Другий раз у перший клас

Другий раз у перший клас

Завтра – особливий день. Після 27 років, які минули з часу мого «перший раз у перший клас», я знову іду «вперше переступати шкільний поріг», але цього разу не у статусі нового мешканця Країни знань, а як довірена особа чарівної першокласниці.

За понад тринадцять років роботи в ЗМІ, напевно, стільки ж разів доводилося писати про День знань і наскільки це трепетне та важливе свято, про дитячі посмішки, ранці, квіти, сльози радості батьків, дідусів і бабусь. Однак лише, коли настала черга споряджати до школи доньку, зрозумів, що хоч як раніше старався, а правдиво описати справжні почуття батьків майбутніх школярів можу лише зараз, адже сам їх відчуваю.

Та головне моє відкриття полягає в тому, що, навіть за великого бажання і таланту, зобразити все, що відбувається в головах батьків першокласників – неможливо. Тепер це знаю точно. Переживання, останні приготування, біганина від одного магазину канцелярських товарів до іншого в пошуках «такої самої, але з перламутровими ґудзиками» (по-нашому: такого самого альбому для малювання, але з перфорованими аркушами), страх та сум перемішані з впевненістю та радістю, головний біль від підлих магнітних бур (чи хтозна ще від чого) і наостанок – болюче усвідомлення неминучої здатності дітей дорослішати роблять з мізків таку кашу, що, як казали наші діди-прадіди, без пляшки тут не розібратися.

А втім усе це – лірика, бо немає більшого щастя для люблячого батька, ніж радість від успіхів своєї маленької кровинки, яка крок за кроком йде per aspera ad astra.

Віктор Миронець.