Новий Древній Київ. Жива ілюстрація до історичного роману

Новий Древній Київ. Жива ілюстрація до історичного роману

Відвідуючи Новий Древній Київ у «Парку Київська Русь», завжди мимоволі згадую історичні романи Семена Скляренка «Святослав» та «Володимир». Хтозна, можливо, тому, що вони справили на мене незабутнє враження і от уже з добрий десяток років перебувають у статусі улюблених книг. А, може, через те, що саме з них вперше дізнався, а головне – запам’ятав багато цікавих та маловідомих фактів з минулого Київської Русі.

Однак, хоч би як там було насправді, думаю, першопричиною цього явища усе ж є те, що Новий Древній Київ – це суцільна жива ілюстрація до моїх улюблених художніх творів про славні та давні часи. Зокрема кожну тутешню споруду можна асоціювати із подіями, описаними в романах Семена Скляренка. Взяти хоча б Михайлівські ворота. Це ж, напевно, саме та брама (або принаймні подібна), через яку князівський дружинник Добриня, прикривши своїм щитом, таємно провіз на Гору свою сестру Малушу – майбутню ключницю княгині Ольги та, по сюжету книги, матір князя Володимира. Або капище на пагорбі Перуна, на якому щосвітанку «жерці розпалювали вогонь… і на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун». Чи реконструйована середньовічна лодія – саме на такій княгиня Ольга здійснила подорож до Константинополя, аби зустрітися Василевсом Костянтином. Словом, дивитися тут є на що, а порівнювати й поготів.

Коли вперше читав романи «Святослав» та «Володимир», «Парку Київська Русь» не існувало, тому усі описи Гори (дитинця) виникали лише в уяві, а разом з ними з’являлося нестримне бажання побачити все на власні очі. Тоді ще не знав, що є люди, які задумали дивовижну і, на перший погляд, фантастичну справу – перенести бажаючих в минуле, щоб вони змогли відчути дух великої епохи. Тож, поки знову й знову перечитував свої улюблені книги, поблизу сучасної столиці нашої держави розпочалося грандіозне будівництво – відтворення в масштабі 1 до 1 архітектурного образу центральної частини Древнього Києва V-XIII століть, відомого в історичних джерелах як Дитинець Києва, Град Володимира і Гора. Та найголовніше – після тисячолітньої дрімоти тут відродилася атмосфера Київської Русі, яка зрештою й наповнює Новий Древній Київ життям.

Віктор Миронець.

P.S. Епілог

«Гора, як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори – від Подолу, Дніпра й Перевесища – лунали звуки бил: ніч закінчувалася.

Одразу після цього на Горі – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких і тіунів, що стояли посеред Гори, і в землянках і хижах гриднів (княжої охорони), смердів, ремісничого люду, що тулились до внутрішніх стін города, - запалювались жовті вогники, чулись голоси, іржали коні, ревла худоба. Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу. Довго рипіли журавці, щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті, торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст.

По той бік рову вже ждали, бо на дерев’яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі й зілля (овочі – садовина, зілля – городина), поспішали на роботу здателі (будівельні майстри), всілякі кузне ці, яким не було де жити на Горі і які тулились у хижах і землянках переграддя. Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами (слугами на княжому дворі), одмикала кліті й медуші ключниця Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним хлібом, рибою, м’ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, і на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами й бородою, він, здавалося, підіймається навшпиньки й дивиться через стіну гори на Подол, Дніпро і далекий, темний ще берег.

На головному конці (вулиці) Гори, що тягнувся від Подольських воріт до требища, видно було все більше возів, спроквола їхали на конях гридні, а далі забряжчали об камінь посохи – бояри й воєводи, мужі ліпші й тіуни поспішали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня…»

Семен Скляренко, історичний роман «Святослав».