ХАРАКТЕРНИК

ХАРАКТЕРНИК(уривок)

Він причепився до мене, мов реп’ях до собачого хвоста. Куди не піду, теж туди суне. Уже й казав, щоб відстав. Просив, благав і навіть погрожував. Реакції нуль. Ходить за мною, та й усе. І що, скажіть на милість, робити? Може здати його в надійні руки правоохоронних органів? Ні. Мабуть, не варто. Він дядько ніби порядний, просто не тутешній і… трошки схиблений. Це одразу видно по поведінці. Хіба ж нормальна людина буде увесь день ходити за незнайомцем, тобто за мною, і стверджувати, що він мій десять разів пра-пра-прадід? Правильно – ні! А цей, бачте, стверджує. Каже, що прибув у наш час з далекого козацького минулого і йому потрібна моя допомога. Та ще й на жалість тисне, мовляв: якби він свого часу не загуляв з Галиною із слободи, то ні мене, ні мого батька, ні діда, ні прадіда і взагалі нікого з нашого роду не було б на світі. Оце вигадав! Девід Вебер і Кір Буличов доморощений. Та йому не до мене, а до лікарів треба! Теж мені родич знайшовся… Гаразд, хочеш погратися у шпигунів? Будуть зараз тобі шпигунські ігри.
Несподівано для свого переслідувача я повернув праворуч і упірнув у темряву підковоподібного двору. Ну, що узяв? Я цей мікрорайон знаю, як своїх п’ять пальців. Недарма ж прожив тут десять років. Он там зараз буде дитячий майданчик, а далі ще один будинок, за яким зручно розташувалася моя дев’ятиповерхівка. Ти як хочеш, друже, а я – у душ і спати.
– Дядьку, цигарки не знайдеться? – раптом з темряви пролунав хриплий голос.
– Не курю, – автоматично відповів я, за що одразу отримав по писку.
Очухався уже валяючись на землі. Над мною зверхньо схилився здоровенний бичок і, єхидно шкірячись, дивився прямо в очі. За його спиною стояло ще двоє таких же бугаїв, які, у передчутті наживи, задоволено потирали руки.
«Усе прощавайте гроші і мобільник, – подумав я. – З одним впоратися ще якось можна було б, ну з двома… теж можна спробувати. А от троє – це уже перебір».
Я почав повільно вставати, але мене одразу зупинив черевик.
– Не дьоргайся, бо знову отримаєш. Ми щас тебе научимо, як правильно з правильними людьми розмовляти, – прохрипів бичок і сильніше натиснув ногою на мої груди.
Це здоровило явно було тут за старшого і неодмінно навчило б мене правильно розмовляти з правильними пацанами, якби у справу не втрутився мій новий родич.
– Гей, харцизяки! Троє на одного, не соромно? – громом у нічній тиші пролунав козацький голос і з темряви на цятку освітлену місячним сяйвом вийшов він – кремезний чолов’яга років п’ятдесяти, з довгими вусами і оселедцем на голові, одягнений у довгий дорогий кафтан.
– О! А це ше шо за придибенція? – зареготав головний бичок. – Дядьку, а ви часом не заблукали? Це не знімальний майданчик ги-ги-ги…
– Ні, синку, не заблукав. Швидше ти заблукав у нетрях своєї душі. Що було важке дитинство?
– Шо ти сказав? Батьків не трож, а то я… – бичок на мить задумався. – Колян, а ну розберись з цим чмиром.
Колян слухняно посунув на мого предка.
– Даремно, дядько, ти на нас наїхав. Йшов би собі далі і не знав би клопоту, а так вибачай зараз буду тебе бити, – бугай замахнувся, щоб ударити родича і… заскавчав, мов мале цуценя, бо козак умудрився нанести удар першим.
На допомогу безталанному Коляну одразу кинулись бичок із своїм дружком, наганяючи на супротивника страх з допомогою нецензурних слів. Та, мабуть, за своє життя бувалий козарлюга наслухався стільки лайок, що ці слова просто пропускав повз вуха, або сприймав, як приємну музику. По-іншому, я не можу пояснити задоволеної посмішки на його обличчі під час короткого, але вражаючого поєдинку з двома відморозками.
Бійка закінчилася ледь устигнувши початись. І, як ви уже, напевно, здогадались не на користь моїх обидчиків. До речі, а де вони? А, он валяються у пісочниці! Що ж, вони це заслужили, не потрібно було козаків зачіпати. У той момент я ,чомусь, автоматично причслив себе до козацької братії і проникся симпатією до свого нового знайомця. 
– Давай руку, хлопче, допоможу тобі встати, – мій ймовірний (я ще не готовий був остаточно вірити словам козака) предок подав мені руку.
– Дякую за порятунок, – обтрушуючись пробурмотів я.
– Пусте. Ти ж не думаєш, що я віддав би на поталу харцизяк свого нащадка?
– Не думаю.
– От і правильно. Ну що, давай знову знайомитись? Я – полковник Брацлавського козацького полку Данило Нечай.
– Молодший викладач кафедри історії України місцевого педінституту Іван… теж Нечай, – відповів я тиснучи своєму рятівнику руку.
– Славно, славно… Приємно, що наш рід має продовження. Скажи, нащадку, а у тебе є діти?
– Немає і не буде, – коротко відрубав я.
– Це ж чого? – насупився Нечай.
– Хотів через турнікет безкоштовно у метро проскочити і… не проскочив.
– Не зрозумів, куди хотів проскочити?
– У метро. Є у нас тут такий засіб пересування – п’ять великих возів зв’язаних один з одним.
– Ого! А коням не важко?
– Не важко, – я уже починав сердитися на самого себе за те, що розпочав цю полеміку.
– Чудеса, та й годі! А діти тут причому?
– Не причому. Це жарт такий про метро. Будуть у мене діти, просто ще не прийшов час мені женитися. Зрозуміло?
– Та зрозуміло, зрозуміло... Дівки на тебе уваги не звертають, от що мені зрозуміло. Ще б пак, на такого хлюпика може око покласти хіба що щось непутяще, а таких нам у нашому роду не треба.
– Ніякий я не хлюпик, – моєму обуренню не було меж. – Я навіть маю розряд із дзюдо.
– З чого? 
– З дзюдо. Це таких вид бойового мистецтва.
– Ага, я щойно бачив, як це твоє дюдо допомогло у бійці з шаромижниками. Ні, синку, кращої штуки за бойовий гопак немає. Це я, старий козак, тобі кажу. За свій вік я побував у багатьох бійках і гопак не раз мене виручав. Та нічого, не переймайся, від сьогодні візьмуся за твоє навчання.
– А якщо я не погоджуся?
– Синку, – Нечай подивився мені в очі і здається побачив там саму душу, – а хто ж тебе питає, ги-ги-ги-ги…
Я демонстративно обурено фиркнув і рушив у напрямку свого будинку. Мій новий родич, звичайно, посунув за мною. На цей раз я не став від нього тікати, а люб’язно запросив до себе на гостину. Не залишати ж людину в ночі на вулиці у незнайомому місті. Тай, зрештою, рано чи пізно все одно довелося б розставляти усі крапки над “і”, а мені, знаєте, чомусь закортіло саме рано, а не пізно покінчити з цією історією. Так однофамілець Данило опинився у моїй квартирі.
– Нічогенький такий курінь, – констатував гість обійшовши квартиру. – Просторий і теплий. А що, хлопче, ти сам тут мешкаєш?
– Сам, – відповів я і пішов на кухню готувати сяку-таку вечерю.
– Нічого, тепер житимемо у двох.
– Що?! Як у двох?! – мої руки чомусь по-зрадницьки затремтіли.
– Не панікуй. Це був жарт. А ти, бачу, злякався, – Нечай зареготав так, що мабуть усі сусіди попросиналися.
Виправдовуватися не було сенсу і я почав чистити картоплю.
Стрілки годинника невтомно добігали до третьої години ночі, а ми усе ще сиділи з моїм новим родичем на кухні і, час від часу розбавляючи нашу розмову якимсь неймовірно реактивним пійлом, яке Нечай притягнув сюди із свого часу, намагалися докопатися до суті справи. Точніше, докопатися намагався я, а Нечай тратив усю свою козацьку енергію на те, щоб пояснити мені своє прохання.
– Ну що, правнучку, ще по одній чарчині і спати. Ранок вечора – мудріший, – Нечай швидко наповнив кухлі для пива каламутною жижою. Пити з цивілізованих кришталевих чарок він навідріз відмовився, мовляв, не той розмір, так само, як і відмовився пити дорогий коньяк, який мені у минулому році щедро презентували колеги  на День народження.
– А, може, досить? – несміливо перепитав я, про що одразу пошкодував.

Нечай зміряв мене суворим поглядом, долив у мій кухоль жижі під самісінькі вінця і весело пояснив свою дію:
– Це, щоб тобі була наука – боятися труднощів справжньому козаку не личить.
– Так я ж не козак… Я звичайний вик… Ех! – недоговоривши я махнув рукою. Адже толку пояснювати представнику епохи динозаврів те, що не вживаєш спиртного, особливо у таких кількостях, коли тебе все одно не зрозуміють. Тож довелося пити. І пити до дна…
Прокинувся я десь о сьомій ранку від нестримного хропіння, яке долинало із сусідньої кімнати. Голова страшенно боліла, а відчуття у роті неодмінно свідчили про те, що там нещодавно відбулася республіканська виставка собак чи котів. Тіло слухалося погано і мені коштувало великих зусиль волі, щоб встати з ліжка і посунути у ванну кімнату умиватися.   
Процедура приходу до тями була довгою, але холодна вода таки поборола забуття і сіра пилина з очей трохи зсунулась. Ну що ж, так воно уже набагато краще і тепер саме час провідати свого пра-пра-пра-пра-пра-дідуся.
Нечая застав за благим ділом – він давав хропака. Отак одягнений розпластався на дивані і, судячи з рухів руками та часом зроненою з вуст лайкою, прокручував уві сні якусь битву.
Заважати родичу я не наважився і пішов на кухню готувати собі каву, яка, знаєте, іноді може творити справжні дива. Якщо, звичайно, її правильно заварити і вживати в помірних кількостях.
Зазвичай вранці я готую собі каву по-віденськи, але сьогодні було ліньки збивати вершки з цукровою пудрою і ваніллю, тому вирішив задовольнитися бурдою, яку я називаю кавою по-холостяцьки. І доки керамічна турка закипала на електроплиті, в мою безталанну голову без усякого на те дозволу полізли спогади нічної розмови з далеким предком.
Спогади, треба сказати, не чіткі і розпорошені. Тому лише з п’ятої спроби їх систематизувати мені вдалося хоч щось більш-менш зрозуміти з того, що так настирливо півночі намагався впхнути у мій мозок Нечай.
Перше, що пригадалось – розповідь про переміщення у часі. Здається Нечай торохтів щось про те, що він козак-характерник. Оригінальне пояснення, чи не так? А головне – перевірити його ніяк не можна, бо що ми у своєму ХХІ сторіччі знаємо про козацьку добу? Правильно, нічого! Точніше, щось таки знаємо, але так собі, поверхово. От і про характерників, до прикладу, відомо дуже мало. Та й то це – неперевірені і нічим не підтверджені легенди. Адже, скажіть на милість, невже ви повірите, що колись був вищий стан козаків, наділених таємними військовими знаннями та посвячених у магічні ритуали і обряди? Питання, як кажуть, риторичне.
І навіть, якщо, припустимо, це правда і характерники могли ухилятися від куль, відмикати замки без ключів, брати голими руками розпечені ядра, бачити за декілька верст уперед, довго перебувати на річковому дні без повітря, перекидатися на різних тварин, читати людські думки і змінювати погоду, то я жодного разу не зустрічав інформації чи бодай натяку на те, що характерники можуть подорожувати у часі. Донедавна, принаймні, бо мій предок стверджував, що десятиліттями наполегливих тренувань досягнув найвищої майстерності і зміг зробити крок у майбутнє. От не задача. Правду каже наш завкафедра: «Без пляшки тут не розібратись».
Від однієї лише згадки про алкоголь мій шлунок стиснувся у кулак і жалісливо забурчав. Мабуть, вчора точно хильнув зайвого, але нічого – буде наука на майбутнє.
Врятувала ситуацію кава, густий аромат від якої заполонив увесь навколишній простір. Що за божественний напій…
Я зробив маленький ковток і благодатне тепло розлилося по усьому тілу. Що не кажіть, а наш земляк Юрко Кульчицький таки молодець. Це ж треба було майже першим у практично ще середньовічній Європі допатрати відкрити кав’ярню. Й досі мурахи пробігають по спині, коли думаю про те, що якби не українська винахідливість віденського емігранта Кульчицького, то ми й досі сиділи без кави, або як турки пили б її без цукру. 
Але повернемось до наших баранів.
За словами Нечая, які, до речі, повністю співпадають з інформацією підручників з історії, він був майже кумом і одним з найближчих соратників самого Богдана Хмельницького. Теж мені новина. Це, мабуть, знає кожен більш-менш кмітливий студент-першокурсник. Так само як і те, що Нечай пройшов з гетьманом пліч о пліч, як кажуть, вогонь, воду, Рим і Крим й був не лише його правою рукою, а й шиєю. Не дарма козаки вважали мого предка після гетьмана найбільш впливовою і авторитетною фігурою. Щоправда ніхто не знає справжньої причини конфлікту між друзями-побратимами і чому Хмельницький саме Брацлавський полк послав обороняти українсько-польське порубіжжя, де як відомо Нечай і втратив свою буйну голівоньку. Деякі мої колеги, посилаючись на анонімний лист, нібито адресований Хмельницькому, схиляються до думки, що причиною чублення стало те, що мій прадід встрибнув з дружиною гетьмана у гречку, а він про це дізнався. Зізнаюсь чесно, я й сам з цим погоджувався до вчорашнього дня чи, точніше, ночі. Мій предок божився, що нічого подібного не було і він ніколи з гетьманом не сварився і дружину його не займав. «То усе, синку, капості підступних заздрісників, ось тобі святий хрест», - перехрестившись, запевнив Нечай, і не вірити йому у мене не було підстав. Хіба що трохи сумніву додавала його якась дивно-замріяна посмішка. Така, ніби він пригадав щось напрочуд приємне. Але це ще лірика. Як кажуть, квіточки. Головне відкриття і несподіванка на мене чекали попереду. 
Коли під дією випитого я майже втратив здатність думати, Нечай попросив мене про «невеличку» послугу – знайти, викрасти і знищити той самий анонімний лист, на який так люблять посилатися мої колеги історики. Мовляв, не буде листа, всякі любителі покопатися в минулому перестануть доймати його душу.

По суті, зрозуміти таке бажання спокою до своєї персони можна, але ж як його здійснити? Хоч це звичайний лист, хай навіть і не зовсім правдивий, сьогодні він перебуває у статусі цінного історичного документа. За таке по голівці не погладять. Мінімум можна буде забути про вдалий захист дисертації, максимум – залишитися без роботи. Так я, зрештою, і сказав Нечаю, на що почув лаконічне: «Не переймайся, я ж характерник». Мене така відповідь, звичайно, не влаштувала, однак під напористим натиском довелося здатися і, мабуть, на свою біду, пообіцяти допомогти «виправити історичну несправедливість». Тож тепер переді мною стоїть два головних завдання: знайти і непомітно позичити відомий історичний документ, на який посилаються майже усі дослідники феномену Хмельниччини. І ця обставина мені не дуже подобається, бо свідчить лише про одне – непомітно поцупити лист не вдасться. От не задача.
Знову сьорбнувши кави, я ледь не завив з відчаю. Та до розпускання нюнь діло так і не дійшло, бо з кімнати, в якій відсипався мій предок, почувся ошаленілий крик і шум падаючого серванту.
Я одразу прожогом кинувся туди і застав картину ефектності якої, напевно, позаздрили б усі разом взяті творці голлівудських бойовиків – там відбувся армагедон. Принаймні, по-іншому назвати перевернутий сервант, потрощений диван, розбиту колекцію унікальних глиняних виробів трипільської доби і розкидані раритетні книги язик не повертався.
Але апогеєм і останнім штрихом, доповнюючи цю картину, безперечно був Нечай. Він стояв посеред кімнати і, тримаючи в руках свою шаблюку, мов загнаний у глухий кут вовк озирався навколо.
–  А-а-а-а… –  це усе, що я спромігся сказати, споглядаючи погром, який, однак, ніяк не бентежив мого предка.
– Це ти, нащадочку? Ну заходь, раз прийшов, – спокійно мовив Нечай.

Я лише кліпнув у відповідь.
– Ти того, не гнівайся на мене, старого козарлюгу, і вибач за гармидер… Просто… наснилася мені цієї ночі ота, до колітів у печінках остогидла, битва під Красним, коли собаки і прихвосні Мартина Калиновського, порушивши Зборівську угоду, підступно напали на мої загони уночі. Скільки років уже пройшло, а я ніяк не можу забути тієї різні.
«Не може він забути, – подумки промовив я. – Звичайно не можеш, ти ж у тій битві загинув. Хто ж таке забуде?»
– А горщики ми склеїмо, – вів тим часом свою мову далі Нечай. – Не переймайся, я знаю як варити міцний клей з бузини і перетертих свинячих кісток.
Це був контрольний вистріл у голову, і я закипів.
– Не перейматися, кажеш? А ти знаєш скільки ці горщики коштують? Я їх по всій Україні шукав більше десяти років. Деякі з них взагалі дійшли до нашого часу у одному екземплярі. Добре, що хоч встигнув цю мега і ахті унікальну колекцію сфотографувати…
І тут я замовк, бо у цю мить до мозку із глибин свідомості дійшов сигнал про те, що вирішення проблеми з листом лежить десь на поверхні.
– Що? – занепокоєно запитав Нечай.
– Не заважай, я думаю.
– А-а-а… Ну думай, думай… Тільки от перед тим, як упірнути в свої роздуми, спочатку, може, нагодуєш свого старшого товариша. Їсти хочу так, що просто гаплик.
– Що?.. Їсти… Так ти піди на кухню. Усе, що побачиш в холодильнику – твоє, – задумливо і водночас роздратовано кинув я, навіть не подумавши, що Данило не знає, що то воно за така штука чарівна той холодильник. Тому довелося кричати слідом:
– Холодильник – це та велика металева скриня, яка постійно гуде.
– Ти, що мене за дурня тримаєш, я це ще вчора зрозумів? – Нечай зупинився біля дверей, обернувся і насуплено подивився на мене.
– Та… ні… не тримаю. Просто подумав, що ти у нашому часі нова людина і можеш заплутатися у всіх цих холодильниках і міксерах.
– Подумав він, – передражнив мене Нечай. – Ти краще скажи, чи не бачив мою пляшку із життєдайним еліксиром, бо уже час горло промочити?
– Не бачив. Але там, на столі, стоїть двохлітрова пляшка оковитої. Так що, як кажуть, бери, нам не жаль.
– От і добре. Та мою пляшечку потрібно буде обов’язково знайти. Нутром чую, вона нам ще стане у пригоді, – Нечай неквапливо почвалав на кухню і я залишився наодинці із своїми думками.

Віктор Миронець.

2013 рік.