Передноворічна оказія

ПЕРЕДНОВОРІЧНА ОКАЗІЯ

Тягнути санчата по асфальту – справа, м’яко кажучи, не вдячна, копітка і… дивна. Але нічого не вдієш, дав слово – тримай! Тож, хочеш чи не хочеш, мусиш виконувати роль клоуна при дворі величної королеви-доньки.

– Но, коняська, впелед, – наймелодійніший у світі голос підбадьорив мене, і, вдихнувши зимового повітря та відреагувавши на занадто спостережливого перехожого – «сам такий», – я потягнув санчата далі.

Неприємний до оскоми скрегіт знову наповнив увесь довколишній простір. Ворони, голуби і бродячі собаки враз кинулись урізнобіч і, думаю, ще довго не потривожать мешканців нашого кварталу. Що аж ніяк не скажеш про них самих, адже, схоже, зараз сусіди постали перед двома глобальними дилемами – надавати мені стусанів одразу, як кажуть, не відходячи від каси, чи трохи потерпіти і почекати санітарів з у кареті «швидкої».

Що робити – пообіцяв донці покатати її на санчатах, а милосердна тітонька Зима вирішила з мене посміятися – і замість пухнастого снігу віддала перевагу недоречному в останній день грудня  дощу.

«Що й казати, – сніг узимку – це ж аномалія! Скоро картоплю у січні копатимемо через це «гробальне» потепління…», – злий на теплу дощову зиму, на себе, на усіх на світі перехожих та марсіан з зеленими чоловічками на додачу, я уперто продовжував тягнути санчата.

«Добре, що хоч уже вечір настав, і усі кришать свої олів’є, роблять шуби, черевики й інші кулінарні шедеври, а то вешталися б тут у…», – додумати я не встиг, бо на зустріч, щось сердито бурмочучи собі під ніс, йшов… Дід Мороз, за яким, теж «сповнена радості», пленталася Снігуронька.

Від побаченого у мене одразу, як мовиться, відвисла щелепа. Не те, щоб я ніколи не бачив Діда Мороза і його внучки – у нас у новорічно-різдвяний час їх стільки, що хоч греблю гати. Однак на таку колоритну пару, при всій повазі до інших акторів, натрапив уперше.

Чомусь шкутильгаючи, шкарбаючи підошвою правого черевика об асфальт і бубнячи під ніс до болю знайоме багатьом: «Собачники, блін…», Дід Мороз наближався до нас.

– Уля! Дід Мальоз, – радості доньки не було меж, у той час як я приготувався слухати чергову порцію кепкувань.

На превелике моє здивування, жодних насмішок не було, натомість з вуст білобородого дідуся злетіло радісне:

– З Новим Роком! З Новим щастям!

– Дякую, вас також тим самим по тому ж місцю, – похмуро відповів я, і Дід Мороз одразу вловив мій настрій.

– Що, все так погано? – запитав він.

– А як ви думаєте? Ось тягну по асфальту санчата, і всі впевнені, що мій дах тихо, не поспішаючи і шелестячи шифером, з’їжджає з голови. А я ж тільки хотів…

– Зробити цю маленьку принцесу щасливою, – закінчив за мене Дід Мороз.

Я повільно повернув голову і подивився на доньку. Буду відвертим, такого задоволення і радості, а головне – блиску в її очах – ще ніколи не бачив. Тут мене і накрило осяяння – усі мої старання були  не даремними, якщо подарували їй стільки позитивних емоцій! А ще мені враз стало байдуже до того, що думають про мою оказію інші.

– Що ж, був би радий з вами поговорити довше, але мушу поспішати. Скоро Новий Рік, а мені ще потрібно привітати багатьох діточок. Однак на прощання я виконаю по одному вашому бажанню, – усміхаючись мовив Дід Мороз.

– Хочу велику фєту, – одразу випалила донька, – і Дід Мороз запустив свою п’ятірню в мішок – і дістав з нього велику шоколадку.

– Дякую, – відповіла донька, беручи до рук цей солодкий презент.

– На здоров’я, – відповів Дід Мороз. – А чого бажає татусь?

– Хочу, аби пішов сніг, – скептично відповів я.

– Сніг, так сніг, – мовив білобородий Дід і, зібравшись йти, додав:

– Ну що ж, бувайте. Веселих вам свят!

Кілька хвилин нічого не відбувалося, але коли Дід Мороз і його мовчазна онука завернули за найближчу шістнадцятиповерхівку, раптом з неба повалив густий пухнастий сніг.

«Невже цей дід справжній? От порожня моя макітра, треба ж було попросити щось суттєвіше», – «з любов’ю» серце стиснула всюдисуща жаба.

Та шанс був втрачений, тому я стояв мовчки і почувався справжнім дурнем.

– Но, коняська, впелед, – голос доньки повернув мене до реальності і, знову впрігшись у санчата, я зрозумів, що дива таки відбуваються, і тепер, коли землю вкриває сніг, тягнути рідну ношу буде набагато легше.

Віктор Миронець.

Фото: http://ladiola.blogspot.com/2012/03/3.html