Як було колись…

Як було колись…

Оскільки живемо не у вакуумі, то постійно стаємо свідками різних явищ, які згідно із законами буття неодмінно із теперішнього переходять у категорію минулого.  Цей процес такий природний, що спочатку ми навіть не надаємо йому значення. Але чим далі час віддаляє від конкретної, особливо хорошої, події, тим частіше виникає відчуття ностальгії та бажання пережити її знову. І, як правило, такі спалахи туги за минулим починають докучати тоді, коли сьогодення, м’яко кажучи, не тішить прихильністю.

Минулий рік був найважчим за всю новітню історію України. Власне кажучи, на думку багатьох, по-справжньому самостійною наша держава стала лише тоді, коли ми це нарешті усвідомили. Не дарма ж кажуть, що незалежність будь-якої держави починається насамперед з незалежності особистостей, які її утворюють. На жаль, наше прозріння відбулося лише у 2014-му. Та пізно, погодьтеся, усе ж краще, ніж ніколи.

Події, які без перебільшення сколихнули увесь світ, подарували нам унікальну можливість почати писати історію України з чистого аркуша, змінили нас, наші плани, прагнення та мрії. Адже, погодьтеся, сьогодні усі ми, незважаючи на матеріальне становище та суспільний статус, насамперед бажаємо, аби на нашій землі нарешті настав такий довгожданий мир. Звичайно, не обходиться без помилок і прорахунків, тому не дивно, що часто на фоні ностальгічного зауваження: «Як було колись добре» звучать нарікання на важке сьогодення. А ще дехто каже: «Знав би про скрутні часи раніше, то…» Що тоді було б, ніхто не може точно сказати, бо життя, як і історія, не любить слова «якби». Саме тому можна висувати лише припущення та й то, як правило, не точні. 

Час від часу ностальгію відчуває кожен. Хтось більше, хтось – менше. В цьому немає нічого поганого, адже здатність пам’ятати минуле зокрема покликана допомогти знову не наступити на ті самі граблі. Інша справа, що, на жаль, дехто не завжди помічає застереження, сприймаючи колись давно пережите лише через рожеві окуляри. Напевно, тому й з’являються ностальгічні нагадування про колись давно дешеві продукти та безтурботне життя. Зрозуміти таких людей неважко, бо, як кажуть, завжди добре там, де нас немає, а в минулому нас якраз й немає, тож уже через це воно може здаватися кращим за сьогодення.

Разом з тим потрібно бути реалістами – минуле, хоч би як того бажали, не повернеш. Так само неможливо перестрибнути через потрібні стадії суспільного розвитку. Щоб досягнути мети, їх всі треба пройти, незважаючи на труднощі і перешкоди.  

Сьогодні відбувається дійсно вагома історична подія – відродження української нації, важливість якої по-справжньому оцінити зможуть, мабуть, лише наступні покоління. Тож нам потрібно неабияк постаратися, щоб не розчарувати нащадків. Насамперед припинити або хоча б обмежити ностальгічні «подорожі» в союзне минуле, які заважають адекватно сприймати сучасність, а отже, будувати краще майбутнє.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.