливою, – закінчив за мене Дід Мороз.

Я повільно повернув голову і подивився на доньку. Буду відвертим, такого задоволення і радості, а головне – блиску в її очах – ще ніколи не бачив. Тут мене і накрило осяяння – усі мої старання були  не даремними, якщо подарували їй стільки позитивних емоцій! А ще мені враз стало байдуже до того, що думають про мою оказію інші.

– Що ж, був би радий з вами поговорити довше, але мушу поспішати. Скоро Новий Рік, а мені ще потрібно привітати багатьох діточок. Однак на прощання я виконаю по одному вашому бажанню, – усміхаючись мовив Дід Мороз.

– Хочу велику фєту, – одразу випалила донька, – і Дід Мороз запустив свою п’ятірню в мішок – і дістав з нього велику шоколадку.

– Дякую, – відповіла донька, беручи до рук цей солодкий презент.

– На здоров’я, – відповів Дід Мороз. – А чого бажає татусь?

– Хочу, аби пішов сніг, – скептично відповів я.

– Сніг, так сніг, – мовив білобородий Дід і, зібравшись йти, додав:

– Ну що ж, бувайте. Веселих вам свят!

Кілька хвилин нічого не відбувалося, але коли Дід Мороз і його мовчазна онука завернули за найближчу шістнадцятиповерхівку, раптом з неба повалив густий пухнастий сніг.

«Невже цей дід справжній? От порожня моя макітра, треба ж було попросити щось суттєвіше», – «з любов’ю» серце стиснула всюдисуща жаба.

Та шанс був втрачений, тому я стояв мовчки і почувався справжнім дурнем.

– Но, коняська, впелед, – голос доньки повернув мене до реальності і, знову впрігшись у санчата, я зрозумів, що дива таки відбуваються, і тепер, коли землю вкриває сніг, тягнути рідну ношу буде набагато легше.

Віктор Миронець.

Фото: http://ladiola.blogspot.com/2012/03/3.html

Сила новорічних побажань

Сила новорічних побажань

Як гадаєте, чому під час новорічно-різдвяних свят прийнято бажати собі та іншим людям усього найкращого? Можливо, через те, що всі ми родом із дитинства, і, хай навіть десь глибоко в душі, віримо у новорічну казку. Адже знаємо, що насправді Діда Мороза не існує, але ж так хочеться, щоб хтось здійснив наші найзаповітніші мрії.

Існує й інша версія пояснення так званого феномену новорічних побажань, яка стверджує, що наші думки містять енергію. А раз так, то, подібно до інших видів енергії, вони можуть впливати на матеріальні об’єкти. Тож щиро бажаючи рідним і близьким людям добра, ми підсвідомо намагаємося зробити їхнє життя кращим. Погодьтеся, у цьому щось таки є, бо кожен із нас може навести чимало прикладів того, як залежно від настрою складалися різні обставини та відбувалися ті чи інші події. Були налаштовані на позитив – щастило, думали про погане, боялися і сумнівалися – потрапляли у не надто приємні ситуації. Словом, наші думки якимось загадковим чином провокували подальші події.

Однак думки думками, а, напевно, найбільше говорити позитивні речі рідним людям нас усе ж спонукає просте бажання подарувати їм хороший настрій, оскільки немає більшого задоволення, ніж зробити приємність тому, кого любиш. Та й отримати навзаєм вітання від них для нас теж радість.

Новорічні й різдвяні свята особливі ще й тим, що вони вже вкотре дають нам зрозуміти важливу істину – все в житті починається з родини. Недарма ж саме у цей час, як ніколи в іншу пору року, намагаємося зібратися в сімейному колі, щоб під бій курантів загадати бажання і разом із найближчими людьми зустріти новоріччя.

А як такі моменти родинного єднання люблять діти! І не лише через подарунки, сюрпризи, солодощі і можливість не лягати, як зазвичай, рано, спати. Наші сини та доньки насамперед радіють невимушеній, теплій атмосфері свята, а головне – тому, що всі рідні поряд.

Як не крути, а напередодні Нового року, коли стоїмо на порозі нового і невідомого, мимоволі замислюємося над прожитим та майбутнім, щось плануємо, передбачаємо нові зміни та зустрічі, мріємо про вдале завершення справ та успіх і, звичайно, трохи побоюємося. Та коли чуємо щире привітання і побажання усього найкращого, від усвідомлення того, що в нас вірять, підтримують і люблять, одразу виростають крила, нам хочеться творити і дерзати. Так само позитивно впливають на тих, кому ми їх адресуємо, і щирі наші новорічні побажання.

Саме тому, очікуючи на Новий рік, не біймося мріяти і вірити у чудеса, бажаймо одне одному здійснення найзаповітнішого, плануймо неймовірні подорожі та карколомні перемоги. І тоді, будьте певні, чиста енергія наших бажань обов’язково розфарбує буденність яскравими барвами незабутніх вражень та успіху.

Віктор Миронець.

А якщо не буде снігу?

А якщо не буде снігу?

З дитинства ми звикли, що Новий рік обов’язково має бути сніжним. Автори казок, мультиків, телепередач, художніх та документальних фільмів і навіть реклами, обігруючи новорічно-різдвяну тему, крім прикрашеної ялинки, фоном для розповіді вибирають хурделиці, снігові кучугури й замети. Так відбувається з року врік, тож не дивно, що на рівні підсвідомості бажаємо свята зі всіма класичними атрибутами, зокрема снігом.

Однак погода примхлива, мінлива й не завжди така, як нам хочеться. Тому часом ображаємося на неї, хоч точно знаємо, що від цього вона не зміниться. Навіть понавигадували різних прикмет і забобонів, на кшталт «якщо забути вдома парасольку, то майже стовідсотково буде дощ». Та останніми роками погода націлилася на улюблені наші новорічні свята, дедалі частіше позбавляючи їх снігового шарму.

Кожен реагує на це по-своєму. Водії, напевно, радіють можливості їздити вільними від переметів дорогами. Діти ж, навпаки, сумують, бо не можуть досхочу награтися в «зимові» ігри. Єдине, що об’єднує більшість дорослих і малечу, – це бажання в новорічні дні трохи відпочити від буденності, як кажуть, з головою поринувши у святкову атмосферу. На жаль, без снігу відчуття Нового року не у всіх повне.

Звісно, Дід Мороз та Снігурочка мають трохи кумедний і неприродний вигляд на фоні сірого асфальту, але не варто засмучуватися, бо, насправді не сніг із прикрашеною ялинкою та добрий білобородий дідусь із внучкою роблять зимове свято особливим, а насамперед ми. Все залежить від ставлення до життя і сприйняття дійсності. Словом, будьмо оптимістами, бо головне – зустріти новоріччя з тими, хто нам приємний і кого любимо, ніж на самоті, але із засніженим пейзажем за вікном.

Не забуваймо і про те, що напередодні Нового року відбуваються таємничі речі, тому вулиці міст і сіл можуть стати білими за кілька хвилин. Та й Різдво, як правило, завжди радує снігом, і насолодитися святково-зимовою атмосферою ще буде нагода.

Віктор Миронець.

Сумнівний шлях до тріумфу

Сумнівний шлях до тріумфу

Бути першим, успішним, найкращим… Такі заклики останнім часом дедалі частіше звучать у ЗМІ, мережі Інтернет і навіть трапляються на сторінках сучасних художніх творів. Як наслідок, виникла мода на самовдосконалення. А оскільки попит завжди породжує пропозицію, то стати «щасливішим, здоровішим та багатшим» обіцяють допомогти різноманітні тренінги з особистісного зростання та курси відновлення ресурсів організму. Були б на це, як кажуть, бажання і гроші.

Якщо вірити рекламі, навики, отримані під час того чи іншого тренінгу, обов’язково мають допомогти «змінити на краще всі сфери життя». Тільки от, на жаль, на практиці вони часто виявляються некорисними. І добре, якщо результатом навчання у горе-тренерів стануть лише викинуті на вітер гроші, бо після нього існує ризик втратити душевну рівновагу.

Тренінги – не лише відносно нова у нас форма навчання, а й у багатьох випадках чудовий спосіб видурювання грошей аферистами. Саме тому найчастіше в основі псевдотренінгів – ступінчаста система навчання, коли після так званого базового курсу пропонують опанувати (за гроші, звичайно) програму для майстрів різного рівня. Існує навіть думка, що левову частку навчальних курсів особистісного зростання можна сміливо зараховувати до числа замаскованих сект, оскільки дуже часто люди стають психологічно залежними від них.

Однак подібна форма набуття нових знань може бути корисною і ефективною, щоправда, якщо це справжній, а не на псевдотренінг. Розпізнати його можна за кількома критеріями. По-перше, зверніть увагу на назву. Мета тренінгу – дати чіткі знання, тож якщо вона розмита, незрозуміла й ні про що не говорить (наприклад, «стати щасливим», «знайти себе» чи «особиста ефективність»), то найімовірніше зміст такого заходу буде переливанням із пустого в порожнє.

Так само важливо оцінити особистість того, хто буде навчати. Адже нерідко тренерами стають невдахи для того, аби відчути себе успішним за рахунок інших. Більше того, в деяких випадках тренера перетворюють на всезнаючого гуру, хоча насправді професійні та компетентні фахівці уникають культу власної особистості, бо їм це не потрібно. Тому на демонстраційному чи першому занятті будьте особливо спостережливими, і якщо тренер справив негативне враження, краще відмовтеся від його послуг.

До речі, на багатьох тренінгах моделюють далекі від реального життя ситуації, а аудиторію змушують виконувати безглузді, іноді навіть некоректні завдання. Не гайте на це час. Адже головний критерій будь-якого навчання – конкретність і корисність. Звичайно, крокувати в ногу з часом та досягнути успіху можна лише за умови постійного самовдосконалення. Недарма народна мудрість навчає, що знання за плечима не носити. Однак до вибору тренінгу, навчальних курсів потрібно підходити відповідально. Іноді краще придбати спеціалізовану літературу й опанувати її самостійно, ніж довірятися некомпетентному «наставнику».

Віктор Миронець.

Фото Михайла Мазура.

Свято в колі друзів

Свято в колі друзів

У масштабах Всесвіту 20 років, звичайно, невеликий проміжок часу, однак якщо за точку відліку взяти тривалість людського життя, то вони, погодьтеся, одразу перетворяться на істотну дату. Про періодичні видання годі й говорити, адже не кожній газеті чи журналу вдається «допливти» бодай до свого п’ятиріччя, не кажучи вже про більш поважні річниці. На щастя, це не про «Порадницю», яка нещодавно святкувала 20-річчя і зібрала з цього приводу на порадницькій гостині друзів та шанувальників.

Враховуючи обставини, які склалися в державі, відзначила скромно і без гучних урочистостей, зробивши головний акцент на тих духовних й культурних цінностях, які пропагує у кожному номері. Саме тому всі заходи, пов’язані зі святкуванням, мали одну мету – правдиво показати душу газети.

Атмосфера свята була по-родинному теплою і затишною. Спочатку біля приміщення редакції відбулося відкриття Дерева порад, на якому віднині кожен може знайти підказку, як діяти у тій чи іншій ситуації, та особливої поштової скриньки для тих, хто хоче долучитися до творення видання, адже найкращі пропозиції, знайдені в ній, обов’язково можна буде прочитати на сторінках газети. Коли ж гості ознайомились з роботою редакції та представленими там фотовиставками, розпочалася офіційна частина святкування, більше схожа не на урочисте зібрання, а на зустріч давніх друзів.

…Квіти, щирі усмішки, красиві слова та, звичайно, поради (куди ж без них у «Порадниці»!). А ще – дружнє спілкування, яке так захопило, що навіть коли настав час прощатися, хотілося хоч ненадовго зупинити його стрімкий плин, аби якомога довше побути в колі цікавих і неординарних співрозмовників.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Подорож до початку

Подорож до початку

Нещодавно писав про те, що з усіх прочитаних нинішнього року книг лише дві перевернули мою свідомість і викликали так зване книжкове похмілля – «Бікіні» Януша Вишневського та монументальна «Трилогія бажання» Теодора Драйзера. Однак, схоже, ці висновки виявились дещо поспішними, бо кілька днів тому почав читати роман-фентезі Оршулі Фариняк «Айхо, або Подорож до початку», який уже з перших рядків повністю заволодів моїми думками.

Чесно кажучи, я не любитель фентезі і «Айхо…» мій читацький дебют у цьому жанрі. Навіть знані у світі фантазери і, без будь-якого сумніву, талановиті майстри літературного слова Джон Рональд Руел Толкін та Джоан Роулінґ не змогли зацікавити мене як читача. Не тому, що я такий великий гурман, просто фентезі це – не моє. Тож максимум на що спромігся – 10-20 прочитаних сторінок «першого» «Володаря Перснів» і стільки ж «першого» «Гаррі Поттера». Хтозна, можливо, саме тому дуже довго не наважувався заглянути під обкладинку «Айхо…». Та коли все ж таки зробив це, то одразу пожалкував про свою нерішучість, адже там знайшов справжню літературну перлину.

Захоплюючий, динамічний сюжет книги ні на секунду не залишає у спокої, викликаючи непоборне бажання читати не зупиняючись, аби чимшвидше дізнатися, як виплутається з тієї чи іншої ситуації головний герой Айхо – чотирнадцятирічний хлопчик, який після приходу непроханого гостя Сохо, вимушений був покинути затишний дім і разом зі своїм дідусем Радо та вірним другом радиком вирушити в небезпечну подорож до далекої Шанталії. Але дуже швидко їхні шляхи розійшлися і хлопець продовжив свою важку Подорож до початку самостійно.

Навмисно не буду переказувати сюжет роману, бо «Айхо…» це – саме той випадок, коли, як кажуть, краще один раз самому прочитати, ніж сто разів про нього від когось почути. Зауважу лише одне – ви про це ніколи не пожалкуєте.

А ще – не шукайте на полицях книгарень книжки лише відомих зіркових авторів і не цурайтеся малорозкручених імен. Адже, як свідчить роман Оршулі Фариняк «Айхо, або Подорож до початку», нарешті зросло нове покоління талановитих українських письменників.

Віктор Миронець.

Повернути до повноцінного життя

Повернути до повноцінного життя

Ще рік тому ніхто навіть у страшному сні не міг уявити, що нам доведеться зі зброєю в руках відстоювати цілісність своєї держави. Однак доля – непередбачувана та невблаганна. Вона бавиться людськими життями і вершить майбутнє цілих націй. Саме її примхлива вдача спонукала тисячі українських солдат і добровольців вирушити в зону проведення АТО, щоб забезпечити недоторканність української землі.

Певна річ, ми підтримуємо і кожен у міру своїх можливостей допомагаємо нашим військовим. Та, на жаль, не встигаємо вирішити одну проблему, як одразу виникає інша. Зокрема, крім забезпечення солдат на передовій усім необхідним, гостро постало питання лікування, реабілітації та соціальної адаптації поранених бійців. Адже, хоч існують різні громадські ініціативи, більшість із них мають лише поверховий характер і, як правило, є спробами локального ситуативного розв’язання проблеми.

У свою чергу ефективна робота можлива лише за умов консолідації зусиль, ідей, знань та інновацій у різних галузях медицини в одному масштабному проекті. На цьому з-поміж іншого наголосили учасники ініційованого науковим центром «Верітас» круглого столу «Повернемо якість життя пораненим в АТО», який нещодавно відбувся в штаб-квартирі Міжнародної організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ.

Досвідчені фахівці з питань медицини, психології, реабілітації, волонтери, юристи, учасники АТО, представники влади, бізнесу, громадських організацій та засобів масової інформації зібралися разом, щоб знайти найефективніші шляхи впровадження науково обґрунтованих індивідуальних підходів до комплексного відновлення здоров’я і працездатності (зокрема шляхом якісного протезування) постраждалих у ході проведення антитерористичної операції. До речі, відомі закордонні виробники індивідуальних електронних протезів та медичні установи уже висловили готовність до співпраці з українською стороною, і щоб вона була ефективною, потрібно якнайшвидше виробити прозорі механізми роботи з ними.

У процесі активного обговорення широкого спектра питань та обміну досвідом учасники заходу констатували, що склалася вкрай небезпечна ситуація, адже майже всі учасники АТО потребують тривалої психологічної підтримки. На жаль, кваліфікованих кризових психологів катастрофічно не вистачає (їх усього 400), часто допомога малоефективна. Водночас фахівці назвали професійною роботу військових лікарів, які в складних польових умовах іноді творять справжні дива.

Підсумком роботи круглого столу стала домовленість учасників про подальшу співпрацю та прийняття резолюції, в якій вони закликали всіх небайдужих долучитися до важливого соціального проекту повернення якості життя пораненим в АТО.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Проста формула щастя

Проста формула щастя

На жаль, чи, може, на щастя, нам не дано зазирнути у своє майбутнє і, за великим рахунком, ми не знаємо, що принесе день прийдешній, не кажучи уже про більш віддалений час. От і я, понад п'ятнадцять років тому вперше тримаючи у руках газету «Порадниця», навіть у найсміливіших думках не міг припустити, що буду колись у ній працювати. Але за велінням долі у парі зі щасливим випадком мені пощастило поповнити дружну і тепер уже для мене по-справжньому рідну порадницьку родину.

Та це сталося згодом, через багато років. Тоді ж переймався іншими клопотами – підготовкою до випускних екзаменів у школі та вибором вищого навчального закладу. Крім того, як і однолітки, не цурався дискотек, футболу й інших важливих для підлітка справ. Сьогодні навіть дивуюсь, де на все це брав час.

Власне кажучи, тоді мені здавалося, що вже точно знаю своє покликання і майбутню професію – вчитель історії. Однак сталося не так, як гадалося. Хоч закінчив історичний факультет, подальше життя пов’язало мене із журналістикою. Спочатку районна газета, потім – глянцевий журнал, газета «Вісті…» і нарешті «Порадниця»,яка стала не просто місцем роботи, а досвідченим і мудрим учителем і наставником, повністю виправдовуючи свою назву. Кожного разу у процесі підготовки матеріалу до друку та прискіпливого дослідження тієї чи іншої теми обов’язково стаєш більш компетентним. А ще виважені і цікаві публікації колег, сповнені життєвого досвіду листи читачів і шанувальників газети. Словом, велика школа життя.

Однак найголовнішим для мене все ж таки є те, що «Порадниця» стала важливою складовою у моїй особистій формулі щастя: «Кохана дружина, плюс чудова донечка, плюс улюблена робота». А що ще треба? Лише були б усі здорові, а інше здобудемо. Головне – вірити у краще майбуття, і воно неодмінно настане.

Віктор Миронець.

На фото Михайла Мазура –

дерево порад від "Порадниці".

Не поспішайте жити

Не поспішайте жити

В англійській мові існує цікавий термін – книжкове похмілля(Book hangover), який означає нездатність почати читати нову книгу. Зазвичай так буває, коли прочитане настільки захоплює свідомість, що деякий час дійсність здається несправжньою, а вигаданий фантазією автора світ, навпаки, «оживає».

Як і відданість тому чи іншому різновиду кави або шоколаду, наші літературні вподобання теж відрізняються. Хтось захоплюється детективами, когось приваблює фантастика, ну а дехто віддає перевагу романам, у яких детально досліджують людські стосунки. Так само «похмілля» викликають не всі книги, навіть якщо вони – продовження тієї, що колись вплинула на нас.

Наприклад, з усіх прочитаних нинішнього року художніх творів лише кілька перевернули мою свідомість, як кажуть, з ніг на голову – це «Бікіні» Януша Вишневського та монументальна «Трилогія бажання» (романи «Фінансист», «Титан», «Стоїк») Теодора Драйзера. Тож читайте якомога більше книг, і ви так само обов’язково натрапите на ті, які викличуть «похмілля», змінивши при цьому ставлення не лише до художньої літератури, а й до себе самого.

Не поспішайте також жити. Крім тривог, клопотів та справ насушних, навколо нас багато цікавого, і в гонитві за успіхом, славою, грішми або міцно зав’язнувши у буденності, можна так і не пізнати твори багатьох великих письменників, композиторів, художників, мислителів. Зрештою, життя надто бентежне та коротке для того, щоб його присвячувати лише роботі. Мусить бути в ньому й місце для прекрасного.

Віктор Миронець.

Барбі, русалки і дідусь Дісней

Барбі, русалки і дідусь Дісней

Минулими вихідними ми з донькою (не без здивування для себе) з’ясували, що наш список із понад десяти переглянутих мультфільмів про пригоди Барбі, виявляється, неповний і є ще принаймні два мультики, яких ми не бачили. Зокрема, повчальні історії «Дванадцять танцюючих принцес» та «Чарівне Різдво». Тож, щоб не пасти задніх серед справжніх фанатів Барбі, довелося, як кажуть заднім числом, наверстувати упущене.

До речі, уже майже шість років мені не дає спокою одна вкрай прискіплива думка про те, які б мультфільми я дивився, якби мав не доньку, а сина? І, коли порівнюю так звані мультики «для хлопчиків» та «для дівчаток» (про Кота Леопольда, Чебурашку, Міккі Мауса й інших подібних їм персонажів не йдеться, бо їх люблять усі), то з жахом розумію, що краще споглядати на мерехтливому екрані телевізора чи комп’ютерному моніторі за пригодами казкових принцес, фей та русалок, ніж дивитися на бійки трансформерів, піратів та черепашок нінзя.

А ще – втішно від того, що донька завжди зауважує, що у кожної дитини є три дідусі: два рідних і один – Уолт Дісней, адже він створив для них стільки хороших мультфільмів. Я ж бо, коли у далекому сьогодні 1988 році вперше переступив шкільний поріг, як і всі радянські діти, був переконаний, що це – Володимир Ілліч, який так привітно посміхався мені на першій сторінці Букваря. З тих часів пройшли роки, а я неймовірно вдячний донці за розуміння того, що насправді саме Уолт Дісней і мій третій дідусь теж.

Віктор Миронець.