Мушля

Мушля

Чотири роки поспіль Андрій у перших числах вересня неквапливо збирає дорожню валізу, викликає таксі, відносить кішку Ельвіру сусідці Тамарі Петрівні і виходить на вулицю. Як правило, таксі уже чекає біля під’їзду, готове відвезти свого чергового пасажира на центральний залізничний вокзал. Якщо ні, то він ще встигає перекинутися кількома словами з бабусями, котрі, здається, цілодобово стережуть на лавочці спокій мешканців їхнього будинку. Рівно о пів на дев’яту вечора Андрій показує провіднику квиток і йде до купе №5, в якому незмінно займає 19 місце. О 20:37 потяг вирушає у свою нічну подорож. Приблизно через вісімнадцять годин він бере у адміністратора однієї із баз відпочинку ключі від найближчого до узбережжя котеджу, залишає там речі і, відганяючи дорожню втому, поспішає на зустріч з морем. Туди, де вперше побачив її.

…То була неймовірна зустріч. Як зазвичай, Андрій прокинувся на світанку, зігрівся гарячим чаєм і вирушив на полювання за мушлями рапанів. Й досі не може пояснити собі для чого він це тоді робив. Напевно, справа у звичайнісінькому азарті – випадково знайшовши неймовірно красиву мушлю, не зміг зупинитися. Тож уже наступного дня ще затемна пішов на узбережжя збирати нові черепашки. Погода не радувала. Звідусюди завивав в’їдливий вітер, а непідвладні людям сили природи вкрили небо гігантською темно-синьою габою, з якої, до того ж, накрапав досадний дощ. Але це не зупинило його. Навпаки, додало якоїсь недоречної за таких обставин рішучості.

Море лютувало. Прогонисті хвилі у спільному божевільному пориві намагалися відкусити від берега якнайбільший шматок, заодно закинувши на сушу нещасних дрібних морських жителів, неспроможних протистояти їхній могутності. Як наслідок, увесь пляж був щедро засіяний великими й малими медузами, водоростями і, звичайно ж, мушлями рапанів. Воістину прекрасне, ба навіть фантастичне, видовище зачіпало за живе невидимі струни душі, викликаючи гаму різних, можливо, подекуди суперечливих, але справжніх почуттів. Чогось посміхнувшись, Андрій підняв першу мушлю.

Десь за годину, коли поліетиленовий пакет був майже дощенту наповнений зібраним скарбом, непроглядні хмари розрізав боязкий сонячний промінь. Через декілька хвилин з’явився його трохи сміливіший брат-близнюк, а слідом другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий… Потім промені злилися воєдино і, наповнивши усе довкола приємним вранішнім світлом, взялися старанно розмальовувати небо неймовірними кольорами. Очевидно, таким чином вони хотіли заробити похвалу від породившого їх сонця, яке навздогін за своїми невгамовними дітьми уже продряпувалося крізь клубні темних хмар. Над головою прокричала чайка. Хвилі почали заспокоюватися. Шторм повільно затихав.

Андрій стояв, мов вкопаний, не в силах відірвати погляд від щойно створеної природою дивовижної картини, здатної викликати заздрощі усіх (знаних і незнаних, талановитих і не дуже) художників разом взятих. Тож не помітив людський силует, який несподівано з’явився вдалині. Лише, коли чергова холодна хвиля вжалила босі ноги, він випірнув із забуття, зрозумівши, що не один на, зазвичай безлюдному у цю пору доби, пляжі. Тим часом силует (здається, жіночий) наближався і Андрій зміг розгледіти його краще. Так і є – то, безсумнівно, була жінка. Причому, схоже, дуже вродлива.

Довге, скуйовджене вітром, а тому неслухняне, волосся змушувало незнайомку постійно поправляти зачіску. Бурштиновим водоспадом воно скочувалося на невеликі пругкі груди, допомагаючи напівпрозорій білій сукні хоч трохи закривати їх від сторонніх очей. Гордовита постава вдало підкреслювала усі вигини досконалого, з точки зору будь-якого чоловіка, тіла. Особливо – злегка округлі сідниці, плаский живіт і, звичайно, трохи подані вперед жіночі перса. Довершували шедевр красиві стрункі ноги та тендітні руки.

Розуміючи, що так пронизливо роздивлятися незнайомку непристойно, Андрій все одно продовжував свердлити її поглядом. Навіть тоді, коли вона підійшла майже впритул. Щоправда, як з’ясувалося уже за мить, жінку це анітрохи не бентежило.

– Хороший у вас улов, – милим голосом мовила вона.

Андрій розгубився, бо зблизька незнайомка виглядала ще красивішою. Йому навіть здалося, що такої вроди він ніколи не бачив, хоч і прожив понад тридцять років.

– Ви про мушлі? – швидко опанувавши себе, перепитав, намагаючись дивитися в карі очі, що дивовижним чином контрастували з ніжною і трішки засмаглою шкірою, а не на привабливі груди та живіт – довга сукня не могла приховати від нього обриси білизни, які ставали чіткішими кожного разу, коли несподіваний порив вітру притуляв до її тіла тонку матерію.

– Так, про мушлі, – підтвердила вона. – Я хотіла знайти найкрасивішу, але, на жаль, не судилося.

Незнайомка зітхнула і, вдаючи гірке розчарування, прикусила нижню губу.

– Так це ж, мабуть, моя вина! – приймаючи правила гри, відповів Андрій. – Вибачте. Чомусь не подумав, що когось, крім такого дивака як я, можуть зацікавити покинуті будинки рапанів.

– Ну що ви? Не переймайтеся, – кокетливо посміхнулася незнайомка.

– Ні, так не годиться, – Андрій висипав з пакета на вологий пісок всі мушлі. – Вибирайте любу.

– Ой! Правда, можна вибирати?! – дочекавшись ствердного кивка власника скарбу, незнайомка сіла навпочіпки і почала уважно шукати свою «найкрасивішу» мушлю.

Слідкуючи за тим, як витончені жіночі пальці акуратно перебирають мушлі, Андрій зауважив, що на них немає обручки, а отже… Думку про «отже» одразу відігнав. Нема чого бігти попереду паровоза. Та й, чесно кажучи, одразу було видно, що незнайомка не така, як інші. Вона – особлива. І це відчувалося одразу.

– Щось нічого підходящого не можу знайти, – раптом сумно сказала незнайомка.

– Давайте я вам допоможу, – одразу зголосився Андрій, присідаючи навпроти красуні.

– Дякую, – посмішка знову засяяла на миловидному обличчі.

Трохи покопирсавшись в груді черепашок, Андрій нарешті помітив ту, що відрізнялася від інших.

– Думаю, ви шукаєте ось цю, – сказав він і потягнувся за мушлею. Та, схоже, незнайомка одночасно з ним помітила її і теж захотіла підняти.

Їхні руки несподівано доторкнулися одна до одної. Андрій відчув приємне тепло. Борючись з бажанням якнайдовше затримати цей контакт, він поспішив відсахнутися.

– Не бійтеся, я ж не кусаюся! – пожартувала красуня.

– А я і не боюсь, – посміхнувся Андрій, – просто…

– Що просто?

– Ну-у-у-у…

– Це досить вичерпна відповідь, – не вгамовувалася незнайомка.

– Так, я вмію бути лаконічним. А як вам мушля? – Андрій вирішив відвести розмову в інше русло.

– Вона – прекрасна. Дякую.

– Але не така красива, як ви, – зробив комплімент, хоч і розумів, що незнайомій красуні чоловіки, напевно, співають дифірамби на кожному кроці, тож їй не звикати до улесливих слів на свою адресу.

На превелике здивування, на щоках незнайомки з’явилися ледь помітні червоні плями, що неодмінно свідчило про сором’язливість. Якби у цей момент Андрій зміг заглянути у її душу, то помітив би, що жінка, хоч і трохи збентежена від такого екстравагантного порівняння з мушлею, але й також приємно вражена.

– Скажете таке, – після короткої заминки кокетливо відповіла незнайомка. – Я, напевно, вся червона, як дикий мак?

– Ні, з вашим обличчям усе гаразд, – заспокоїв її Андрій.

– Точно?

– Точно, – не моргнувши оком збрехав він.

– Що ж, хорошого вам дня. Ще раз дякую за мушлю і… – незнайомка хотіла ще щось сказати, але одразу передумала і зібралася йти.

Андрій зрозумів, що може більше ніколи не побачити її. В голові закопошилися думки. Потрібно було швидко щось придумати, аби затримати красуню ще бодай на декілька хвилин. Та, як на зло, нічого путящого не вигадувалося. Уже майже готовий змиритися з таким поворотом подій, Андрій подивився на купу мушель і…

– А давайте я доведу вашу мушлю до пуття, – швидко запропонував він.

– Як? – поцікавилася незнайомка.

– Я знаю пару секретних прийомів.

– Зізнаюся чесно, ви мене заінтригували. Гаразд, хай буде по вашому, – сказала незнайомка, віддаючи мушлю. – До зустрічі завтра.

– На цьому ж місці в цей самий час, – беручи мушлю уточнив Андрій.

– Домовились, – кивнула красуня.

Андрій ще довго дивився на те, як, обережно переступаючи через викинутих штормом на берег медуз, незнайомка повільно віддаляється від нього. Потім подивився на вибрану мушлю і важко зітхнув, бо навіть не уявляв, що робити з нею далі. Хтозна, скільки він отак мовчки ще стояв би, однак уже через п’ять хвилин із глибокої задуми його вивів кострубатий чоловічий голос.

– Хороший улов.

Знову почувши цю фразу, Андрій обернувся і побачив кремезного чоловіка років п’ятдесяти. З одягу на ньому були лише шорти та смугаста тільняшка, а на обличчі красувалася моряцька борода. Ну чистісінький тобі пірат. Щоправда, не вистачало, затиснутої в зубах, люльки та балакучого папуги на плечі. Але це так – деталі.

– Море сьогодні виявилося щедрим, – відповів корсару Андрій.

– Це точно. Після шторму рапанів завжди багато, – погодився пірат. – А скажи-но, синку, навіщо тобі стільки мушель?

– Й сам не знаю, – чесно зізнався Андрій.

– Слухай, синку, якщо вони тобі не потрібні, то, може, дозволиш їх забрати? Знаєш, я уже трохи застарий зігнутим тинятися по узбережжю, збираючи мушлі, – пірат скорчив страдницьку міну.

– Беріть, звичайно, – дозволив Андрій.

– Ти хороша людина, – улесливо мовив незнайомець, стаючи перед купою мушель на колінна, – можливо я тобі теж можу чимось допомогти. Добро, синку, завжди має винагороджуватися. І не лише щирим «дякую», а й чимось більш дзвінким чи шелестливим.

– Не думаю… Хоча ні, є у мене одна морока, – Андрій вирішив поцікавитися, що можна зробити з мушлею. Було очевидно, що дядько місцевий, тож мусить це знати.

– Яка ще морока? – не полишаючи перекладати у свій великий поліетиленовий пакет Андрієві мушлі, поцікавився пірат.

– Мені потрібно зробити з мушлі красивий презент, а я не знаю як.

– Тю! Так немає нічого простішого! Повари дві години в прісній воді – так ти очистиш її від мікроорганізмів, а потім полакуй. От і все.

– А де взяти лак?

– Як де? На базарі, – пірат озвучив, як на нього, елементарну річ.

– Значить, пару годин поварити у воді, а потім лаком… – почав вголос розмірковувати Андрій.

Дядько на мить зупинився і, піднявши голову, співчутливо подивився на співрозмовника.

– Печінкою відчуваю, що ця проста справа тобі не під силу, – констатував він. – Краще я сам над тою мушлею почаклую. Будемо вважати це моєю платою.

– Якось незручно, – заперечив Андрій.

– Незручно, синку, на стелі спати, бо ковдра постійно падає. А це – дрібниці.

– Ну раз так, то згоден довіритися вам.

– От і правильно, – добродушно сказав пірат. – Приходь сьогодні пополудню на сувенірний базар. Моя точка знаходиться у третьому ряду. Вона – п’ята з правого боку. Якщо не зможеш знайти, запитай Боцмана, і тобі обов’язково допоможуть. Мене там кожен кущ знає.

Чоловік не обманув. У другій половині дня Андрій забрав лаковану мушлю, яка стала ще красивішою, заніс її до свого котеджу і поклав на підвіконні досушуватися. На пляж вирішив не йти. Осіннє сонце хоч й намагалося обігріти землю, однак його потуг не вистачало і з кожним днем світилу ставало складніше виконувати своє зобов’язання. Та й море після шторму було дуже холодним, тож купатися зважувалися лише деякі зірвиголови. Найкраще за таких обставин, розсудив Андрій, повалятися в гамаку.

Коли землю вкрили сутінки, довелося перейти в будинок. Комарів літало небагато. Осінь, як не крути. Але ті, що своїм писком продовжували лякати людей, відривалися по повній програмі – за себе і за свого друга. В будинок вони час від часу теж пробиралися, але там з ними було легше боротися.

Позбувшись, як йому здалося, останнього комара, Андрій прийняв душ і ліг спати. Сон не йшов. Очевидно, заклопотаний у цю пору доби Морфей забув про нього. Згадав лише через годину. Саме тоді він поспішно запросив нового гостя у своє сонне царство, та й то на трохи – боячись пропустити зустріч з незнайомкою, Андрій постійно прокидався, щоб перевірити годинник. У такі моменти ніч здавалася вічністю.

Насилу діждавшись рятівного ранку та встигнувши за ніч подумати, здавалося б, про все на світі, Андрій швидко зібрався і поспішив на перше побачення з, хотілося вірити, своєю долею. Це було трохи дивно, адже він нічого про неї не знав. Навіть імені. Цікаво, як незнайомка сприйняла їхню зустріч? Що ж, скоро він неодмінно дізнається. Мусить дізнатися.

На цей раз море було майже спокійним. Небо подекуди вкривали великі й малі клубні хмар, але уже не чорних, а білих з фіолетово-червоним відтінком. Щедро наповнюючи легені цілющим морським повітрям, Андрій розглядав химерні фігури, створені майстерною рукою невідомого скульптора. Він чекав. Довго чекав. Пройшло не менше години, коли нарешті побачив її.

Незнайомка наближалася неквапливо і з гордо піднятою головою. Хода була легкою. Здавалося ніби вона лине над хвилями не торкаючись солоних морських вод. Тож не дивно, що побачивши її, Андрій подумки порівняв красуню з древньою богинею Афродітою.

– Здрастуйте, – наблизившись привіталася незнайомка.

Затримавши погляд на миловидному обличчі, на якому тонкі брови органічно поєднувалися з контурами виточених губ і злегка видовженим носом, Андрій відповів не одразу.

– Як там моя мушля? – інтуїтивно зрозумівши причину заминки візаві, незнайомка вирішила не чекати, поки той оговтається.

– Ось, дивіться самі, – нарешті до Андрія повернулася здатність мислити і він показав мушлю.

– Це – справжнє диво! – вигукнула незнайомка. – Дякую!

– Будь ласка. Був радий вам допомогти. Нехай ця мушля нагадує вам про море…

–…І про нашу зустріч, – договорила красуня. – Я дуже рада, що вона відбулася.

Незнайомка підійшла ближче і поцілувала Андрія в щоку.

– Ще побачимось, – сказала вона й вихорем побігла від нього.   

Від несподіванки Андрій втратив дар мови. Він довго мовчки дивився туди, куди побігла незнайомка, плекаючи в серці надію у те, що вона повернеться. При цьому здоровий глузд говорив про марність цих сподівань. Зрештою він виявився правим – то була друга і остання зустріч з незнайомкою.

Відтоді чотири роки поспіль Андрій у перших числах вересня неквапливо збирає дорожню валізу, викликає таксі, відносить кішку сусідці і виходить на вулицю. Рівно о пів на дев’яту вечора показує провіднику квиток і йде до купе №5, в якому незмінно займає 19 місце. О 20:37 потяг вирушає у свою нічну подорож. Приблизно через вісімнадцять годин він бере у адміністратора однієї із баз відпочинку ключі від найближчого до узбережжя котеджу, залишає там речі і, відганяючи дорожню втому, поспішає туди, де вперше побачив її.

Віктор Миронець.

2015 рік.