Не забуваймо

Не забуваймо

Вчора мені зателефонував колишній одногрупник і привітав з професійним святом. Хоч нічого дивного у цьому не було, я дещо розгубився, бо День журналіста уже давно минув, а Міжнародний день солідарності журналістів ще не настав. Лише перебравши в голові всі можливі варіанти, зрозумів, що давній знайомий не помилився і тим паче не розігрує – за вікном у сонячному промінні купався перший день осені, а вдома в теці з документами лежить мій диплом, у якому назва спеціальності починається словом «вчитель».

Прикро і соромно зізнатися, але усвідомлення моєї приналежності до професії педагога з часом забулося чи, правильніше сказати, загубилося у плині сірих буднів. Трохи заспокоює лише те, що мій випадок непоодинокий. Таке часто трапляється з тими, хто після закінчення вищих навчальних закладів з різних причин не працює за спеціальністю. Однак це лише півбіди, бо найприкріше, що сягнувши певних життєвих висот, ми часто забуваємо тих, хто був з нами від початку – друзів, однокласників, колишніх колег.

Здебільшого робимо це ненавмисне – просто з часом змінюється коло наших інтересів та спілкування і за щоденними клопотами не завжди вдається про все й усіх пам’ятати. Як наслідок, зустрічі з не так давно дорогими і близькими людьми у зв'язку з переїздом до іншого міста чи зміною роботи припиняються, і їх поступово повністю замінюють телефонні дзвінки, які теж згодом сходять нанівець. Спочатку ми цього не відчуваємо, бо вистачає й інших клопотів, однак коли життя нарешті входить у звичну колію, коли втіленню планів і мрій уже ніщо не може стати на заваді й ми можемо, перевівши подих, роззирнутися довкола, з’ясовується, що поруч немає нікого, хто щиро порадіє нашому успіху. Йдеться не про родину – батьків, дружину (чоловіка) і дітей, а про друзів. Причому не приятелів, яких завжди вистачає, а саме справжніх друзів, з якими колись, як кажуть, сім пудів солі з’їли.

У такі моменти починаємо розуміти, що втратили щось важливе в житті. Усвідомлюємо це, і рука мимоволі тягнеться до телефону, та майже набравши номер, даємо відбій, бо раптом нам стає соромно. Тож пообіцявши собі обов’язково зателефонувати іншим разом, знову поринаємо в буденні клопоти. І, звичайно, забуваємо обіцянку…

Тим часом, з кожним днем стає дедалі складніше наважитися щось змінювати в житті. Однак це лише на перший погляд, бо коли, поборовши сумніви, усе-таки телефонуємо давньому другу, одразу стає легше. І лише усвідомлення, скільки часу змарновано на вагання, – гіркий «після смак» нашої нерішучості.

Щоб цього не сталося, ні за яких обставин не забуваймо друзів і тих, хто залишив у нашій долі помітний і приємний слід. Адже втрачати безцінний час на вагання неприпустимо.

Віктор Миронець.