Два кольори часу

Два кольори часу

Нарешті настала не календарна, а справжня весна, наповнена сонячним теплом, цвітом і пташиним співом. Така, якою вона була понад два десятиліття тому у далекому 1986 році, коли історія людства волею долі розділилась на «до» і «після» Чорнобильської трагедії. У народі це ще називають двома кольорами часу – червоним та чорним. Адже найбільша техногенна катастрофа ознаменувала початок нової ери – усвідомлення того, що насправді наша планета не така вже й велика, і переступити межу, після якої змінювати щось буде запізно, дуже легко.

Те, що в навколишньому середовищі почалися масштабні зміни, як кажуть, видно неозброєним оком. Візьмемо для прикладу хоча б парниковий ефект – наслідок порушення природної рівноваги в атмосфері через надлишки вуглекислого газу від згорання вугілля, нафти та природного газу. Не менш тривожним симптомом є також зміна сезонних температур, зменшення кількості лісів та запасів прісної води. І якщо ще десятиріччя тому погоду можна було майже безпомилково передбачати за допомогою народних прикмет, які вірою і правдою служили нашим дідам-прадідам, то сьогодні, скажімо, низький політ над землею ластівки не обов'язково віщує наближення дощу. Те саме можна сказати і про більшість інших спостережень.

Учені давно б'ють на сполох, застерігаючи від необачної поведінки, і закликають усіх нас схаменутися, оскільки до прірви лишився лише один крок. Саме тому щороку відбувається низка різноманітних заходів, головна мета яких – привернути увагу громадськості до проблем екології. Зокрема наприкінці квітня у багатьох країнах, в тому числі й в Україні, відзначають Міжнародний день Матері-Землі.

Разом із тим, не важко припустити, що обговорювати, радитись і шукати шляхи вирішення проблем марно, доки не усвідомимо просту істину – порятунок планети від екологічної катастрофи залежить від кожного з нас і принцип «моя хата скраю» уже не спрацьовує.

Зробити ж для порятунку Землі можемо насправді багато. Наприклад, згадавши одвічні істини про те, що не можна смітити там, де живеш, плювати у криницю, з якої п'єш, і споживати понад міру даровані природою багатства. Та не просто згадати, а відповідним чином діяти і навчати цьому підростаючі покоління.

Адже саме нашим нащадкам у не такому вже й далекому майбутньому потрібно буде зробити складний вибір – наслідувати нас і продовжувати безжально експлуатувати природу чи повернути на шлях бережного ставлення до неї. Від цього вибору залежить багато. В тому числі те, чи матимемо можливість дихати чистим повітрям, споглядаючи збережені дива природи, чи, навпаки, жити у забрудненому і небезпечному світі.

Віктор Миронець