Не юнак, а вже мужчина

Не юнак, а вже мужчина

Вчора, коли у вечірній час повертався з роботи, до мене підійшла дівчина років двадцяти і запитала, як пройти на потрібну їй вулицю. Оскільки я добре знаю наш мікрорайон, то, звичайно, люб’язно допоміг їй зорієнтуватися. Дівчина ґречно подякувала, і ми розійшлись з нею у різних напрямках.

Здавалося б, нічого особливого – звичайна, навіть рутинна, ситуація (ми ж бо чи не кожного дня запитуємо самі або підказуємо іншим номери будинків і назви вулиць), але, після цієї випадкової зустрічі, щось мене насторожило. Довго ламав собі голову і нарешті таки збагнув, що звертаючись до мене, вона вжила слово «мужчина». Не «молодий чоловік» і не «юначе», як ще донедавна мене усі називали, а саме «мужчина».

Пригадую, коли розміняв третій десяток, то якийсь час завжди обурювався, якщо у громадському транспорті хтось із студентів чи навіть підлітків просив: «передай, буд ласка, за проїзд». Тоді просто бісило, що молодші на п’ять, десять, а то й навіть більше років молоді люди мені «тикають». Потім, як кажуть у наших журналістських колах, побув трохи вагітним цією думкою, і до мене нарешті дійшло, що це ж, мабуть дуже добре, коли ти виглядаєш молодшим за свої роки і легко вписуєшся в загальний молодіжний інтер’єр. Усвідомивши це, я заспокоївся і аж до вчорашнього дня не переймався тим, як мені кажуть «ви» чи «ти». Так само, не боявся ставати старшим.

Однак, сказане дівчиною слово «мужчина», знову нагадало мені про те, що, як точно колись зауважила Ліна Костенко, «життя іде і все без коректур, і час летить, не стишує галопу…» Так що нині я трохи збентежений, адже так хочеться якнайдовше чути на свою адресу приємне для слуху «юначе» та «молодий чоловік» і, водночас, так втішно від того, що нарешті по-справжньому подорослішав.

Віктор Миронець