ЗОЛОТА ПІДКОВА 

Кошовий отаман – кремезний дядько з довгими вусами під носом і добрячим оселедцем на голові – мовчки дивився на мене пронизуючим поглядом. Отак просто сидів і дивився уже, мабуть, з добрих півгодини. На якусь мить мені навіть здалося, що він бачить не лише мої нутрощі, а й навіть найпотаємніші закутки душі, про які й сам нічогісінько не знаю. Куди там усяким рентгенам, флюорографіям і томографіям… Отаман Самійло Кішка розуміється на людських душах у сотню разів краще за усі новітні прилади разом узяті.

Навколо нас, на майдані перед козацькою церквою Богородиці, зібрався добрячий гурт вільнодумних лицарів українських степів. Публіка, треба сказати, ще та. Обдерті, обшарпані і босі харцизяки вперемішку з більш удачливими побратимами – гордовитими козарлюгами, убраними в дорогі кафтани, свити і чоботи. Цю різношерсту компанію об’єднували лише однодумство, вуса, оселедці і шаблі з пістолями, запхнутими за пояс. Не дарма ж колись казали, що козак ніколи на жодні скарби не поміняє коня, шаблю і люльку. Ото були хлопці, годі й казати! А дисципліна ж то яка… Залізна. Поки, занурившись з головою у роздуми, отаман мовчить, ніхто анічичирк. Розуміють, мабуть, що сполохати думку у голові зверхника собі ж дорожче потім буде. От і мовчать. І правильно роблять, бо від рішення кошового зараз залежить моє життя.

Ото уже нажив пригод на м’яке місце. Це ж треба таке – мене, дитя буремного ХХ століття і юнака століття ХХІ, занесло у ці напівдикі нетрі. Ще зранку був у двотисячних, а увечері, як бачите, уже у тисяча п’ятсот  якомусь там році. Дивина та й годі!

Правду сказати, свого переміщення у часі не пам’ятаю. Пригадую лише, що бабуся, до якої на кілька днів приїхав погостювати під час відпустки, попросила вивести до череди Маньку, себто її чорнорябу. І я без особливого задоволення, але з ентузіазмом взявся виконувати доручення. Ех! Знав би, що це мені вилізе боком… Та, що тепер говорити? Як кажуть, після бою руками не розмахують.

Череду збирали на окраїні села і нам з Манькою довелося шкандибати туди через усю довжелезну вулицю. На дворі був погожий літній ранок. Сонце піднялося над обрієм досить високо і взялося за свою звичну справу – освітлення і зігрівання нашої грішної землі. На небі – жодної хмаринки, навколо – жодної душі. Отак у двох з коровою ми не поспішаючи наближалися до крайньої хати, за якою уже розпочиналося поле, на іншому кінці якого виднівся ліс. Нарешті, бо, віддавши Маньку на опікунство пастухів, я розраховував швиденько чкурнути додому і додивитися свій цікавий нічний сон.

Чкурнути не вийшло. Сон додивитися теж. На звичному місці збору череди застали тишу. Лише далека курява на польовій дорозі свідчила, що ми запізнилися всього на пару хвилин. В принципі, не так страшно. Тож, підбадьорливо хляснувши корову по спині завчасно виламаною лозиною, почав погоню.

До збірного коров’ячого стада було рукою подати, і ми от-от мали б його наздогнати, та… На цей раз знову не судилося. Несподівано у небі вдарив розложистий грім. От напасть, грім у чистому небі. Очманіла Манька, задерши голову, рвонула у світ за очі, а я кинувсь її наздоганяти. І тут сталася та капость…

Покриваючи чорнорябу добірними словами, розмахуючи руками і, звичайно, не дивлячись під ноги, об щось перечепився і гепнувся додолу. Добряче так гепнувся, а ж курява здійнялася. Але найцікавіше, що в момент мого пристрасного поцілунку із землею десь поряд, для повного завершення картини, яскраво спалахнула блискавка. Все. Завіса. Далі були зорі, космос, далекі планети, тиша, спокій і байдужість до всього.

Отямився я уже тут, на Січі. І перше, що побачив це – захмеліле і давно немите обличчя якогось козака. Познайомитися з ним не вдалося – побачивши, що я розліпив очі, козарлюга, лементуючи: «Очунявся!» кудись вшився, заодно прихопивши з собою запах нещодавньої гулянки.

Ледь розуміючи те, що діється навкруги, спробував підвестися бодай на лікті. Краще б не пробував. Забита голова одразу пригрозила розколотися, як перестиглий кавун, а біль у ребрах голкою пронизав усе тіло. Довелося відмовитися від подальших спроб встати.

Уже не пригадаю, скільки часу мовчки лежав на спині і розглядав химерні фігури хмар. Певне, що довго. Мій організм був вкрай ослаблений і я почав потроху дрімати.

– Що це за птиця? – почув крізь сон басистий голос.

– Не відомо, але одяг на ньому якийсь дивний. Напевно, бусурменський.

– Ні, на бусурменський не схожий.

– Тоді, може, харцизяка який?

– Гаразд, розберемося, коли очуняє. Зараз же віднесіть його до діда Петра, нехай він його відходить.

На цьому діалог закінчився і я відчув, як дві пари дужих рук акуратно підняли моє тіло із землі і понесли у невідомому мені напрямку.

Дідом Петром виявився козацький знахар-травник. Такий собі Авіценна, Гіппократ і Парацельс у одній особі. Та треба визнати, що мій лікар виявився добрим знавцем своєї справи і за одну ніч поставив мене на ноги. І це, зауважте, без дорогого обладнання, уколів та таблеток. Лише трав’яний чай і спокій.

Від діда Петра я дізнався про те, як у чистому полі на мене непритомного натрапив козацький патруль. Козаки довго думали, що робити із такою дивною знахідкою і зрештою вирішили узяти з собою на Січ. Так я і опинився тут – в оплоті української державності і святая святих козаків.

– Ну що мені з тобою робити? – кошовий отаман нарешті порушив тишу. – Видно ж, що ти української, а не бусурменської крові. Та усе-таки твоя поява у цих краях виглядає трохи дивно, правда хлопці?

– Так, батьку, – хором вибухнув козацький гурт.

Я сидів ні пари з вуст. Толку говорити, коли тебе ніхто не зрозуміє. Ще скажуть, що божевільний, а хтозна, як тут чинять з безумцями. Іноді мовчання може бути золотом, і це, здається, саме такий випадок.

– Посадити його на палю! – несподівано викрикнув хтось із юрби.

– Правильно, та й діло з кінцем, – підхопило ще кілька горлянок.

Ти ба які розумні, на палю. Собі ж, напевно, такого ніхто з них не бажає.

– Тобі, Степане, тільки на палю саджати, – Самійло Кішка важким поглядом обвів юрбу і раптом додав:

– Слухай, раз так хочеш, може, давай тобі таку оказію вчинимо?

Козак Степан промовчав. Мабуть, правильно зрозумів натяк свого зверхника.

– То звідки ти будеш, хлопче? – кошовий звернувся уже до мене.

– З Брацлавщини, – не моргнувши збрехав перше ліпше, що збрело у голову.

– О, то тут у тебе є багато земляків. А чого це тебе занесло у таку далечінь? – не вгавав отаман.

Ну що ж, брехати, так брехати, і я відповів:

– Татари спалили моє село і забрали усіх земляків у ясир. Мені вдалося втекти і от, братчики, тепер стою перед вами та прошу прийняти мене до своєї громади, щоб відомстити паскудним бусурменам.

Батько отаман Самійло Кішка подивився співчутливим та розуміючим поглядом і голосно, щоб усі почули викрикнув:

– Що, браття, приймемо хлопця до нашої громади?

– Так! Приймаємо! Зачисляємо! Хай буде козаком! – пролунало звідусіль.

– Ну, що ж… Раз громада вирішила, то так тому і бути. А щоб тобі було простіше звикнути до наших порядків і звичаїв приставлю я тебе до твого земляка. Гей, Іване, ти тут?

– Так, батьку отамане, тут, – з галасливої юрби обізвався сталевий голос.

– Іди до нас і приймай нового побратима. Покажи йому, що тут і де, відведи у січову канцелярію, хай пан генеральний писар припише його до Брацлавського куреня.

– Зробимо, батьку, – з натовпу вийшов дорідний козак з суворим обличчям, але добрими очима. Підійшовши до нас, він запитав:

– Тебе, як звати, хлопче?

– Василь… Підкова, – трохи запинаючись чесно відповів я.

– Отакої! – радісно вигукнув козак Іван. – Я ж теж Підкова. От дива, тай годі.

Справившись в канцелярії, ми з Іваном повільно обійшли усю січ і рушили до Брацлавського куреня. Надворі уже збиралося на вечір. У повітрі пахло вечірньою свіжістю, а комарі ставали дедалі настирливішими.

Поки йшли, Підкова роз’яснив козацькі звичаї і навчив, як себе поводити під час знайомства з новими побратимами.

Зайшовши до куреня, ми поклонилися і Іван мовив:

– Здоров будь, батьку отамане, здорові будьте, братчики!

Усі, полишивши розмови, подивилися на нас, а курінний отаман відказав:

– Здоров будь, старий товаришу! Кого це ти з собою привів?

– Нового побратима, козака Василя Підкову, нашого земляка.

Я виступив наперед і ще раз поклонився. Отаман встав з-за столу і, теж поклонившись у відповідь, голосно відчеканив:

– Вітайте, панове товариство, нового козака! Та я у курінь тебе не приймаю, бо у мене своїх людей доволі.

– Кланяюсь тобі, отамане і прошу прийми мене у свій славний курінь, а я, як каже старий звичай, викуплюсь, – знову поклонився.

– Не можу цього сам зробити, бо сам нічого не вирішую, хай хлопці скажуть.

– Приймаємо! – громом пролунала у курені козацька згода.

– Ну гаразд! – нарешті сказав курінний отаман. – Будь нам товаришем, але коли не гарно поводитимешся, так одразу проженемо.

Після цих слів козаки помітно оживилися, а на довгому столі вмить з’явилася випивка і закуска.

– Прошу, шановне товариство, до столу, – весело мовив отаман, саджаючи мене біля себе.

Великі глиняні кухлі наповнились хмільним козацьким нектаром.

– За нового побратима! – виголосив тост курінний.

– За Василя! – хором озвалися козаки.

Порозходилися, вірніше, порозповзалися, ми далеко за північ. Як добрався до своєї лави не пам’ятаю. Зате спав міцним і благим сном.

Проснувся під ранок від неймовірної спраги і почвалав шукати, де б попити води. Довго блукаючи по куреню, я таки дійшов до поставленого завчасно відра з водою. Відро виявилось майже порожнім. Мабуть, не одного мене мучила спрага. Так сяк погасивши вогонь у нутрощах, вирішив вийти на свіже повітря.

На дворі уже світало. Зорі не так чітко майоріли на небі, а місяць взагалі зник.

– Що, козаче, не спиться? – у напівтемряві тихо пролунав знайомий голос.

Я придивився уважніше і помітив під старою грушею постать Івана Підкови.

– Ні, не спиться.

– І мені теж. Хороша погода, еге ж?

– Твоя правда, Іване, – я уже підійшов ближче до Підкови і раптом почув позаду тиху метушню.

– Шу-у-у-у-р, – просвистів в повітрі ніж.

В останній момент, підкоряючись якомусь шостому відчуттю, з силою штовхнув Підкову і ми обоє звалилися на землю, а в грушу вп’явся великий кухарський тесак. Гарненько так вп’явся, акурат навпроти того місця, де мить тому знаходилась голова Підкови.

Іван прожогом піднявся із землі і кинувся наздоганяти невдачливих убивць. Почулися зойки, хруст кісток і схлипування, а через кілька хвилин Іван знову стояв біля мене.

– Бусурмани, – констатував козак. – І як тільки пробралися сюди? Треба буде пильно оглянути огорожу і перевірити вартових.

– Треба, – погодився з ним.

– Дякую за те, що врятував мені життя. Бачу, ти справжній козак.

– Пусте.

– Ні не пусте, зараз тобі віддячу, – Іван почав щось шукати за пазухою і таки видобув звідти золоту підкову. – Ось, візьми.

– Не потрібно, я ж не за винагороду тебе рятував.

– Знаю, що не за винагороду, але ти все ж візьми цей дарунок. Дуже прошу. Цю підкову здобув багато років тому в бою. Вона приносить удачу.

Діватися мені не було куди і я, подякувавши, прийняв щедрий подарунок.

– Ну що, пішли будити громаду, час прояснювати ситуацію?

– Зараз іду, – відказав, розглядаючи презент.

– Добре, трохи помилуйся штуковиною, – лукаво посміхнувся Підкова і пішов до куреня.

Я вам скажу, подарунок дійсно щедрий. Підкова з чистого золота – це вам не абищо. Трохи покрутивши бакшиш в руках, заховав його до кишені і… тут знову почалося – вдарив грім і сяйнула блискавка. Сильний порив вітру кинув мене на землю і знову були зорі, космос, далекі планети і тиша.

Отямився від відчуття чогось слизького на обличчі. Відкрив затуманені очі… Так і є: мене облизує Манька. А-а-а, бешкетниця повернулася. Рукою, відігнавши від себе чорнорябу, поволі встав на ноги і озирнувся. Навколо те саме поле, той самий ліс, а вдалині видніється бабусине село.

«Оце примарилося. Треба ж було так макітрою стукнутись», – подумав, чухаючи забитий лоб. І тут раптом відчув, що щось лежить у кишені, засунув туди руку і (О, дива!) дістав звідти золоту підкову.

ВІКТОР МИРОНЕЦЬ, Київ 2011 рік.