Як було колись…

Як було колись…

Оскільки живемо не у вакуумі, то постійно стаємо свідками різних явищ, які згідно із законами буття неодмінно із теперішнього переходять у категорію минулого.  Цей процес такий природний, що спочатку ми навіть не надаємо йому значення. Але чим далі час віддаляє від конкретної, особливо хорошої, події, тим частіше виникає відчуття ностальгії та бажання пережити її знову. І, як правило, такі спалахи туги за минулим починають докучати тоді, коли сьогодення, м’яко кажучи, не тішить прихильністю.

Минулий рік був найважчим за всю новітню історію України. Власне кажучи, на думку багатьох, по-справжньому самостійною наша держава стала лише тоді, коли ми це нарешті усвідомили. Не дарма ж кажуть, що незалежність будь-якої держави починається насамперед з незалежності особистостей, які її утворюють. На жаль, наше прозріння відбулося лише у 2014-му. Та пізно, погодьтеся, усе ж краще, ніж ніколи.

Події, які без перебільшення сколихнули увесь світ, подарували нам унікальну можливість почати писати історію України з чистого аркуша, змінили нас, наші плани, прагнення та мрії. Адже, погодьтеся, сьогодні усі ми, незважаючи на матеріальне становище та суспільний статус, насамперед бажаємо, аби на нашій землі нарешті настав такий довгожданий мир. Звичайно, не обходиться без помилок і прорахунків, тому не дивно, що часто на фоні ностальгічного зауваження: «Як було колись добре» звучать нарікання на важке сьогодення. А ще дехто каже: «Знав би про скрутні часи раніше, то…» Що тоді було б, ніхто не може точно сказати, бо життя, як і історія, не любить слова «якби». Саме тому можна висувати лише припущення та й то, як правило, не точні. 

Час від часу ностальгію відчуває кожен. Хтось більше, хтось – менше. В цьому немає нічого поганого, адже здатність пам’ятати минуле зокрема покликана допомогти знову не наступити на ті самі граблі. Інша справа, що, на жаль, дехто не завжди помічає застереження, сприймаючи колись давно пережите лише через рожеві окуляри. Напевно, тому й з’являються ностальгічні нагадування про колись давно дешеві продукти та безтурботне життя. Зрозуміти таких людей неважко, бо, як кажуть, завжди добре там, де нас немає, а в минулому нас якраз й немає, тож уже через це воно може здаватися кращим за сьогодення.

Разом з тим потрібно бути реалістами – минуле, хоч би як того бажали, не повернеш. Так само неможливо перестрибнути через потрібні стадії суспільного розвитку. Щоб досягнути мети, їх всі треба пройти, незважаючи на труднощі і перешкоди.  

Сьогодні відбувається дійсно вагома історична подія – відродження української нації, важливість якої по-справжньому оцінити зможуть, мабуть, лише наступні покоління. Тож нам потрібно неабияк постаратися, щоб не розчарувати нащадків. Насамперед припинити або хоча б обмежити ностальгічні «подорожі» в союзне минуле, які заважають адекватно сприймати сучасність, а отже, будувати краще майбутнє.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Інформація для роздумів

Інформація для роздумів

Результати досліджень, проведених компаніями, які спеціалізуються на інформаційній безпеці, свідчать, що більшість Інтернет-користувачів мусять пам’ятати від одного до п’яти паролів, а найактивніші – від шести до десяти. При цьому багато хто постійно забувають їх, тому часто, ігноруючи поради спеціалістів, намагаються не обтяжувати пам’ять і використовують прості комбінації.

Зокрема автор книги «Досконалі паролі» Марк Бернет склав список із 500 найпоширеніших, серед яких перші місця займають ім’я користувача, його рідних, дата народження, назва автомобіля, пам’ятні дати і… слово «пароль». А от лідером серед використовуваних записів, звичайно, є комбінація «123456» та її різні модифікації, наприклад, «12345678». Можливо, комусь такі засоби убезпечення персональних даних здаються надійними, однак, за словами спеціалістів, насправді це не так.

До речі, існує думка, що за паролем можна навіть спробувати визначити сутність користувача. Так, імена рідних та клички домашніх улюбленців, як правило, використовують задоволені життям люди. А от перевагу назвам спортивних команд та фільмів віддають відповідно затяті вболівальники і кіномани. І лише про тих, хто вигадує так звані правильні комбінації (із букв, цифр та спеціальних символів), нічого конкретного сказати неможна.

Тож робіть висновки. І якщо у списку Бернета (його легко знайти в Інтернеті) виявите паролі, якими теж користуєтеся, негайно змініть їх.

Віктор Миронець.

Будьмо відповідальними

Будьмо відповідальними

Хто б що казав, а батьки дошкільнят полюбляють літо не менше, ніж дітвора. Чому? Запитайте про це будь-яку маму чи тата і почуєте, що осінньо-зимово-весняний період – найтривожніший для них час, бо ймовірність того, що дитина підхопить застуду чи так звані сезонні хвороби зростає з геометричною прогресією.

Добре, якщо поряд є бабусі, дідусі чи інші родичі, які можуть посидіти з хворою дитиною, але ж, на жаль, так пощастило не всім. От і доводиться викручуватися, хто як може. І найпростіший спосіб розв’язати проблему, до якого, потрібно визнати, вдається чимало батьків, – зробити вигляд, ніби нічого страшного не сталося і відвести хворе чадо до дитячого садочка. Цьому, зокрема, сприяє та обставина, що ні вихователь, ні медична сестра не мають права відмовитися прийняти дитину, якщо у неї немає температури або явних ознак того чи іншого інфекційного захворювання. Тож усе залежить насамперед від рівня свідомості батьків.

Звичайно, зрозуміти таких тат та мам можна, бо кожен із нас не раз бував у ситуаціях, коли і дитина захворіла, і водночас відпроситися з роботи не було можливості. Однак праві і ті батьки, які обурюються, коли бачать, що до дитсадка приводять хворих дітей. Часом буває з цього приводу у роздягальнях навіть відбуваються справжні конфлікти, які, як правило, закінчуються нічим. Тобто хвора дитина все одно заходить у групу, а батьки йдуть на роботу з поганим настроєм.

Щоб уникнути неприємних суперечок, доцільно спочатку вияснити ситуацію і з’ясувати чи насправді чужа дитина хвора, оскільки кашель та нежить не завжди є ознакою захворювання. Хтозна, може, у неї алергія чи після холодного вуличного повітря, вона вдихнула теплого кімнатного. Зрештою, самі ж бо іноді буває кашляємо без причини, коли несподівано щось залоскоче в горлі.

Лише переконавшись у тому, що дитина й справді занедужала, починайте бити на сполох й апелювати до совісті тих, хто її привів у такому стані у дитячий заклад. Правди вам, може, і не скажуть, зате ваше сумління буде спокійним від того, що хоча б спробували з’ясувати істину, як то кажуть, мирним шляхом.

У свою чергу, перед тим як наважитеся вести хворе дитя до дитсадка, пам’ятайте, що таким чином наражатимете на небезпеку не лише інших дітей, а й свою доньку чи сина. Адже будь-яка хвороба, якщо не почати її вчасно лікувати, може потім завдати багато клопоту, а то й навіть горя.

Віктор Миронець.

Фото DENISNATA/ILLUSTRASJONSBILDE/COLOURBOX

(http://www.nrk.no)

Захистити найдорожче

Захистити найдорожче

Погодьтеся, будь-яка безпека, і безпека дітей також, починається із нас самих. Адже головними захисниками своїх синів і дочок є в першу чергу батьки. І якщо вони постійно займаються своїми дітьми, люблять і застерігають їх від негативних вчинків, лише тоді можна говорити про якусь дитячу захищеність.

Як на мене, головна проблема захисту дітей полягає не в тому, що сучасний світ такий жорстокий, а у катастрофічній нестачі часу для спілкування батьків зі своїми дітьми. Ми постійно поспішаємо заробити більше грошей, щоб забезпечити фінансову стабільність своєї родини і досягти певного соціального статусу у суспільстві. І хоч би якою благородною була ця мета, на жаль, страждають ті, для кого ми так стараємось, - наші діти. Залишені наодинці з собою, вони, як кажуть, шукають «пригод на свою голову» і час від часу знаходять їх. А ми, кусаючи лікті, починаємо шукати винних, себе до цього списку, звичайно, не включаючи.

Особисто мене дивує, чому дехто з батьків обмежуються тим, що мимохідь розказують дітям про небезпеки, які на них можуть очікувати, і вважають свою місію виконаною. Хоча нібито усі добре знають, що потрібно постійно стежити за дотриманням правил поведінки, бо діти, особливо підлітки, часто люблять робити все навпаки. І лише вчасне втручання і коригування поведінки дитини може запобігти можливій трагедії. Наприклад, моя донька почала переходити вулицю на зелене світло тільки після того, як мало не потрапила під колеса автомобіля. Цей життєвий урок добре запам’ятали і вона, і ми з дружиною.

Тому завжди цікавтесь життям своїх дітей, намагайтеся проводити з ними весь вільний час (визнайте, навіть незважаючи на зайнятість, ми його завжди знаходимо, щоб подивитися телевізор, поговорити з кимось «ні про що» по телефону або на кілька годин «застряти» у соціальних мережах) і робіть усе можливе для того, щоб уникати подібних «уроків».

Віктор Миронець.

Фото Ріни Ловко.

Я, «Побєда» і Берлін

Я, «Побєда» і Берлін

Погодьтеся, життя – дивна річ. Буває очікуєш від нього одне, а отримуєш натомість зовсім інше. Від цих метаморфоз іноді хочеться вовком вити на Місяць, однак часом буває щастить отримати від нього кращий подарунок, ніж той, на який сподівалися.

Кілька днів тому, шукаючи в столичних книгарнях давно омріяну книжку, випадково натрапив на, як на мене, один з найкращих зразків сучасної гумористичної прози – повість Кузьми Скрябіна «Я, «Побєда» і Берлін». Пройти повз такий фоліант, звичайно, не міг, тож зупинився, аби погортати книгу і прочитати кілька сторінок. Як наслідок, через десять хвилин вийшов з магазину не з тим, за чим прийшов, а з «Побєдою» в руках, яка приємно лоскотала ніздрі запахом друкарської фарби і віщувала масу незабутніх відчуттів.

Логічно розсудивши, що немає сенсу відкладати задоволення, читати почав одразу, їдучи додому в метро. Проте уже на першому діалозі: «Орисько, позич двісті баксів» десь в глибинах мозку почали зароджуватися боязкі сумніви у правильності такого рішення. Повністю занурившись в читання, тоді не надав їм особливого значення. А даремно, бо, коли на наступній сторінці почав читати опис того, як головний герой разом з приятелем прилаштували у щойно купленій «Побєді» «позичений» ними напередодні під покровом ночі танковий акумулятор, почав сміятися так, що на очах виступили сльози. Довелося переводити дух і, під пильним поглядом деяких спантеличених пасажирів, одну-дві хвилини приходити до тями. Після цього, глибоко вдихнувши, повернувся до читання, але не тут то було – знову сміх і знову сльози… Словом, поки доїхав до потрібної станції, отак переривався ще десь приблизно п’ять, а, може, й навіть більше разів. Звідси й перший висновок – якщо вам не байдуже, що про ваш гучний сміх подумають інші, краще не читайте повість «Я, «Побєда» і Берлін» в громадському транспорті та людних місцях. Робіть це вдома і бажано наодинці.

У повісті Кузьми Скрябіна описується досить багато смішних ситуацій, в які головний герой Андрій та його друг Бард, подорожуючи на старенькому автомобілі «Побєда» до столиці Німеччини (тай в самому Берліні теж), потрапляють одна за одною. Однак, думаю, вони сприймалися б не так комічно, як би не яскрава і колоритна мова автора. Звичайно, в повісті вистачає «гострих» слів і суржику, але, на відміну від багатьох тих сучасних письменників, які занадто цим захоплюються, почуття міри Кузьму не підвело. Отже, другий висновок – «Я, «Побєда» і Берлін» – читання для дорослих. Принаймні, для тих, кому виповнилося хоча б 18 років.

Насамкінець, зауважу, що повість «Я, «Побєда» і Берлін» не просто гумористичний твір. Вона має глибокий підтекст. Зокрема, що таки правду кажуть – добре там, де нас нема, бо лише на чужині можна по-справжньому зрозуміти, наскільки добре вдома.

Віктор Миронець.

Бути татом

Бути татом

Як гадаєте, чим відрізняються звичайні чоловіки від чоловіків-тат, батьки дівчаток від батьків хлопчиків, а несправжні татусі від справжніх? Насправді усе просто – ми, справжні татусі дівчаток, набагато крутіші за інших.

Адже лише люблячий тато дівчинки в жодному разі не проігнорує унікальну можливість з гордістю похизуватися зробленим і подарованим донькою браслетом (навіть якщо той рожевий і не зовсім, м’яко кажучи, пасує), вміє заплітати ляльки, знає тисячу і одну казку та імена усіх мультяшних принцес, принців і фей, набирається неймовірної наснаги, спілкуючись з донькою по дорозі до/з дитячого садка (школи, студії танців, художньої майстерні, спортивної секції чи просто магазину), готовий від щастя розцілувати увесь світ кожного разу, коли бачить найкрасивішу у всесвіті рідну дитячу посмішку і, звичайно, неймовірно боїться дорослішання своєї кровинки. А ще – у нас час від часу з’являються найкращі татуювання, зроблені юними майстринями, які використовують у своїй роботі унікальну техніку розпису: «гуаш-помада-чорнило» або «пластилін-коректор-клей».

Сумніваєтеся у моїх словах? Думаєте вони написані «на емоціях»? Частково це дійсно так – я люблю доньку (більше того, ще не придумали таких слів, щоб ними можна було хоча б частково описати мої почуття до неї), тому, можливо, трохи упереджений. Однак все одно, погодьтеся, не варто обманювати себе, бо не модні гаджети, одяг чи автомобілі роблять чоловіка справжнім, а насамперед – уміння бути батьком. І не так важливо чи у вас син, чи – донька, саме батьківство є завершальним етапом перетворення чоловіків на Чоловіків. Хоча татусі дівчаток усе ж крутіші!

Віктор Миронець.

Фото Ріни Ловко.

У власному світі

У власному світі

Моя донька завжди всім з гордістю розповідає, що ходить на роботу у дитячий садок. Зазвичай більшість людей реагує на ці слова іронічною посмішкою, не сприймаючи їх серйозно, однак вона все одно переконана у своїй дорослості. І її можна зрозуміти, адже діти живуть у власному маленькому світі, паралельному світу дорослих, в якому є усе: власні клопоти і обов’язки, зустрічі і розлуки, дружба і любов.

Наші сини та доньки не виростають раптово. З перших днів їхнього життя ми спостерігаємо за тим, як із безпорадних немовлят вони поступово перетворюються на допитливих дослідників оточуючого світу. Перші кроки, слова, малюнки, вірші… Усе це – обов’язкові і звичні усім супутники процесу дорослішання. Однак, погодьтеся, розуміння того, що дитина уже й справді переступила свій перший невидимий життєвий рубіж і стала дорослішою приходить несподівано, стаючи одним із багатьох трепетних відкриттів, які дарує нам батьківство.

Як правило, це трапляється після якоїсь події, дитячого вчинку чи репліки. А ще тоді, коли запитання маленького «чомучки» стають більш зрілими. Наприклад, вперше ми з дружиною помітили, що донька стала старшою не лише за віком, а й світосприйняттям тоді, коли одного разу вона, прийшовши з дитячого садка, запитала, чому з нею перестали дружити найкращі подруги Катя та Юля. При цьому, вона, як виявилось згодом, несправедливо, звинувачувала себе.

Здавалось би просте запитання, але спробуйте знайти правильні слова, щоб пояснити дошкільнику, що причин такої поведінки може бути багато. У нашому випадку до припинення дружби призвела звичайна образа дівчаток на те, що під час традиційного у їхній групі вітання з днем народження словами «коровай, коровай, кого хочеш вибирай», хлопчик-іменинник обрав нашу доньку, а не котрусь з них. Тож, як кажуть, одна справа розказувати дитині про те, чому трава зелена, для чого світить сонце чи навіщо потрібні світлофори і зовсім інша – про людські стосунки.

На жаль, досить часто, ми сприймаємо дитячі переживання, драми та почуття, зокрема так зване перше дитсадівське кохання, як щось несправжнє і несерйозне. Мовляв, яке може бути кохання у дошкільняти? Відповідь очевидна – справжнє, світле, чисте і щире. Щоправда, насправді це – не зовсім кохання в його прямому розумінні, а радше симпатія та дружба, однак для дітей ці почуття так само важливі, як і для дорослих. І ставляться вони до них теж серйозно. Саме тому в жодному разі не можна сміятися, якщо син чи донька каже, що комусь симпатизує. Поставтеся до цього з розумінням, бо почнете висміювати – зруйнується місток довіри і у майбутньому дитина може не захотіти більше ділитися з вами сокровенним.

Сприймати дитячі почуття серйозно потрібно ще й тому, що, хоч як дивно це звучить, при бажанні ми можемо навчитися у наших синів та доньок багатьом корисним речам. Як от, наприклад, я згадав про те, що забув привітати дружину із Днем закоханих лише після того, як хлопчик, який дуже подобається донці подарував їй валентинку та шоколадку, чим приємно здивував і розчулив не лише мене, а й також усіх батьків, присутніх у той момент в дитячому садочку. Більше того, за словами нашої виховательки, стаж роботи якої сягає понад 20 років, вона не пригадує, щоб у такому ранньому віці хлопчики проявляли до дівчаток подібні знаки уваги. Тепер подарована листівка, займає почесне місце на книжковій полиці, де її можуть побачити усі наші гості, а я намагаюся завжди пам’ятати отриманий того дня урок.

Тож давайте уважніше придивлятися до того, як малі діти ставляться одне од одного. Адже у їхніх стосунках немає фальші, злоби чи ненависті. Це вже потім, підростаючи і дивлячись та копіюючи поведінку дорослих, насамперед своїх батьків та родичів, вони, нажаль, вчаться не лише хорошому. Саме тому нам потрібно повсякчас слідкувати за собою і робити усе для того, аби бути лише позитивним прикладом для своїх дітей, не забуваючи при цьому поважати усі їхні почуття.

Віктор Миронець.

Трішки весняного позитиву

Трішки весняного позитиву

Як гадаєте, що сталося б, якби птахи вміли говорити? Я от думаю, що тоді реклама у них була б такою:

ДОСТУПНЕ ЖИТЛО НА ПЕЧЕРСЬКУ

Увага! Приваблива весняна пропозиція від компанії «Птахбуд»!

Три чудові квартири, розташовані у самому серці столиці – на історичному Печерську, чекають на своїх нових власників. Завдяки індивідуальному плануванню, оригінальним дизайнерським рішенням та застосуванню високоякісних матеріалів компанія «Птахбуд», без перебільшення, започаткувала нову еру в проектуванні, оздоблені та будівництві комфортного та доступного житла. До речі, це не перший проект «Птахбуду». Минулою зимою компанія побудувала і здала в експлуатацію ряд об’єктів для мережі вегетаріанських ресторанів нового формату «Літечко». Як зауважують фахівці, неймовірна популярність цих закладів харчування, зокрема, була зумовлена оригінальним оздобленням та зручним розташуванням.

Тож поспішайте оселитися у затишних оселях, аби відчути усі принади комфортного життя! Для цього можете скористатися акційною пропозицією, яка передбачає вартість 1 кв. см – 0 гривень, а також розстрочку від забудовника під 0%.

P.S. Акція дійсна лише для шпаків, які обслуговуватимуться без черги. Заселення інших птахів відбуватиметься лише за наявності вільних і незатребуваних шпаками площ.

Ось така от історія…

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Аванс гідності

Аванс гідності

З-поміж численних людських чеснот особливе місце належить гідності, з якої, власне, і беруть початок благородство, честь, милосердя. Адже, погодьтеся, людина, яка має відчуття самоповаги, ніколи не принизиться до безчесних намірів чи аморальних вчинків.
Свого часу відомий мислитель Віссаріон Бєлінський говорив, що «один із найвищих принципів істинної моралі полягає в повазі до людської гідності в кожній людині, без розрізнення особи, передусім за те, що вона – людина, а потім уже за її особисті чесноти». Іншими словами, кожному з нас авансом дається право на гідність. І хоча не існує чітких та об’єктивних критеріїв визначення моменту втрати цього права, на жаль, багато хто таки умудряється це зробити. А тому нині все частіше зустрічаються люди, які забувають, що навіть у найважчих обставинах не можна переступати межу і втрачати контроль розуму над вчинками.

До речі, яскравим прикладом прояву гідності може слугувати постать київського князя Святослава, який практично все життя провів у військових походах. На долю князя випало чимало битв, однак він жодного разу не нападав зненацька, а завжди відправляв до ворога посланця з попередженням: «Іду на ви!». Тож поважаючи своїх противників, Святослав нехтував перевагою підступного нападу й завжди давав змогу підготуватися до оборони, чим здобув славу порядного і одного з найкращих полководців свого часу.

Цей історичний приклад доводить, що жити треба з гідністю, особливий прояв якої полягає у повазі до ближнього, що неодмінно повинна підкріплюватися конкретними вчинками. І не важливо, хто перед нами – друг чи запеклий ворог, їх однаково треба поважати. Тільки за такої умови поважатимуть і нас самих. Адже, як здавна кажуть в Україні, хто шанується сам, того й люди шанують.

Віктор Миронець.

Фото: студія JOY.