понедельник, 30 декабря 2013 г.

Скажемо буденності – ні!

Скажемо буденності – ні!

Хоч Новий рік, як і Різдво, традиційно вважають родинним святом, останнім часом стає дедалі популярнішою тенденція відзначати його за межами домівки – у гостях, закладах громадського харчування, «на природі», подорожуючи тощо. Варіантів святкування дуже багато, було б, як кажуть, лише бажання.
Відомий вислів стверджує, що як Новий рік зустрінеш, так його і проживеш. Тож протягом багатьох років переважна більшість час збиралася усією родиною за великим щедро заставленим святковими стравами столом, бажала одне одному добра та щастя, а як тільки годинникові стрілки зупинялися на цифрі 12, разом переступали новорічний поріг.
Звичайно, відзначати будь-які свята вдома у родинному колі – чудовий і добрий звичай, однак із часом раз у раз повторювані одні ті самі дії мають схильність ставати буденними. Зокрема вже давно з’явилися традиційні атрибути святкування Нового року: салат «Олів’є», «Оселедець під шубою», святковий перегляд по телевізору «Блакитного вогника» та фільму «Іронія долі…» (дехто за звичкою дивиться ще також «Віднесених вітром») й, звичайно ж, «Советское» шампанське. Крім того, 31 грудня жінкам під час рекламних пауз улюблених телепередач та фільмів потрібно встигати готувати святкові страви, а чоловікам – «повибивати» і почистити снігом усі килими, адже дуже важливо «весь бруд залишити в році, що минає».
З року в рік тисячі родин зустрічали (а дехто й досі продовжує це робити) Новий рік за однаковим сценарієм, тож не дивно, що у багатьох із нас з’явилося бажання шукати нові способи проведення свята, які відповідали б сучасним тенденціям і виходили за межі буденності. А головне – надовго запам’яталися.
Тож давайте скажемо буденності ні! Створюймо власні особливі та цікаві традиції святкування Нового року. Імпровізуймо, вигадуймо і будьмо оригінальними.

Віктор Миронець

Мода на статуси

Мода на статуси

У світі існує багато правил та норм поведінки. І хоч точно не відомо, коли виникли перші закони та положення, очевидним залишається той факт, що без них людство навряд чи проіснувало б так довго. Тож навчаючи дітей, часто користуємось фразою: "Так заведено".
Однак якщо державні закони, правила поведінки в громадських місцях, етикету чи дорожнього руху роблять наше життя впорядкованим, то так звані неписані норми іноді можуть навіть заважати. Щоправда, не всі, а лише ті, які безнадійно відірвані від реальності або були вигадані заради розваги і з незрозумілих причин стали поширеними у суспільстві.
На жаль, сьогодні, м'яко кажучи, недолугих умовностей стає дедалі більше. У свою чергу вони породжують нові тенденції, окремі з яких стають дуже популярними. Як от, наприклад, так звана мода на статуси, коли починаємо оцінювати одне одного не за рисами характеру, розумом чи ерудицією, а за дорогими речами. Звичайно, красиво жити, як стверджує відомий вислів, не заборониш, однак у всьому, навіть прагненні підвищити свій статус за допомогою недешевого одягу, телефону або автомобіля, має бути здоровий глузд. Іншими словами, не потрібно намагатися підстрибнути вище своєї голови.
Та хоч кожен із нас сам вирішує, як то кажуть, під яким соусом себе подавати, останнім часом найчастіше на вибір методів та способів самореалізації неабияк впливають модні тенденції. Як наслідок, щоб виглядати достойно в очах свого оточення, усе більше тих, хто не може собі дозволити витрачати чималі суми для створення іміджу заможної людини, вдаються до нині доступного майже всім способу добути гроші – життя у кредит. Причому дехто настільки цим захоплюється, що потім роками не може вибратися з боргової кабали.
Розповіді про те, скільки людей опинилося у складній ситуації через любов до витрачання взятих у борг грошей, сьогодні не дивина. Статистика свідчить, що майже половина працездатних українців оформлюють різного роду кредити. Мотиви багатьох із них можна зрозуміти. Але якщо хтось таким чином оплачує і справді необхідні речі, скажімо, житло, навчання, лікування, то дехто просто викидає гроші на вітер. Але ж чи варті брендові одяг та аксесуари того, щоб прагнути заволодіти ними за будь-яку ціну, часом навіть на шкоду здоров'ю, наприклад, відмовившись від повноцінного харчування заради чергової модної речі? Певно, що ні.
До речі, мода на статуси небезпечна ще й тим, що створює бар'єри між людьми, заважає повноцінному спілкуванню і часом навіть руйнує їхні долі. Тож як тут не згадати про наших дітей, які не сприймають нав'язливих умовностей та статусів і дуже легко знаходять спільну мову зі своїми однолітками. Їм неважливо, у що одягнені інші діти на дитячому майданчику. Головне – з ними цікаво й весело.
Ми ж, дорослі, будуємо навколо себе найрізноманітніші невидимі захисні конструкції, і дедалі більше розучуємося спілкуватися одне з одним на не пов'язані з роботою, кар'єрою чи модою теми, роблячи вигляд, що ми поважніші, ніж є насправді. Це нерозумно, бо в процесі створення "правильного", з погляду прихильників і законодавців моди на статуси, іміджу втрачаємо набагато більше, ніж здобуваємо. Зокрема не помічаємо справжніх барв та принад життя.
А раз так, то очевидно, що здатністю дітей правильно розуміти простоту та свободу навколишнього світу потрібно не лише захоплюватися, а й, зробивши відповідні висновки, брати її на озброєння. Іншими словами, як і наші сини та доньки, за будь-яких обставин намагатися залишатися собою.

Віктор МИРОНЕЦЬ

пятница, 27 декабря 2013 г.

Дух Різдва


Дух Різдва

«Христос народився, славімо Його!» – незабаром так ми вітатимемо своїх рідних, сусідів і знайомих. Кожен вкладає у ці слова своє бачення та розуміння тієї вікопомної події, що сталася понад дві тисячі років тому. Однак майже всі, часто навіть і переконані атеїсти, у ці дні відчувають присутність духу Різдва – особливої атмосфери радості, любові і родинного єднання. В Україні святкування Різдва з діда-прадіда починається на Святвечір, який ще називають Багатвечір, Щедра Кутя або Вілія. Проте різні назви ніяк не впливають на сприйняття головного змісту передріздвяної пори як провісника чогось неймовірного, таємничого, важливого і знакового.
Пригадую, як малим з трепетом і нетерпінням чекав Різдва ще й тому, що це чи не єдине свято в році, коли вся наша велика родина збиралася разом у бабусі в селі, і я міг знову побачити своїх численних родичів, а особливо чималу ватагу братів і сестер.
Різдво у нас завжди відбувалося майже за одним сценарієм. Дорослі під пильним наглядом бабусі Насті – унікального носія знань про українські традиції і берегині пам’яті нашого роду – готувалися до Святвечора, а ми хвостиками бігали за ними, наввипередки пропонуючи свою допомогу. Кожен хотів докласти бодай часточку своєї праці до створення святкової атмосфери і, оскільки незавершеної роботи перед Різдвом вистачало, наші руки завжди були при ділі.
Так у клопотах і останніх приготуваннях непомітно минав увесь день, а коли на землю опускалися сутінки, ми по черзі починали вибігати на вулицю, щоб часом не пропустити появи на небі Різдвяної зірки. І коли комусь вдавалося першому її помітити, радості не було меж. Захекавшись, вбігаючи до хати, щасливець одразу радісним голосом повідомляв про побачене диво, й уся родина сідала вечеряти.
Починали вечерю, звичайно, з куті, яку всі їли з одної миски. О, бабусина кутя! Це справді кулінарний шедевр. Жодного разу в житті я не їв смачнішої різдвяної каші. І нібито готує її вона так, як і всі, – варені пшеничні зерна, мак і мед, а смак все одно виходить особливий. Щоправда, останнім часом замість меду бабуся додає у страву цукор, але кутя від цього стала навіть смачнішою. Правду кажуть, що все геніальне – просте. А може, справа тут навіть не так у простоті, як у самому процесі приготування. Адже глава нашої родини завжди пильно спостерігає за «макогонщиком» (так ми жартома називаємо того, кому випадає честь терти у макітрі мак дерев’яним макогоном) і в разі необхідності вносить відповідні корективи та рекомендації. Ще років зо п’ять тому бабуся сама терла мак, однак нині руки уже не ті і доводиться довіряти цю роботу іншим. А от змішує уже готові інгредієнти навіть сьогодні тільки сама.
Після передріздвяної вечері, ми з бабусею йшли до церкви на Всенощне Богослужіння і сумлінно вистоювали до його завершення святковою Різдвяною Літургією. Стільки вражень і позитивних емоцій, напевно, не дає жодна інша служба у храмі, хіба що тільки на Пасху. Все, що здається важливим і повсякчас тривожить душу та розум кудись зникає, і ти починаєш почуватися по-справжньому щасливим та спокійним.
Кожен із нас уявляє дух Різдва по-своєму, навіть не задумуючись над тим, що насправді його не можна побачити чи спробувати на дотик. Його можна лише відчути під час спільного родинного приготування до Святвечора та дарування рідним і близьким людям подарунків, найкращі і найголовніші з яких – наша любов, щирість, довіра і розуміння. Адже дух Різдва – це насамперед дух родини, а уже потім ознака Різдвяного дива.

Обережно, акція!

Обережно, акція!

Не секрет, що кожен з нас має не лише заповітну мрію, а й також багато невеликих супутніх бажань, здійснення яких, як нам здається, може зробити життя кращим чи принаймні трохи яскравішим. Однак чомусь не завжди, нарешті отримуючи бажане, відчуваємо радість та задоволення. Хтозна, можливо, просто часом буваємо дещо легковажними або беремо події занадто близько до серця?
Нещодавно в одній великій мережі столичних супермаркетів проводили акцію – за певну суму витрачених коштів покупці отримували відповідну кількість спеціальних наклейок, які давали право на значну знижку під час покупки дорожніх валіз та рюкзаків відомої швейцарської фірми. Погодьтеся, можливість купити дорогу річ за півціни, занадто приваблива, щоб встояти перед спокусою взяти участь в акції. І байдуже, що в підсумку, по суті, ніякої знижки не було, адже для отримання права на неї все одно довелося витратити чималу суму коштів на інші покупки, гра менеджерів на людському почутті любові до всього легкодоступного виявилась напрочуд вдалою. У результаті бажаючих скористатися "вигідною" пропозицією було багато.
На перший погляд, усе й справді виглядало чесно та порядно, бо ми й так майже кожного дня купуємо в магазинах продукти і все одно витрачаємо гроші, тож акційні наклейки видавалися додатковим бонусом. Разом з тим варто зауважити, що в магазини завезли обмежену кількість акційного товару, який танув просто на очах. Саме тому, щоб встигнути купити вподобану річ, потрібно було поспішати і для отримання додаткових наклейок часто робити зовсім не потрібні покупки.
Я збирав їх майже тиждень. Як наслідок, у доньки несподівано для неї з'явилося три нових ляльки, на кухні незаплановано поповнились запаси круп, олії, солі, прального порошку та різних дрібниць на кшталт магнітів на холодильник чи третьої цукорниці.
Отже, збирання наклейок успішно завершилось і, взявши необхідну суму грошей, я вирушив у супермаркет за вподобаним рюкзаком. На жаль, там чекало розчарування – товар закінчився. Зауважте, це сталося усього через сім днів після початку акції. І хоч продавець-консультант запевнив, що найближчим часом рюкзаки ще підвезуть, в душі з'явився гіркий осад розчарування, розвіяти який не допомогло навіть усвідомлення, що нічого незвичайного не відбулося. Адже, як говорить народна мудрість, хто раніше прокинувся, того й штани.
Чергова нагода стати власником нового рюкзака трапилася лише через два тижні. Однак відчуття задоволення від того, що нарешті вдалося здійснити задумане, затьмарив згаяний проведений в очікувані час. Уже наступного дня вирушив на роботу з обновкою за плечима, і уявіть моє здивування, коли по дорозі до метро на спинах перехожих помітив чимало точнісінько таких, як у мене, рюкзаків.
Звичайно, й раніше підозрював, що завдяки акціям на вулицях міста з'являться однакові речі, але що їх буде так багато, навіть не уявляв. Та останньою краплею у переповненій чаші мого розчарування стало те, що троє колег теж брали участь в акції. Тож, як наслідок, я знову почав користуватися старим рюкзаком, а новий заховав у шафі до кращих часів.
Подібні історії, коли результат очікувань, м'яко кажучи, виявляється не таким, як хотілося б, напевно, траплялися з кожним. Так само, як і кожен із нас хоча б раз обпікався на різного роду акційних пропозиціях. І справа тут не тільки в нечесності та підступності деяких організаторів різного роду рекламних кампаній, а й у нас самих. А точніше, в довірливості і любові до так званого "все й одразу", причому без особливих затрат і зусиль з нашого боку. До того ж ми часто не помічаємо підказок і застережень. Наприклад, у моєму випадку швидке закінчення акційного товару красномовно свідчило, що куплений рюкзак не буде унікальним і особливим, бо власниками подібних речей уже стало багато людей.
І ще – незважаючи на затертість, вислів про те, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, ніколи не втратить актуальності. Тому, щоб не платити за "безкоштовне" занадто високу ціну, перед тим як взяти участь у будь-якій акції, обов'язково зверніть увагу на, здавалося б, неістотні і дріб'язкові моменти, а особливо на умови, які зазвичай організатори пишуть дрібним шрифтом.

Віктор Миронець

Мистецтво хвалити

Мистецтво хвалити

"Морозець, Морозець, не щипай нам щічки..." – з ентузіазмом починає розповідати малюк біля новорічної ялинки знайомий усім з дитинства віршик, і коли закінчує, заслужено отримує подарунок від Діда Мороза і наше радісне: "Молодець!" На його обличчі одразу розквітає яскрава усмішка, а ми, в замилуванні спостерігаючи за цим дійством, ніяк не можемо натішитися, бо, здавалося б, лише недавно почав говорити, а сьогодні вже розповів свій перший новорічний вірш.
Безперечно, ніщо не радує так батьків, як успіхи дітей. У такі моменти хочеться безупинно хвалити їх, ніжно цілувати і якнайміцніше пригортати. Однак, виявляється, хоч похвала, без сумніву, важливий елемент виховання, вона все ж може бути як корисною, так і шкідливою. Недарма ж уміння хвалити часто називають мистецтвом, досконало оволодівши яким, можна розраховувати на користь і позитивний результат. А ще порівнюють із ліками, оскільки застосовувати її слід так само точно, грамотно розраховуючи дозування і час прийому.
Насправді навчитися правильно хвалити нескладно. Просто потрібно запам'ятати кілька важливих моментів, головний з яких полягає в тому, що похвала повинна бути лише щирою і стимулювати дитину до подальшого розвитку. Тож, очевидно, найпростіше і найчастіше вживане слово "молодець!" не завжди відповідає обставинам, оскільки не може передати всю повноту нашого задоволення дітьми. Крім того, перед тим як похвалити сина чи доньку, потрібно подумати, за що.
Найкраще, зауважують психологи і педагоги, хвалити не конкретно дитину, а її досягнення. Наприклад, казати не "Молодець, ти справжній художник", а "Який гарний малюнок", "Твоя кімната така чиста, що сяє" чи "Заспівай свою пісню ще раз, мені вона так подобається". До речі, вроджені здібності дитини хвалити потрібно також з обережністю, адже, як відомо, навіть найвидатніший талант без щоденної праці і вдосконалення не принесе бажаного успіху. А раз так, то і похвала тільки за здібності до чогось нічого корисного не дасть для розвитку дитини. Більше того, якщо вона змалку постійно чутиме про свою унікальність, то може звикнути до цього, сприймати як належне і стати егоїстом.
Щоб цього не сталося, також намагайтеся уникати так званої порівняльної похвали, коли досягнення однієї дитини порівнюють із невдачами іншої. Натомість, позитивно оцінюючи її спроби і прагнення у чомусь догнати або випередити однолітків, не забувайте пояснювати, що таланти у всіх дітей різні: одні мають здібності до математики, а інші – до музики чи малювання.
Звичайно, доброзичливі і схвальні слова роблять дітей емоційно міцнішими і впевненішими у собі. Саме тому їх не потрібно цуратися, щоправда, з невеликим застереженням: похвала – дуже тонкий механізм у системі виховання і буває корисною лише тоді, коли сказана правильно і рівноцінна заслузі.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Життя продовжується

Життя продовжується

Кілька днів тому минув рік відтоді як обіцяний, а правильніше сказати, розрекламований кінець світу, на щастя, не відбувся. Більше того, для тих, хто не піддався панічним настроям і не "накручував" себе зайвими переживаннями, 21 грудня 2012 року нічим не відрізнялося від інших робочих буднів. І не так уже й важливо, хто насправді помилився – майя, котрі щось не додумали у своєму календарі, чи вчені, які неправильно їх зрозуміли. Головне – життя продовжується.
Разом із тим потрібно визнати, що в серцях навіть найзаповзятіших оптимістів та прагматичних скептиків в ті бентежні дні зародилися певні, хай навіть несміливі, сумніви. Хтозна, як воно ще могло бути, відомо ж бо, що диму без вогню немає. А раз так, і нам пощастило пережити "фатальний" день, то як мінімум мусимо переосмислити свої погляди на життя, а максимум – не на словах, а на ділі змінитися у кращий бік. Доля подарувала нам шанс це зробити і, як кажуть, гріх ним не скористатися.
Починати, звичайно, кожен мусить із себе, бо хоч кого б ми звинувачували у своїх бідах, насправді те, як складеться наша доля, залежить тільки від нас і нашої наполегливості, цілеспрямованості, працьовитості, ставлення до себе, інших людей і загалом усього світу. Адже це не хтось сторонній засмічує під'їзди наших будинків, ламає ліфти, перетворює лісопосадки і урочища у стихійні звалища побутових та будівельних відходів, залишає гори сміття на берегах річок, у парках та скверах після так званого відпочинку "на природі". Це робимо ми самі. Тож чи справедливо нарікати на двірників, які не встигли прибрати, забуваючи при цьому про тих, хто насмітив, тобто самих себе. Так само і з невдачами – звинувачувати потрібно власну лінь, а не того, у кого справи йдуть краще. Недарма ж кажуть, що вихід можна знайти з будь-якої ситуації. Було б лише бажання.
До речі, існує думка, що коли людину оточує чисте навколишнє середовище, то навіть її думки та помисли стають чистішими. А якщо немає поганих думок – немає і поганих вчинків. Звідси і проста формула щастя, для досягнення якого потрібно позбутися всього-на-всього трьох шкідливих почуттів – жадібності, заздрості та ліні. Саме вони заважають сконцентруватися, відволікають нас від набагато важливіших справ і не дають повною мірою насолоджуватися життям.
Ну і, звичайно, не завадить проводити якомога більше часу зі своїми рідними і близькими, оскільки маючи надійний тил, можна сміливо крокувати вперед до успіху і нових перемог, які однак можливі, лише коли знайдемо у собі мужність змінитися на краще.

Віктор Миронець

четверг, 26 декабря 2013 г.

Найкраща інвестиція

Найкраща інвестиція

Якщо запитати про те, куди у наш час краще і вигідніше вкладати гроші, напевно, більшість скаже, що у нерухомість або цінні метали. І лише по-справжньому щасливі люди найкращою інвестицією назвуть враження, яскраві спогади і відчуття.Тож годі ламати собі голову над тим, що подарувати на новорічно-різдвяні свята близьким людям, штурмувати у пошуках подарунків магазини, ринки чи торговельні центри. Бо якщо й справді не можете обрати подарунок, презентуйте їм хороші враження. Адже вони ніби фотографії, на яких зупиняються найкращі миті нашого життя. І хоч ці фото ми не роздивляємося кожного дня, однак завжди пам'ятаємо про них. У моменти, коли серце починає поколювати голка ностальгії, дістаємо фотоальбоми і, дивлячись на старі фото, згадуємо події минувших днів та людей, які колись подарували нам єдину незалежну від плину часу річ - хороші і позитивні враження про зустріч з ними.Звичайно, не кожен з нас може дозволити порадувати себе і близьких людей захоплюючою мандрівкою, походом в ресторан або на концерт якогось відомого співака, зате зліпити сніговита, пограти в сніжки, покататися на санках - простіше простого. І байдуже, що вам за 30, 40 чи й навіть 50 років. Забудьте на якийсь час про свій вік, станьте знову дітьми і спробуйте зустріти цьогорічний Новий рік інакше. Бучні застілля з обов'язковою присутністю на святковому столі салату олів’є та перегляд уже в котрий раз "Іронії долі...", звичайно, хороше, але, погодьтеся, трохи нуднувате заняття. Краще витратити час на більш цікаві справи, наприклад, після бою курантів влаштувати театралізоване дійство чи організувати невеличкий пікнік на свіжому повітрі. Зрештою обмежень для польоту фантазії людей, які захочуть надовго запам'ятати новорічне свято, немає.Разом з тим, не варто чекати цілий рік, щоб поповнити свій багаж вражень. Це можна робити кожного дня завдяки зустрічам з неординарними людьми, новими книгами, мелодіями та цікавими справами. Головне - мати бажання, бо, як відомо, знаходить лише той, хто шукає.А ще - не гоже сидіти на одному місці. Навколо нас завжди відбувається багато цікавого, корисного і захопливого. Та й наше життя надто швидкоплинне, щоб марнувати час на дивані перед телевізором.

Віктор Миронець

среда, 25 декабря 2013 г.

Життєвий урок

Життєвий урок


Відоме прислів’я стверджує, що дитячими вустами говорить істина. Адже наші сини та доньки завжди чесні і говорять те, що думають. А ще – вони вміють по-справжньому любити. Їхня любов безумовна і щира. За неї вони нічого навзаєм не вимагають, хіба що теж трішки любові.
На минулих вихідних ми усією сім’єю їздили у «Парк Київська Русь» на відкриття Головної резиденції Діда Мороза. Святкове дійство, екскурсія Новим древнім Києвом, князівські дружинники та казкові персонажі, бездоганно втілені в життя акторами… Час ніби зупинився і реальність геть зовсім не відчувалася. Ми й справді потрапили у справжню зимову казку і чудово відпочили. Та найголовніше - саме там, в «Парку Київська Русь», моя, без одного місяця п’ятирічна донька Ангеліна дала мені простий, але, водночас, такий глибокий за змістом урок, що усі мудреці і філософи дружно відпочивають гуртом десь на стороні за степовими байраками.
А почалося усе з того, що відвідавши щойно відкриту резиденцію Діда Мороза, поговоривши і сфотографувавшись з ним та святим Миколаєм, ми поспішили долучитися до забав та святкувань. Але не встигли ми відійти від воріт резиденції, як донька згадала, що не віддала чарівному дідусеві лист із своїм побажанням. Я швидко знайшов у своєму рюкзаку ручку та записник, а дружина приготувалась під диктовку доньки записувати її побажання. І тут Ангеліна нас не просто здивувала, а до щему у серці і сліз на очах вразила, бо попросила не іграшку чи солодощів, а щоб «її бабуся Оля більше ніколи-ніколи не хворіла».
Ось так, щиро вірячи в те, що того дня Дід Мороз і святий Миколай точно здійснять будь-яке її бажання, вона й словом не обмовилася про себе, а згадала про бабусю, яка нещодавно змогла перемогти страшну хворобу. Бабусю, яка ні на мить не відходила від її ліжечка, коли Ангеліна, будучи ще зовсім маленькою лежала в дитячому реанімаційному відділенні. Бабусю, яка її обожнює, і яку вона теж безмежно любить.
Після цього доньчиного вчинку, почав дивитися на свою маленьку принцесу іншими очима. В одну мить вона стала дорослою і мудрою, хоч, при цьому, залишилася дитиною. А ще – я зрозумів, що справжня любов – це коли любиш когось більше, ніж себе.

Віктор Миронець

Колядка дзвонів

Колядка дзвонів

Ця чарівна мелодія уже багато десятиліть – не просто важлива складова світової культури, а й без перебільшення своєрідний різдвяний гімн. У Сполучених Штатах Америки її називають "Колядка дзвонів", в Англії – "Новорічна серенада", в Латинській Америці – "Пісня великого чару" та "Пісня бурхливого моря", в Канаді – "Нововідкритий Сфінкс". Увесь музичний світ визнав її найкращою піснею ХХ століття, що, звичайно, не може не викликати у наших серцях трепету і гордості, адже це стосується нашого "Щедрика" – знаменитої української щедрівки, неперевершену обробку якої здійснив видатний композитор Микола Леонтович.
Нині лише у США, не кажучи вже про інші країни, існує понад сто переспівів та інструментальних варіацій на тему "Щедрика", а сама щедрівка була записана стільки разів, що більшості знаменитих музичних творів, які справедливо вважаються світовими шедеврами, навіть і "не снилося". До речі, якби Леонтович свого часу заявив авторські права на "Щедрика", то став би багатієм ще за життя, а його діти – взагалі мільярдерами. На жаль, композитор не мав можливості це зробити і, коли аранжував майбутній шедевр, був бідний, як церковна миша.
Попри те, що "Щедрик", здавалося б, надзвичайно проста дитяча щедрівка, на думку музикознавців, насправді це – майстерне й органічне поєднання професійної та народної музики. Щоб досягти особливої гармонійної насиченості та напруженості звучання, Леонтович працював над твором майже 20 років і зробив п'ять його редакцій. Першу ще у 1901 році, а останню (яка й стала згодом відомою) – у 1919-му.
Уперше "Щедрик" був виконаний студентським хором Київського університету у 1916 році, а за океан потрапив через 5 років, коли на сцені знаменитого "Карнегі-Хол" у Нью-Йорку його виконав Український національний хор Олександра Кошиця. Щедрівка так сподобалась слухачам, що згодом американець українського походження Пітер Вільховський написав англійську версію слів "Щедрика" і українська мелодія з того часу стала знаною під назвою "Carols of the Bells", тобто колядка дзвонів.
Однак на Заході, особливо в США, "Щедрик" можна почути не лише у різдвяні дні. Його мелодія звучить у багатьох відомих художніх фільмах, телесеріалах, телепередачах і рекламі. Крім того, вона лунає у переливах знаменитих фонтанів у Лас-Вегасі і супроводжувала до закриття НАСА програми польотів "Шатлів" запуск у космос кожного космічного човника.
Часто "Щедрик" називають маленьким українським дивом, що полонило всі континенти. Сьогодні цю щедрівку виконують усі хорові капели Америки, співають в Європі, навіть Азії. Словом, скрізь, де святкують Різдво. У цей час вона звучить у церквах, магазинах і просто на вулиці, долинає з екранів телевізорів і радіоприймачів, хвилюючи людські серця й створюючи особливу атмосферу передчуття різдвяного зачарування.
Більше того, мільйони людей у всьому світі навіть не уявляють Різдво без цієї щедрівки, бо для них вона уже давно стала невід'ємною частиною святкового дійства.

Віктор Миронець

понедельник, 23 декабря 2013 г.

Новорічне свято у Древньому Києві

Хоч святого Миколая та Діда Мороза вважають найголовнішими новорічними персонажами, вони лише зрідка зустрічаються на святкових дійствах. Однак білобороді дідусі, на щастя для дітей, вряди-годи все ж таки їздять одне до одного в гості. Зокрема нещодавно Святий Миколай відвідав урочистості з нагоди відкриття в «Парку Київська Русь» головної резиденції свого колеги Діда Мороза.
Як і тисячоліття тому, новорічні святкування в Древньому Києві розпочалися з вітального слова князя, який запросив гостей міста до активної участі у розвагах. А їх того дня й справді не бракувало: катання на породистих конях, цікаві театралізовані постановки, захоплюючі виступи кінно-трюкового театру «Парку Київська Русь», народні ігри та забави. Словом, навіть найвибагливішому відвідувачу парку було чим себе зайняти.
Після церемонії відкриття княгиня Зима урочисто передала Діду Морозу ключ від його резиденції, в якій він за традицією оселився на зимові свята, щоб вести прийом гостей. Тож усі бажаючі могли поговорити з ним та святим Миколаєм, сфотографуватися, а головне – віддати свій лист із побажаннями. Як запевнив Дід Мороз, всі вони обов’язково здійсняться. А щоб, чекаючи на прийом до дідусів-чарівників, діти й дорослі не нудьгували, на подвір’ї резиденції їх розважали казкові персонажі. За дотриманням черги пильнували секретарі Діда Мороза, а вхід до резиденції охороняли князівські дружинники.
Завершились урочистості вогняним шоу та святковим феєрверком, який освітив вечірнє небо над Древнім Києвом спалахами тисяч яскравих зірок.

Віктор Миронець

пятница, 20 декабря 2013 г.

Слова у подарунок

Слова у подарунок

Напевно, кожна родина має і зберігає свою колекцію вітальних листівок із напіввицвілими словами побажань, написаними, може, ще чорнильною або кульковою ручкою, фломастером чи звичайним олівцем. Час від часу ми перебираємо ці кольорові клаптики паперу, і з глибин нашої пам'яті виринають спогади про знакові події, дорогих серцю людей, давно минулий час юності та дитинства. А після перегляду обережно збираємо цей скарб і кладемо його на місце до наступного разу.
Важко однозначно сказати, хто й кому надіслав першу листівку. Не тому, що це було так давно і не збереглося даних, просто різні джерела називають різних людей. Зрештою, це не так уже й важливо. Головне – сам факт існування листівок, дарування на свята яких й досі не втрачає популярності, особливо у переддень Нового року та Різдва.
На жаль, сьогодні ми не надто обтяжуємо себе вигадуванням ексклюзивних привітань і все частіше обмежуємося листівками з уже надрукованими вітальними словами чи використовуємо тексти взяті на спеціалізованих інтернет-сайтах. Потім самі себе заспокоюємо і виправдовуємо, мовляв, нині час дуже цінний, щоб витрачати його на цю банальну листівково-епістолярну творчість, краще зробити щось корисніше і важливіше. При цьому забуваємо, що подарувавши комусь часточку радості, тепла, любові й уваги, робимо не просто важливу справу, а й, можливо, життєво необхідну.
Безумовно, приємно отримувати будь-які привітання. Бо, як кажуть, головне не подарунок, а увага. Однак лише листівка з написаним від руки, хай навіть не надто поетичним і витонченим, зате щирим привітанням може торкнутися найтонших струн душі і залишити приємний спогад. Зрештою, саме такі листівки найчастіше й стають сімейними реліквіями і навіть через багато років приносять радість тим, кому їх подарували.
До речі, багато людей переконані, що новорічні та різдвяні листівки потрібно підписувати лише чорнильною ручкою і винятково тоді, коли свято вже настає, наповнюючи повітря навколо нас майже фізичним відчуттям новорічного або різдвяного дива. Адже у цей час ми, як ніколи, перебуваємо під владою позитивних і світлих почуттів, які, у свою чергу, передаються із нашими привітаннями.
І байдуже, що така листівка дійде до адресата трохи із запізненням, бо той заряд позитиву, який вона несе, годі й оцінити. Його вистачить на весь наступний рік.

Віктор МИРОНЕЦЬ

четверг, 19 декабря 2013 г.

Магія нової речі

Магія нової речі

Так уже повелося, що чоловікам, хоч би як їм того хотілося, не дано до кінця зрозуміти логіку багатьох жіночих вчинків, зрештою, як і жінкам – повністю збагнути поведінку чоловіків. Тож не дивно, що в нашій свідомості існують певні уявлення про звички протилежних статей. Приміром, що лише чоловіки можуть отримувати задоволення від риболовлі та панькання зі своїм автомобілем, а жінки – від годинних телефонних розмов із подругами та нескінченних вояжів по магазинах, які останнім часом стали називати новим модним словом "шопінг".
Для багатьох чоловіків блукання за своєю другою половинкою по численних закладах торгівлі часто перетворюється на справжнє випробування психічної стійкості, найлегше у якому, хоч як парадоксально, саме важкі пакунки з "тисячею і однією" річчю. Водночас, на превелике здивування чоловіків, для жінок цей процес має дуже важливе значення, оскільки є своєрідним способом боротьби з депресіями та поганим настроєм.
І справді, якщо уважно поспостерігати за жінкою у магазині, то можна помітити, як спалахують іскорки в її очах, коли вона вподобає собі якусь річ. А про поліпшення настрою представниць прекрасної статі від вдалої покупки годі й говорити, це просто потрібно бачити. Одразу звідкілясь беруться нові сили (ніби й не пройшло півдня у походах по магазинах), нові ідеї і головне – стрімко піднімається рівень самооцінки. Вони сяють від радості, задоволення і щастя. А раз так, то, можливо, чоловікам час від часу і варто трохи потерпіти й одну-дві години не бубніти, а хоча б мовчки супроводжувати їх у цьому важливому для них рандеву.
Зрештою, перед тим як нарікати на дружину, яка в черговий раз вмовляє вас "пройтися з нею по магазинах", подумайте над тим, що, можливо, звичка жінок щось купувати, як на погляд чоловіків, не дуже-то й потрібні речі, закладена у них на підсвідомому рівні. Іншими словами, це ніби спеціальна генетична програма відповідальності за сім'ю, коли жінки прагнуть мати в домі якомога більше речей "про запас", "на виріст" та "про всяк випадок".
Крім того, давайте чесно визнаємо – серед чоловіків також вистачає любителів магазинних походів, що дає підстави говорити про існування таких двох важливих понять, як суто жіночий і винятково чоловічий шопінг, які відрізняються одне від одного своєю психологією та ритуалами. Зокрема жінки, як правило, користуються досить простою схемою: "Взяла гроші, прийшла в магазин, побачила річ, закохалася в неї, купила і спокійно пішла додому". Чоловіки ж у подібній ситуації дотримуються зовсім іншої концепції: "Прийшов, походив навколо вітрини з потрібною річчю, розпитав консультантів чи продавців, помацав і пішов; провів таку саму процедуру в інших магазинах, проаналізував отриману інформацію, обрав найоптимальніший варіант і, нарешті, купив".
Можна довго сперечатися і наводити безліч доводів "за" чи "проти" того, який із цих двох підходів до купівлі кращий, однак очевидно, що, попри відмінність між чоловіками і жінками, не такі ми уже й різні. Всі ми в першу чергу люди і, як стверджує відомий вислів, ніщо людське нам не чуже. Тож не дивно, що деякі чоловіки вишивають та куховарять не гірше, а то й краще за жінок. Так само серед жінок можна зустріти професійних механіків та альпіністів.
Що ж до власне шопінгу, то, напевно, не такий він страшний, як звикли думати більшість чоловіків. Адже кожен із нас (хтось, звісно, частіше, а хтось рідше) випробовує на собі магічну силу нової речі, коли, одягнувши обнову, починаємо відчуватися трохи інакше – впевненіше, привабливіше, краще.
Нова річ завжди дарує свою порцію радості та позитиву. Саме тому психологи радять час від часу робити нові зачіски, оновлювати гардероб чи змінювати інтер'єр свого помешкання. Щоправда, із застереженням – усе має бути в міру.

Віктор Миронець

среда, 18 декабря 2013 г.

Найкраща роль

Мабуть, немає тих, хто не чув вислів, що світ – театр, а люди в ньому – актори. І Шекспір правий. По-перше, від того, наскільки вміємо входити в образ і грати ту чи іншу роль, значною мірою залежить успіх у житті. А по-друге, ми кожного дня користуємося цілим арсеналом невидимих масок, які одягаємо на обличчя залежно від ситуації.
Однак якщо у театрі роль актору пропонує режисер, то в житті кожен вибирає її сам. При цьому вибір ролей і відповідно масок просто вражає: "мудрець", "веселун", "добряк", "щасливчик", "душа компанії", "всезнаючий порадник", "скептик", "оптиміст"... Це лише незначна частина образів, якими користуємося у кожній конкретній ситуації, щоб проявити чи, навпаки, приховати свої почуття.
Основу цих масок складає не лише вираз обличчя, а й одяг, поведінка, інтонація голосу, слова і жести. А оскільки саме вони можуть видати нашу справжню сутність, доводиться суворо контролювати кожен свій крок. Це, звісно, вимагає великого напруження, бо ніщо не лякає так, як ймовірність можливого викриття обману. Однак навіть ця обставина не зупиняє нас, і ми продовжуємо грати роль, не жаліючи свого емоційного здоров'я.
Почасти цьому сприяє популярна останнім часом думка, що проявляти свої почуття не варто. Тож замість того щоб бути щирими, доводиться вести подвійну гру. Щоправда, маски з нас спадають, коли опиняємося в якійсь незвичній, несподіваній ситуації, або стомлюємося так, що забуваємо контролювати міміку. Але втома минає, і ми знову занурюємося у створений для себе образ. Тим часом спливають дні, місяці, роки... Нам дедалі важче змінити роль і зняти маску, бо вже не ми, а вона контролює нас. Саме тому дуже важливо не пропустити момент, коли вийти з чужого для нас образу ще не пізно. Але при цьому не поспішаймо одягати нову маску, бо лише залишаючись собою, можемо сподіватися на розуміння і повагу інших людей.
Не секрет, що кожен театральний актор мріє про свою найкращу роль. Хтось хоче зіграти Гамлета, а хтось – Короля Ліра. Для нас же найкраща роль – це насамперед бути щирими і справжніми. А не такими, як нав'язують обставини.

Віктор Миронець

Щасливе "сьогодні"

Щасливе "сьогодні"

Мріяти, як то кажуть, не шкідливо. От і мріємо, сподіваючись після здійснення своїх бажань здобути те, що просто і лаконічно називають людським щастям. Та чи про те ми мріємо, і чи думаючи про майбутнє, не забуваємо про сьогодення?
У світі, напевно, не існує жодної людини, яка б не хотіла бути щасливою. Ще б пак, адже, за тлумачним словником української мови, "щастя – це стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості". Словом, якраз те, чого прагне кожна людина. Та одного прагнення, звичайно, замало, потрібно ще й діяти. І саме на цьому етапі ми найчастіше робимо помилки, неправильно розставляючи пріоритети і добровільно відстрочуючи час, коли можна й справді почати насолоджуватися життям.
Згадаймо для прикладу тих людей старшого покоління, які постійно в усьому обмежували себе, щоб зекономлені кошти відкласти на майбутнє. Роками люди різних професій і статків клали зароблені важкою працею гроші "на книжку", вірячи, що зможуть ними за нагоди скористатися. Час, звичайно, настав, та, на жаль, багатьом так і не судилося отримати зароблене. Всі ж бо ще добре пам'ятають, що сталося на початку 90-х років минулого століття і чому мільйони людей майже миттєво залишилися ні з чим.
Тепер уже занадто пізно щось виправляти. Однак чи стануть події тих часів уроком для нових поколінь, залежить від нас самих і висновків, які ми зробимо. І щоб, як мовиться, не наламати дров, насамперед потрібно враховувати важливий момент – те, що сталося із заощадженнями громадян колишнього Радянського Союзу, має не лякати, а застерігати. Відкладати певні кошти ніколи не завадить (краще їх заощадити, ніж бездумно витратити), але робити це потрібно без надмірного фанатизму, і тоді, коли це не потребуватиме від вас занадто великих і болісних обмежень. Тобто, думаючи про майбутнє, не забувайте про сьогодення.
Завтра настане завтра, і ніхто не знає, що готує нам день прийдешній. Сьогодні ж потрібно робити все, щоб насолодитися життям, бо наша віра у краще майбуття не матиме жодного сенсу, якщо не зможемо забезпечити собі щасливе теперішнє. Іншими словами, щоб мати чудове та забезпечене майбутнє, треба, попри всі труднощі, жити достойно і як повноцінна людина – у радості і гармонії.
Звичайно, життя медом не назвеш, але навіть у темряві, якщо цього хотіти і уважно шукати, можна знайти світло. Тому не сумуйте за тим, чого у вас немає, а насолоджуйтесь тим, що є.

Віктор Миронець

вторник, 17 декабря 2013 г.

Корисні мультфільми

Той, хто придумав мультфільми, зробив нам, батькам, водночас дві послуги. Хорошу, бо іноді лише завдяки їх перегляду можна заспокоїти вередливе чадо, і погану, оскільки тривалий перегляд телепередач може зашкодити дитячому здоров'ю.
Щоб цього не сталося, лікарі-офтальмологи, ортопеди, педіатри і психологи наголошують на тому, що час, проведений біля телевізора у ранньому віці, повинен суворо контролюватися і дозуватися батьками. Цілком підтримую ці рекомендації, однак, погодьтеся, на практиці не завжди вдається їх дотримуватися. Тож так сталося, що наша донька в три роки теж серйозно "підсіла" на мультфільми. Що ми з дружиною тільки не робили, аби зменшити цю залежність, однак нічого не допомагало. І коли вже здавалося, що без сторонньої допомоги нам не впоратися зі складною ситуацією, більш досвідчені знайомі порадили з допомогою навчальних і пізнавальних мультфільмів спробувати перетворити сидіння перед блакитним екраном на навчання.
Втілити у життя задумане було досить легко, адже, виявляється, сьогодні існує чимало створених з освітньою метою мультиплікаційних фільмів, герої яких у доступній маленьким дітям ігровій манері навчають їх рахувати і читати, розрізняти форми і кольори, допомагають вчити іноземні мови і пізнавати навколишній світ. До речі, серед багатьох подібних мультфільмів особливо вирізняється відомий український мультсеріал "Уроки тітоньки Сови".
Як наслідок, через невеликий проміжок часу донька практично сама навчилася рахувати до десяти і запам'ятала багато слів з англійської мови, причому чітко усвідомлюючи значення більшості з них. А щоб у неї розвивалось так зване відчуття іноземної мови, час від часу вмикаємо їй не дубльовані англомовні мультфільми.
Звичайно, нехтувати рекомендаціями фахівців і дозволяти дітям надто довго дивитися телевізор не можна, однак якщо з тих чи інших причин дитина вже змалку познайомилася з мультгероями, то спробуйте скористатися нашим досвідом і зробити приємну для неї справу ще й корисною.

Віктор Миронець

Назад, у минуле

Назад, у минуле

Якщо вас запитають, чи можна подорожувати у часі, що ви відповісте? Звичайно ні. І будете не праві, бо насправді таку подорож може здійснити кожен. Щоправда, лише у минуле. Для цього не потрібно мати машину часу чи будь-який інший фантастичний прилад. Достатньо, щоб у нашому житті були не байдужі нам люди, з якими знову і знову хочеться зустрітися, події, які приємно згадувати, місця, в яких хочеться частіше бувати.
Погодьтеся, хоч би як ми намагалися будувати своє життя, воно все одно, незалежно від наших бажань і дій, відповідає певним шаблонам, на які, наче на кістяк, нанизуються індивідуальні особливості долі кожного з нас. І якщо уважно озирнемося навколо, то помітимо, що життя більшості людей, як правило, будується за однаковою схемою: дитячий садок школа технікум, коледж, університет робота вихід на пенсію старість. Паралельно існує ще одна дуже важлива схема: діти внуки правнуки і, якщо пощастить дожити, то й праправнуки.
На кожному етапі життєвого шляху з нами відбуваються різні події, які згідно із законами буття неодмінно із теперішнього переходять у категорію минулого. Цей процес такий природний, що спочатку ми навіть не надаємо йому якогось особливого значення. Але чим далі час віддаляє від конкретної приємної події, тим дорожчою вона стає для нас, а бажання пережити її знову сильнішим.
Розумні люди назвали такі душевні пориви ностальгією, тобто прагненням хоч ненадовго знову повернутися у минуле. І чим більш динамічними та насиченими подіями були прожиті роки, тим більше шансів таку подорож у часі здійснити. Зокрема зустрічі шкільних і університетських випускників, колишніх колег та друзів, які давно не бачилися, дають можливість поринути у вир минулих подій, оновити у пам'яті окремі, часто вже призабуті, епізоди, згадати тих, хто вплинув на нашу подальшу долю і вибір життєвого шляху.
На жаль, у силу різних обставин не завжди вдається на ці зустрічі прийти. Тоді ностальгія особливо стискає серце, а усвідомлення того, що ніхто не знає, скільки йому відведено часу під сонцем і чи буде ще можливість знову побачити тих людей, доля яких колись переплелася із власною, робить душевні переживання ще сильнішими. Хоча існує думка, що коли часто озиратися в минуле, то у сьогоденні будемо більше спотикатися і робити помилок, бо житимемо на межі двох реальностей. Однак бути такими категоричними не варто.
Жити минулим і час від часу його згадувати зовсім різні речі. І справді, зациклюватися на прожитому і не сприймати теперішнього небезпечно. Але разом з тим є і другий бік медалі природний порив людини іноді повертатися до витоків свого життя і втамовувати спрагу ностальгії. Крім того, народна мудрість застерігає: "Той, хто забуде своє минуле, не матиме гідного майбутнього".
Звичайно, в усьому потрібен розумний підхід і міра. Тому не захоплюйтеся подорожами у минуле. Від цього вони перетворяться на рутину і втратять свою суть дарувати незабутні відчуття радості від довгоочікуваної зустрічі з не байдужими нам людьми.

Віктор Миронець

понедельник, 16 декабря 2013 г.

Не для чужих вух


Не для чужих вух

Завдяки появі мобільних телефонів ми не лише отримали можливість постійно бути на зв'язку з друзями, рідними та близькими, а й також легко дізнаватися чужі таємниці. Щоправда, тільки тоді, коли, голосно розмовляючи по телефону у громадському транспорті чи людних місцях, незнайомці добровільно діляться з нами подробицями свого життя.Кожна людина по-своєму реагує на те, коли поруч хтось без угаву бубнявить у телефон, однак найчастіше нас усе ж охоплює роздратування. Адже, приміром, їдучи на роботу, ми зазвичай або ще "досипаємо", або намагаємося налаштуватися на так звану робочу хвилю, а то й навіть згадуємо, чи виключили праску. Словом, наші думки літають на власній орбіті, і коли хтось безцеремонно порушує їх звичний хід гучним: "Алло" і подальшою розмовою ні про що, то приємного в цьому мало. Так само і тоді, коли втомлені повертаємось з роботи додому, подробиці про те, хто, з ким і в якому нічному клубі відпочивав чи що краще одягти на перше побачення, належать до тієї категорії інформації, яку хочеться дізнаватися в останню чергу, а то й взагалі обходитися без неї.Звичайно, можна заперечити, мовляв, бувають ситуації, коли отримуємо важливі дзвінки, на які, хочемо чи ні, мусимо відповісти. Тож навіть їдучи в маршрутці чи тролейбусі, кожному з нас часом доводиться по телефону вирішувати якісь нагальні питання. Усе це й справді так. Більше того, навіть існує категорія дзвінків, на які потрібно відповідати за будь-яких обставин, і в першу чергу це стосується малолітніх дітей та у разі якихось надзвичайних ситуацій.Разом із тим потрібно пам'ятати, що, розмовляючи по телефону, ми не повинні заважати іншим людям. Саме тому вимушена телефонна розмова в громадському місці повинна бути не надто гучною, короткою і змістовною. А ще без подробиць особистого життя, які абсолютно не потрібно знати стороннім людям. За подібних обставин, якщо є можливість, краще відповідати простими, однак зрозумілими для співрозмовника фразами.Не варто використовувати мобільний телефон також для хизування. Адже, погодьтеся, демонстративна, з викликом розмова по дорогому телефону у громадському транспорті, якщо не брати до уваги роздратування, нічого, крім іронічної посмішки інших пасажирів, не викликає, особливо коли зовнішній вигляд власника цього телефону говорить сам за себе. Позитивне враження краще справляти з допомогою перевірених часом методів -- охайністю, ввічливістю та хорошими манерами.Що ж до власне гучних розмов по мобільному телефону у громадських місцях, то за будь-яких обставин потрібно пам'ятати не лише про те, що це заважає іншим, а й також, що сторонні люди можуть почути інформацію особистого характеру, призначену не для чужих вух.

Віктор Миронець.

Випереджаючи свій час

Підводні човни, акваланги, гелікоптери, літаки, електромобілі, броньоване скло, люмінесцентні лампи, телебачення, відеозв'язок, польоти у космос, трансплантація людських органів та використання енергії океанів. Ці досягнення науки та техніки ми вважаємо надбанням і ознакою винятково нашого часу, хоч насправді всі вони ще задовго до своєї появи були вже описані в романах відомого французького письменника, класика пригодницької літератури й основоположника жанру наукової фантастики Жуля Верна.
За словами науковців, які ретельно досліджували літературну спадщину письменника, із 108 його фантастичних ідей 98 сьогодні вже втілені в життя. Не менш вражаюча точність наукових передбачень зустрічається також у творах англійського письменника Герберта Уеллса (77 із 86) й інших класиків жанру -- Олександра Бєляєва, Станіслава Лема та Артура Кларка, політ фантазії яких значно випередив свій час.
Звичайно, можна  дискутувати і робити припущення щодо цього феномена, говорити про великий письменницький талант і уміння бачити те, що зазвичай не помічає більшість людей, а то й навіть примішувати сюди містику. Однак якщо зауваження про талант, безперечно, справедливе, то про містику не може бути й мови, оскільки насправді пояснення на поверхні -- передбачення письменників-фантастів, висловлені у творах, написаних до початку нинішнього століття, збуваються набагато частіше, ніж наших сучасників, головним чином через те, що навіть 20 років тому темп розвитку науки і техніки ще давав змоги це робити. Іншими словами, щедро обдарованому фантазією письменнику, скажімо, початку ХХ століття достатньо було побачити в небі дирижабль, щоб припустити, що у майбутньому він може перетворитися на повітряний лайнер.
Сьогодні ж ситуація кардинально змінилася, і науково-технічний прогрес пришвидшився настільки, що письменники не встигають за вченими. Можливо, саме це й стало причиною занепаду наукової фантастики і бурхливого розвитку фантастики соціальної, коли автор переносить дію у віддалене майбутнє або за межі Сонячної системи і переважно описує стосунки між людьми, навіть не намагаючись робити реальні прогнози можливого розвитку науки.
За цим принципом сьогодні працює більшість авторів жанру, що у свою чергу робить сучасну фантастику, м'яко кажучи, трохи нудною. При цьому їх теж можна зрозуміти, бо, щоб написати хороший науково-фантастичний роман і більш-менш вдало спрогнозувати майбутнє, у наш час  фантазії, таланту і цікавості замало. Для цього потрібно мати не лише гуманітарну, а також технічну освіту чи й навіть науковий ступінь. Адже те, що сьогодні здається фантастичним, може стати реальним ще до того, як, образно кажучи, висохне чорнило на рукописі письменника.
На щастя, ці обставини не зупиняють справжніх ентузіастів наукового напряму у фантастиці, які час від часу радують нас цікавими ідеями і новими прогнозами подальшого розвитку науки та техніки. І хоч деякі з них подекуди здаються нездійсненними та утопічними, варто згадати пророчі слова Жуля Верна: "Все, що одна людина здатна уявити, інші зможуть втілити в життя".
Тож, можливо, передбачення сучасних фантастів колись теж стануть реальністю, і на океанському дні з'являться великі міста, людство навчиться акумулювати й зберігати літнє тепло, використовувати енергію блискавок і керувати погодою, а на Місяці та Марсі нарешті зацвітуть яблуні.

Віктор Миронець

Мир, дружба... жуйка

Мир, дружба... жуйка

Для багатьох дітей та підлітків 80--90-х років минулого століття жувальна гумка не просто звичайний товар, а -- невід'ємна частина спогадів. Пригадуєте, як ми випрошували у батьків купити саме "ось цю "жуйку", і не так щоб її скуштувати, як через заповітну наклейку або вкладку з малюнком, який виробники завбачливо вкладали в яскраву обгортку. Хоч тоді вже були і вітчизняні жувальні гумки, все ж популярнішими були привезені із-за кордону. До речі, саме їм ми і завдячуємо появою відомого вислову: "Мир, дружба, жуйка".
Коли у далекому 1869 році американець Вільям Семпл запатентував жувальну гумку, він, напевно, навіть не здогадувався, що створив не просто концептуально новий продукт, а й взагалі один з найпопулярніших у всьому світі товарів, на придбання якого лише жителі США щороку витрачають близько двох мільярдів доларів. Однак якщо американці за час існування жувальної гумки встигли звикнути до неї, то коли впала "залізна завіса" і на пострадянський простір ринули раніше недоступні чи малодоступні нам товари, "їхня" жувальна гумка стала для дітей і підлітків майже культовим явищем.
Відбувся справжній "жувальний" бум -- кольорові картинки-вкладки, більш відомі у нас під назвою "фантики", перетворились на предмет колекціонування і основу для поширеної тоді в учнівському середовищі однойменної азартної гри. Учителі і батьки, звичайно, намагалися їй протистояти, однак усі їхні старання були марними. Згодом гра втратила популярність і була витіснена зі шкільних стін іншими дитячими інтересами.
Сьогодні жувальною гумкою вже нікого не здивуєш, адже її можна придбати будь-де. І попри скептичне ставлення до реклами, потрібно визнати, що певна користь від неї все ж таки є. Щоправда, застерігають медики, якщо дотримуватися простих, але часто нами ігнорованих, правил її використання. По-перше, вживати жувальну гумку потрібно лише поївши, коли немає можливості скористатися зубною щіткою і пастою. По-друге, жувати її корисно не більше 15 хвилин, після цього вона починає негативно впливати на травну систему. І, нарешті, по-третє, безпечний "жувальний" ліміт для однієї людини становить не більше 30 хвилин на добу.
Погодьтеся, це не важко запам'ятати. Зрештою, кожен із нас і без додаткового нагадування добре знає, що все повинно бути у міру. Та одного знання, виявляється, замало. Інакше як пояснити те, чому багато людей, не соромлячись, часом навіть демонстративно, жують жувальні гумки у людних місцях, а дехто при цьому ще й видуває бульбашки.
Однак не потрібно поспішати звинувачувати молодь, бо цим займаються не лише школярі і студенти, а й ті, кому далеко за... Звідси й висновок: "жувальна" поведінка залежить у першу чергу від культурного рівня людини, здатності до самоконтролю і, звичайно, самоповаги.
Щоб краще зрозуміти, який зв'язок має жувальна гумка з повагою, досить подивитися на того, хто надто помітно її жує. Вираз обличчя людини змінюється, і вона вже не здається такою симпатичною, як на перший погляд. Тож і рівень поваги оточення до неї теж зазнає змін.
Не менш важливий аспект, пов'язаний з жувальною гумкою, полягає ще й у тому, що не кожному з нас вистачає терпіння після її використання дійти до урни для сміття. Наслідки таких дій можна побачити у найрізноманітніших місцях, починаючи від тротуарів, лавочок і стін будинків й закінчуючи сидіннями громадського транспорту, дверними ручками і батареями.
Проблема утилізації використаних жувальних гумок уже давно набула світових масштабів, що спонукало учених взятися за створення безпечних для навколишнього природного середовища хімічних речовин, здатних їх розчиняти.
Проте чекати, коли пошуки науковців нарешті увінчаються успіхом, не варто. Спробувати вирішити цю проблему можна, насамперед не забуваючи стару істину про те, що завжди чисто буває лише там, де не смітять. Це на замітку нам, споживачам.

Віктор МИРОНЕЦЬ

пятница, 13 декабря 2013 г.

У садочок із татом :)

У садочок із татом

На думку мам, зібрати дитину до дитячого садочка не так уже й складно. А як щодо батьків? Адже незважаючи на те, що татусі, які відводять і забирають своїх синів і доньок із дошкільних закладів, сьогодні не рідкість, для багатьох із них вранішні приготування і клопоти часом стають неабиякою проблемою. Як тато, котрий робить це щодня, скажу, що насправді проблему вирішити доволі легко. І перший крок на цьому шляху – засвоїти три головні принципи: не боятися, не поспішати і не нервувати.
Кожному чоловікові, якого дружина попросила зібрати і відвести малюка до дитсадка, доведеться пройти кілька етапів, першим з яких є, звичайно, розбудити дитину. Однак беріться за виконання цього важливого пункту лише після того, як закінчите збиратися самі, бо хоч чоловікам не потрібно робити зачіску, макіяж і в останній момент перед виходом із дому фарбувати нігті, наші ранкові клопоти теж забирають деякий час. До того ж потрібно ще й приготувати для дитини сніданок.
До речі, про сніданок. Існує дві протилежні думки щодо того, чи годувати вранці дитину, яка йде у дитсадок, оскільки там вона все одно снідатиме. Тому батьків умовно можна поділити на дві групи – тих, хто відмовляється від домашніх сніданків, і тих, хто намагається ситно нагодувати своє чадо. До якої групи пристати – вирішувати вам, проте перед тим як прийняти рішення, згадайте, що істина, як завжди, посередині. І щоб знайти цю "золоту" середину, спробуйте поставити себе на місце спочатку надміру нагодованої, а потім голодної дитини. Погодьтеся, у першому випадку вам навряд чи захотілося б після цього снідати у садочку, а в другому – було б нестерпно важко дочекатися сніданку. Звідси й висновок: домашній сніданок дошкільнику потрібен, але легкий. Наприклад, ми зазвичай обмежуємося йогуртом домашнього приготування. І корисно, і смачно, і недорого. Але існує й багато інших варіантів сніданків.
Отже, зі сніданком розібралися, і можна починати будити дитину. Не сподівайтеся, що, почувши ваше: "Вставай!", син чи донька одразу вискочить з теплого ліжка і побіжить вмиватися. Так не буває. Тому дітей слід будити тихо й обов'язково з усмішкою, шепочучи на вушко ніжні слова і цілуючи сонне личко. А ще не забувайте про кілька важливих для дитини хвилин на "потягусики". Лише після цього можна переходити до водних процедур і сніданку.
Після сніданку розпочинається найвідповідальніше і найважче, як на мене, – одягання. Оскільки вранці часу завжди катастрофічно не вистачає, то, щоб довго не думати над тим, які штанці чи кофтину одягти малюкові, доцільно, аби мама не лише приготувала одяг з вечора, а й показала, де він лежить. До речі, в осінньо-зимово-весняний період, коли потрібно одягати верхній одяг, спочатку повністю одягніться самі і лише потім одягайте дитину, щоб зменшити час перебування повністю "екіпірованого" дошкільника у теплому приміщенні.
Перед виходом із дому обов'язково перевірте, чи дитина не взяла із собою у садочок якісь дрібні речі, наприклад, відламані гострі деталі іграшок чи монети, і якщо так, то попросіть залишити їх вдома. Якщо вона категорично відмовиться це зробити, то прийшовши у садочок, спробуйте вмовити покласти "дрібноту" у шафку і потім непомітно заберіть її звідти. Якщо ж і це не спрацює, то не забудьте попередити вихователя, авторитету якого, як правило, вистачає, щоб дитина погодилась віддати заборонене. У будь-якому разі пильнуйте, щоб син чи донька переступили поріг своєї групи без зайвих і небезпечних предметів у руках. Це надзвичайно важливо, бо на небезпеку наражатиметься не лише ваша, а й решта дітей.
Не менш важливо також, ведучи дитину в садочок, не поспішати і в жодному разі для економії часу не перебігати з нею на руках дорогу в недозволеному місці. По-перше, це знову ж таки небезпечно. По-друге, ви показуватимете поганий приклад. Тож, щоб добратися до дитсадка без пригод, виходьте з дому вчасно, і у вас буде можливість спокійно дійти до пішохідного переходу.
Це лише основні моменти – так званий мінімум, який повинен знати кожен тато. Його не так уже й складно запам'ятати. Головне – не боятися відповідальності і не лінуватися. Вірте у свої сили, і вам усе вдасться зробити якнайкраще.

Віктор Миронець

Доступна альтернатива

Доступна альтернатива

Людство почало мріяти про нього від часу своєї появи на Землі. Причому ці мрії й досі об'єднують багато, на перший погляд, не пов'язаних між собою культур і націй, найкращі представники яких тисячоліттями безрезультатно намагалися знайти способи здійснити нездійсненне. І лише останніми десятиліттями наука майже впритул наблизилась до пізнання багатьох таємниць буття, й учені через засоби масової інформації дедалі частіше натякають, що заповітна мрія людства може здійснитися вже найближчим часом. Але чи будемо від цього краще жити і чи не стане це початком кінця? Як ви уже, напевно, здогадалися, йдеться про безсмертя.
Питання вічного життя завжди цікавило людський розум і хвилювало душу. Про це розмірковували філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики, державні мужі й звичайні "маленькі люди". Здавалося б, у бажанні безсмертя немає нічого крамольного і протиприродного, однак людина не була б людиною, якби не прагнула водночас іще й втілення в життя вислову: "Якщо їсти мед, то ложкою". Тобто якщо жити вічно, то – не старіючи і не страждаючи від хвороб, поєднуючи в собі енергію юності та мудрість зрілості. Погодьтеся, це слушно, адже інакше кому воно потрібне, те вічне життя?
А припустімо, що нам нарешті даровано безсмертя, і старість більше не загрожує. Що будемо робити далі й чи цінуватимемо життя так, як нині? Напевно, ні. Адже, будьмо відверті, розуміння справжньої цінності, а водночас і сенсу життя, можливе саме через усвідомлення його скінченності.
Можна також припустити, що наслідком безсмертя стануть нудність, безініціативність та інертність, бо навіщо поспішати щось робити? А якщо до цього додати ще й перенаселення планети, яке навіть тепер гостро відчувається, то про подальший розвиток людської спільноти годі і мріяти.
Та головною проблемою, що неодмінно постане перед людством, якщо воно здобуде безсмертя, буде пошук відповіді на запитання: "А що ж робити з душею?" Бо не секрет, що правила і закони нашої поведінки незалежно від віросповідання регламентуються і беруть початок з віри у безсмертя людської душі та життя після смерті. Десять біблійних заповідей є універсальним порадником, як готуватися до Божого суду, на якому відповідатимемо за кожен свій вчинок, аби отримати право вічного життя на Небесах. І навіть переконані атеїсти, напевно, погодяться, що ці заповіді, як і Біблія в цілому, відіграють важливу роль у стримуванні нас від поганих вчинків. Коли ж людське тіло стане безсмертним, то не буде й потреби турбуватися про душу, і дотримання норм поведінки залежатиме лише від наявності чи відсутності совісті у кожної окремо взятої людини. Про наслідки такого розвитку подій страшно подумати.
Крім того, людство ще не доросло (і, з огляду на уроки історії, які ми вперто не хочемо засвоювати, не скоро доросте) до безсмертя. Як кажуть, сірники – не іграшка, а джерело підвищеної небезпеки. Так само і з вічним життям.
Тому, напевно, єдиною альтернативою безсмертю залишається довголіття. Адже, за словами вчених, ресурс людського організму в середньому становить 120 років, і за певних умов використати його сповна може практично кожен з нас. Для цього потрібно зробити всього дві важливі речі – стати більш толерантними, добрими та врівноваженими. І, звичайно, дбати про здоров'я.

Віктор Миронець

четверг, 12 декабря 2013 г.

Відкритий урок :)

Відкритий урок

Батьківство, напевно, - найкраще, що може з нами статися. Адже бачити радісний блиск дитячих очей, сонячну посмішку і чути ніжне «Я тебе люблю, мамо (тату)» - це і є справжнє щастя. І саме діти розфарбовують наше життя яскравою палітрою кольорів, роблячи його добрішим, світлішим, справжнім…
От, наприклад, вчора, завдяки без двох місяців п’ятирічній доньці, зміг пережити таку гамму позитивних почуттів, що й досі не можу отямитися (в хорошому сенсі цього слова, звичайно). А все тому, що нарешті випала нагода на власні очі побачити, як вона займається в хореографічній школі, оскільки у її групи був відкритий урок.
Чесно кажучи, побачене не просто вразило, а й навіть трохи схвилювало, головним чином через усвідомлення того, як, насправді, швидко ростуть наші діти. Здавалося б, лише нещодавно вони навчилися ходити, а сьогодні уже кружляють в танці і старанно відтворюють вивчені па та інші хореографічні викрутаси. Позиція № 1, 3, 5… Після уроку мої знання з теорії хореографії неабияк збагатилися. Тож тепер трохи краще розумію, що саме хоче донька, коли після кожного заняття в хореографічній школі, вдома вона намагається навчити мене танцювати.     
…Через кілька місяців на доньку чекає перше випробування сценою. Не знаю, як вона, але я уже страшно хвилююся. При цьому, чудово знаю, що, незалежно від того, яким буде виступ, все одно неймовірно пишатимусь своєю маленькою принцесою.

Віктор Миронець

среда, 11 декабря 2013 г.

"Написано" на обличчі

"Написано" на обличчі

Чомусь ще з давніх часів почервоніння обличчя вважалося однією з негативних людських рис. Більше того, навіть існує думка, що коли людина червоніє, то швидше за все вона говорить неправду. Але чи завжди це твердження справедливе?
Якщо брати до уваги відомий вислів про те, що диму без вогню не буває, то, безперечно, переконання у нещирості людей, у яких під час розмови змінюється колір обличчя, виникло не на порожньому місці. Однак це ще не привід стригти всіх під один гребінець, бо ми відрізняємося одне від одного не лише темпераментом, зростом чи вагою, а й також фізіологічними особливостями організму.
Запитаєте, до чого тут фізіологія, коли йдеться про брехню? Все дуже просто, дослідження вчених довели, що переважна більшість людей, здатних червоніти, насправді не брехуни, а навпаки – добрі, щирі і мають чутливу та вразливу душу. Що ж до власне механізму почервоніння, то, за словами фізіологів, він має безпосередній зв'язок із напруженням мімічного м'яза та тими ділянками головного мозку, котрі відповідають за соціальні контакти і наші емоції. Емоції ж, як відомо, відображаються насамперед на нашому обличчі. От і виходить, що коли занадто хвилюємося, так чи інакше реагуємо на якісь зовнішні події або беремо близько до серця слова співрозмовника, вираз обличчя змінюється, а мімічний м'яз при цьому напружується. Як наслідок, підсилюється кровообіг, що й призводить до почервоніння. В одних цей процес відбувається інтенсивніше, в інших – дещо повільніше, і в результаті ступінь почервоніння обличчя у кожного з нас різний.
Однак хоч учені і пояснили механізм почервоніння, не потрібно нехтувати цією ознакою, адже хвилюватися можна з багатьох причин, зокрема і перебуваючи під страхом бути спійманим на брехні. Разом із тим не завадить пам'ятати і враховувати те, що справжні брехуни-професіонали добре володіють своїми емоціями та мімікою обличчя, і, як правило, рідко червоніють.
Саме тому під час розмови, особливо з незнайомими чи малознайомими людьми, обережність, уважність і спостережливість повинні стати нашими добрими помічниками.

Віктор Миронець

Найважчий день тижня

Найважчий день тижня

Уже багато років домінує твердження, що найважчий день робочого тижня саме понеділок. Однак останнім часом у засобах масової інформації дедалі частіше з'являється інформація про численні опитування та дослідження, які ставлять під сумнів його правильність. І певна слушність у цьому таки є.
Головна героїня відомого зарубіжного художнього фільму зауважила, що неділя – отруєна, бо після неї неодмінно настає понеділок. Саме тому, за її словами, субота – просто ідеальний день для хорошого настрою. Погодьтеся, аргумент переконливий, хоча, наприклад, є люди, які з цим категорично не згодні, бо вважають, що немає нічого гіршого, ніж коли з тих чи інших причин до п'яти робочих днів додається шостий і субота автоматично стає ненависнішою за десять понеділків.
Немає спільної думки щодо того, який день найважчий, і серед учених. Зокрема американські дослідники, спираючись на результати опитування, стверджують, що це – вівторок. Більше того, вони навіть взяли на себе сміливість назвати точний час, коли навантаження наближається до максимуму – 11 година 45 хвилин. Саме у цей час, вважають науковці, працівники по-справжньому входять у робочий ритм. Що ж до понеділка, то, виявляється, дуже багато людей проводять його у напіврозслабленому стані, здебільшого обговорюючи з колегами вихідні.
А от австралійські дослідники з'ясували, що найгірший настрій у більшості людей буває у середу, бо вихідні вже минули, до наступних ще далеко, а роботи зібралося стільки, хоч греблю гати. Іншими словами, безнадійна ситуація. Це підтверджують і висновки британських учених, які кожного тижня досліджували "емоційне забарвлення" (позитивне чи негативне) висловлювань у Інтернет-форумах і блогах. Пік негативних припадає саме на середу.
Але це ще не все. Існують й інші дослідження, які стверджують, що найважчий день – четвер, на який випадає основне навантаження робочого тижня. Адже саме у четвер потрібно завершити всі важливі справи, які не можна відкласти "на потім", бо попереду п'ятниця, а це, як відомо, взагалі найменш продуктивний день. До того ж дуже часто ще й короткий.
Зважаючи на те, що результати різних досліджень різняться між собою, можна довго сперечатися щодо того, який день насправді найважчий, однак, погодьтеся, найчастіше ми самі створюємо собі такі дні. Наприклад, коли беремося за роботу в останній момент чи взагалі займаємося не улюбленою справою. До речі, в такому разі всі дні будуть найважчими.
Звичайно, не кожному щастить знайти роботу, як кажуть, до душі, і часто доводиться миритися з тим, що є. Та за будь-яких обставин потрібно пам'ятати, що саме лінь, безвідповідальність, невміння спланувати свій час, контролювати настрій і, хоч як дивно, неправильний (пасивний) відпочинок – головні чинники, що найчастіше сприяють виникненню "авралу" на роботі, а отже, і появі важких днів.

Віктор МИРОНЕЦЬ

вторник, 10 декабря 2013 г.

Висота прийняття рішення

Висота прийняття рішення

Людське життя – складне, багатогранне і часом дуже заплутане. Подружнє – й поготів. Адже перебуваючи у піднесеному емоційному стані від весільного свята, більшість молодят певний час ще не усвідомлюють ту велику відповідальність, яка лягла на їхні плечі. Звичайно, згодом усе стане на свої місця, і кожен зрозуміє, чи правильним було рішення одружитися. Головне – щоб це розуміння не прийшло занадто пізно.
У пілотів є термін "висота прийняття рішення". Досягнувши цієї висоти, капітан повітряного судна повинен вирішити, чи виконувати посадку, чи заходити на друге коло. Це невеликий, майже непомітний проміжок часу, по закінченні якого уже нічого не можна змінити. І якщо, проґавивши або проігнорувавши "висоту", пілот навіть зрозуміє свою помилку, то катастрофи не уникнути. Так само і в подружньому житті є межа, переступивши яку, вороття уже немає.
Взяти хоча б нещасних жінок, що терплять чоловіків-п'яниць "заради дітей", мучаться, не наважуючись розлучитися, а коли діти виростають і "стають на ноги", починати нове життя нелегко, адже роки уже не ті. У свою чергу хворі на алкоголізм, як правило, щиро вірять, що можуть зупинитися будь-якої миті. Тільки-от ця мить чомусь завжди відкладається "на завтра". Коли ж нарешті довгождане "завтра" настає, виявляється, що їм уже п'ятдесят років, дружина покинула, діти виросли і не хочуть з ними спілкуватися, а хворі печінка, шлунок і серце усе частіше нагадують про себе. І кому, скажіть, такий чоловік потрібен? Хай навіть він і схаменеться, та більша частина життя змарнована.
Проблема алкоголізму дуже болюча. Він зруйнував не одну сім'ю. І дуже прикро, що попри всі намагання боротися з цим жахливим явищем, "віз і нині там". Цьому сприяє багато факторів – економічна скрута, безробіття, суспільні потрясіння та особисті проблеми. Те, що "оковита" нарівні з гривнею використовується для оплати праці, особливо в селі, теж ускладнює ситуацію.
Але в нашому житті є й інші фактори, котрі, якщо на них не звертати увагу і вчасно не усунути, можуть загрожувати сімейному затишку і благополуччю. Це зокрема некероване почуття ворожості й ігнорування близьких, нав'язливе намагання змінити партнера, надмірна  пристрасть до критики, відсутність толерантності, постійні звинувачення, нетерплячість, байдужість, брак чуйності, невмотивовані ревнощі, невміння або небажання просити вибачення, нехтування своїми обов'язками... Якщо в подружньому житті з'явиться хоча б один із цих або подібних факторів, не чекайте, що проблеми вирішаться самі, адже у сімейних буднях "висота прийняття рішення" розташована саме на початкових стадіях конфліктних ситуацій, коли непорозуміння ще не набуло загрозливих масштабів. Інакше позитивно вплинути на ситуацію буде дуже важко, а іноді – й неможливо.
Вирішувати родинні конфлікти нелегко, але запобігати їм – ще важче. Тому перед тим, як зробити якийсь вчинок, подумаймо, що для нас важливіше – бачити щасливе, усміхнене обличчя дружини і відчувати безмежну любов дітей чи дивитися помутнілими очима на хмільних друзяк, які щедро підливають у чарку спиртне, куплене за ваші ж гроші. Або що краще – кусати лікті через свій "гострий" язик чи ще раз сказати: "Я тебе кохаю"?
Щоб шлюб був міцним, він повинен спиратися на любов. Перш ніж стати на весільний рушник, запитайте себе: "Як мені хотілося б відсвяткувати срібне весілля?" Може, це запитання видасться не дуже доречним, але воно важливе. Бо, як зауважує відомий публіцист, автор популярної у всьому світі книги "Перші роки разом" Ед Віт, щасливий тривалий шлюб завжди починається з впевненості, що буде срібне весілля, а якщо на те воля Божа – то і золоте.

Віктор Миронець