Вони й справді надихають

Вони й справді надихають

Коли в минулому році стартував перший сезон АПСФ, вперше, як кажуть, "вживу", я побачив Славу Фролову на прес-конференції під час відкриття проекту. Пройшов рік, а я й досі пам’ятаю майже кожне сказане тоді нею слово. А все тому, що те про що говорила Слава пройшло крізь моє серце. Не знаю як інші журналісти, але я відчув від неї такий потужний потік позитивної енергії, оптимізму та впевненості, що одразу зробив висновок - ця красива і чарівна жінка разом з командою однодумців здатна гори перевернути. Так зрештою і сталося - якщо на початку відкриття про АПСФ мало хто знав, то восени про нього не говорив хіба що лінивий. Причому, усе це в межах усієї держави. Адже 1 мільйон відвідувачів - солідний показник.
В нинішньому році стартував другий сезон Арт-пікніка. І знову на прес-конференції, слухаючи Славу Фролову та членів її команди, відчув той самий, але уже в рази потужніший потік позитивної енергії. А це значить, що на відвідувачів АПСФ чекає багато нових незабутніх вражень. Це звучатиме банально, але я ледь втримався від бажання зірватися із свого місця для того, щоб міцно-міцно обняти Славу та її кураторів і тихо, щоб ніхто сторонній не чув, шепнути усім їм "Дякую... Дякую за те, що ви робите... Дякую за те, що після відвідування АПСФ у моєї п’ятирічної доньки очі світилися щастям..." Але я стримався. Тільки от не знаю, чи, на жаль, чи, на щастя. Хтозна, можливо, став би зіркою ютюбу. Та, як кажуть, після бою руками не розмахують, і мені залишається довести задумане до кінця, але уже без обнімань. Тож дякую вам артпікніківці за все, а перше за те, що ви у нас є.

Віктор Миронець.

Фото Катерини Гнатюк.

PS. Безпосередньо про відкриття Арт-пікніка детально розповім у наступних постах.