ГОДИНА ПІК

ГОДИНА ПІК АБО ПОБАЧЕННЯ МОЄЇ МРІЇ

Ура! Нарешті відсидів останню пару і можна спокійно збиратися на романтичне побачення. Часу залишилось мало. На все про все дві години. Тож прощавайте рідна аудиторія і рідний фізматівський корпус – крила кохання несуть мене на неймовірну зустріч. До речі, ледь не забув, вибачайте, пане професоре, завтра на вашу лекцію я навряд чи прийду. Та, думаю, ви мене зрозумієте, самі ж бо теж колись були молодим студентом. Тож останнє сорі, арівідерчі і асталавіста!
Я прожогом кинувся з університету до гуртожитку.
Земля від швидкості бігу просто горіла під ногами, і уже через десять хвилин відкривав двері кімнати, яка зустріла свого господаря темрявою і тишею. Сусідів не було. Вовчик, напевно, зависає у Юльки. Віталік – ще на парах. А Толян – стовідсотково знову поперся у інтернетклуб. Точно. Він ще зранку торохтів, що сьогодні у них там фінал з якоїсь крутої онлайнової гри. Що ж, тим краще, бо можна спокійно зібратися, не слухаючи їхніх кепкувань.
Збирався приблизно півгодини. Нові джинси з модною діркою на правому коліні, розкішні зимні черевики і не менш розкішна напівспортивна куртка додавали впевненості і, задоволено підморгнувши своєму відображенню у дзеркалі, я сміливо вирушив назустріч долі.
Тут вважаю за необхідне зробити ліричний відступ і зауважити, що доля того вечора, з досі невідомих причин, була до мене не дуже прихильною.
Отже, весь такий красивий іду собі спокійно по коридору, посміхаюсь і нікого не чіпаю. Аж тут раптом з кімнати дівчат із паралельної групи вальяжно виходить чорна як ніч кішка Анфіса, сідає біля дверей і починає хитрим (ні скоріше, лукавим!) поглядом дивитися на мене.
Зізнаюся чесно, я не забобонний, але від Анфісчиного погляду в середині усе, чомусь, похололо.
– Киць, киць, киць… Хороша кішечка… Сиди смирненько і дай дяді спокійно пройти. А за це тобі завтра принесу смачну сосисочку, – пришвидшивши крок, я спробував проскочити, але… не проскочив.
У цієї тварюки, схоже, були свої погляди на студентське везіння і вона швиденько перебігла дорогу. А щоб мені взагалі неймовірно пощастило, повторила цю процедуру ще зо п’ять разів.
– Ах ти ж, зміюка підколодна… Та я з тебе зараз сім шкур зніму, – я замахнувся ногою, щоб футбольнути кішку. Щоправда, вона виявилась проворнішою і швиденько шмигнула назад у кімнату.
– Нічого, я з тобою ще розберуся. Я зі всіма вами ще розберуся. Розвели тут зоопарк, що не пройти і не проїхати, – настрій трохи підупав, але справжні чоловіки не відступають через такі дрібниці. Тож, плюнувши через ліве плече, пішов далі.

На дворі лютував справжній зимовий морозний вечір. Захмарене небо щедро посипало землю снігом, пронизливо завивав вітер і лише вуличні ліхтарі у парі з яскравими вивісками магазинів, аптек, банків, салонів краси та стоматологічних кабінетів рятували від непрохідної темряви. Рогатого на зупинці не було дуже довго, що навіювало побоювання запізнитися на побачення своєї мрії. Панічний страх зник лише тоді, коли я нарешті зайшов до салону цього довгожданого і легендарного громадського транспорту.
У тролейбус потрапив через задні двері, а кондукторка сиділа біля кабіни водія. Йти купляти білет не став, розсудивши, що кондуктор сама підійде, бо така у неї робота. Та, жінка, у свою чергу, мабуть, теж щось там розсудила, тому й не поспішала до мене. Вона сиділа мовчки на своєму місці і лише глузливо посміхалася.
Їхати потрібно було всього три зупинки і я не переймався через відсутність білета.
«У таку погоду контролери точно не ходитимуть», – подумки заспокоїв себе, про що дуже швидко пошкодував.
Уже на наступній зупинці до салону нашого тролейбуса, як годиться, одночасно через передні і задні двері увійшли контролери. Хизуючись своїми посвідченнями, вони без зайвих розмов взялися перевіряти білети. Мені майже пощастило, бо контролер, який відповідав за задню частину салону, на своє запитання: «Чи маєте білет?» задовольнявся відповіддю: «Так, маю». Іншими словами, вірив пасажирам на слово.
Але я сказав «майже» не випадково, бо, не проти ночі її згадувати, кондукторка, помітивши, що я вийшов сухим з води, спеціально тицьнула у мене пальцем і сердито буркнула:
– Нехай він покаже свій білет.
Усе, приїхали. Показувати було нічого, а тому довелося платити штраф.
Після поїздки на тролейбусі про розкішний букет можна було сміливо забути. Грошей вистачило лише на три багряні троянди. Але нічого, хоч скромно, зате зі смаком. Ніжно узявши квіти до рук, я поспішив до входу у метро. Залишилось сорок хвилин і за цей час ще потрібно перетнути все місто.
У холі метрополітену зібралася сила-силенна людей. Година пік, як не як. Та, чесно кажучи, ця обставина не дуже хвилювала, бо у моїй кишені лежав завчасно куплений жетон.
З гордим виглядом підійшов до турнікету, засунув лівицю до кишені і… облом, про який мене сповістила чималенька дірка. Від несподіваного прозріння закляк на місці, бо зненацька розворушений мозок відмовлявся усвідомлювати те, що щойно відбулося.
– Ти чого стоїш? Або проходь, або відійди і дай пройти іншим. Понаїхали тут всякі, пройти не дають, – уже років із сто як не молода бабця відштовхнула мене в бік, і поволочила до турнікету свою «кравчучку», нав’ючену рябою сумкою вражаючих розмірів.
Увесь вигляд цієї, не проти ночі її згадувати, бабці свідчив, що вона теж не тутешня і, як мінімум, приїхала до столиці із якогось там закраюсвітинська, але, треба віддати їй належне, поводилась вона так, ніби була тещею самого володаря Всесвіту.
Буркнувши собі під ніс щось на зразок: «Сама така», я поплентався до кас, біля яких відбувалася страшенна штовханина та з’ясування того, хто з пасажирів від якої, вибачте, матері народився.
Вистоявши в черзі добрих десять хвилин і дізнавшись про себе, а заодно і про свій рід всю гірку правду, яку навіть мій дід Свирид не знає, я нарешті затиснув у долоні заповітний жетон.
Знову підійшов до турнікету. Кинув жетон у спеціальний отвір, діждався зеленого сигналу у парі із написом: «Прохід дозволено одному пасажиру», і зробив сміливий крок назустріч своїй долі.
Та доля, чомусь, знову вирішила підкинути мені кецика, чи, може, просто турнікет виявився скаженим? Не знаю, але факт залишається фактом – у момент проходження електронного дітища технологій двадцятого століття, дітище так гепнуло мене по лівій нозі, що ледь не завив, не так від болю, як від несподіванки.
– Куди прешся, дурню? Тобі, що повилазило? Чекати треба зеленого сигналу, – голосно поспівчувала мені чергова співробітниця метрополітену.
Я подивився на неї засоромленим поглядом і, хоч на усі тисячу відсотків був впевнений, що все зробив правильно, не став виправдовуватися і, угнувши в плечі голову, покульгав до ескалатора.
У це важко повірити, але до підземного перону я спустився без особливих пригод.
На пероні людей було ще більше, ніж у холі. Ледь протиснувшись крізь натовп, зупинився біля обмежувальної лінії і став чекати поїзда, який, на щастя, не забарився. Та от, уже, на жаль, потрапити в середину вагона виявилось непросто. Довелося вкладати усю свою молодечу енергію і силу в ноги та руки, щоб хоч трохи протиснутися у вагон. При цьому довелося пожертвувати двома трояндами, пошкодженими під час вагонного штурму.
Їхали, мов шпроти у тісній банці. Затиснутий з усіх боків, я не міг поворухнутися, уже не кажучи про те, щоб відставити у бік хвору ногу, на яку став якийсь здоровило. Нда-а-а-а… Поїздочка не з легких. Попереду стояв чолов’яга вочевидь з перепою, справа на моїй нозі – здоровило, з ліва – дівчина-блондинка, котра перестаралася з парфумами, а позаду… О, Боже! Позаду стояла та сама бабця з «кравчучкою». І як тільки вона змогла пролізти в середину переповненого вагона з такою поклажею? Правду, мабуть, люди кажуть, що нахабство – друге щастя.
У такій веселій компанії проїхали три станції. І усе б нічого, якби у мене не зачухався ніс. Знаєте, так несподівано і нестерпно, аж до оскоми на зубах.
Терпів довго. Але терпець зрештою увірвався, і я почав робити несміливі рухи, щоб вивільнити, затиснуту між мною і здоровилом, руку. І от, коли нарешті рука була майже вільною, здоровило, неправильно зрозумівши мій порив, проричав:
– Ах ти ж, злодюго обдерта! Що, вирішив у мене по кишенях прогулятися?
Запитання, схоже, було риторичним, бо не чекаючи моєї відповіді, здоровило замахнувся своєю лисою головою і вцідив мені прямо по писку. Добре, що хоч в останній момент встигнув трохи відхилитися. Завдяки цьому маневру отримав у дар не по переніссю, яке неодмінно хруснуло б, а під праве око.
На щастя, у переповненому вагоні мало хто звернув увагу на цю придибенцію, тож можна було не червоніти від сорому. Лише бабця з «кравчучкою» єхидно хихикнула за спиною, але на неї вирішив не зважати.
На наступній зупинці половина пасажирів вийшла. Вийшов разом з ними і здоровило, від чого я полегшено зітхнув. Тепер можна було уже спокійно почухати носа, та він, зараза, перестав свербіти.
«Що ж, може, воно і на краще, а, може, взагалі це – добрий знак і далі доїду без нових пригод», – не встиг я так подумати, як поїзд різко загальмував…
Щоб не впасти, інтуїтивно вхопився за дівчину-блондинку, яка стояла поруч. Треба сказати, вдало так вхопився – обняв ззаду руками за груди і мало не поколов трояндою їй обличчя.
– Що ти собі дозволяєш, придурок? Ану відчепися від мене, козел! – несамовито залементувала дівчина і до мене нарешті дійшло, що навіть після того, як поїзд знову рушив, мої руки продовжували лежати на її грудях.
– Ви-ви-вибачте… я… я… я… нне-е-е спеціально, – відсахнувшись від дівчини пересохлими губами пробурмотів я.
– Що?! Вибачте? Я зараз тебе так вибачу, що на усе життя запам’ятаєш, – перекрикуючи дружний сміх пасажирів, сердито сказала дівчина і відвісила мені такий ляпас, що мало щелепа не вивернулась.
У цей момент поїзд нарешті доїхав до потрібної станції і я, щойно відчинилися двері, на усіх парах чкурнув з вагона у напрямку переходу на іншу лінію метрополітену. Але й тут на мене чекало розчарування. У тісному переході назбиралося силище людей, тож швидкість руху одразу упала до одного сантиметра на хвилину. І це у такий відповідальний момент, коли час не просто піджимав, а зі всієї сили душив за горло.
«Нічого, прорвемося», – заспокоїв себе улюбленим висловом свого дідуся-фронтовика і кинувся в атаку, точніше – в невелику шпарину, на мить випадково утворену між двома жінками, котрі йшли попереду.
Ура! От вона – перша перемога цього злощасного вечора, завдяки якій майже на два метри наблизився до здійснення мети. Через пару секунд вдалося проскочити у ще одну подібну шпарину, затим – у третю, четверту, п’яту… На обрії замаячив перон і… Тут доля, напевно, схаменулася і вирішила знову сказати своє «фе». У це важко повірити, але я наскочив на ту саму, не проти ночі її згадувати, бабусю з «кравчучкою». От і все! Приїхали! І як тільки вона умудрилася опинитися попереду, коли, точно бачив, що у вагоні ця бізнесвумен стояла за мною.
– Куди прешся перед батьком в пекло, дурне теля, – сердито випалила стара і навмисно крутнула свій візок так, щоб його колеса наїхали на мою і без того нещасну ногу.
– Саме там вам й місце у компанії рогатих друзів. Вони, напевно, уже на вас давно чекають, – скривившись від болю відгризнувся я.
Звичайно, краще було б промовчати, бо, як то кажуть, зачепи…
Бабця від почутого на мить заклякла. Її очі повільно наливалися кров’ю, шия витягувалася, а рот повільно відкривався для видачі на гора чергової порції гнівних слів. Ну справжнісінька тобі кобра перед атакою на нещасну жертву.
Це зрозумів майже одразу, але все одно запізно.
– Люди добрі! – заверещала стара. – Та де таке видано, щоб яйце вчило курку жити. Та ти… ти… – схоже, бабця із запропонованих мозком визначень ніяк не могла вибрати те, яке б найкраще мене охарактеризувало. – Ти – падлюка. Ось хто ти. Дармоїд і… падлюка.
Я мовчав. А що тут скажеш? Зачепив, то тепер слухай. До того ж, був у мене ще один розрахунок – діждатися поїзда і на всіх парах вшитися, залишивши стару на одинці зі своїм гнівом.
Тим часом, бабця продовжувала дерти горло:
– Пробій, рятуйте! Ріжуть, грабують, вбивають…
От тепер мені стало по-справжньому боязко. Хтозна, як на це зреагують інші пасажири. На щастя, переважній більшості з них було байдуже до наших розбірок. Я стояв за кілька метрів від кобри, тобто бабці, тож потрібно було бути або сліпим, або дурним, щоб не зрозуміти, що всі звинувачення старої – пусті слова.
Підбадьорений таким поворотом подій, я уже зібрався просто розвернутися і мовчки піти по-англійськи, але...
– Старший сержант Іванов, – поруч прозвучав голос чергового на цій станції міліціонера. – Що тут у вас відбувається?
Від несподіванки закляк на місці. Зате бабуся, треба віддати їй належне, не розгубилася і одразу взялася розповідати про свою біду.
– Він хоче мене пограбувати, – стара тицьнула в мене пальцем і, вмить, з кобри перевтілившись на нещасну жінку, жалісливо заблагала: – Синку, покарай його так, щоб на усе життя пропала охота чіплятися до порядних людей.
– Покараємо, не хвилюйтеся, – одразу запевнив стару правоохоронець і моє серце зупинилося.
Бабусю ця відповідь задовольнила і вона, ще раз глянувши на мене ядовитим поглядом, пішла собі геть.
– Давай швидко втікай, поки не повернулася, – сказав міліціонер після того, як стих противний скрип коліс візка старої.
– Дякую, – відповів йому, усе ще не вірячи своєму щастю.
– Пусте, ці бабці нас уже так дістали, що мама не горюй. Та й сам бачив, що вона першою затіяла сварку. Так що удачі!
– Ще раз дякую, – повторив я, але старший сержант мене уже не чув. Він сконцентрував увагу на симпатичній працівниці метрополітену, до якої власне й пішов.
На щастя, далі обійшлося без пригод. Схоже, доля вирішила мене пожаліти чи, може, просто втомилася знущатися. Єдина прикрість – через усі ці розбірки незчувся, коли загубив останню троянду.

ВІКТОР МИРОНЕЦЬ, Київ 2011 рік.

Художники В. Лубенський та М. Самборський  (http://www.metromuseum.su)