На шляху до щастя

Якщо не кожен, то багато хто з нас час від часу ловить себе на думці, що добре було б, якби всі люди стали щасливими. І навіть незважаючи на усвідомлення утопічності цього бажання, хочеться щиро вірити у можливість його здійснення. Проте дійсність дуже складна, і могутніх чародіїв, здатних творити чудеса вселенського масштабу, та чарівної палички, помахом якої можна подарувати всім людям щастя, не існує. Навпаки, наша буденність багата на обставини, які заважають повною мірою насолоджуватися життям. І, що прикро, майже всі ці перешкоди ми створюємо собі самі.

Узяти хоча б таке явище, як самотність. Зазвичай вона асоціюється зі старістю, однак не секрет, що їй, як і коханню, підвладні люди будь-якого віку. Причин виникнення самотності багато – втрата близьких людей, розчарування чи втома від життя, нерозуміння чи відторгнення оточенням і навіть у багатьох випадках лінощі, небажання щось змінювати у своєму житті.

Хоч це парадоксально, але самотність особливо поширена у великих містах, де люди спілкуються мало й поспіхом, а часу для встановлення тривалих довірливих стосунків бракує. Такі контакти, як правило, не мають емоційного навантаження, тож не ведуть до виникнення довіри. Та й у невеликих населених пунктах останніми десятиліттями самотність стала частим гостем. І найприкріше в цій ситуації не те, що так було не завжди, а те, що багато людей свідомо обмежують свої контакти із зовнішнім світом.

Якщо уважно проаналізувати наше минуле, то можна помітити цікаву закономірність – людина у всі часи прагнула спілкування, уникала самотності, адже одному важко вполювати велику тварину, захиститися від ворогів, прогодувати себе і свою родину. Тому люди об’єднувалися у роди, общини, клани, створювали спільні ритуали і розподіляли обов’язки та відповідальність. Так само, лише згуртувавшись, наші пращури змогли побороти страх перед невідомими і незрозумілими явищами природи.

Однак із розвитком цивілізації ставлення до самотності поволі змінювалося, а у нашу високотехнологічну добу вона перетворюється на норму життя. І якщо 100 – 200 років тому свідоме усамітнення було притаманне дивакам та геніям, то нині є підстави говорити про самотність у колективі, в родині. На жаль, забуваючи, що людина – це частина світу, ми часто відгороджуємося від нього високим парканом.

Поява телефону, а згодом – Інтернету, який, здавалось би, відкрив усі кордони для спілкування і подарував нам необмежені можливості, насправді стала перепоною для спілкування. Адже для чого зустрічатися з другом, коли йому можна зателефонувати або написати в «аську»? Зрештою, навіщо реальні друзі, якщо у соціальних мережах їх тисячі? І байдуже, що з 90 відсотків із них ми взагалі не знаємо, і вони ніколи не простягнуть руку допомоги в реальному житті. Важливіше, що у віртуальному світі можна створити собі будь-який образ, реалізувавшись в різних іпостасях. А ще в вразі виникнення якихось непорозумінь завжди встигнеш натиснути на рятівний червоний хрестик у правому верхньому кутку монітора і «накивати п’ятами», а завтра придумати інший образ і новий віртуальний світ. Так простіше, але віртуальне спілкування не позбавляє самотності, яку можна назвати розплатою за науково-технічний прогрес людства.

До самотності приходять різними шляхами. Часто вона з’являється у нашому житті несподівано і незалежно від бажання, або як логічний наслідок перевтоми, чи коли таким чином протягом певного часу лікуємо душевні рани. Це природно, бо кожен має право на відпочинок перед черговим життєвим стартом. Однак, якщо самотність – не потреба душі, не короткий відпочинок від фізичної, розумової чи творчої праці, і якщо ви, як кажуть, у розквіті сил, ваші рідні й близькі живі й здорові, а ви однаково почуваєтеся самотньо, то подумайте: може, причина у вас і час щось змінити в своїй поведінці та поглядах на життя?

І не зволікайте з цим, бо подолання самотності – це важливий крок на шляху до щастя.

Віктор Миронець.