Крик у лабіринті
Життя – дивна
річ. Адже можна багато років бути знайомим з людиною і навіть не здогадуватися
про її таланти, або знати, що поруч обдарована особистість, але сприймати це як
щось буденне і належне. От і я лише кілька днів тому відкрив для себе письменника
Петра Коломійця, хоча до цього пропрацював з ним в одній редакції майже сім
років, два з яких – в одному кабінеті.
Звичайно, мені
було відомо про те, що Петро Опанасович не тільки талановитий журналіст, наш
редакційний філософ і надзвичайно мудра людина, а й також відомий письменник. Однак
до ознайомлення з його літературною творчістю, як то кажуть, ніяк не доходили
руки. І от в понеділок випадково побачив у колеги збірку
історично-документальних детективів Петра Коломійця «Крик у лабіринті»,
попросив почитати і… потрапив у полон майстерності автора.
Три повісті: «Крик
у лабіринті», «Око Перуна» та «Годинник князя Радзивіла», надруковані у ній, прочитав
за один вечір, після чого одразу пожалкував, що не зробив цього раніше. Та,
хтозна, можливо, так і треба було. Адже на все свій час. Так само у житті не
буває випадковостей і ці повісті допомогли мені подолати так зване книжкове
похмілля (нездатність почати читати нову книгу, перебуваючи під враженням
попередньопрочитаної), яке спричинив перед тим роман Оршулі Фариняк «Айхо, або
Подорож до початку». Тож, якщо натрапите на «Крик у лабіринті» Петра Коломійця,
читайте без зайвих роздумів. Повірте, ви не пошкодуєте.
Віктор Миронець.
Комментариев нет:
Отправить комментарий