Не запитуйте зайвого

Не запитуйте зайвого

Ні для кого не секрет, що любов і вірність – головні підвалини міцної родини. Але навіть найпалкіше кохання не завжди може врятувати шлюб, якщо на початку подружнього життя чоловік і дружина не навчаться розуміти, довіряти одне одному і керувати своїми емоціями.

Кожна людина вкладає свій зміст у поняття «родинне щастя», однак, погодьтеся, найчастіше, говорячи про нього, маємо на увазі взаєморозуміння. І це природно, бо кожен хоче, щоб його розуміли. Але, на жаль, іноді забуваємо, що розуміння чекають і від нас. Тому, будучи тактовними з оточенням, можемо поводити себе з рідними, м’яко кажучи, грубо – виявляємо незадоволення, дорікаємо й вимагаємо замість того, щоб попросити. Чим це зазвичай закінчується, напевно, говорити зайве.

Ще один важливий момент про який часто забуваємо – довіра. Адже це – той камінь у родинному фундаменті, який робить стосунки міцнішими. Якщо його вилучити, похитнеться вся конструкція. На жаль, не всі це усвідомлюють. Є люди, які надмірно контролюють свою другу половину, не враховуючи, що кожна людина має право на власні думки, друзів, вподобання та хобі. Більше того, час від часу кожному з нас хочеться побути на самоті, поринувши у власні думки. І прискіпливі запитання: «як?», «де?», «коли?» аж ніяк не сприятимуть хорошим стосункам, бо така розмова, як правило, дратує і того, хто запитує, і того, кого запитують. Тож важливо завжди пам’ятати: якщо хочемо, аби нам завжди говорили правду, треба намагатися не запитувати зайвого.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Випав зуб – пора до школи?

Випав зуб – пора до школи?

Уже за кілька днів розпочнеться запис першокласників до шкіл. Однак перш за все педагоги радять з’ясувати, чи готова ваша дитина попрощатися з дошкільним навчальним закладом і переступити шкільний поріг.

Згідно з Законом України «Про освіту» стати учнями можуть діти, які на момент початку нового навчального року досягли 6-річного віку. Та вік – не єдина ознака готовності дитини вчитися. Є багато інших важливих критеріїв її визначення. Наприклад, у середовищі українських батьків поширена думка, що дитину можна віддавати до першого класу, коли у неї почнуть випадати молочні зуби. Мовляв, це свідчить про готовність організму до збільшення фізичних та розумових навантажень. І хоч обґрунтованих наукою підтверджень поки що немає, за словами багатьох тат і мам, чиї діти вже стали школярами, це судження справедливе. Чи орієнтуватися на нього – справа кожного. Але, погодьтеся, висновки краще робити, зважаючи хоча б на кілька ознак.

Зокрема, згідно з чинними програмами навчання та виховання дітей у дошкільних навчальних закладах готові стати школярами діти повинні розуміти поняття «сім’я та стосунки в ній», «права та обов’язки в родині», «сімейні традиції», знати імена та по батькові членів родини, свою домашню адресу, де і ким працюють батьки. Крім того, мають чітко засвоїти правила поведінки з однолітками, молодшими дітьми та дорослими, безпечної поведінки на вулиці і вдома, знати назву рідного міста чи села, країни, столиці, державні символи, розрізняти людей за статтю та віком, усвідомлювати їх соціальні ролі, мати етичні уявлення про добро, правду, справедливість, чесність.

Не менш важливим критерієм, за словами фахівців, є також розвиток рухів рук та очей. Іншими словами, рука має бути готовою до письма, отже, дитина повинна вміти правильно сидіти за партою, тримати ручку, орієнтуватися у зошиті, знаходити в ньому потрібну сторінку, верхню і нижню лінійки. Готовність до школи не в останню чергу залежить від розвитку вольових якостей дитини. Саме тому важливо привчати майбутніх учнів до систематичного виконання постійних обов’язків, навіть якщо вони їй нецікаві, наприклад, прибирати іграшки, поливати квіти або допомагати дорослим у домашніх справах.

До речі, помічено, що у початковій школі, особливо в першому класі, важче вчитися не тим дітям, які не володіють достатнім обсягом знань, а насамперед тим, хто не вміє думати. А раз так, то запитання: «Бути чи не бути дитині першокласником?» нам, батькам, напевно, потрібно ставити перед собою задовго до того, як настане час сину або доньці одягати шкільну форму.

Віктор Миронець.

Фото Михайла Мазура.

Іграшка плюс цукерка

Іграшка плюс цукерка

Не секрет, що дітям, особливо дошкільнятам, для щастя, крім батьківської любові, потрібно не так уже й багато – були б лише іграшки і цукерки. Тож не дивно, що деякі кмітливі виробники вирішили об’єднати ці два важливі складники, забезпечивши собі стабільні прибутки, а батькам – додатковий головний біль.

Найвдалішим поєднанням іграшок і шоколаду стали шоколадні яйця. Ці, здавалося б, прості ласощі уже не один десяток років не втрачають популярності у дітвори, любов до них часом набуває нав’язливого, хворобливого характеру. Тож багатьом татам і мамам не раз доводилося червоніти в магазинах від неспроможності припинити дитячу істерику біля прилавків із цією продукцією.

Хтось у такій ситуації не звертає на це уваги, інші «вичитують» чадо, ну, а дехто здається і, можливо, навіть на останні гроші все ж купує бажане шоколадне яйце. І найприкріше, що шоколаду там, як кажуть, на один зуб, а іграшка-сюрприз уже наступного дня виявляється благополучно забутою і нецікавою.

Через непросте випробування шоколадними яйцями довелося пройти і нам з дружиною, коли донька не на жарт ними захопилася. Спроби хоч трохи приборкати її любов до цих ласощів не мали успіху, і лише випадковість допомогла знайти вихід зі складної ситуації.

Якось до нас у гості приїхав мій тато і, звичайно, щоб догодити внучці, з-поміж інших подарунків привіз також шоколадне яйце. І саме тоді дружині спало на думку, як зарадити ситуації. У присутності дідуся вона переконала доньку, що тільки він знає, як вибирати найкращі шоколадні яйця з дуже хорошими іграшками всередині, і що відтепер лише він їй їх купуватиме. А оскільки батьки живуть далеко, то й шоколадні яйця у нас з’являються нечасто. І, що цікаво, донька терпляче чекає візитів дідуся й не влаштовує в магазинах істерик.

Тож спробуйте скористатися нашим досвідом, за потреби адаптувавши його для себе. Адже замість дідуся роль нечастого постачальника ласощів може виконувати хтось інший. Головне, щоб дитина знала: для неї ця людина – єдине «джерело шоколадних яєць», й інших варіантів немає.

Віктор Миронець.

Запізнення як норма

Запізнення як норма

У студентів є неписане правило: якщо протягом 15 хвилин викладач не прийшов на лекцію, то можна спокійно йти займатися власними справами, не побоюючись негативних наслідків цього вчинку. На жаль, у всіх інших життєвих ситуаціях запізнення не завжди минає безслідно як для того, хто затримується, так і того, хто очікує.

Запізнення неодмінно означає елементарну неповагу до нас, нашого часу та роботи. І варто визнати, попри всю категоричність, у цьому є зерно істини, оскільки кожен із нас, призначаючи зустріч, завжди відштовхується насамперед від наявного вільного часового проміжку. Тож коли хтось запізнюється, це автоматично впливає на всі подальші наші плани. А це, погодьтеся, аж ніяк не додає хорошого настрою.

Однак перед тим як гніватися на того, хто запізнюється, і думати про нього, м’яко кажучи, щось нехороше, заодно згадуючи «незлим тихим словом» увесь його рід, потрібно зважити на те, що у житті бувають різні ситуації, і запізнюватися можна з не залежних від нас причин. А раз так, то про неповагу, несерйозність і безвідповідальність можна говорити лише тоді, коли людина мала можливість і не попередила про це. В усіх інших випадках потрібно проявляти розуміння, адже сьогодні ми чекаємо, а завтра може статися так, що чекатимуть нас. Зрештою, якщо вривається терпець, можна самому зателефонувати і, прояснивши ситуацію, скорегувати свої подальші плани, а то й взагалі відмовитися від зустрічі.

Існує думка, що потрібно різними способами уникати спілкування з тими людьми, запізнення для яких не виняток, а – норма життя. Звичайно, так для нас воно було б набагато краще, однак насправді це не завжди  просто зробити. Адже виконання службових обов’язків може вимагати тісної співпраці з не пунктуальними людьми або ж вони можуть бути нашими родичами чи друзями. Тож, напевно, за подібних обставин найдоцільніше користуватися нехитрим, однак напрочуд дієвим способом – призначати їм зустріч на 10–15 хвилин раніше зручного для нас часу. Як кажуть, усе геніальне – просто.

До речі, цей метод так само корисний і для тих, хто має проблеми з пунктуальністю, щоправда, у цьому разі потрібно переводити стрілки годинника на кілька хвилин вперед. Створивши таким чином для себе певний запас часу, ви неодмінно здобудете репутацію точної і відповідальної людини.

У свою чергу, намагаючись завжди бути пунктуальними, до чужих запізнень потрібно ставитися дещо по-філософськи. Відомо ж бо, що нічого у нашому житті не відбувається просто так, і все має свою причину та наслідки. Тому, очікуючи на когось, обов’язково потрібно озирнутися навколо себе, бо хтозна – можливо, доля не просто так затримала нас на цьому місці і саме у цей час.

Віктор Миронець.

Читати «для себе»

Читати «для себе»

Видатний український педагог Василь Сухомлинський неодноразово говорив, що читання – це вікно, через яке діти бачать світ, пізнають його і самих себе. І треба сказати, що для багатьох поколінь хлопчиків та дівчаток це й справді було так. На жаль, із початком ери комп’ютеризації усе змінилося, і замість книги найкращим другом підростаючого покоління став Інтернет.

Звичайно, у всесвітній мережі можна знайти будь-яку інформацію, однак там на наших дітей також чатує й багато небезпек. Крім того, як кажуть, не все те золото, що блищить. Чимало інтернет-публікацій мають сумнівне походження, недостовірні, а тому спотворюють реальність, створюючи хибне уявлення про ті чи інші речі. Олії у вогонь підливає і той факт, що, як свідчать результати одного з досліджень Центру науково-освітніх інновацій та моніторингу, найчастіше сучасні підлітки використовують його для відвідування соціальних мереж, файлообмінників, музичних і сайтів знайомств, грають у комп’ютерні ігри.

Тим часом не секрет, що читання книг учить просторово мислити та аналізувати, розвиває мозок та розширює кругозір, тренує пам’ять та дисциплінує розум. Тож діти, які не «товаришують» із книгами, як правило, мають низький рівень розвитку мови, обмежений словниковий запас, а в розмові з ними можна почути слова-паразити на кшталт «ось», «значить», «ну», «е», «га». Це відбувається переважно через те, що недостатньо навантажується мозок і не поповнюється багаж корисних знань, зокрема про правильну вимову тих чи інших слів.

Саме тому дитина, яка не читала нічого, крім підручників, навіть здобувши середню освіту, не стане освіченою та ерудованою, бо школа без батьківської участі і допомоги навряд чи змусить її читати «для себе», вийшовши за межі шкільної програми. А раз так, то постає цілком закономірне запитання: «Як же прищепити сину чи доньці любов до читання?». Хтозна, можливо, ви й здивуєтесь, однак насправді відповідь на нього дуже проста – нам самим потрібно любити читати, бо немає кращого для дітей стимулу, ніж приклад батьків. І це стосується не лише читання.

Віктор Миронець.

Фото http://comments.ua/life/297025-ukraintsi-chitayut-bilshe.html

Увага! Сенсація?!

Увага! Сенсація?!

«Чи помічали ви, що у всіх дівчат в диснеївських мультфільмах є щось спільне?» – публікацію з таким початком нещодавно розмістили десятки Інтернет ресурсів. Декотрі з них, аби заінтригувати потенційних читачів, ще й додавали, що після прочитання статті ставлення до мультфільмів зміниться і дивитися їх так, як раніше уже ніхто не зможе. Смілива заява, чи не так?

Автором цієї «сенсаційної» новини став блогер і, по-сумісництву, художник на ім’я Алекс, який для підтвердження своєї теорії про однаковість жіночих облич в мультиплікаційних фільмах навіть провів спеціальне дослідження. Його суть полягала в тому, що художник замалював й порівняв обличчя героїнь мультфільмів студій Disney та Pixar і… Ну це ви уже знаєте – вони виявились однаковими. Так само він вчинив і з героями-чоловіками. На щастя, з ними було усе в порядку, тож дослідник зробив цілком закономірний висновок – будь-яка дівчина з мультфільмів цих студій – клон попередньої.

«Круглі щічки, підозріло маленький ніс. Чи не хочуть вони сказати, що жінки взагалі мало одна від одної відрізняються?» – риторично запитує Алекс і додає уже вимогливий і гнівний запит до студій: «Чому всі дівчата з останніх мультиків схожі одна на одну як дві краплі води? Тільки не кажіть мені, що їх важко зображати, припиніть думати, що у всіх дівчат кругле дитяче обличчя і маленький дитячий ніс! Тепер ви не ухилитеся від відповіді!»

Ось така історія. Як до неї ставитися – особиста справа кожного. Саме тому є багато як прихильників теорії блогера Алекса, так і її противників. Я ж належу до тих, хто займає нейтральну позицію. Адже, так, певна схожість жіночих персонажів існує, однак вони аж ніяк не клони одна одної. Принаймні так здається мені – татусеві шестирічної доньки, а отже заядлому глядачу так званих дівчачих мультфільмів і, чого гріха таїти, фанату мультфільмів студій Disney та Pixar.

Зрештою яка різниця, чи схожі риси облич різних принцес? Головне – щоб мультфільми були хорошими – добрими та повчальними. І от з цим, як на мене, у Disney та Pixar немає жодних проблем.

Віктор Миронець.

Неочікувана погода або кучерявий феномен

Неочікувана погода або кучерявий феномен

(фантастичний майже детектив)

Іван Петрович Масляний – поважний вчений, доктор географічних, фізико-математичних і ще з десятка інших наук – ще раз з недовірою подивився на мерехтливий монітор свого робочого комп’ютера.

– Це почалося ще вчора, – одразу жалісливо заскиглив над вухом його асистент Вовчик.

– А ви точно все перевірили? Може щось пропустили чи не врахували? – на всяк випадок перепитав Іван Петрович, хоч добре знав, що його підлеглі вивірили усе мінімум п’ять разів.

– Так, – коротко відповів Вовчик.

– Тоді нічого не розумію, – нахмурився Масляний. – Згідно нашим підрахункам погода ще тиждень мала б лютувати. Дощ, подекуди мокрий сніг, противний вітер і не більше 1 градуса тепла. Ось що мало б бути. А тут на тобі, небо несподівано прояснюється, світить ласкаве сонечко, пташечки співають… Красота і благодать. При цьому, усі прибори показують все то й же сніг, дощ, вітер… Як таке може бути?

– А, може, потрібно… – договорити Вовчик не встиг, оскільки у їхню розмову безцеремонно втрутилася секретарша шефа довгонога брюнетка Аліна і повідомила, що його викликає до себе сам міністр погоди і природних явищ.

– Що ж, раз викликає треба йти, – відповів Іван Петрович, повільно встаючи із-за столу. Уже майже дійшовши до дверей він неквапливо обернувся. – Вовчик, будь другом, зайди до наших шарлатанів-віщунів, може хоч вони щось розуміють.

Вовчик покірно кивнув і лише, коли кремезна фігура начальника відділу погодних феноменів зникла за не менш масивними дверима їхньої лабораторії, скис. Віщунами його шеф називав штатних екстрасенсів. Вони були нібито й хорошими хлопцями, однак трохи дивакуватими. Хоча ні, чого гріха таїти, не трохи, а на всю голову. Тож зайвий раз знатися з ними нікому не хотілося. Але куди дінешся з підводного човна? Наказ є наказ і його потрібно виконувати.

***

Таня проснулася від того, що на її обличчі бавилися сонячні зайчики. Тупання їхніх м’яких лапок було настільки приємним, що вона мимоволі посміхнулася. Потім, усе ще не розплющуючи очі, дівчина солодко потяглася і… замуркотіла. Принаймні, так здалося сонячним зайчикам, які (Таня цього, звичайно, не помітила) помахали лапками своїм братам і сестрам, котрі з очікуванням зазирали у дівоче вікно, ховаючись за великою рожевою хмариною. Отримавши сигнал, мовляв, усе гаразд і можна починати, зайчата порозбігалися у різні боки і взялися завзято будити інших людей.

Зверху на своїх непосидючих дітей задоволено дивилося Сонце.

Так розпочинався новий, а сьогодні ще й особливий, день.

***

Через десять хвилин після «розлуки» з начальником Вовчик стояв перед кабінетом, в якому владичили екстрасенси. Глибоко вдихнувши повітря, він хотів було постукати, але цього разу не судилося.

– Відчинено. Заходь, раз прийшов, – випередивши його дію, озвався хриплий голос головного екстрасенса їхньої контори.

По спині одразу пробігло стадо мурах, але, зібравши всю свою волю у кулак, Вовчик усе ж таки переступив поріг кабінету.

Колись простора, а нині хаотично заставлена різними предметами невідомого простим смертним призначення й іншим, з точки зору, нормальної публіки, непотребом кімната була майже безлюдною. Це якщо не рахувати, схожого одночасно на хіпі, гота і оперного співака начальника відділу екстрасенсорного моніторингу Льва Львовича Закадичного, якого позаочі усі називали просто Льова.

«Дивно, куди всі подівалися у розпал робочого дня?», – першим ділом подумав Вовчик.

– На завданні, – одразу відреагував Льова.

– Я не…

– Не переживай, за цікавість ми не б’ємо. Хіба що трохи.

– Но-о-о… я, я, ну… я, я… – Вовчику ніяк не вдавалося сформувати думки у слова.

– Говори чіткіше. Ми тут, знаєш, займаємося серйозними речами, а не німецьке кіно знімаємо, – на обличчі Льови з’явилася дурнувата посмішка. Щоправда, протрималася вона там не більше п’яти секунд і за мить екстрасенс знову був сама серйозність. – Хоча ні. Краще мовчи, – додав він. – Я так розумію, ти припхався сюди, аби дізнатися, чому погода сказилася?

– Так, – нарешті Вовчику вдалося сказати перше зрозуміле слово.

– Звичайно, так. Сьогодні ця тема всіх цікавить. І прибиральниць, і міністра погоди та природних явищ, який, до речі, зараз активно милить твоєму шефу шию, – задоволено вишкірившись, констатував Льова. – Але це не важливо. Петрович – міцний горішок, так що витримає. Ти мені краще скажи, чи чув щось про Людей Добра?

– Не багато, – трохи задумавшись, відповів Вовчик. – Стародавні легенди стверджують, що раз на кілька десятків років народжуються надзвичайні люди, які мають великий дар зігрівати інших неймовірним теплом позитиву, добра, чуйності й любові.

– Це все?

– Так.

– Ех! Схоже, у вас, погодників, геть зовсім кепські справи, раз на службу беруть таких невігласів, як ти. Не ображайся, – випередив обурення Вовчика екстрасенс. – Особисто проти тебе, я нічого не маю, просто не можу второпати, невже вас в небесній академії не вчили, що легенди про Людей Добра це - чистої води правда?

– Але ж їх ніхто не бачив, – заперечив Вовчик.

– Правильно, ніхто не бачив. Однак, погодься, це не означає, що їх не існує.

– Ну-у-у-у…

– Баранки гну! Краще сходи в бібліотеку.

– Навіщо? – розгублено запитав Вовчик.

– О, Небо! І він ще питає?! – страдницьки зойкнув екстрасенс.  

***

Перед тим, як приступити до ранкових процедур, Таня першим ділом взяла до рук свій смартфон і «впірнула» в Інтернет, де на неї уже чекали привітання численних друзів і знайомих. Зворушена від того, що її оточує стільки хороших людей, ладна була злетіти на сьоме небо від щастя.

– Як же ж я вас всіх люблю! – тихо мовила вона, не помітивши при цьому, як з її серця вилетіли невидимі метелики. Вони подалися прямо у новітній гаджет і розлетілися по акаунтам друзів, несучи всім хороший настрій. Так само, кожен, хто того дня відвідував сторінку Тані у Фейсбук, не міг зрозуміти, чому на душі одразу ставало так добре, як ніколи.

***

Після розмови з Льовою Вовчик перебував в глибокій задумі. Йому завдалося, що екстрасенс випив усі його соки. Хоча з іншого боку, він таки допоміг і дещо прояснив ситуацію. Зокрема, за словами віщуна, Люди Добра якимсь дивним і незрозумілим чином зв’язані з навколишнім світом. Особливо з погодою, яка не в останню чергу залежить від їхнього настрою. А ще – їх дуже люблять сонячні зайчики. Якщо вірити цим словам, то виходить, що сьогоднішні метаморфози – це викрутаси когось з Людей Добра. Але кого? Це ще потрібно було з’ясувати. За словами Льови, якби вдалося встановити контакт з кимось з них, то це стало б у їхній Небесній канцелярії справжньою сенсацією. І Вовчику чомусь нестерпно захотілося зробити те, що до нього не вдавалося нікому – познайомитися і, можливо, здружитися з Людиною Добра. Та для початку потрібно було знайти ту особу (в тому, що це дівчина майже не було сумнівів – про це безапеляційно заявив Льова, додавши, що вона ще й кучерява), яка вчинила сьогоднішній переполох.

Взявши на своєму робочому столі ручку і блокнот, Вовчик поспішив у відділ спостережень. Якось краєм вуха він почув, що тамтешні спеціалісти зафіксували дивну закономірність – уже понад два десятиліття кожного 17 березня сонячні зайчики розпочинають свою робочу зміну з того, що першою будять одну й ту саму дівчину і лише після цього вирушають по інших домівках. Настав час перевірити цю інформацію.

***

Заплутуючись у кучерях, вітер приємно коливав волосся. Десь вгорі у верховітті дерев птахи своїм співом славили весну. З неба ласкаво посміхалося сонце, а на плечі сидів маленький сонячний зайчик, який покидав вподобане місце лише тоді, коли Таня заходила в тінь від будинків чи дерев. Зайчик увесь час хотів про щось сказати, але, на жаль, Таня його не розуміла. Вона насолоджувалась теплим весняним днем, уже вкотре не помічаючи, що усі перехожі, після зустрічі з нею ставали енергійнішими і веселішими. Як і належить Людям Добра, Таня, сама того не знаючи, змінювала інших на краще.

Віктор Миронець.

Художник Ася Білова

 (http://arts.in.ua/artists/belasya/w/350045/)

Книга замість Інтернету

Книга замість Інтернету

У часи своєї юності ми зачитувалися «Тореадорами з Васюківки» Всеволода Нестайка, «Зачарованою Десною» Олександра Довженка, творами Жюля Верна, Джека Лондона, Кіра Буличова, Марка Твена та багатьох інших письменників, гралися в рухливі дворові ігри і лише зрідка сиділи перед мерехтливим екраном телевізора. З того часу багато чого змінилося у вподобаннях, захопленнях та пріоритетах підлітків щодо проведення дозвілля. Читають сучасні школярі теж менше, ніж ми у їхньому віці, а для майже 93 відсотків із них найкращим другом є Інтернет.

Доступність інформаційних ресурсів для підлітків має два важливих аспекти. По-перше, допомагає їм значно розширювати горизонти своїх знань та засвоювати широкий спектр соціальних норм. По-друге, саме старшокласники становлять найбільшу групу ризику неконтрольованого користування інформацією, часто отриманою з сумнівних джерел, і як наслідок потрапити у неприємні та небезпечні ситуації.

Так, наприклад, за словами директора Центру науково-освітніх інновацій та моніторингу Оксани Денисюк, газети та радіо не користуються популярністю у сучасних підлітків як джерела інформації, значно поступаючись Інтернету. У свою чергу найчастіше старшокласники використовують всесвітню мережу для відвідування соціальних мереж, чатів, форумів, файлообмінників, музичних і, що найтривожніше, сайтів знайомств і лише третина найчастіше відвідує науково-пізнавальні ресурси. Крім того, у свій вільний час кожний другий школяр грає у комп’ютерні ігри, а третина учнів має ознаки комп’ютерної залежності і час від часу конфліктує з цього приводу з батьками.

Після Інтернету другу сходинку у рейтингу популярних серед школярів джерел інформації займає телебачення. Як і можна було очікувати, найбільше вони люблять дивитися художні фільми, гумористичні та музичні програми. Обираючи ж фільм для перегляду, за статистикою, близько 34 відсотків віддає перевагу трилерам і бойовикам, а майже кожен четвертий - фільмам жахів. І найтривожніше те, що після перегляду таких фільмів у третини учнів виникає бажання шокувати оточення, а у кожного десятого - завдати комусь шкоди.

До речі, нещодавно фахівці провели моніторинг одного з центральних телеканалів у прайм-тайм, і за 7 годин зафіксували 17 сцен убивства, 11 сцен насилля, 3 сцени еротичного змісту і 3 рекламні ролики Інтернет-ігор. Погодьтеся, це дуже тривожна тенденція, оскільки часте споглядання подібних сцен формує у дітей нейтральне ставлення до них. У свою чергу за певних обставин такі люди можуть поводитися агресивно. Саме тому потрібно стежити за тим, що дивляться наші діти по телевізору, а ще краще - запропонувати їм альтернативні способи дозвілля, частіше влаштовувати сімейні заходи вихідного дня і, звичайно, приділяти синам та донькам більше уваги, цікавитися їхніми справами, переживаннями, не лінуватися пояснювати незрозумілі явища, ситуації, суть заборон та обмежень. Адже здавна відомо: від того, як ми виховаємо своїх дітей, залежить наше майбутнє. Тож не забуваймо про це, як і те, що вплив інформаційного простору на формування стереотипів поведінки не завжди буває позитивним.

Віктор Миронець.

Куди зникає ніжність?

Куди зникає ніжність?

Однією з важливих особливостей «Порадниці», яка відрізняє її від більшості інших друкованих засобів масової інформації, є те, що на сторінках нашої газети ми часто друкуємо листи наших читачів. Це – свого роду одкровення, бо якщо вже люди зважуються написати в редакцію, то розповідають про наболіле. А скільки повчальних і застережливих життєвих історій дізнаємося від тих, хто особисто приносить до редакції вітання чи оголошення, приходить у пошуках підтримки чи поради! Таких розповідей – безліч, це справжня правдива енциклопедія життя.

Взагалі життя – річ непроста. Воно швидким потоком несе нас у невідоме майбутнє. При цьому одних шкодує, а інших постійно б’є об круті береги та кидає на підводне каміння. Але часом буває й так, що грім може гуркотіти і в чистому небі. Іншими словами, лихе приходить неждано-негадано. Як це, приміром, сталося із нашою читачкою з Київщини, яка нещодавно була в редакції і, з-поміж іншого, розповіла про свою нелегку долю.

На жаль, часто можна почути цинічну думку, що жінки самі винні у своїх бідах. Мовляв, бачили очі, що купували. Можливо, почасти так і є. Адже якщо, наприклад, усе життя самій тягнути домашнє господарство, то з чоловіка, безперечно, «виросте» трутень. Разом із тим не потрібно забувати, що часто негативні риси характеру людини проявляються не одразу, а через багато років спільного проживання під одним дахом. Як кажуть, сивина в бороду… Тому й розгледіти у такому привітному, чуйному і доброму залицяльнику майбутнього лицеміра і деспота буває дуже важко, а найчастіше – неможливо.

Але чому так відбувається? Чому, здавалося б, ідеальні чоловіки після одруження змінюються у гірший бік? Що з нами стається, шановні? Адже з часу появи на Землі людини чоловіки завжди захищали жінок не лише від різних загроз, а й важкої фізичної праці. Тож виходить, що наші напівдикі предки були благороднішими за нас. Куди поділися дужі і сміливі козаки, які за потреби могли й гори зрушити, але вдома завжди залишалися люблячими чоловіками? Чому ми не беремо приклад із своїх дідів-прадідів, у головах яких не було й натяку на думку скинути всю важку роботу на тендітні жіночі плечі? А найголовніше – невже ображати жінок стало для нас нормою?

Звичайно, винятки із правил були завжди, і у всі часи траплялися чоловіки, ставлення яких до своїх дружин заслуговувало на осуд. Однак не секрет, що нині їх, на жаль, стало більше. І це не пустопорожні слова. До редакції «Порадниці» майже щодня надходять листи від знедолених з вини чоловіків жінок. Тим часом якщо почитати оголошення представників сильної статі в рубриці «Самотнє серце», то виявляється, даремно панікуємо, бо всі вони – ідеальні.

Як бачимо, утворюється замкнене коло, розірвати яке без бажання чоловіків жінкам не під силу. Тож давайте допоможемо їм своєю небайдужістю, насамперед переглянувши наші погляди на те, якими насправді повинні бути стосунки між чоловіком і дружиною. А головне – давайте завжди залишатися тими закоханими, добрими і чуйними юнаками, якими всі ми були, коли ставали на весільний рушник. Повірте, наші дружини й досі залишаються найкращими у світі. А хто думає інакше, тому Бог суддя.

Безперечно, серед нас дуже багато достойних чоловіків. Тих, які ніколи не піднімуть на жінку руку, які завжди допоможуть, підтримають. І якщо ви впевнено зараховуєте себе до них, можете пишатися – ви справжній чоловік. Якщо ж ні, то схаменіться доки не пізно.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Сила власного дому

Сила власного дому

Запозичений колись з англійського фольклору вислів: «Мій дім – моя фортеця» й сьогодні спонукає нас не шкодувати сил для благоустрою своєї оселі. Однак, сприймаючи це твердження буквально, ми здебільшого дбаємо про надійність і безпеку житла, забуваючи, що не менш важливе значення для комфортного життя має також домашня атмосфера.

У одному з інтерв’ю всесвітньо відомий український тенор, маестро Володимир Гришко зауважив, що йому було б набагато важче досягнути успіху без підтримки дружини і дітей, бо родина, на його думку, має працювати, як єдиний організм. Іншими словами, в ідеалі сім’я – це надійний тил, який не може існувати без панування в домі атмосфери любові, взаєморозуміння і поваги. Тому можна скільки завгодно міняти броньовані двері, ставити на вікна грати і встановлювати сигналізацію, це врятує лише від непроханих гостей, а от по-справжньому зробити затишною оселю може тільки наша поведінка.

Кажуть, з обстановки в домі можна майже безпомилково визначити характер сімейних відносин його мешканців. Приміром, розкидані речі, пил і давно не мита підлога краще за будь-які слова скажуть, що у цій родині не усе гаразд. А от чистота, навпаки, красномовно засвідчить, що тут живуть справжні господарі, які добре розуміють одне одного і мають схожі погляди на порядок в оселі. У свою чергу, якщо відчувається спільна думка в облаштуванні помешкання, то найймовірніше є вона і щодо інших питань.

До речі, психологи уже давно виявили прямий вплив домашньої атмосфери на успішність людини. Зокрема в ході численних спостережень, було помічено, що стан душі з часом проектується на стан оселі. Якщо людина ледача і пасивна, то й обстановка в будинку рано чи пізно свідчитиме про це. Однак також існує і зворотна залежність – безлад в домі робить безладним існування тих, хто в ньому мешкає. От і виходить, що облаштовуючи житло, ми заразом проектуємо і своє подальше життя.

Оселя – це насамперед відображення нашої індивідуальності, смаку і розуміння дійсності. Адже, погодьтеся, ніде, ні в типових «хрущовках», ні в приватних будинках чи сучасних хмарочосах не існує однакових інтер’єрів. Підлога, стіни, стеля, меблі, шпалери, люстри, штори і навіть так званий запах помешкання – усе різне і особливе. Це тільки у відомому художньому фільмі Ельдара Рязанова можуть існувати дві однаково облаштовані квартири у різних містах. Насправді ж у реальності так не може бути з тієї простої причини, що немає на світі людей з повністю однаковими характерами, поглядами і життєвими принципами.

Віктор Миронець.

Фото KTS-Proect

(https://www.facebook.com/pages/KTS-Proect/1410026255902101)

Продуктові перегони

Продуктові перегони

Наслідком стрімкого знецінення гривні, яке відбулося наприкінці минулого місяця, стало подорожчання усіх груп промислових та продовольчих товарів. У відповідь покупці кинулися змітати з магазинних полиць «поки що доступні» товари «про запас», чим зумовили ще більше зростання цін. Адже, як зауважують аналітики, кожен, хто купує зайвих 10 кг борошна чи цукру, створює попит, який спокушає виробників та продавців заробити на паніці додаткові гроші.

Звичайно, тих, хто поспішив до магазинів, можна зрозуміти – внаслідок страху побачити нові цінники спрацювала цілком закономірна логіка: краще сьогодні купити п’ять пачок гречки, ніж завтра за такі самі гроші – в кращому разі три. Однак, як кажуть, сталося не так, як гадалося. Тож хтось придбав десять пачок крупи, а декому не дісталося жодної. Більше того, навіть обмеження покупців-панікерів певною кількістю одиниць продукції, що відпускають в одні руки, до яких вдалися торговельні мережі, не врятувало ситуації, і магазини за кілька днів лишилися з порожніми полицями. Насамперед зникли так звані соціальні товари – крупи, олія, цукор, борошно, а разом з ними сіль, макаронні вироби, чай та консерви.

Пригадуєте, подібне кияни вже пережили минулого року, коли столиця була за крок до оголошення надзвичайного стану і почалася справжня продуктова паніка. Однак, на відміну від 2014-го, в останні дні зими 2015-го продовольчий психоз охопив усю країну. Новини з різних регіонів у ці дні майже не відрізнялися і розповідали лише про стрімке спустошення українцями магазинів. Не зупиняло навіть застереження, що потім доведеться викидати неспожитий товар, коли закінчиться строк придатності або крупи поїсть харчова міль.

На щастя, ажіотаж вщух, і в магазинах відновилися запаси товару. Щоправда, врази дорожчого. І хоч фахівці й заспокоюють, мовляв є надія, що ціни можуть знизитися, не потрібно бути геніальним економістом, аби зрозуміти: в найближчому майбутньому цього не станеться.

Схоже, в Україні і справді ледь не спалахнув вогонь масштабної продуктової паніки. Цьому сприяло багато факторів, і не в останню чергу – наша поведінка. Адже гривня девальвувала й раніше. І ціни підвищувалися теж, але поступово. Це було виправдане зростання, яке стало некерованим, коли ми запанікували і почали штурмувати магазини. Того, що сталося, уже не зміниш. Тому зараз головне – зробити правильні висновки, щоб за подібних обставин не втрачати контроль над собою.

До речі, показовим у цьому є приклад жителів Японії. Коли у 2011 році внаслідок страшного цунамі катастрофічно не вистачало води, продуктів та пального, люди почали купувати ці товари в меншій кількості. І не тому, що не було в них потреби чи бракувало коштів. Просто кожен думав про те, що він у біді не один, і комусь щось може знадобитися більше, ніж йому. Зрештою, зробити запаси на все життя неможливо.

Віктор Миронець.

Фото: http://redesteptarea.ro

ХАРАКТЕРНИК

ХАРАКТЕРНИК(уривок)

Він причепився до мене, мов реп’ях до собачого хвоста. Куди не піду, теж туди суне. Уже й казав, щоб відстав. Просив, благав і навіть погрожував. Реакції нуль. Ходить за мною, та й усе. І що, скажіть на милість, робити? Може здати його в надійні руки правоохоронних органів? Ні. Мабуть, не варто. Він дядько ніби порядний, просто не тутешній і… трошки схиблений. Це одразу видно по поведінці. Хіба ж нормальна людина буде увесь день ходити за незнайомцем, тобто за мною, і стверджувати, що він мій десять разів пра-пра-прадід? Правильно – ні! А цей, бачте, стверджує. Каже, що прибув у наш час з далекого козацького минулого і йому потрібна моя допомога. Та ще й на жалість тисне, мовляв: якби він свого часу не загуляв з Галиною із слободи, то ні мене, ні мого батька, ні діда, ні прадіда і взагалі нікого з нашого роду не було б на світі. Оце вигадав! Девід Вебер і Кір Буличов доморощений. Та йому не до мене, а до лікарів треба! Теж мені родич знайшовся… Гаразд, хочеш погратися у шпигунів? Будуть зараз тобі шпигунські ігри.
Несподівано для свого переслідувача я повернув праворуч і упірнув у темряву підковоподібного двору. Ну, що узяв? Я цей мікрорайон знаю, як своїх п’ять пальців. Недарма ж прожив тут десять років. Он там зараз буде дитячий майданчик, а далі ще один будинок, за яким зручно розташувалася моя дев’ятиповерхівка. Ти як хочеш, друже, а я – у душ і спати.
– Дядьку, цигарки не знайдеться? – раптом з темряви пролунав хриплий голос.
– Не курю, – автоматично відповів я, за що одразу отримав по писку.
Очухався уже валяючись на землі. Над мною зверхньо схилився здоровенний бичок і, єхидно шкірячись, дивився прямо в очі. За його спиною стояло ще двоє таких же бугаїв, які, у передчутті наживи, задоволено потирали руки.
«Усе прощавайте гроші і мобільник, – подумав я. – З одним впоратися ще якось можна було б, ну з двома… теж можна спробувати. А от троє – це уже перебір».
Я почав повільно вставати, але мене одразу зупинив черевик.
– Не дьоргайся, бо знову отримаєш. Ми щас тебе научимо, як правильно з правильними людьми розмовляти, – прохрипів бичок і сильніше натиснув ногою на мої груди.
Це здоровило явно було тут за старшого і неодмінно навчило б мене правильно розмовляти з правильними пацанами, якби у справу не втрутився мій новий родич.
– Гей, харцизяки! Троє на одного, не соромно? – громом у нічній тиші пролунав козацький голос і з темряви на цятку освітлену місячним сяйвом вийшов він – кремезний чолов’яга років п’ятдесяти, з довгими вусами і оселедцем на голові, одягнений у довгий дорогий кафтан.
– О! А це ше шо за придибенція? – зареготав головний бичок. – Дядьку, а ви часом не заблукали? Це не знімальний майданчик ги-ги-ги…
– Ні, синку, не заблукав. Швидше ти заблукав у нетрях своєї душі. Що було важке дитинство?
– Шо ти сказав? Батьків не трож, а то я… – бичок на мить задумався. – Колян, а ну розберись з цим чмиром.
Колян слухняно посунув на мого предка.
– Даремно, дядько, ти на нас наїхав. Йшов би собі далі і не знав би клопоту, а так вибачай зараз буду тебе бити, – бугай замахнувся, щоб ударити родича і… заскавчав, мов мале цуценя, бо козак умудрився нанести удар першим.
На допомогу безталанному Коляну одразу кинулись бичок із своїм дружком, наганяючи на супротивника страх з допомогою нецензурних слів. Та, мабуть, за своє життя бувалий козарлюга наслухався стільки лайок, що ці слова просто пропускав повз вуха, або сприймав, як приємну музику. По-іншому, я не можу пояснити задоволеної посмішки на його обличчі під час короткого, але вражаючого поєдинку з двома відморозками.
Бійка закінчилася ледь устигнувши початись. І, як ви уже, напевно, здогадались не на користь моїх обидчиків. До речі, а де вони? А, он валяються у пісочниці! Що ж, вони це заслужили, не потрібно було козаків зачіпати. У той момент я ,чомусь, автоматично причслив себе до козацької братії і проникся симпатією до свого нового знайомця. 
– Давай руку, хлопче, допоможу тобі встати, – мій ймовірний (я ще не готовий був остаточно вірити словам козака) предок подав мені руку.
– Дякую за порятунок, – обтрушуючись пробурмотів я.
– Пусте. Ти ж не думаєш, що я віддав би на поталу харцизяк свого нащадка?
– Не думаю.
– От і правильно. Ну що, давай знову знайомитись? Я – полковник Брацлавського козацького полку Данило Нечай.
– Молодший викладач кафедри історії України місцевого педінституту Іван… теж Нечай, – відповів я тиснучи своєму рятівнику руку.
– Славно, славно… Приємно, що наш рід має продовження. Скажи, нащадку, а у тебе є діти?
– Немає і не буде, – коротко відрубав я.
– Це ж чого? – насупився Нечай.
– Хотів через турнікет безкоштовно у метро проскочити і… не проскочив.
– Не зрозумів, куди хотів проскочити?
– У метро. Є у нас тут такий засіб пересування – п’ять великих возів зв’язаних один з одним.
– Ого! А коням не важко?
– Не важко, – я уже починав сердитися на самого себе за те, що розпочав цю полеміку.
– Чудеса, та й годі! А діти тут причому?
– Не причому. Це жарт такий про метро. Будуть у мене діти, просто ще не прийшов час мені женитися. Зрозуміло?
– Та зрозуміло, зрозуміло... Дівки на тебе уваги не звертають, от що мені зрозуміло. Ще б пак, на такого хлюпика може око покласти хіба що щось непутяще, а таких нам у нашому роду не треба.
– Ніякий я не хлюпик, – моєму обуренню не було меж. – Я навіть маю розряд із дзюдо.
– З чого? 
– З дзюдо. Це таких вид бойового мистецтва.
– Ага, я щойно бачив, як це твоє дюдо допомогло у бійці з шаромижниками. Ні, синку, кращої штуки за бойовий гопак немає. Це я, старий козак, тобі кажу. За свій вік я побував у багатьох бійках і гопак не раз мене виручав. Та нічого, не переймайся, від сьогодні візьмуся за твоє навчання.
– А якщо я не погоджуся?
– Синку, – Нечай подивився мені в очі і здається побачив там саму душу, – а хто ж тебе питає, ги-ги-ги-ги…
Я демонстративно обурено фиркнув і рушив у напрямку свого будинку. Мій новий родич, звичайно, посунув за мною. На цей раз я не став від нього тікати, а люб’язно запросив до себе на гостину. Не залишати ж людину в ночі на вулиці у незнайомому місті. Тай, зрештою, рано чи пізно все одно довелося б розставляти усі крапки над “і”, а мені, знаєте, чомусь закортіло саме рано, а не пізно покінчити з цією історією. Так однофамілець Данило опинився у моїй квартирі.
– Нічогенький такий курінь, – констатував гість обійшовши квартиру. – Просторий і теплий. А що, хлопче, ти сам тут мешкаєш?
– Сам, – відповів я і пішов на кухню готувати сяку-таку вечерю.
– Нічого, тепер житимемо у двох.
– Що?! Як у двох?! – мої руки чомусь по-зрадницьки затремтіли.
– Не панікуй. Це був жарт. А ти, бачу, злякався, – Нечай зареготав так, що мабуть усі сусіди попросиналися.
Виправдовуватися не було сенсу і я почав чистити картоплю.
Стрілки годинника невтомно добігали до третьої години ночі, а ми усе ще сиділи з моїм новим родичем на кухні і, час від часу розбавляючи нашу розмову якимсь неймовірно реактивним пійлом, яке Нечай притягнув сюди із свого часу, намагалися докопатися до суті справи. Точніше, докопатися намагався я, а Нечай тратив усю свою козацьку енергію на те, щоб пояснити мені своє прохання.
– Ну що, правнучку, ще по одній чарчині і спати. Ранок вечора – мудріший, – Нечай швидко наповнив кухлі для пива каламутною жижою. Пити з цивілізованих кришталевих чарок він навідріз відмовився, мовляв, не той розмір, так само, як і відмовився пити дорогий коньяк, який мені у минулому році щедро презентували колеги  на День народження.
– А, може, досить? – несміливо перепитав я, про що одразу пошкодував.

Нечай зміряв мене суворим поглядом, долив у мій кухоль жижі під самісінькі вінця і весело пояснив свою дію:
– Це, щоб тобі була наука – боятися труднощів справжньому козаку не личить.
– Так я ж не козак… Я звичайний вик… Ех! – недоговоривши я махнув рукою. Адже толку пояснювати представнику епохи динозаврів те, що не вживаєш спиртного, особливо у таких кількостях, коли тебе все одно не зрозуміють. Тож довелося пити. І пити до дна…
Прокинувся я десь о сьомій ранку від нестримного хропіння, яке долинало із сусідньої кімнати. Голова страшенно боліла, а відчуття у роті неодмінно свідчили про те, що там нещодавно відбулася республіканська виставка собак чи котів. Тіло слухалося погано і мені коштувало великих зусиль волі, щоб встати з ліжка і посунути у ванну кімнату умиватися.   
Процедура приходу до тями була довгою, але холодна вода таки поборола забуття і сіра пилина з очей трохи зсунулась. Ну що ж, так воно уже набагато краще і тепер саме час провідати свого пра-пра-пра-пра-пра-дідуся.
Нечая застав за благим ділом – він давав хропака. Отак одягнений розпластався на дивані і, судячи з рухів руками та часом зроненою з вуст лайкою, прокручував уві сні якусь битву.
Заважати родичу я не наважився і пішов на кухню готувати собі каву, яка, знаєте, іноді може творити справжні дива. Якщо, звичайно, її правильно заварити і вживати в помірних кількостях.
Зазвичай вранці я готую собі каву по-віденськи, але сьогодні було ліньки збивати вершки з цукровою пудрою і ваніллю, тому вирішив задовольнитися бурдою, яку я називаю кавою по-холостяцьки. І доки керамічна турка закипала на електроплиті, в мою безталанну голову без усякого на те дозволу полізли спогади нічної розмови з далеким предком.
Спогади, треба сказати, не чіткі і розпорошені. Тому лише з п’ятої спроби їх систематизувати мені вдалося хоч щось більш-менш зрозуміти з того, що так настирливо півночі намагався впхнути у мій мозок Нечай.
Перше, що пригадалось – розповідь про переміщення у часі. Здається Нечай торохтів щось про те, що він козак-характерник. Оригінальне пояснення, чи не так? А головне – перевірити його ніяк не можна, бо що ми у своєму ХХІ сторіччі знаємо про козацьку добу? Правильно, нічого! Точніше, щось таки знаємо, але так собі, поверхово. От і про характерників, до прикладу, відомо дуже мало. Та й то це – неперевірені і нічим не підтверджені легенди. Адже, скажіть на милість, невже ви повірите, що колись був вищий стан козаків, наділених таємними військовими знаннями та посвячених у магічні ритуали і обряди? Питання, як кажуть, риторичне.
І навіть, якщо, припустимо, це правда і характерники могли ухилятися від куль, відмикати замки без ключів, брати голими руками розпечені ядра, бачити за декілька верст уперед, довго перебувати на річковому дні без повітря, перекидатися на різних тварин, читати людські думки і змінювати погоду, то я жодного разу не зустрічав інформації чи бодай натяку на те, що характерники можуть подорожувати у часі. Донедавна, принаймні, бо мій предок стверджував, що десятиліттями наполегливих тренувань досягнув найвищої майстерності і зміг зробити крок у майбутнє. От не задача. Правду каже наш завкафедра: «Без пляшки тут не розібратись».
Від однієї лише згадки про алкоголь мій шлунок стиснувся у кулак і жалісливо забурчав. Мабуть, вчора точно хильнув зайвого, але нічого – буде наука на майбутнє.
Врятувала ситуацію кава, густий аромат від якої заполонив увесь навколишній простір. Що за божественний напій…
Я зробив маленький ковток і благодатне тепло розлилося по усьому тілу. Що не кажіть, а наш земляк Юрко Кульчицький таки молодець. Це ж треба було майже першим у практично ще середньовічній Європі допатрати відкрити кав’ярню. Й досі мурахи пробігають по спині, коли думаю про те, що якби не українська винахідливість віденського емігранта Кульчицького, то ми й досі сиділи без кави, або як турки пили б її без цукру. 
Але повернемось до наших баранів.
За словами Нечая, які, до речі, повністю співпадають з інформацією підручників з історії, він був майже кумом і одним з найближчих соратників самого Богдана Хмельницького. Теж мені новина. Це, мабуть, знає кожен більш-менш кмітливий студент-першокурсник. Так само як і те, що Нечай пройшов з гетьманом пліч о пліч, як кажуть, вогонь, воду, Рим і Крим й був не лише його правою рукою, а й шиєю. Не дарма козаки вважали мого предка після гетьмана найбільш впливовою і авторитетною фігурою. Щоправда ніхто не знає справжньої причини конфлікту між друзями-побратимами і чому Хмельницький саме Брацлавський полк послав обороняти українсько-польське порубіжжя, де як відомо Нечай і втратив свою буйну голівоньку. Деякі мої колеги, посилаючись на анонімний лист, нібито адресований Хмельницькому, схиляються до думки, що причиною чублення стало те, що мій прадід встрибнув з дружиною гетьмана у гречку, а він про це дізнався. Зізнаюсь чесно, я й сам з цим погоджувався до вчорашнього дня чи, точніше, ночі. Мій предок божився, що нічого подібного не було і він ніколи з гетьманом не сварився і дружину його не займав. «То усе, синку, капості підступних заздрісників, ось тобі святий хрест», - перехрестившись, запевнив Нечай, і не вірити йому у мене не було підстав. Хіба що трохи сумніву додавала його якась дивно-замріяна посмішка. Така, ніби він пригадав щось напрочуд приємне. Але це ще лірика. Як кажуть, квіточки. Головне відкриття і несподіванка на мене чекали попереду. 
Коли під дією випитого я майже втратив здатність думати, Нечай попросив мене про «невеличку» послугу – знайти, викрасти і знищити той самий анонімний лист, на який так люблять посилатися мої колеги історики. Мовляв, не буде листа, всякі любителі покопатися в минулому перестануть доймати його душу.

По суті, зрозуміти таке бажання спокою до своєї персони можна, але ж як його здійснити? Хоч це звичайний лист, хай навіть і не зовсім правдивий, сьогодні він перебуває у статусі цінного історичного документа. За таке по голівці не погладять. Мінімум можна буде забути про вдалий захист дисертації, максимум – залишитися без роботи. Так я, зрештою, і сказав Нечаю, на що почув лаконічне: «Не переймайся, я ж характерник». Мене така відповідь, звичайно, не влаштувала, однак під напористим натиском довелося здатися і, мабуть, на свою біду, пообіцяти допомогти «виправити історичну несправедливість». Тож тепер переді мною стоїть два головних завдання: знайти і непомітно позичити відомий історичний документ, на який посилаються майже усі дослідники феномену Хмельниччини. І ця обставина мені не дуже подобається, бо свідчить лише про одне – непомітно поцупити лист не вдасться. От не задача.
Знову сьорбнувши кави, я ледь не завив з відчаю. Та до розпускання нюнь діло так і не дійшло, бо з кімнати, в якій відсипався мій предок, почувся ошаленілий крик і шум падаючого серванту.
Я одразу прожогом кинувся туди і застав картину ефектності якої, напевно, позаздрили б усі разом взяті творці голлівудських бойовиків – там відбувся армагедон. Принаймні, по-іншому назвати перевернутий сервант, потрощений диван, розбиту колекцію унікальних глиняних виробів трипільської доби і розкидані раритетні книги язик не повертався.
Але апогеєм і останнім штрихом, доповнюючи цю картину, безперечно був Нечай. Він стояв посеред кімнати і, тримаючи в руках свою шаблюку, мов загнаний у глухий кут вовк озирався навколо.
–  А-а-а-а… –  це усе, що я спромігся сказати, споглядаючи погром, який, однак, ніяк не бентежив мого предка.
– Це ти, нащадочку? Ну заходь, раз прийшов, – спокійно мовив Нечай.

Я лише кліпнув у відповідь.
– Ти того, не гнівайся на мене, старого козарлюгу, і вибач за гармидер… Просто… наснилася мені цієї ночі ота, до колітів у печінках остогидла, битва під Красним, коли собаки і прихвосні Мартина Калиновського, порушивши Зборівську угоду, підступно напали на мої загони уночі. Скільки років уже пройшло, а я ніяк не можу забути тієї різні.
«Не може він забути, – подумки промовив я. – Звичайно не можеш, ти ж у тій битві загинув. Хто ж таке забуде?»
– А горщики ми склеїмо, – вів тим часом свою мову далі Нечай. – Не переймайся, я знаю як варити міцний клей з бузини і перетертих свинячих кісток.
Це був контрольний вистріл у голову, і я закипів.
– Не перейматися, кажеш? А ти знаєш скільки ці горщики коштують? Я їх по всій Україні шукав більше десяти років. Деякі з них взагалі дійшли до нашого часу у одному екземплярі. Добре, що хоч встигнув цю мега і ахті унікальну колекцію сфотографувати…
І тут я замовк, бо у цю мить до мозку із глибин свідомості дійшов сигнал про те, що вирішення проблеми з листом лежить десь на поверхні.
– Що? – занепокоєно запитав Нечай.
– Не заважай, я думаю.
– А-а-а… Ну думай, думай… Тільки от перед тим, як упірнути в свої роздуми, спочатку, може, нагодуєш свого старшого товариша. Їсти хочу так, що просто гаплик.
– Що?.. Їсти… Так ти піди на кухню. Усе, що побачиш в холодильнику – твоє, – задумливо і водночас роздратовано кинув я, навіть не подумавши, що Данило не знає, що то воно за така штука чарівна той холодильник. Тому довелося кричати слідом:
– Холодильник – це та велика металева скриня, яка постійно гуде.
– Ти, що мене за дурня тримаєш, я це ще вчора зрозумів? – Нечай зупинився біля дверей, обернувся і насуплено подивився на мене.
– Та… ні… не тримаю. Просто подумав, що ти у нашому часі нова людина і можеш заплутатися у всіх цих холодильниках і міксерах.
– Подумав він, – передражнив мене Нечай. – Ти краще скажи, чи не бачив мою пляшку із життєдайним еліксиром, бо уже час горло промочити?
– Не бачив. Але там, на столі, стоїть двохлітрова пляшка оковитої. Так що, як кажуть, бери, нам не жаль.
– От і добре. Та мою пляшечку потрібно буде обов’язково знайти. Нутром чую, вона нам ще стане у пригоді, – Нечай неквапливо почвалав на кухню і я залишився наодинці із своїми думками.

Віктор Миронець.

2013 рік.

Жовті жигулі

Жовті жигулі

У нашому будинку живе пенсіонер Степан Григорович, у якого є старенькі жигулі жовтого кольору. По тому, як дідусь доглядає за своєю «копійкою», одразу відчувається, що він її дуже любить. Автомобіль, схоже, цінує цю турботу, тож намагається не розчаровувати свого господаря зайвими технічними несправностями.

Так от, коли нещодавно гривня пораненою чайкою стрімголов полетіла вниз, налякавши простих українців так, що вони одразу кинулися спустошувати магазинні прилавки, Степана Григоровича спікало ще одне лихо – хтось розколошматив лобове скло його жигулів. Ось так просто взяв і знайшовся (або знайшлися) розумник (розумники), який вирішив, що власнику автомобіля у наш скрутний час недостатньо «весело», тож добавив старому порцію нових «позитивних» емоцій. І, дивлячись на те, як дідусь, не в силі зрозуміти, чим же він заслужив на таку ласку, ледь стримує сльози, подумалось: невже нам сьогодні мало клопотів, що ми готові капостити одне одному? Хочеться вірити, що напасть Степана Григоровича це – прикрий виняток, а не закономірність.

Віктор Миронець.

Малюнок: http://reviews.drom.ru/lada/2101/66814/42521/

Мушля

Мушля

Чотири роки поспіль Андрій у перших числах вересня неквапливо збирає дорожню валізу, викликає таксі, відносить кішку Ельвіру сусідці Тамарі Петрівні і виходить на вулицю. Як правило, таксі уже чекає біля під’їзду, готове відвезти свого чергового пасажира на центральний залізничний вокзал. Якщо ні, то він ще встигає перекинутися кількома словами з бабусями, котрі, здається, цілодобово стережуть на лавочці спокій мешканців їхнього будинку. Рівно о пів на дев’яту вечора Андрій показує провіднику квиток і йде до купе №5, в якому незмінно займає 19 місце. О 20:37 потяг вирушає у свою нічну подорож. Приблизно через вісімнадцять годин він бере у адміністратора однієї із баз відпочинку ключі від найближчого до узбережжя котеджу, залишає там речі і, відганяючи дорожню втому, поспішає на зустріч з морем. Туди, де вперше побачив її.

…То була неймовірна зустріч. Як зазвичай, Андрій прокинувся на світанку, зігрівся гарячим чаєм і вирушив на полювання за мушлями рапанів. Й досі не може пояснити собі для чого він це тоді робив. Напевно, справа у звичайнісінькому азарті – випадково знайшовши неймовірно красиву мушлю, не зміг зупинитися. Тож уже наступного дня ще затемна пішов на узбережжя збирати нові черепашки. Погода не радувала. Звідусюди завивав в’їдливий вітер, а непідвладні людям сили природи вкрили небо гігантською темно-синьою габою, з якої, до того ж, накрапав досадний дощ. Але це не зупинило його. Навпаки, додало якоїсь недоречної за таких обставин рішучості.

Море лютувало. Прогонисті хвилі у спільному божевільному пориві намагалися відкусити від берега якнайбільший шматок, заодно закинувши на сушу нещасних дрібних морських жителів, неспроможних протистояти їхній могутності. Як наслідок, увесь пляж був щедро засіяний великими й малими медузами, водоростями і, звичайно ж, мушлями рапанів. Воістину прекрасне, ба навіть фантастичне, видовище зачіпало за живе невидимі струни душі, викликаючи гаму різних, можливо, подекуди суперечливих, але справжніх почуттів. Чогось посміхнувшись, Андрій підняв першу мушлю.

Десь за годину, коли поліетиленовий пакет був майже дощенту наповнений зібраним скарбом, непроглядні хмари розрізав боязкий сонячний промінь. Через декілька хвилин з’явився його трохи сміливіший брат-близнюк, а слідом другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий… Потім промені злилися воєдино і, наповнивши усе довкола приємним вранішнім світлом, взялися старанно розмальовувати небо неймовірними кольорами. Очевидно, таким чином вони хотіли заробити похвалу від породившого їх сонця, яке навздогін за своїми невгамовними дітьми уже продряпувалося крізь клубні темних хмар. Над головою прокричала чайка. Хвилі почали заспокоюватися. Шторм повільно затихав.

Андрій стояв, мов вкопаний, не в силах відірвати погляд від щойно створеної природою дивовижної картини, здатної викликати заздрощі усіх (знаних і незнаних, талановитих і не дуже) художників разом взятих. Тож не помітив людський силует, який несподівано з’явився вдалині. Лише, коли чергова холодна хвиля вжалила босі ноги, він випірнув із забуття, зрозумівши, що не один на, зазвичай безлюдному у цю пору доби, пляжі. Тим часом силует (здається, жіночий) наближався і Андрій зміг розгледіти його краще. Так і є – то, безсумнівно, була жінка. Причому, схоже, дуже вродлива.

Довге, скуйовджене вітром, а тому неслухняне, волосся змушувало незнайомку постійно поправляти зачіску. Бурштиновим водоспадом воно скочувалося на невеликі пругкі груди, допомагаючи напівпрозорій білій сукні хоч трохи закривати їх від сторонніх очей. Гордовита постава вдало підкреслювала усі вигини досконалого, з точки зору будь-якого чоловіка, тіла. Особливо – злегка округлі сідниці, плаский живіт і, звичайно, трохи подані вперед жіночі перса. Довершували шедевр красиві стрункі ноги та тендітні руки.

Розуміючи, що так пронизливо роздивлятися незнайомку непристойно, Андрій все одно продовжував свердлити її поглядом. Навіть тоді, коли вона підійшла майже впритул. Щоправда, як з’ясувалося уже за мить, жінку це анітрохи не бентежило.

– Хороший у вас улов, – милим голосом мовила вона.

Андрій розгубився, бо зблизька незнайомка виглядала ще красивішою. Йому навіть здалося, що такої вроди він ніколи не бачив, хоч і прожив понад тридцять років.

– Ви про мушлі? – швидко опанувавши себе, перепитав, намагаючись дивитися в карі очі, що дивовижним чином контрастували з ніжною і трішки засмаглою шкірою, а не на привабливі груди та живіт – довга сукня не могла приховати від нього обриси білизни, які ставали чіткішими кожного разу, коли несподіваний порив вітру притуляв до її тіла тонку матерію.

– Так, про мушлі, – підтвердила вона. – Я хотіла знайти найкрасивішу, але, на жаль, не судилося.

Незнайомка зітхнула і, вдаючи гірке розчарування, прикусила нижню губу.

– Так це ж, мабуть, моя вина! – приймаючи правила гри, відповів Андрій. – Вибачте. Чомусь не подумав, що когось, крім такого дивака як я, можуть зацікавити покинуті будинки рапанів.

– Ну що ви? Не переймайтеся, – кокетливо посміхнулася незнайомка.

– Ні, так не годиться, – Андрій висипав з пакета на вологий пісок всі мушлі. – Вибирайте любу.

– Ой! Правда, можна вибирати?! – дочекавшись ствердного кивка власника скарбу, незнайомка сіла навпочіпки і почала уважно шукати свою «найкрасивішу» мушлю.

Слідкуючи за тим, як витончені жіночі пальці акуратно перебирають мушлі, Андрій зауважив, що на них немає обручки, а отже… Думку про «отже» одразу відігнав. Нема чого бігти попереду паровоза. Та й, чесно кажучи, одразу було видно, що незнайомка не така, як інші. Вона – особлива. І це відчувалося одразу.

– Щось нічого підходящого не можу знайти, – раптом сумно сказала незнайомка.

– Давайте я вам допоможу, – одразу зголосився Андрій, присідаючи навпроти красуні.

– Дякую, – посмішка знову засяяла на миловидному обличчі.

Трохи покопирсавшись в груді черепашок, Андрій нарешті помітив ту, що відрізнялася від інших.

– Думаю, ви шукаєте ось цю, – сказав він і потягнувся за мушлею. Та, схоже, незнайомка одночасно з ним помітила її і теж захотіла підняти.

Їхні руки несподівано доторкнулися одна до одної. Андрій відчув приємне тепло. Борючись з бажанням якнайдовше затримати цей контакт, він поспішив відсахнутися.

– Не бійтеся, я ж не кусаюся! – пожартувала красуня.

– А я і не боюсь, – посміхнувся Андрій, – просто…

– Що просто?

– Ну-у-у-у…

– Це досить вичерпна відповідь, – не вгамовувалася незнайомка.

– Так, я вмію бути лаконічним. А як вам мушля? – Андрій вирішив відвести розмову в інше русло.

– Вона – прекрасна. Дякую.

– Але не така красива, як ви, – зробив комплімент, хоч і розумів, що незнайомій красуні чоловіки, напевно, співають дифірамби на кожному кроці, тож їй не звикати до улесливих слів на свою адресу.

На превелике здивування, на щоках незнайомки з’явилися ледь помітні червоні плями, що неодмінно свідчило про сором’язливість. Якби у цей момент Андрій зміг заглянути у її душу, то помітив би, що жінка, хоч і трохи збентежена від такого екстравагантного порівняння з мушлею, але й також приємно вражена.

– Скажете таке, – після короткої заминки кокетливо відповіла незнайомка. – Я, напевно, вся червона, як дикий мак?

– Ні, з вашим обличчям усе гаразд, – заспокоїв її Андрій.

– Точно?

– Точно, – не моргнувши оком збрехав він.

– Що ж, хорошого вам дня. Ще раз дякую за мушлю і… – незнайомка хотіла ще щось сказати, але одразу передумала і зібралася йти.

Андрій зрозумів, що може більше ніколи не побачити її. В голові закопошилися думки. Потрібно було швидко щось придумати, аби затримати красуню ще бодай на декілька хвилин. Та, як на зло, нічого путящого не вигадувалося. Уже майже готовий змиритися з таким поворотом подій, Андрій подивився на купу мушель і…

– А давайте я доведу вашу мушлю до пуття, – швидко запропонував він.

– Як? – поцікавилася незнайомка.

– Я знаю пару секретних прийомів.

– Зізнаюся чесно, ви мене заінтригували. Гаразд, хай буде по вашому, – сказала незнайомка, віддаючи мушлю. – До зустрічі завтра.

– На цьому ж місці в цей самий час, – беручи мушлю уточнив Андрій.

– Домовились, – кивнула красуня.

Андрій ще довго дивився на те, як, обережно переступаючи через викинутих штормом на берег медуз, незнайомка повільно віддаляється від нього. Потім подивився на вибрану мушлю і важко зітхнув, бо навіть не уявляв, що робити з нею далі. Хтозна, скільки він отак мовчки ще стояв би, однак уже через п’ять хвилин із глибокої задуми його вивів кострубатий чоловічий голос.

– Хороший улов.

Знову почувши цю фразу, Андрій обернувся і побачив кремезного чоловіка років п’ятдесяти. З одягу на ньому були лише шорти та смугаста тільняшка, а на обличчі красувалася моряцька борода. Ну чистісінький тобі пірат. Щоправда, не вистачало, затиснутої в зубах, люльки та балакучого папуги на плечі. Але це так – деталі.

– Море сьогодні виявилося щедрим, – відповів корсару Андрій.

– Це точно. Після шторму рапанів завжди багато, – погодився пірат. – А скажи-но, синку, навіщо тобі стільки мушель?

– Й сам не знаю, – чесно зізнався Андрій.

– Слухай, синку, якщо вони тобі не потрібні, то, може, дозволиш їх забрати? Знаєш, я уже трохи застарий зігнутим тинятися по узбережжю, збираючи мушлі, – пірат скорчив страдницьку міну.

– Беріть, звичайно, – дозволив Андрій.

– Ти хороша людина, – улесливо мовив незнайомець, стаючи перед купою мушель на колінна, – можливо я тобі теж можу чимось допомогти. Добро, синку, завжди має винагороджуватися. І не лише щирим «дякую», а й чимось більш дзвінким чи шелестливим.

– Не думаю… Хоча ні, є у мене одна морока, – Андрій вирішив поцікавитися, що можна зробити з мушлею. Було очевидно, що дядько місцевий, тож мусить це знати.

– Яка ще морока? – не полишаючи перекладати у свій великий поліетиленовий пакет Андрієві мушлі, поцікавився пірат.

– Мені потрібно зробити з мушлі красивий презент, а я не знаю як.

– Тю! Так немає нічого простішого! Повари дві години в прісній воді – так ти очистиш її від мікроорганізмів, а потім полакуй. От і все.

– А де взяти лак?

– Як де? На базарі, – пірат озвучив, як на нього, елементарну річ.

– Значить, пару годин поварити у воді, а потім лаком… – почав вголос розмірковувати Андрій.

Дядько на мить зупинився і, піднявши голову, співчутливо подивився на співрозмовника.

– Печінкою відчуваю, що ця проста справа тобі не під силу, – констатував він. – Краще я сам над тою мушлею почаклую. Будемо вважати це моєю платою.

– Якось незручно, – заперечив Андрій.

– Незручно, синку, на стелі спати, бо ковдра постійно падає. А це – дрібниці.

– Ну раз так, то згоден довіритися вам.

– От і правильно, – добродушно сказав пірат. – Приходь сьогодні пополудню на сувенірний базар. Моя точка знаходиться у третьому ряду. Вона – п’ята з правого боку. Якщо не зможеш знайти, запитай Боцмана, і тобі обов’язково допоможуть. Мене там кожен кущ знає.

Чоловік не обманув. У другій половині дня Андрій забрав лаковану мушлю, яка стала ще красивішою, заніс її до свого котеджу і поклав на підвіконні досушуватися. На пляж вирішив не йти. Осіннє сонце хоч й намагалося обігріти землю, однак його потуг не вистачало і з кожним днем світилу ставало складніше виконувати своє зобов’язання. Та й море після шторму було дуже холодним, тож купатися зважувалися лише деякі зірвиголови. Найкраще за таких обставин, розсудив Андрій, повалятися в гамаку.

Коли землю вкрили сутінки, довелося перейти в будинок. Комарів літало небагато. Осінь, як не крути. Але ті, що своїм писком продовжували лякати людей, відривалися по повній програмі – за себе і за свого друга. В будинок вони час від часу теж пробиралися, але там з ними було легше боротися.

Позбувшись, як йому здалося, останнього комара, Андрій прийняв душ і ліг спати. Сон не йшов. Очевидно, заклопотаний у цю пору доби Морфей забув про нього. Згадав лише через годину. Саме тоді він поспішно запросив нового гостя у своє сонне царство, та й то на трохи – боячись пропустити зустріч з незнайомкою, Андрій постійно прокидався, щоб перевірити годинник. У такі моменти ніч здавалася вічністю.

Насилу діждавшись рятівного ранку та встигнувши за ніч подумати, здавалося б, про все на світі, Андрій швидко зібрався і поспішив на перше побачення з, хотілося вірити, своєю долею. Це було трохи дивно, адже він нічого про неї не знав. Навіть імені. Цікаво, як незнайомка сприйняла їхню зустріч? Що ж, скоро він неодмінно дізнається. Мусить дізнатися.

На цей раз море було майже спокійним. Небо подекуди вкривали великі й малі клубні хмар, але уже не чорних, а білих з фіолетово-червоним відтінком. Щедро наповнюючи легені цілющим морським повітрям, Андрій розглядав химерні фігури, створені майстерною рукою невідомого скульптора. Він чекав. Довго чекав. Пройшло не менше години, коли нарешті побачив її.

Незнайомка наближалася неквапливо і з гордо піднятою головою. Хода була легкою. Здавалося ніби вона лине над хвилями не торкаючись солоних морських вод. Тож не дивно, що побачивши її, Андрій подумки порівняв красуню з древньою богинею Афродітою.

– Здрастуйте, – наблизившись привіталася незнайомка.

Затримавши погляд на миловидному обличчі, на якому тонкі брови органічно поєднувалися з контурами виточених губ і злегка видовженим носом, Андрій відповів не одразу.

– Як там моя мушля? – інтуїтивно зрозумівши причину заминки візаві, незнайомка вирішила не чекати, поки той оговтається.

– Ось, дивіться самі, – нарешті до Андрія повернулася здатність мислити і він показав мушлю.

– Це – справжнє диво! – вигукнула незнайомка. – Дякую!

– Будь ласка. Був радий вам допомогти. Нехай ця мушля нагадує вам про море…

–…І про нашу зустріч, – договорила красуня. – Я дуже рада, що вона відбулася.

Незнайомка підійшла ближче і поцілувала Андрія в щоку.

– Ще побачимось, – сказала вона й вихорем побігла від нього.   

Від несподіванки Андрій втратив дар мови. Він довго мовчки дивився туди, куди побігла незнайомка, плекаючи в серці надію у те, що вона повернеться. При цьому здоровий глузд говорив про марність цих сподівань. Зрештою він виявився правим – то була друга і остання зустріч з незнайомкою.

Відтоді чотири роки поспіль Андрій у перших числах вересня неквапливо збирає дорожню валізу, викликає таксі, відносить кішку сусідці і виходить на вулицю. Рівно о пів на дев’яту вечора показує провіднику квиток і йде до купе №5, в якому незмінно займає 19 місце. О 20:37 потяг вирушає у свою нічну подорож. Приблизно через вісімнадцять годин він бере у адміністратора однієї із баз відпочинку ключі від найближчого до узбережжя котеджу, залишає там речі і, відганяючи дорожню втому, поспішає туди, де вперше побачив її.

Віктор Миронець.

2015 рік.