ЗНАЙТИ КОМПРОМІС

Існує думка, що мати власні переконання – добре, але не менш важливо відшукати в собі сили, аби їх захистити. Крім того, прихильники такого судження вважають принципових людей вартими лише поваги і захоплення. У цих словах, звичайно, є слушність, бо саме свій погляд на ті чи інші події допомагає нам приймати рішення. Однак, погодьтеся, ми дуже часто плутаємо принциповість і, на жаль, притаманну багатьом із нас упертість.

Перші паростки упертості, напевно, з’являються у ранньому дитинстві. Спочатку це нормальне явище, адже вередування – чи не єдиний доступний для немовляти спосіб озвучити свої потреби. Та якщо згодом, коли малюк оволодіє мовою, батьки продовжують задовольняти всі без винятку забаганки, у нього, з-поміж іншого, найімовірніше поступово сформується й упертість. І хоч у дорослому житті надмірна настирливість не завжди допомагає отримати бажане, вона як інструмент захисту власних інтересів дуже популярна. При цьому, як правило, відбувається підміна понять. Тож мотивуючи свій вчинок, часто кажемо, що це зроблено «із принципу», хоча насправді він тут ні до чого.

Не завжди правильне розуміння поняття принциповості, а також байдужість до пошуку компромісу погано впливають на стосунки з іншими людьми. Поступатися ми не любимо, що закономірно, бо це означає визнання хибності власної думки. Однак бувають випадки, коли ми й справді неправі, та продовжуємо уперто наполягати на своєму. Дехто так чинить, навіть коли не розуміється на тому, про що йде мова.

Пригадую, як свого часу знайомий за кожної слушної нагоди критикував популярну японську страву – суші. Звісно, про смаки не сперечаються, однак він жодного разу його не куштував, тому не міг судити об’єктивно. Не змінив свою думку і після того, як нарешті наважився спробувати це «заморське диво», але тепер хоча б знає, як кажуть, предмет дискусії.

Так само є багато любителів «розпікати» письменників, особливо тих, з творчістю яких не знайомі або у кращому разі читали про них у шкільних підручниках. Часто дістається й представникам інших творчих професій. Та найприкріше, що затято доводячи свою правоту, такі критики зазвичай не можуть запропонувати на противагу нічого свого, оскільки не мають хисту створити хоча б щось подібне, не кажучи вже про краще. Насправді ними керує заздрість, яка зрештою й провокує непіддатливість.

Боротися з упертістю важко, але можливо. Насамперед потрібно вчитися бути менш категоричними, адже готовність йти на компроміс означає не слабкість, а силу волі. Саме тому визнання власної неправоти – вчинок, який викликає повагу. Не менш важливо також вміти не просто слухати, а почути співрозмовника. Навіть коли його точка зору не подобається, в ній може бути щось корисне і правильне. Не забуваймо про це.

Віктор МИРОНЕЦЬ.