Неочікувана погода або кучерявий феномен
(фантастичний майже детектив)
Іван Петрович Масляний
– поважний вчений, доктор географічних, фізико-математичних і ще з десятка
інших наук – ще раз з недовірою подивився на мерехтливий монітор свого робочого
комп’ютера.
– Це почалося ще
вчора, – одразу жалісливо заскиглив над вухом його асистент Вовчик.
– А ви точно все
перевірили? Може щось пропустили чи не врахували? – на всяк випадок перепитав
Іван Петрович, хоч добре знав, що його підлеглі вивірили усе мінімум п’ять
разів.
– Так, – коротко
відповів Вовчик.
– Тоді нічого не
розумію, – нахмурився Масляний. – Згідно нашим підрахункам погода ще тиждень
мала б лютувати. Дощ, подекуди мокрий сніг, противний вітер і не більше 1
градуса тепла. Ось що мало б бути. А тут на тобі, небо несподівано
прояснюється, світить ласкаве сонечко, пташечки співають… Красота і благодать.
При цьому, усі прибори показують все то й же сніг, дощ, вітер… Як таке може
бути?
– А, може,
потрібно… – договорити Вовчик не встиг, оскільки у їхню розмову безцеремонно
втрутилася секретарша шефа довгонога брюнетка Аліна і повідомила, що його
викликає до себе сам міністр погоди і природних явищ.
– Що ж, раз
викликає треба йти, – відповів Іван Петрович, повільно встаючи із-за столу. Уже
майже дійшовши до дверей він неквапливо обернувся. – Вовчик, будь другом, зайди
до наших шарлатанів-віщунів, може хоч вони щось розуміють.
Вовчик покірно
кивнув і лише, коли кремезна фігура начальника відділу погодних феноменів
зникла за не менш масивними дверима їхньої лабораторії, скис. Віщунами його шеф
називав штатних екстрасенсів. Вони були нібито й хорошими хлопцями, однак трохи
дивакуватими. Хоча ні, чого гріха таїти, не трохи, а на всю голову. Тож зайвий
раз знатися з ними нікому не хотілося. Але куди дінешся з підводного човна?
Наказ є наказ і його потрібно виконувати.
***
Таня проснулася
від того, що на її обличчі бавилися сонячні зайчики. Тупання їхніх м’яких лапок
було настільки приємним, що вона мимоволі посміхнулася. Потім, усе ще не
розплющуючи очі, дівчина солодко потяглася і… замуркотіла. Принаймні, так
здалося сонячним зайчикам, які (Таня цього, звичайно, не помітила) помахали
лапками своїм братам і сестрам, котрі з очікуванням зазирали у дівоче вікно,
ховаючись за великою рожевою хмариною. Отримавши сигнал, мовляв, усе гаразд і
можна починати, зайчата порозбігалися у різні боки і взялися завзято будити
інших людей.
Зверху на своїх
непосидючих дітей задоволено дивилося Сонце.
Так розпочинався
новий, а сьогодні ще й особливий, день.
***
Через десять
хвилин після «розлуки» з начальником Вовчик стояв перед кабінетом, в якому
владичили екстрасенси. Глибоко вдихнувши повітря, він хотів було постукати, але
цього разу не судилося.
– Відчинено.
Заходь, раз прийшов, – випередивши його дію, озвався хриплий голос головного
екстрасенса їхньої контори.
По спині одразу пробігло
стадо мурах, але, зібравши всю свою волю у кулак, Вовчик усе ж таки переступив
поріг кабінету.
Колись простора,
а нині хаотично заставлена різними предметами невідомого простим смертним
призначення й іншим, з точки зору, нормальної публіки, непотребом кімната була
майже безлюдною. Це якщо не рахувати, схожого одночасно на хіпі, гота і
оперного співака начальника відділу екстрасенсорного моніторингу Льва Львовича
Закадичного, якого позаочі усі називали просто Льова.
«Дивно, куди всі
подівалися у розпал робочого дня?», – першим ділом подумав Вовчик.
– На завданні, –
одразу відреагував Льова.
– Я не…
– Не переживай,
за цікавість ми не б’ємо. Хіба що трохи.
– Но-о-о… я, я,
ну… я, я… – Вовчику ніяк не вдавалося сформувати думки у слова.
– Говори чіткіше.
Ми тут, знаєш, займаємося серйозними речами, а не німецьке кіно знімаємо, – на
обличчі Льови з’явилася дурнувата посмішка. Щоправда, протрималася вона там не
більше п’яти секунд і за мить екстрасенс знову був сама серйозність. – Хоча ні.
Краще мовчи, – додав він. – Я так розумію, ти припхався сюди, аби дізнатися,
чому погода сказилася?
– Так, – нарешті
Вовчику вдалося сказати перше зрозуміле слово.
– Звичайно, так.
Сьогодні ця тема всіх цікавить. І прибиральниць, і міністра погоди та природних
явищ, який, до речі, зараз активно милить твоєму шефу шию, – задоволено
вишкірившись, констатував Льова. – Але це не важливо. Петрович – міцний
горішок, так що витримає. Ти мені краще скажи, чи чув щось про Людей Добра?
– Не багато, –
трохи задумавшись, відповів Вовчик. – Стародавні легенди стверджують, що раз на
кілька десятків років народжуються надзвичайні люди, які мають великий дар зігрівати інших неймовірним теплом позитиву, добра, чуйності й любові.
– Це все?
– Так.
– Ех! Схоже, у
вас, погодників, геть зовсім кепські справи, раз на службу беруть таких
невігласів, як ти. Не ображайся, – випередив обурення Вовчика екстрасенс. –
Особисто проти тебе, я нічого не маю, просто не можу второпати, невже вас в
небесній академії не вчили, що легенди про Людей Добра це - чистої води правда?
– Але ж їх ніхто
не бачив, – заперечив Вовчик.
– Правильно,
ніхто не бачив. Однак, погодься, це не означає, що їх не існує.
– Ну-у-у-у…
– Баранки гну!
Краще сходи в бібліотеку.
– Навіщо? –
розгублено запитав Вовчик.
– О, Небо! І він
ще питає?! – страдницьки зойкнув екстрасенс.
***
Перед тим, як
приступити до ранкових процедур, Таня першим ділом взяла до рук свій смартфон і
«впірнула» в Інтернет, де на неї уже чекали привітання численних друзів і
знайомих. Зворушена від того, що її оточує стільки хороших людей, ладна була
злетіти на сьоме небо від щастя.
– Як же ж я вас
всіх люблю! – тихо мовила вона, не помітивши при цьому, як з її серця вилетіли
невидимі метелики. Вони подалися прямо у новітній гаджет і розлетілися по
акаунтам друзів, несучи всім хороший настрій. Так само, кожен, хто того дня
відвідував сторінку Тані у Фейсбук, не міг зрозуміти, чому на душі одразу
ставало так добре, як ніколи.
***
Після розмови з
Льовою Вовчик перебував в глибокій задумі. Йому завдалося, що екстрасенс випив
усі його соки. Хоча з іншого боку, він таки допоміг і дещо прояснив ситуацію.
Зокрема, за словами віщуна, Люди Добра якимсь дивним і незрозумілим чином зв’язані
з навколишнім світом. Особливо з погодою, яка не в останню чергу залежить від
їхнього настрою. А ще – їх дуже люблять сонячні зайчики. Якщо вірити цим
словам, то виходить, що сьогоднішні метаморфози – це викрутаси когось з Людей
Добра. Але кого? Це ще потрібно було з’ясувати. За словами Льови, якби вдалося
встановити контакт з кимось з них, то це стало б у їхній Небесній канцелярії
справжньою сенсацією. І Вовчику чомусь нестерпно захотілося зробити те, що до
нього не вдавалося нікому – познайомитися і, можливо, здружитися з Людиною
Добра. Та для початку потрібно було знайти ту особу (в тому, що це дівчина майже
не було сумнівів – про це безапеляційно заявив Льова, додавши, що вона ще й
кучерява), яка вчинила сьогоднішній переполох.
Взявши на своєму
робочому столі ручку і блокнот, Вовчик поспішив у відділ спостережень. Якось
краєм вуха він почув, що тамтешні спеціалісти зафіксували дивну закономірність
– уже понад два десятиліття кожного 17 березня сонячні зайчики розпочинають
свою робочу зміну з того, що першою будять одну й ту саму дівчину і лише після
цього вирушають по інших домівках. Настав час перевірити цю інформацію.
***
Заплутуючись у
кучерях, вітер приємно коливав волосся. Десь вгорі у верховітті дерев птахи
своїм співом славили весну. З неба ласкаво посміхалося сонце, а на плечі сидів
маленький сонячний зайчик, який покидав вподобане місце лише тоді, коли Таня
заходила в тінь від будинків чи дерев. Зайчик увесь час хотів про щось сказати,
але, на жаль, Таня його не розуміла. Вона насолоджувалась теплим весняним днем,
уже вкотре не помічаючи, що усі перехожі, після зустрічі з нею ставали
енергійнішими і веселішими. Як і належить Людям Добра, Таня, сама того не
знаючи, змінювала інших на краще.
Віктор Миронець.
Художник Ася Білова
Комментариев нет:
Отправить комментарий