ЕКСПЕРИМЕНТ

ЕКСПЕРИМЕНТ 

Сонце хоч поволі, але цілеспрямовано скочувалося за горизонт. Він стояв біля вікна і, споглядаючи із шістнадцятиповерхової висоти цю, з точки зору сентиментальних людей, неймовірно зворушливу картину, насправді не помічав її. Його увесь день доймали тривожні думки, а душу полонив майже звіриний страх. Так сильно Він боявся уперше в житті. Надвечір побоювання лише зросли. Руки по-зрадницьки тремтіли. Ні. По-зрадницьки, здається, тремтіла кожна клітина Його організму. Добре, хоч Дружини поруч нема і не потрібно пояснювати причину своєї тривоги.

Сьогодні і завтра Він належить сам собі. Для цього довелося навмисно спровадити її, восьмирічного сина і малолітню доньку до Тещі на гостину. Аргумент знайшов убогий, зате дієвий – сказав, що «кров з носа» потрібно попрацювати над дисертацією. І не просто попрацювати, а зробити це в абсолютній тиші. Домочадці зібралися і поїхали. Вони завжди з розумінням ставилися до наукової діяльності глави сімейства, яка нічого крім додаткового головного болю нікому не додавала. Він навіть останнім часом почав підозрювати, що Дружині, рано чи пізно, увірветься терпець. Та половинка поки що мовчала. Це влаштовувало, і Він не поспішав змінювати своє, відверто кажучи, індиферентне ставлення до власної родини.

Звідки взялася ця байдужість Він не знав. Як і не міг збагнути причини її виникнення. Нібито нічого не змінилося, але, разом з тим, навіть неозброєним оком були помітні якісь нездорові трансформації у почуттях. Іноді Він припускав, що поштовхом до їх початку, можливо, стало знайомство з Нею – чарівною і неймовірно цікавою жінкою, яка за останні півроку стала для Нього кимось більшим, ніж просто другом.

Парадоксально, але вони ніколи не бачилися. Та часом обом здавалося, що знають одне одного усе життя. Їх поєднав Інтернет. Точніше популярна соціальна мережа. Спочатку вони ніяк не могли втамувати спрагу спілкування. Хотілося говорити про все на світі, але найбільше розповідати про себе, свої думки, переживання, потаємні мрії і сокровенні бажання. Потім не помітили, як у їхні віртуальні стосунки, спочатку боязко, а згодом уже не соромлячись, додалися елементи легкого флірту, якому, вони це відчули майже синхронно, судилося перерости у щось значно більше за просто невинне спілкування. Зрештою, так і має бути. Такий закон буття. Якщо вчасно не зупинитися, то рано чи пізно можна забрести у непрохідні хащі почуттів. Зупинятися вони не поспішали, бо їхній вигаданий віртуальний світ наразі був конче необхідний обом. Лише там, у неіснуючому Всесвіті, вони, нехай і не надовго, могли, одягнувши надуманий образ, сховатися від сірої буденності, забути на котрийсь час про свої проблеми. І усе б нічого, якби не золоті обручки. У нього – звичайна, куплена за кількасот гривень. У неї – ексклюзивна із справжніми діамантами та платиновою вставкою посередині.

Відігнавши від себе бентежні думки, Він відійшов від вікна. Якусь мить постояв мовчки. Почухав потилицю. В кімнаті було темно, тож до письмового столу йшов наосліп. Коли нарешті до нього добрався, нагнувся і, намацавши на системному блоці старенького комп’ютера кнопку пуску, не вагаючись натиснув на неї. Потім повторив таку саму процедуру з монітором і почав вмощуватися на незручному стільці.

Через п’ять хвилин Він тремтячими руками набрав і відправив Їй перше повідомлення.

«Привіт! Як справи? Вибач, що сьогодні не писав. День видався напруженим. Зустрічався з партнерами по бізнесу».

Прочитавши повідомлення, Вона посміхнулася. Які ж ці чоловіки наївні. Його недолугий обман про бізнес розпізнала майже одразу ще на початку їхнього віртуального спілкування. Для єдиної дочки мільярдера, котра з пелюшок росла у розкоші, це – не проблема.

Вона була не просто багатою, а – непристойно багатою. У Її житті не існувало напівтонів. Якщо жити, то жити на повну, беручи від світу лише найкраще. І у Неї було це найкраще. Починаючи із інкрустованих дорогоцінними каменями срібних та золотих шпильок для волосся і закінчуючи автомобілем «Maserati» кольору бордо. Зрештою вишуканий пент-хаус у легендарному Lexington Palace в центрі столиці говорить сам за себе. Тут мешкають не якісь там пересічні товстосуми. Особлива атмосфера рівноваги, неквапливості, статусності і, хоч як дивно, розумного аскетизму, якою тут дихає кожна цеглина, призначається лише для обраних. Для багатіїв з винятковим реноме. Вона цього достеменно не знає, але краєм вуха на одному із світських раутів чула, що нібито існує негласна спілка із п’яти-шести персон, які власне й вирішують, кому дозволити оселитися в Lexington Palace. Мовляв, якби не вони, то будинок, зведений у стилі бароко на мальовничих Печерських пагорбах десятиріччя тому, давно луснув би від напливу бажаючих придбати в ньому жадані квадратні метри.

На відміну від багатьох, Їй пощастило, бо, знову ж таки, за неперевіреними чутками, загадкову спілку доброзичливців Lexington Palace очолював Її Батько. Власне, саме Батько на вісімнадцятиріччя подарував улюбленій доньці найкращу квартиру у будинку, який порою нагадував Їй Chatsworth House в графстві Дербишир. Правда, Lexington має на кілька поверхів більше, підземний паркінг та два зручні ліфти. Але це майже не впливає на вражаючу подібність двох споруд. Принаймні з Її точки зору.

В Lexington Palace Вона жила вісім років і пишалася тим, що може гордо називати себе тутешнім старожилом. З цим будинком склалися особливі зв’язки і, коли б Lexington був людиною, то їх цілком справедливо назвали б коханням. Навіть після того, як нарешті піддавшись на вмовляння Батька, Вона таки вийшла заміж за сина його близького і, зрозуміло, теж небідного Друга, одразу поставила усім ультиматум, що сімейне гніздечко облаштує лише тут. Так зрештою і сталося.

Ще раз прочитавши повідомлення, Вона знову посміхнулася і кокетливо намотала на вказівний палець правої руки завиток свого білявого волосся. В квартирі більше нікого не було, тож ніхто не міг оцінити цей маленький еротичний порив. Але Їй – байдуже. Вона до безумства любить своє тіло, кожен його міліметр. Обожнює роздивлятися себе у дзеркалі. Балує частими походами у найкращі SPA салони і повсякденно ніжиться в ароматних ваннах. От і тепер, після недавньої купелі, Вона лежала на великому розстеленому ліжку. З одягу плоть огортав лише тонкий шовковий пеньюар. Іншу білизну свідомо не одягла. Було так добре, що нестерпно хотілося перевтілитися у кішку і з усієї сили безперервно муркотати до самого ранку.

Припинивши виніжуватися, кинула швидкий погляд на маленький продовгуватий предмет, і підтягла ближче ноутбук. Пальці жваво забігали по клавіатурі. Уже за мить Він читав Її відповідь.

«Привіт! Не хвилюйся. Я сьогодні теж цілий день на ногах. Немала можливості зазирати в Інтернет».

Він занепокоєно перепитав.

«Що сталося? Сподіваюся, нічого серйозного?»

Секундна пауза.

«Ні, усе добре. Просто подруга витягнула на прогулянку містом. Втомилася страшенно».

Йому відлягло.

«Не потрібно себе так мучити».

Відповіла.

«Іноді важливо відволіктися від повсякденної рутини. Поїсти морозива, випити кави… Шкода, що немає машини. Так було б легше на ноги».

Вона свідомо вдавала посередню мешканку столиці, необтяжену великими статками, але щедро багатою на проблеми. Усе логічно. Він грається в бізнесмена, то чому б Їй не побавитися у домогосподарку? Крім того, за легендою, жила на окраїні міста у старенькій хрущовці з інертним чоловіком.

Насправді Її Чоловік був взірцем галантності, освіченості і цілеспрямованості. Будучи сином заможних батьків, він відмовився від будь-якого їхнього сприяння у влаштуванні кар’єри, тож всього в житті досяг сам. Лише після того, як завдяки розуму і прагненню до успіху, приміряв на себе статус визнаного професіонала, пристав нарешті на пропозицію Батька використовувати розумовий потенціал на благо родинного бізнесу. Красивий зовнішністю, приємний у спілкуванні, добрий серцем, без шкідливих звичок. Вона ще жодного разу не бачила, щоб Чоловік напивався до безпам’ятства. Він принципово вживав лише елітний алкоголь. Ним, підкреслював, потрібно насолоджуватися, а не обпиватися. Їхньому шлюбу от-от виповниться п’ять років і, час від часу, крадькома спостерігаючи за Чоловіком, Вона не переставала дивуватися, яким іноді щедрим до конкретної людини може бути Всевишній. Думала такі персонажі існують лише на сторінках любовних романів або створюються в Голлівуді. Аж ні. Виявляється, зустрічаються вони і в реальності.

«Так, з каретою – простіше, моя Королева», – назвавши Її Королевою, Він ненав’язливо запросив перейти на новий рівень розмови.

Вона одразу підтримала ініціативу.

«О, мій любий Чарівнику! Не переймайся, я уже встигла відпочити. Усе гаразд, але щось трохи сумно…»

«Тоді я влаштую для тебе бал. Зачекай лиш мить, знайду Кота у Чоботях. Нехай трохи побігає».

«Бал – це чудово. Давно у нашому замку не було свята. А Кота у Чоботях надто не муч. Йому, напевно, і без цього клопотів вистачає».

«Нічого страшного, не схудне».

Ні Вона, ні Він не пам’ятають, коли і хто з них першим вигадав цю казку. Але от уже майже півроку під час свого віртуального спілкування, після шаблонного «Привіт! Як справи?», вони поринали у світ, в якому Вона – королева, а Він – королівський чарівник. Спочатку Їй було кумедно, але чим далі, тим сильніше хотілося жити в казці. І саме це найбільше насторожувало. Вона починала закохуватися, однак не в Нього, а в образ неіснуючого Чарівника. Чого доброго, так і збожеволіти ненароком можна.

Взагалі, із самого початку спілкування з Ним було звичайним експериментом. У часті моменти, коли Чоловік у справах роз’їжджав по закордонах чи пропадав на багатогодинних переговорах, Її доймала банальна меланхолія. Ніщо, навіть затишна атмосфера квартири в Lexington Palace, не могло зарадити цьому. Тож, аби побороти суперечливе почуття, Вона й вигадала для себе гру – зайшла в соціальній мережі на сторінку більш-менш пристойного представника сильної половини людства, напросилася в друзі і почала з ним переписуватися. Головна ціль експерименту – закохати віртуального незнайомця в себе. Півроку тому здавалося, що це – безневинна гра. Сьогодні ж уже точно зрозуміло – експеримент вийшов з-під контролю. Сама упала в яму, яку копала іншому. На жаль, вірогідність виникнення цього побічного ефекту тоді, чомусь, не врахувала.

«Моя королево, усе готово. Запрошую тебе на бал».

Повідомлення вирвало Її із короткої задуми.

«Чудово. Я лише трохи причепурюся і незабаром приєднаюся до вас. А поки що розважайтеся».

«Без королеви свято – не свято. Ми зачекаємо».

Вона знову посміхнулася. Потім набрала повні легені повітря і зітхнула.

«Тоді не буду вас затримувати. Що ж, мої хороші, зустрічайте свою королеву».

Відповідь від Нього прийшла майже миттєво.

«О! Нарешті вони її дочекалися. Королева зайшла… Ні. Лебедем граціозно запливла до зали. Вона й так була неймовірно красивою, але нова білосніжна сукня додавала їй особливого шарму. Кіт у Чоботях голосно повідомив: «Жителі королівства, вітайте нашу любу королеву!» Усі присутні завмерли в шанобливому поклоні. Лише Чарівник не зміг відірвати від неї свого погляду, насолоджуючись кожною миттю цього прекрасного дійства…»

Їй неймовірно подобалося те, як Чарівник ставився до своєї Королеви. Це були не звичні стосунки сюзерена з підданим. У них вгадувалися солодкі нотки кохання. І від цього ставало сумно, бо сьогодні Вона мала намір сказати Йому про щось дуже важливе. За таких обставин знайти потрібні слова буде дуже важко.

«…Бал видався на славу. Чарівник й справді постарався. Організував усе на найвищому рівні. Королева бозна-коли так веселилася. Та їй хотілося дещо більшого… Вона б поміняла всі торти у всіх королівських цукернях на його цілунок. А ще вона хотіла бути з ним хоч би один танець…»

Він миттєво зорієнтувався.

«…Чарівник не умів танцювати, але заради своєї Королеви зважився на маленьку хитрість – начарував собі цю здібність. Коли впевнився, що магія діє, підійшов до неї і запросив на перший спільний танець…»

Її відпис не забарився.

«…Це було фантастично. Вони кружляли у ритмі вальсу, танго, болеро і, можливо, трохи недоречної для королеви бачати. Та вона цим не переймалася. Було так добре… Але, як і раніше, все одно хотілося більшого…»

В кімнаті стало прохолодно. Він, знову не вмикаючи світло, навпомацки добрався до вікна, зачинив його і повернувся назад до письмового столу. Глянув на монітор. Там виднілося останнє Її повідомлення. Перечитав його ще раз. Задумався. Чим далі, тим важче ставало тримати під контролем суперечливі почуття, які Він силоміць намагався заховати в глибині душі. В голові промайнула думка про необхідність зупинитися. Напевно, це судження народилося в корі головного мозку. Він десь читав, що у момент усвідомлення активуються зони, пов’язані саме з передніми мозковими частинами. Дивно, що згадав про це саме зараз. Відігнавши подалі сумбурні роздуми, Він підніс пальці до клавіатури.

«…Непомітно для королеви, Чарівник підморгнув Коту у Чоботях. Той одразу зметикував, що потрібно робити. «А тепер – святковий сюрприз від королівського Чарівника, – оголосив він, коли музика вщухла, – Кожен нехай задумає собі бажання – Чарівник обіцяє його виконати!» Всі дружно зааплодували його словам…»

Це було трохи дивно, але Вона відчула, що їхня казка добігає до фіналу і от-от має настати розв’язка. Якось дуже ладно та органічно усе до цього йде. Що ж, подумала, так, либонь, краще.

«…Вона дивилася на нього – красивого і надзвичайно ніжного… То гучно, то притишено шуміли хвилі. Звуки незнайомих екзотичних птахів заколисували, як і його мрійливо-пісочний погляд. Пахло травою, дощем і нещодавньою грозою. Сонце цілувало його вуста саме там, де хотілося поцілувати його їй. О, скільки разів вона мріяла про такий безлюдний острів, особливо, коли стомлювалася від королівської роботи! І ось нарешті він здійснив це заповітне бажання. Вона – тут і з ним. Що за дивне місце?! Тут навіть немає потреби говорити. Хочеться просто от так дивитися і відчувати на собі поцілунки сонця, а думати про такі ж, але уже його цілунки. І тільки лиш, коли чергова хвиля з неймовірним шумом прикотилася до берега, вона спонтанно кинулася до нього, а потрапила у теплі ніжні руки і гарячі обійми…»

Неминуче завершення цієї прекрасної віртуальної love Story Він також відчував. Як і те, що настав час зважитися зробити той важливий крок, про який думав уже багато днів. Зітхнув. І почав набирати текст, який, однак, вийшов іншим, ніж Він планував ще секунду тому. Так, ніби пальці не підкорялися голові, а мислили самостійно.

«…Він дивився на неї – чарівну і неймовірну, сильну, вольову і, водночас, таку беззахисну… В її очах помістився увесь світ. ЙОГО світ. Він давно хотів потрапити туди, де були б тільки він і вона, шум морського приливу, порив ласкавого вітру і тихий мрійливий шепіт побережного лісу. Він давно мріяв про це, але ніяк не наважувався зробити, здавалось би, простий крок. А тут несподівано за якусь мить мрія стала реальністю… Вони мовчали. І хоч кожен думав про своє, їхні думки були схожі, як дві прозорі краплини ранкової роси. Раптом чергова хвиля з неймовірним шумом ударилась об берег. Вона сполоханим пташеням кинулась у його обійми і… їхні вуста злилися у ніжному поцілунку…»

Коли дочитала першу частину повідомлення, Її очі зволожились від щастя за Королеву і Чарівника. Нарешті ці двоє зважилися виявити одне одному свої почуття. Прикро, але їхнім реальним прототипам ніколи не бути разом. Бо, хоч Вона ніколи не ставила матеріальне вище людяного, вважала «Рай з милим у шалаші» в принципі неможливим. Він закінчиться уже на другий день, коли виявиться, що у них не тільки нема холодильника, а й будь-якої їжі взагалі. Гроші в житті – не головне, але без них, як не крути, не проживеш. Вона чітко усвідомлювала, що пристрасть – пристрастю, а жити по-іншому уже не зможе. Тільки от, як це правильно пояснити Йому? Відповіді Вона не знала, тому вирішила з цим зачекати, і продовжила читати далі.

«…Вони довго блукали узбережжям, тримаючись за руки, навзаєм говорили найніжніші і найтепліші слова. Час від часу вони пустували, мов малі діти, забувши про свій вік, суспільний статус і ще цілу купу не потрібних тут, на ЇХНЬОМУ острові, умовностей. О, як красиво вона сміялась, коли він навмисно окроплював її морською водою! Та й сам по-дитячому пищав, якщо вона у відповідь обливала водою його… Дякую за острів, за мрію, за тебе… Я ніколи не забуду нашої казки…»

Вона правильно зрозуміла Його останні слова, тож відчула полегшення. Так, ніби з Її плечей упав великий камінь. Виявляється, Його теж не на жарт стривожили метаморфози, які останнім часом відбувалися з їхніми почуттями. Що ж, схоже, експеримент повністю провалився, бо, забажавши припинити їхні віртуальні стосунки, сам того не усвідомлюючи, Він підтвердив істину про те, що справжня любов буває одна на все життя. Хай там що відбувається у Його родинному житті, насправді Він кохає лише Дружину. Інакше, не втягнувся б у віртуальне спілкування із незнайомкою. Адже саме їхня піврічна переписка спонукала Його розібратися в собі й своїх почуттях. Він злякався того, що може покохати іншу і поспішив, допоки не пізно, умертвити трепетне почуття пристрасті до своєї віртуальної подруги, яке, Вона це безпомилково відчувала, почало зароджуватися у Його серці. Він знайшов сили вчасно зупинитися. Це викликало лише повагу. А ще він зробив Їй щедрий подарунок – позбавив необхідності шукати правильні слова, щоб пояснити, чому вони не можуть бути разом у реальному житті. Не гаючи часу, Вона почала писати відповідь.

«…Підопічним її королівства вона видавалася сильною, мудрою, красивою і розважливою, і вона виправдовувала їх сподівання, думаючи, оберігаючи і по-королівськи піклуючись про них. Але коли сонце цілувало сонний обрій і сутінки починали розповідати казки на ніч, вона сідала за маленький столик з квітами і мріяла… Бачила себе на острові – щоб нікого-нікого, лише він, той, хто просто зігріє ніжністю і просто скаже: «Дякую за острів, за мрію, за тебе…» Вона дякувала йому всією душею і боялася прокинутися – а раптом це сон, а він насправді з казки. Вона знала, що принци бувають тільки у казках. О, скільки казок вона перечитала! А тут – справжній наяву. Він – красивий, з поглядом тихого озера, з вустами лісових ягід. Добрий – радує її кожним словом, складає їх ніжно, як квіти. Ними дихати можна. Вона й дихала… Сильний – у нього стільки роботи, обов’язків, і він легко дає раду всьому. Мій Принц… Дякую за все… Я відпускаю тебе. Не знаю, як це сказати щиріше, але бажаю тобі добра, мій хороший Чарівник».

Руки перестали тремтіти. Нарешті все стало на свої місця. Страх відступив. Припинити стосунки з Нею виявилось не так страшно, як думав. А головне – Вона, хочеться у це вірити, зрозуміла навіщо Він так вчинив. Тепер усе буде по-іншому. Йому нестерпно захотілося до Дружини та дітей. Швидко написавши останнє лаконічне «Прощавай!», Він видалив усі повідомлення від Неї і почав збиратися в дорогу. При цьому, видалити Її із списку друзів так і не наважився.

Зате наважилась Вона. Після того, як відповіла таким само коротким «Прощавай!», без жодних вагань видалила свій акаунт. Все. Експеримент завершено.

Відсунувши у бік ноутбук, Вона повернулась на спину і кілька хвилин роздивлялася своє відображення у великому дзеркалі, прилаштованому на стелі над ліжком. Мелодією улюбленої пісні ожив мобільний телефон. Довелось вставати і довго шукати його у своїй сумочці. Знайшла. Телефонував Чоловік, який щойно прилетів з Лондона. Сказав, що має для Неї презент, але поспішає у Lexington Palace, насамперед, аби «обняти, розцілувати і залоскотати до появи сонячних зайчиків в очах». Відповіла, що теж приготувала подарунок, до того ж той, про який він так давно мріяв. Вона навмисно не сказала який, щоб посмакувати його реакцією.

Поговоривши з Чоловіком, подивилася на маленький продовгуватий предмет. Дві яскраві червоні смужки красномовно говорили самі за себе. Посміхнулась. Тепер усе буде по-іншому.

Віктор Миронець.

2014 р.

Фото: http://fotochki.com/