Мить життя

Мить життя

Чому люди бачать сни? Перше, що спадає на думку під час пошуку відповіді, що це одна із фізіологічних особливостей головного мозку, завдяки якій наш організм, перебуваючи у стані спокою, поновлює свої сили. Але як тоді пояснити віщі сни і їх призначення? Може, таким чином отримуємо попередження і нагадування, що життя наше не вічне?

Усвідомлення того, що тривалість нашого перебування на землі в масштабі Всесвіту – лише коротка мить, бентежить і не сприяє спокійному сну. Ми не знаємо, скільки нам відведено років, однак часто поводимося так, ніби нам дано прожити кілька століть і просто марнуємо час на другорядне, зайве чи неважливе. Адже, погодьтеся, заздрість, злість, сварки, непотрібна метушня і часто надумані переживання не роблять життя кращим та приємнішим.

І хоча з цим нібито все зрозуміло, все одно, кожен день ми проводимо майже однаково – забуваємо радіти найменшим усмішкам долі, наполегливо шукаємо омріяне щастя, не помічаючи, що воно уже поруч, хочемо володіти скарбами всього світу тоді, як маємо найдорожче – наших коханих, близьких і рідних людей.

Ніхто не може бути впевненим, що для нього настане завтра, це красномовно свідчить на користь того, що потрібно радіти теперішньому, знаходячи час для посмішки, обіймів, поцілунків, слів подяки і прощення. Якщо цього не робити, то цілком ймовірно, рано чи пізно, настане день, коли жалкуватимемо про свою легковажність і недалекоглядність, однак щось змінити буде не просто пізно, а – неможливо.

Це, здавалося б, дрібниці, але оскільки саме з них складається щастя, не завадить повсякчас відшуковувати навколо себе хороше і позитивне, творити добро, дарувати іншим свою любов, тепло і увагу.

А ще – важливо вірити у світле майбутнє, але не забуваючи, що нам дарована лише мить, за яку так багато потрібно встигнути зробити. Мить, яка називається життям…

Віктор Миронець.

Все починається з родини

Все починається з родини

Так в народі кажуть з діда-прадіда. Адже ще в сиву давнину серед українців виник і утвердився погляд на сім’ю і рід, як на святиню, а на виховання дітей – як на святий обов’язок батьків. Підтвердженням виняткового значення родини для наших предків є й те, що вони з особливою щирістю шанували божества Рід і Рожаницю. Як наслідок на наших землях виник і поширився культ матері, сім’ї та роду, який успадковується з покоління в покоління.

Кожний рід, кожна сім’я має власні традиції та реліквії. Зокрема в нашій родині так вже повелося, що юнак вважається готовим до дорослого життя, коли йому почнуть довіряти найвідповідальнішу в господарстві справу – косити пшеницю. Відомо ж бо, що дозрілі пшеничні зерна легко випадають з колосків, а тому тут потрібно мати певні навички. Тож у своїй родині я «став дорослим» тоді, коли бабуся (дідусь на той час уже відійшов уже пішов у вічність, а допускати до цієї справи повинен лише найстарший член родини) дала дозвіл на мої перші пшеничні жнива. Відтоді таких жнив було багато, однак саме ті, перші, запам’яталися на все життя.

Взагалі нашому роду пощастило, бо у нього є невтомний хранитель сімейних традицій та родової пам’яті – моя бабуся Анастасія Миколаївна – людина надзвичайної життєвої мудрості, яка, незважаючи на освіту в три класи (на іншу в голодні 1930-і роки сільській дівчинці годі було й розраховувати), своїми знаннями українських народних звичаїв та обрядів може викликати палкий інтерес багатьох любителів народознавства.

Традиційно збираючись на великі церковні свята у бабусі в селі, по-справжньому відчуваємо родинну єдність, взаєморозуміння і зв’язок поколінь. Ці зустрічі, напевно, і є тим життєдайним джерелом наснаги, яке не дає проблемам сьогодення зламати нас. А бабусине повчання: «Свого добивайся, але роду не цурайся» стало важливим елементом виховання у нашій родині.

На щастя, лелека не оминув мою власну маленьку сім’ю, а також сім’ї моїх численних братів та сестер, і ми знаємо, що традиції та надбання нашого роду житимуть далі. І це чудово. Адже усвідомлення того, що матимеш продовження в наступних поколіннях, по-особливому зігріває душу, додає впевненості і глибокої віри у краще майбуття.

Віктор Миронець.

Як зникають гроші

Як зникають гроші

Щосекунди у світі відбувається приблизно 50 тисяч операцій з допомогою пластикових банківських карток – покупки в магазинах, зняття готівки, оплата рахунків. Кожна транзакція триває кілька секунд і майже не потребує зусиль. Однак насправді ця простота оманлива, оскільки наслідком широкого впровадження сучасних електронних технологій та розвитку мережі Інтернет стала поява так званої кіберзлочинності.

Такі слова, як скімінг та трапінг, чуємо дедалі частіше, тому що останнім часом почастішали випадки викрадання конфіденційних даних із банківських карток, з яких потім безслідно зникають гроші. Причому шахраї не цураються навіть скромних сум. Тобто жертвою може стати будь-хто.

Кожного разу за необхідності скористатися карткою в банкоматі ми вставляємо її у карткоприймач (картрідер), який зчитує інформацію з неї. Саме тут очікує перша небезпека – злочинці, яких називають кардерами. Вони з допомогою спеціальних технічних засобів «скімерів» (компактної пластикової накладки на картрідер, накладної клавіатури чи замаскованої міні-відеокамери) можуть спробувати отримати доступ до чужого банківського рахунку. Тож перед тим як скористатися банкоматом, уважно огляньте його і переконайтеся, що на ньому немає сторонніх предметів. Як правило, їх не важко помітити, бо трохи виступають над поверхнею корпусу. Крім того, побачивши поблизу банкомата підозрілих людей, зніміть готівку в іншому місці.

Ще один вид шахрайства з банківськими картками – трапінг – хоч і не такий поширений, однак наслідок для тих, хто став його жертвою, так само неприємний. Його злочинці застосовують для крадіжки не даних, а картки. Зокрема з допомогою шматка фотоплівки роблять петлю, і коли картка потрапляє у карткоприймач, то не повертається власнику. В цей момент з’являється злочинець, який радить ще раз увести ПІН-код, мовляв, зі мною теж таке траплялося і це допомагало. Після кількох невдалих спроб шахрай рекомендує звернутися у банк, а коли потерпілий іде, спокійно дістає «конверт» з карткою і, знаючи ПІН-код, знімає гроші.

Щоб не стати жертвою кардерів, користуйтеся банкоматами поблизу або безпосередньо у відділеннях банків і не повідомляйте ПІН-код стороннім особам. Якщо банкомат не повертає картку, звертайтесь у службу підтримки клієнтів банку! До речі, завжди перевіряйте правильність суми, вказаної в чеку, який видає термінал, і обов’язково його зберігайте. Доцільно користуватися й послугою смс-банкінг, коли звіт про зняті кошти протягом кількох хвилин приходить на мобільний телефон.

Будьте уважні, розплачуючись карткою в магазині, і тримайте безготівковий термінал у полі зору, адже її можуть «провести» через нього кілька разів. До речі, коли картка «проходить» терміналом, пристрій посилає запит на списання грошей у банк, який обслуговує магазин, потім банк просить дозволу в міжнародної платіжної системи, яка, у свою чергу, автоматично знаходить фінансову установу, що видала картку, й посилає запит туди, де лежать наші гроші. Якщо банк підтверджує наявність коштів на рахунку, йдемо додому з покупками.

За обставин, коли все ж таки стали жертвою шахраїв і гроші з картки зникли, зверніться до банку із заявою про повернення незаконно списаних коштів на рахунок. До неї необхідно додати документи, які можуть підтвердити, що ви не могли здійснити цю операцію. Для цього й потрібно зберігати копії рахунків, чеки з терміналів і банкоматів, залізничні та автобусні квитки.

На жаль, методів, здатних стовідсотково захистити власників пластикових карток від шахраїв, не існує, однак дотримуючись певних правил безпеки, можна ускладнити, а то й навіть унеможливити їхні спроби заволодіти нашими грошима.

Віктор Миронець.

P.S. Цікаво, що перший у світі банкомат для видачі готівки сконструював шотландець Джон Шеппард-Баррон у середині 60-х років минулого століття, а ідея використовувати ПІН-код для зняття грошей належить його земляку інженеру Джеймсу Гудфеллоу. Чутки стверджують, що спочатку винахідник планував зробити код 6-значним, але його дружина могла запам’ятати лише 4 цифри. Тож саме ця коротка послідовність у подальшому стала стандартом для усіх пластикових банківських карток.

«Чарівні» слова

«Чарівні» слова

Погодьтеся, приємно чути, коли хтось хвалить вашу дитину, бо немає більшої радості для батьків, ніж успіхи сина чи доньки. А знання і дотримання хороших манер теж можна назвати особистісним досягненням. Приємно нам ще й тому, що це підтверджує правильність обраного стилю виховання.

Навчати дітей культурі поведінки починайте якомога раніше. Наприклад, ми з дружиною почали поповнювати доньчин «словник» так званими «чарівними» словами одразу після того, як вона навчилася розмовляти. При цьому уникали повчань, а просто в розмовах не забували говорити одне одному «дякую», «будь ласка», «доброго ранку (вечора)», «вибач» і «до побачення».

Трохи згодом, коли донька підросла (приблизно в 3 роки), якщо купували щось у магазині саме для неї, почали нагадувати, щоб вона не забула подякувати продавцю. Приблизно у той самий період без «будь ласка» перестали виконувати прохання доньки. А щоб не почувалася скривдженою, перш ніж щось попрохати, теж говорили їй «чарівні» слова, навіть якщо йшлося про елементарне прибирання іграшок чи одягання.

Нині доньці вже 5 років, і вона майже ніколи не забуває говорити «чарівні» слова, добре орієнтується в тому, які з них доречні за певних обставин. Звісно, нічого особливого в цьому підході до навчання правилам і нормам поведінки немає, однак попри простоту й елементарність, він доволі ефективний.

Віктор Миронець.

Залишаймося людьми

Залишаймося людьми

Події, які відбуваються у нашій державі, нікого не залишають байдужими. Бо хоч сприймаємо, розуміємо і трактуємо їх по-своєму, так чи інакше вони вплинули на кожного з нас. Ми змінилися, і хочеться вірити, що принаймні більшість – у кращий бік.

Сьогодні все видається іншим. Навіть такі чесноти, як добро, людяність, взаємодопомога і співчуття, за останні півроку зазнали кардинальних змін, і ми нарешті побачили, що насправді вони означають та якими повинні бути. Насамперед – безкорисливими. Звичайно, можна заперечити, мовляв: це й раніше було всім відомо, однак, погодьтеся, ми не завжди поводилися правильно. Можливо, саме тому останніми роками неабияк поширилася думка, що в житті нічого не буває «просто так». Нині ж достеменно знаємо: альтруїзм і готовність допомогти ближньому – природні риси нашого народу.

Тож, окрім усього іншого, маємо також важливе завдання зберегти і плекати в собі найкращі якості, що сьогодні набули особливого значення. А головне – не забувати, що тільки спільними зусиллями подолаємо труднощі і витримаємо випробування. Адже хай там що, кожен залишається собою, тим, ким був раніше. Ми й досі – однокласники, одногрупники, друзі, родичі і знайомі. Ми – ті самі. Змінилося лише ставлення до життя.

Переконаний, у будь-якій ситуації потрібно бути людьми. Неспокійні часи рано чи пізно закінчаться, і дуже важливо, щоб тоді, коли це станеться, ми не залишилися без дорогих нам людей, з якими перестали спілкуватися через розбіжності в думках. Можливо, навіть доведеться йти на поступки й часом змовчати чи відступити. Це не прояв слабкості, а необхідність. Бо якщо хочемо зберегти хороші стосунки зі своїм оточенням, маємо бути терплячими.

Віктор Миронець.

Найвідданіші глядачі

Миттєвості

Найвідданіші глядачі

Нарешті вчора дістав (в прямому значенні цього слова) квитки на концерт, в якому, зокрема, братиме участь моя донька Ангеліна. Звичайно, мені і раніше часто доводилось купувати різні квитки. Наприклад, в театр, кіно і навіть на футбол. Бувало, що радісні емоції від того, що попались хороші місця п'янили, а бувало і навпаки дещо сумно, оскільки в результаті отримував не зовсім те, що хотів. Іноді щастило купити потрібне без черги, а іноді доводилось трохи потупцювати за спинами інших охочих потрапити на той самий захід. Однак такого ажіотажу, як навколо квитків на цей концерт юних таланів, я не пригадую. Тати і мами, бабусі і дідусі, друзі і знайомі танцюристів прагнули встигнути «вихопити» щонайліпші місця у концертній залі. І, напевно, по-іншому бути не могло, адже саме вони – найкращі, найвідданіші і найвдячніші глядачі.

Віктор Миронець.

ЗНАЙТИ КОМПРОМІС

Існує думка, що мати власні переконання – добре, але не менш важливо відшукати в собі сили, аби їх захистити. Крім того, прихильники такого судження вважають принципових людей вартими лише поваги і захоплення. У цих словах, звичайно, є слушність, бо саме свій погляд на ті чи інші події допомагає нам приймати рішення. Однак, погодьтеся, ми дуже часто плутаємо принциповість і, на жаль, притаманну багатьом із нас упертість.

Перші паростки упертості, напевно, з’являються у ранньому дитинстві. Спочатку це нормальне явище, адже вередування – чи не єдиний доступний для немовляти спосіб озвучити свої потреби. Та якщо згодом, коли малюк оволодіє мовою, батьки продовжують задовольняти всі без винятку забаганки, у нього, з-поміж іншого, найімовірніше поступово сформується й упертість. І хоч у дорослому житті надмірна настирливість не завжди допомагає отримати бажане, вона як інструмент захисту власних інтересів дуже популярна. При цьому, як правило, відбувається підміна понять. Тож мотивуючи свій вчинок, часто кажемо, що це зроблено «із принципу», хоча насправді він тут ні до чого.

Не завжди правильне розуміння поняття принциповості, а також байдужість до пошуку компромісу погано впливають на стосунки з іншими людьми. Поступатися ми не любимо, що закономірно, бо це означає визнання хибності власної думки. Однак бувають випадки, коли ми й справді неправі, та продовжуємо уперто наполягати на своєму. Дехто так чинить, навіть коли не розуміється на тому, про що йде мова.

Пригадую, як свого часу знайомий за кожної слушної нагоди критикував популярну японську страву – суші. Звісно, про смаки не сперечаються, однак він жодного разу його не куштував, тому не міг судити об’єктивно. Не змінив свою думку і після того, як нарешті наважився спробувати це «заморське диво», але тепер хоча б знає, як кажуть, предмет дискусії.

Так само є багато любителів «розпікати» письменників, особливо тих, з творчістю яких не знайомі або у кращому разі читали про них у шкільних підручниках. Часто дістається й представникам інших творчих професій. Та найприкріше, що затято доводячи свою правоту, такі критики зазвичай не можуть запропонувати на противагу нічого свого, оскільки не мають хисту створити хоча б щось подібне, не кажучи вже про краще. Насправді ними керує заздрість, яка зрештою й провокує непіддатливість.

Боротися з упертістю важко, але можливо. Насамперед потрібно вчитися бути менш категоричними, адже готовність йти на компроміс означає не слабкість, а силу волі. Саме тому визнання власної неправоти – вчинок, який викликає повагу. Не менш важливо також вміти не просто слухати, а почути співрозмовника. Навіть коли його точка зору не подобається, в ній може бути щось корисне і правильне. Не забуваймо про це.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

На шляху до щастя

Якщо не кожен, то багато хто з нас час від часу ловить себе на думці, що добре було б, якби всі люди стали щасливими. І навіть незважаючи на усвідомлення утопічності цього бажання, хочеться щиро вірити у можливість його здійснення. Проте дійсність дуже складна, і могутніх чародіїв, здатних творити чудеса вселенського масштабу, та чарівної палички, помахом якої можна подарувати всім людям щастя, не існує. Навпаки, наша буденність багата на обставини, які заважають повною мірою насолоджуватися життям. І, що прикро, майже всі ці перешкоди ми створюємо собі самі.

Узяти хоча б таке явище, як самотність. Зазвичай вона асоціюється зі старістю, однак не секрет, що їй, як і коханню, підвладні люди будь-якого віку. Причин виникнення самотності багато – втрата близьких людей, розчарування чи втома від життя, нерозуміння чи відторгнення оточенням і навіть у багатьох випадках лінощі, небажання щось змінювати у своєму житті.

Хоч це парадоксально, але самотність особливо поширена у великих містах, де люди спілкуються мало й поспіхом, а часу для встановлення тривалих довірливих стосунків бракує. Такі контакти, як правило, не мають емоційного навантаження, тож не ведуть до виникнення довіри. Та й у невеликих населених пунктах останніми десятиліттями самотність стала частим гостем. І найприкріше в цій ситуації не те, що так було не завжди, а те, що багато людей свідомо обмежують свої контакти із зовнішнім світом.

Якщо уважно проаналізувати наше минуле, то можна помітити цікаву закономірність – людина у всі часи прагнула спілкування, уникала самотності, адже одному важко вполювати велику тварину, захиститися від ворогів, прогодувати себе і свою родину. Тому люди об’єднувалися у роди, общини, клани, створювали спільні ритуали і розподіляли обов’язки та відповідальність. Так само, лише згуртувавшись, наші пращури змогли побороти страх перед невідомими і незрозумілими явищами природи.

Однак із розвитком цивілізації ставлення до самотності поволі змінювалося, а у нашу високотехнологічну добу вона перетворюється на норму життя. І якщо 100 – 200 років тому свідоме усамітнення було притаманне дивакам та геніям, то нині є підстави говорити про самотність у колективі, в родині. На жаль, забуваючи, що людина – це частина світу, ми часто відгороджуємося від нього високим парканом.

Поява телефону, а згодом – Інтернету, який, здавалось би, відкрив усі кордони для спілкування і подарував нам необмежені можливості, насправді стала перепоною для спілкування. Адже для чого зустрічатися з другом, коли йому можна зателефонувати або написати в «аську»? Зрештою, навіщо реальні друзі, якщо у соціальних мережах їх тисячі? І байдуже, що з 90 відсотків із них ми взагалі не знаємо, і вони ніколи не простягнуть руку допомоги в реальному житті. Важливіше, що у віртуальному світі можна створити собі будь-який образ, реалізувавшись в різних іпостасях. А ще в вразі виникнення якихось непорозумінь завжди встигнеш натиснути на рятівний червоний хрестик у правому верхньому кутку монітора і «накивати п’ятами», а завтра придумати інший образ і новий віртуальний світ. Так простіше, але віртуальне спілкування не позбавляє самотності, яку можна назвати розплатою за науково-технічний прогрес людства.

До самотності приходять різними шляхами. Часто вона з’являється у нашому житті несподівано і незалежно від бажання, або як логічний наслідок перевтоми, чи коли таким чином протягом певного часу лікуємо душевні рани. Це природно, бо кожен має право на відпочинок перед черговим життєвим стартом. Однак, якщо самотність – не потреба душі, не короткий відпочинок від фізичної, розумової чи творчої праці, і якщо ви, як кажуть, у розквіті сил, ваші рідні й близькі живі й здорові, а ви однаково почуваєтеся самотньо, то подумайте: може, причина у вас і час щось змінити в своїй поведінці та поглядах на життя?

І не зволікайте з цим, бо подолання самотності – це важливий крок на шляху до щастя.

Віктор Миронець.

Життя змінюється

Життя змінюється

Погодьтеся, занурившись у повсякденні клопоти, ми не завжди помічаємо, що стали іншими, ніж були, скажімо, кілька років тому. У житті немає нічого постійного. Час повільно спливає, змінюючи нас і навколишній світ. Події, думки, почуття – усе пристосовується до нового, часто навіть без нашого відома та бажання. І у цих постійних змінах, напевно, й полягає велич, трепет і драматизм життя.

Однак навіть хороші зміни залежно від того, як ми їх сприймаємо, не завжди можуть позитивно впливати на нас і наше світосприйняття. Адже таке вже людське єство – шукаємо, де краще, а коли нарешті знаходимо своє місце під сонцем, дуже швидко звикаємо до нових життєвих реалій і перестаємо цінувати те, що маємо. Іншими словами, стаємо заручниками обставин, сприймаючи все, як належне. А це небезпечно, бо змирившись із звичним станом речей, перестаємо прагнути нового і довго (дехто навіть й до схилу своїх літ) топчемося на одному місці.

Тим часом не секрет, що життя – це постійний рух уперед, і кожна тривала зупинка не найкращим чином впливає на нас. Тож потрібно завжди крокувати у ногу з часом, не зупинятися на досягнутому, вдосконалюватися і прагнути підкорення нових висот. До речі, тут неабияк може прислужитися правильне розуміння реалій сьогодення та тих змін, які відбуваються з нами.

Лише адекватно сприймаючи всі ці метаморфози, за потреби зможемо корегувати свою поведінку. А оскільки відомо, що все пізнається у порівнянні, то подивитися на себе збоку допоможе повернення до своїх витоків, тобто поїздка у місто, селище, село, район чи мікрорайон, де раніше мешкали. Ну й, звичайно, зустріч із родичами, давніми друзями та знайомими.

Тут спрацьовує такий самий принцип, як і з чужими дітьми, коли люди, з якими довго не бачилися, можуть краще оцінити, чи личить нам новий образ, похвалити або, якщо потрібно, вказати на недоліки. І дуже важливо мати мужність прислухатися до цих слів й робити все можливе, щоб уже наступного разу почути на свою адресу не конструктивну критику, а комплімент.

Крім того, такі поїздки корисні ще й тим, що переживаючи відчуття, ніби повернулися у минуле, хочемо того чи ні, а все одно переосмислюємо свої погляди на життя, досягнення і невдачі. А ще розуміємо, що хоч ми й виросли там, однак уже не належимо до цих країв, бо звикли до іншого ритму життя, оточення і зрештою не батьківського, а свого власного будинку чи квартири. При цьому не так уже й важливо, володіємо квартирою чи просто її винаймаємо, головне, що нині там горить наше родинне вогнище, яке робить цю оселю найріднішою.

Тож хто б що казав, потрібно визнати, що саме відчуття власного дому та належність до певного кола людей і є найголовнішими змінами у житті кожного з нас, зрозуміти істинну цінність яких допомагає повернення час від часу до своїх витоків.

Віктор Миронець.

Наше, українське

Наше, українське

Минулий 2013 рік вітчизняні кінокритики чи не одноголосно називають переломним для української кіноіндустрії. Адже вперше за понад 2 десятиліття у кінотеатрах майже одна за одною відбулося кілька гучних прем’єр художніх фільмів вітчизняного виробництва, які в українському кінопрокаті склали гідну конкуренцію іноземним стрічкам, а деякі навіть затьмарили картини голлівудського походження.

На жаль, з огляду на різні обставини ми дуже довго не мали можливості насолоджуватися спогляданням на великих екранах хорошого українського кіно. По-перше, донедавна кінострічок знімали дуже мало. По-друге, левова частка з них – короткометражні або авторські, розраховані на певне, часто вузьке, коло глядачів. Усі інші кінофільми, за поодинокими винятками, належать до категорії малопрофесійних спроб обіграти популярні жанри – комедію, бойовик і так звану бульварну мелодраму. Тож не дивно, що їх не демонстрували в кінотеатрах. Як наслідок, не маючи вибору, ми змушені були задовольнятися лише зарубіжною кінопродукцією.

Провісником навіть не відродження, а скоріше появи українського кіно нового покоління, формату, якості, а головне – цікавого для кінопрокатників стала кінострічка режисера Михайла Ільєнка «Той, хто пройшов крізь вогонь», з виходу у 2012 році на великі екрани якої почалася впевнена хода вітчизняних фільмів. Заснована на реальних фактах історія льотчика, який волею долі опинився в індіанському племені у Канаді, зацікавила 85 тис. глядачів і зібрала у прокаті майже 2 млн. грн. Таким чином виник прецедент і стало зрозуміло, що український глядач скучив за хорошим вітчизняним кіно.

Після картини «Той, хто пройшов крізь вогонь» у прокат вийшла повнометражна трагікомедія Валентина Васяновича «Звичайна справа», яку глядачі й критики одразу назвали якісним європейським кіно та справжнім українським фільмом. Крім того, на суд глядачів протягом 2013 року було представлено понад 10 вітчизняних кінострічок. Зокрема вже вкотре порадувала класик українського кіно Кіра Муратова фільмом «Вічне повернення», а відомий актор та режисер Віктор Андрієнко зняв кіно для дітей «Іван Сила».

Глядачі не оминули увагою також фільми «Ломбард» і «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького, «Не бійся, я поруч!» Маргарити Майорової, «Істальгію» Дар’ї Онищенко та документальну стрічку «Красна Маланка» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Знаковою подією минулого року також стала прем’єра біографічного фільму Олени Фетісової та Сержа Аведікяна «Параджанов», який, до речі, без проблем потрапив у шорт-лист (короткий список найімовірніших кандидатів на перемогу) премії Американської академії кіномистецтва «Оскар».

Зважаючи на резонанс, який спричинило у минулому році вітчизняне кіно, здається, його уже не зупинити. І хоч для повноцінного відродження нашого кіномистецтва треба вирішити багато проблем, крига скресла і з’явилася надія, що не за горами час, коли вітчизняні фільми усе ж назавжди пропишуться у прокатному топ-десятку українських кінотеатрів.

Віктор Миронець