Козацька дипломатія

Козацька дипломатія

Кухар Полтавського куреня Петро Лясота, уже не парубок, але ще і не старий дід, у великому казані доварював куліш. От-от мав розпочатися обід, і порожній курінь за якихось півгодини знову наповниться гамором зголоднілих побратимів. Треба було будь-що встигнути приготувати потраву! Інакше… Про «інакше» Петро намагався не думати. Того, що за ним стоїть, Петро, на відміну від кухарів інших куренів, ще жодного разу не відчув. Але випробовувати терпіння козаків не було жодного бажання.

«Так, залишилось посолити і нехай пріє, – кухар підійшов до великої скрині і дістав звідти схудлий мішечок із сіллю. – Не забути б завтра солі купити, а то напевно стусанів отримаю».

За цими думками Петро зняв з вогню великий чавунний казан і взявся розставляти на довжелезному столі дерев’яні миски. Нагодувати триста голодних ротів – не жарт. Тут без дієвої стратегії абияк не впораєшся. Петро мав свою стратегію і ще жодного разу не підводив своїх курінних братчиків. За що навзаєм отримував від них велику пошану і любов. Менш удачливі козацькі кухарі повсякчас намагалися вивідати його кухарські секрети, але Лясота – ніколи а ні пари з вуст! Спершу за добрячий могорич ніби і погоджувався, а коли питво і закуска закінчувалися, одразу рачкував і віднікувався, мовляв – не пам’ятаю, щоб я щось комусь тут обіцяв.

Раптом з пронизуючим до болю у зубах скрипом відчинилися двері, і до куреня забіг захеканий Івась. Хлопчина, треба сказати, ще той. Пруткий, кмітливий і допитливий! На Січі він був трохи більше року, – козаки визволили його з іншими бранцями з ясиру. А оскільки сироті не було куди повертатися, то й пішов із козаками. А тепер був помічником кухаря Полтавського куреня!

– Дядьку Петре, дядьку Петре! – відсапуючись, Івась підбіг до Лясоти. – Там вас… пан отаман кличуть.

Лясота зміряв хлопця суворим поглядом:

– Я тебе, здається, по воду посилав, а не до отамана?

– Так, дядьку, але мене перестрів пан отаман і просив передати, щоб ви…

– Ти мені зуби не заговорюй. Де вода?

– Там… біля криниці… забув…

– Все, позбулися нових відер. Він, бачте, забув.

– Але ж пан отаман сказали…

– Сказали, сказали, – Петро передражнив Івася і, уже подобрішавши перепитав:

– А чому така гарячка, – не казав?

– Ні. Тільки просив терміново покликати вас, – радісно мовив хлопець, одразу відчувши переміну у настрої старшого товариша.

– Гаразд, отамана не потрібно змушувати чекати. Але ж скоро посходяться наші голодні харцизяки, що з ними робити?

Івась лише знизав плечима.

– От що, хлопче, – трохи подумавши озвався Петро, – сьогодні цих голодранців будеш годувати ти.

– Але ж я…

– Нічого, ти хлопець меткий, впораєшся! А якщо хтось тебе образить, з того сам юшку зварю. Отож нумо вперед, часу обмаль залишилось. Розставляй миски, а я піду з Михайлом побесідую, раз так йому не терпиться.

Курінний отаман Михайло Тирса з високого берега Дніпра уважно спостерігав за тим, як його полтавці на дерев’яних брусах переплавляються на інший берег. Як то кажуть, важко в науці, зате легше потім у бою. Тирса жодного дня не давав спокою своїм козакам. Хіба що у неділю і на великі свята. Увесь інший час козаки або ходили в походи або, як сьогодні, завзято тренувались.

– Чого кликав, Михайле? – запитав Петро, наблизившись до отамана.

– Та от, у нас знову сталася заковика, – відказав Тирса.

– Невже бусурмени напали, чи, може, посполитим удома не сидиться?

– Віриш, не знаю? Зараз підемо до кошового, і він усе пояснить.

– Не розумію, але до чого тут я? Такий-сякий кухар, а не завзятий боєць чи якийсь мудрець?

– А ти менше думай, голова не болітиме. І… не такий собі кухар, а – найкращий! Це я тобі кажу, старий отаман. Та й боєць з тебе, яких ще треба пошукати. Тому усі запитання – до кошового, – Тирса ляснув Лясоту по плечу і повернув до ошатної будівлі Січової канцелярії.

Петру ж не залишалося нічого іншого, і він мовчки поплентався за своїм давнім бойовим побратимом.

– Здоров будь, батьку отамане! Здоров будь і ти, писарю! – поклонившись, одночасно привіталися Тирса і Лясота.

– Радий вас вітати, мої старі друзяки! Проходьте, сідайте, – кошовий отаман Іван Сірко показав на лаву.

Козаки сіли і з неприхованою цікавістю вирячилися на Сірка, який, у свою чергу, про щось думаючи, мовчки дивився на них.

– Ну? – першим мовчанки не витримав Тирса.

– Що ти нукаєш?! Як із кошовим отаманом розмовляєш? Та я тебе... – заверещав генеральний писар.

Він був на Січі новою людиною і ще не знав про дружні стосунки Сірка, Тирси і Лясоти, які разом сім пудів солі з’їли, а тому між собою завжди спілкувалися без чинів.

– Що ти сказав?! – обурений Тирса почав було підніматися з лави, але Сірко його зупинив.

– Досить вам чубитися. Ще не вистачало, щоб козаки між собою сварилися. І так клопоту вистачає.

Засоромлені писар і курінний отаман мовчки похилили голови.

– Та усе ж, Іване, може розкажеш чого звав? Там у мене, знаєш, триста голодних горлянок? – вставив свого червонця Лясота.

Сірко важко зітхнув:

– Навіть не знаю з чого почати.

– А ти кажи, як є, а там подумаємо, що робити, – знову озвався Тирса.

– Гаразд, хлопці, кажу, як є – до нас їде посольство з Ватикану.

– Отакої! І чим козаки знову можуть прислужитися Папі? – присвиснув Тирса.

– Ходять чутки, що папський престол знову хоче відродити свою «Священну Лігу», а без нас ну ніяк їм не можеться, – сухо відповів кошовий отаман.

– Із цим я згоден, – добре, що хочуть. Османи геть знахабніли і з цим потрібно щось робити. Але у папських радників і помічників нічого не вийде, – не моргнувши оком випалив Лясота.

– Отож бо і воно. Після того, як венеціанці примирились з турками і їхній флот для османів перестав бути загрозою, усі потуги відродити «Священну Лігу» не мають значення, – погодився з побратимом Сірко. – Але послів все одно треба прийняти як годиться і відмовити їм так, щоб не образилися. А це уже твоє, Петре, завдання.

– Тю, ото загнув! Ти часом не забув, що я кухар, а не дипломат? Он у тебе ціла канцелярія дармоїдів, нехай відробляють свій хліб, – проказуючи це, Лясота так спідлоба подивився на генерального писаря, що той аж скривився.

– Дармоїди чи не дармоїди, – вирішувати мені. Тут слід діяти тонко і обережно, а тому потрібні надійні люди, – Сірко починав сердитися.

– Не сердьсь, Іване, просто я ніяк не второпаю, яка ж моя роль у цій справі.

– Як яка? Найголовніша, – охолонувши сказав Сірко. – Керівник папського посольства великий любитель смачно попоїсти. От ми з паном писарем вирішили, що пробиратися до його розуму варто через шлунок.

– Себто як? – Лясота усе ще нічого не розумів.

– А так, – слово взяв генеральний писар. – Ми послам влаштуємо бенкет за всіма правилами козацької гостинності – нагодуємо, трішки підпоїмо, а там, гляди, й знайдемо спільну мову.

– Але відмовлятимемо їм під час споживання головної страви, – продовжив Сірко, – щоб не так гірко було нашим гостям.

– Тю, так тоді не має нічого складного! Дивися, – банкет влаштувати! Було б лише з чого, – Лясота зашкірився на весь рот.

– Даремно смієшся, – перебив його писар, – старший посол полюбляє надто чудернацький харч, який називається фентю.

– Не фентю, а фондю. Одразу видно, що ти, писарю, в заморських походах не бував, – пожвавішав Тирса і весело додав:

– Так оте фондю наш Петро приготує на раз!

– На два! – не розділив оптимізму друга Лясота. – Я ж його куштував, а складниками не дуже цікавився. Та й половини з тих необхідних харчів у нас немає! Де я вам добру олію візьму? А хороше вино?

Сірко нічого не сказав і мовчки вийшов з кімнати. Через кілька хвилин так само мовчки зайшов і поставив на стіл пляшку французького вина.

– Ось тобі вино, а замість олії наллєш звичайної води, – кошовий отаман зітхнув. – Це остання пляшка, тому домовимося: хай у тебе все вийде з першого разу.

– Ну й Іване! Оце так витримка! – здивувався Лясота. – Більшість із нас вже давно повипивали всі оті подарунки Людовіка ще не виїхавши з Фландрії. А ти не лише довіз, а й зберіг. Оце, я розумію, сила волі!

– Покажіть, покажіть, що то, – Тирса взяв у руки пляшку. – Справді, це те саме вино, що нам наділили від імені французького короля. Але як ти його зберіг, – це ж від нашого походу до Фландрії минуло вже майже десять років?

– Та що ви сокочите, – зберіг та й годі! – Сірко пильно подивився Лясоті в очі, – Ну що, берешся готувати це заморське диво – фондю?

– А у мене є вибір?

– Ні.

– Тоді беруся.

– Та я й не сумнівався!

– Що ж, отамане, готуй могорич! – поставив крапку у розмові Лясота.

…По обіді в Полтавському курені кипіла робота. І справді кипіла! Великий казан булькотів і шумів, наче Дніпро перед бурею. Біля нього гордовито походжав Петро Лясота, щедро роздаючи направо і наліво цінні вказівки. Робив він це з явним задоволенням. Ще б пак, – сьогодні у нього в помічниках ходили кошовий і курінний отамани, а покерувати старшиною простому кухарю випадає ой як не часто. Якщо по правді, то взагалі ніколи.

– Дядьку Петре, а звідки ви знаєте рецепт цього дивного наїдку? – раптом запитав допитливий Івась.

– Як звідки? Сорока на хвості принесла.

– А все ж, – не вгамовувався хлопчина.

– Та колись довелося нам з дядьками Іваном і Михайлом трохи погуляти у далеких краях, – відмахнувся Лясота і занурив у казан велику дерев’яну ложку, помішав, зачерпнув вариво, трохи його остудив, покуштував…

– Майже готове. Залишилось посолити і чекати, поки довариться буряк.

– Слухай, Петре, а навіщо ти кинув у казан капусту, цибулю і буряк? – Іван Сірко з недовірою подивився на Лясоту. – У фондю, якщо мені не зраджує пам’ять, крім олії, м’яса і вина нічого не додається? Ти хоч знаєш, що робиш?

– Не бійся отамане, у мене все під контролем.

– Якраз цього я й боюся. Там, у порту Кале, ти теж казав, що у тебе усе під контролем, і що з цього вийшло?

– Я здобув рецепт чудесного фондю. От що в мене вийшло, – задоволено відрізав Лясота.

– Тьху! Ну скажіть, люди добрі, як можна з ним нормально говорити? – переможений у словесній дуелі Сірко сів на лаву і демонстративно відвернувся.

– Іване, не сердься, Петро по суті правду каже. Якби не знайомство з маркізою, то зараз ми варили б не фондю, а… – Тирса, який до цього сидів мовчки і, ковтаючи слину, не моргаючи дивився на пляшку французького вина, почухав потилицю. – А що ми власне зараз варимо?

– І ти туди ж, – буркнув Лясота. – Фондю. Уже сто разів кажу, фондю.

– Фондю, так фондю, – Тирса знову вп’ялився поглядом у пляшку і ліниво додав:

– Тільки мені здається, що капуста і цибуля там зайві.

Лясота на цей закид нічого не відповів і знову почав помішувати вариво, від чого по куреню з новою силою розповзся приємний, але чомусь доволі знайомий аромат чужоземної страви. Запанувала тиша. Кожен з козаків-побратимів думав про своє. Сірко – про те, як краще зустріти іноземних послів, Тирса – як умовити отамана відкоркувати для дегустації вино, а Лясота – переймався тим, щоб страва не пригоріла. Лише невгамовний Івась сновигав по куреню туди-сюди, не наважуючись про щось запитати.

– Дядьку, Петре, а що сталося в порту Кале? – нарешті знайшов у собі сміливість Івась.

– Та нічого особливого. Ти ж, напевно, уже знаєш, що кілька років тому понад дві тисячі найзавзятіших козаків під командуванням цього впертого дядька, – Лясота тицьнув пальцем на Сірка, – допомагали хранцузькому правителю Людовіку де, здається, Бурбону брати фортецю Дюнкерк.

Івась ствердно кивнув головою.

– Так-от, коли справу було зроблено, і фортеця під нашим натиском впала, ми, отримавши від Людовіка щедру оплату за допомогу, почали збиратися додому. А дорога, знаєш, далека – морем. Тому кілька днів вирішили відпочити у їхньому порту Кале.

На цій частині розповіді Сірко і Тирса, тихо гигикаючи, почали уважно прислухатися до слів Лясоти, який вів розповідь далі.

– І от одного погожого дня іду собі по узбережжю у пошуках підходящого місця для купання і раптом чую якийсь крик… Біжу до місця метушні і бачу, як семеро, ні – десятеро харцизяк нападають на беззахисну жінку. Ну я й втрутився – надавав обидчикам добрячих стусанів і визволив красуню.

– І це все? – Сірко уже не приховував сміх, – А ти розкажи малому, що було далі.

– Ага, розкажи. Мені теж цікаво послухати, – ги-ги-ги-ги, – а то я уже став забувати цю твою придибецію, – підтакнув отаману Тирса.

– А що тут розповідати? Усе, – кінець. Врятована виявилась якоюсь там маркізою і в знак вдячності подарувала мені рецепт фондю, який її чоловік привіз з альпійських земель.

– Що, отак просто подарувала рецепт – і все? А пристрасний поцілунок, га? – запитав Тирса. – От що, хлопче, зараз я розкажу, як було насправді.

При цих словах Сірко залився таким сміхом, що, здавалося навіть стеля затрусилася, а Лясота, мовивши: «Та ну, вас», повернувся до казана і знову почав мішати страву.

– Маркізу цей голодранець дійсно врятував, – почав розповідь Тирса, – але не від десятки розбійників, а від трьох. Вдячна красуня запросила його до себе в маєток, де, скориставшись відсутністю маркіза, ці двоє теє, як його… А потім несподівано повернувся хазяїн дому, і нашому герою довелося тікати…

– Козаки ніколи не тікають, – пробурмотів Лясота.

– Гаразд, не тікав, – посміхаючись погодився розповідач. – Просто ти, як справжній козак, вирішив не конфліктувати із слабшим за себе маркізом і відступив на заздалегідь приготовлені позиції.

– Так уже краще, – теж посміхаючись сказав Лясота.

– Так-от, цей наш справжній козак, відступаючи через кухню прихопив з собою кухарську книгу, куди кухар маркіза записував рецепти, зібрані у багатьох чужоземних державах…

– Не прихопив, а взяв покористуватися. У мене тоді якраз виникла потреба сходити до вітру у лоні матінки-природи, – уточнив Лясота.

– Еге ж, а те, що залишилось, він потім забрав із собою, – не витримавши свій «червонець» вставив і Сірко.

І старі побратими вибухнули сміхом. Та таким, що його, напевно, почула не лише уся Січ, а й турки у Стамбулі. Лише Івась, кліпаючи очима, ніяк не міг второпати, чого це дядьки так регочуть.

– Ех, славні були часи, – витираючи сльози, крізь сміх сказав Лясота.

– Еге ж, – погодився Сірко.

– Пропоную пам’ять про них обмити ось цим чудовим хранцузьким вином, – Тирса показав на пляшку.

У курені раптом запанувала тиша. Лясота, Тирса і навіть Івась запитально подивилися на отамана Сірка.

– Бог із ним! – після коротких роздумів Сірко махнув рукою. – Івась, неси сюди кухлі, дядьки зараз минуле згадуватимуть. Лише одна умова, хлопці, – щоб для фондю хоч трохи залишилось.

– Хіба ж нам невдогад, отамане? – задоволено мовив Тирса.

– Ми ж усе розуміємо, – підтакнув товаришу Лясота.

Івась прудко приніс три кухлі, які Тирса одразу наповнив вином.

– За славні часи! – підняв свою чару Сірко.

– За ті, що були і ті, які ще будуть! – доповнив Лясота і одним ковтком відправив подарунок Людовіка у горлянку.

Приклад побратима хутко повторили і два отамани.

– Ех, щось погано згадалося! Мабуть, треба повторити спробу, – з награним розчаруванням примовив Тирса.

– А що, повторімо, – Сірко увійшов у азарт.

Повторили. Потім ще раз. Потім ще… І вино підступно закінчилося.

– Це ж що ми наробили? – крикнув Сірко. – Як тепер фондю доварюватимемо?

– А навіщо його доварювати? Воно й так уже зварилося. Йди, отамане, знімай пробу, – Лясота простягнув Сіркові ложку.

Кошовий отаман поважно підійшов до казана, зачерпнув ложкою вариво, остудив його і повільно покуштував. Деякий час він не подавав жодного звуку і лише після того, як повторив процедуру зняття проби ще п’ять разів, обурено сказав:

– Ти що, харцизяка, зварив?

– Як, що? Борщ, – на обличчі Лясоти не ворухнувся жодний м’яз.

– Борщ?! – закричав Сірко. – Так нам же ж потрібне фондю. Ти забув чи знущаєшся з мене?!

– Ні, не забув і не знущаюся. Просто борщ – це найкраща страва з усіх страв, – стояв на своєму Лясота.

– Кращим за борщ може бути тільки борщ! – лукаво посміхаючись підтакнув Тирса.

Сірко стояв, мов облитий холодною водою. Руки отамана тремтіли, а обличчя здавалось от-от трісне від злості.

– Ви б ще… ви б їх ще… – ніяк не міг сформулювати думку Сірко. – Пампушок з часником треба було їм… їм треба було наварити…

– Наваримо і пампушок, – Лясота підморгнув Тирсі. – Який же ж то борщ без пампушок і часнику?

– Тьху ти! Застав дурнів богу молитися… – Сірко прожогом кинувся до виходу і уже від дверей додав:

– Я вам ще зроблю фондю… З пампушками і салом… На усе життя наїстеся.

Сірка не було з добрих півгодини, а коли повернувся, то тримав ще одну пляшку вина.

– А казав – остання! Не гоже, пане отамане, товаришів обманювати, – задоволено вигукнув Лясота.

– А я не обманював. Та пляшка дійсно була останньою, а цю я видурив у обозного. Довелося пообіцяти, що ти, – гигикаючи Сірко віддав пляшку Лясоті, – влаштуєш бенкет на честь його скорого батьківства.

– Дякую тобі, друже, услужив так услужив, – Лясота поставив вино на стіл. – Він же ж, цей харцизяка обозний, тепер мені усі печінки виїсть.

– Для друга нічого не шкода.

– Навзаєм.

Сірко і Лясота обнялися.

– Ну що, друзяки, вино пробуватимемо, чи – ні? – несподівано озвався Тирса.

– Яке вино, ми ж ще фондю не зварили? – посміхаючись відрізав Сірко.

– Я ж і кажу: фондю варити будемо?

– Будемо, будемо! – одночасно вигукнули Сірко і Лясота, сідаючи за стіл.

Івась швидко приніс чисті кухлі, і три побратими-нерозлийвода знову почали згадувати свої славні походи.

Віктор Миронець.

2012 р.