У власному світі

У власному світі

Моя донька завжди всім з гордістю розповідає, що ходить на роботу у дитячий садок. Зазвичай більшість людей реагує на ці слова іронічною посмішкою, не сприймаючи їх серйозно, однак вона все одно переконана у своїй дорослості. І її можна зрозуміти, адже діти живуть у власному маленькому світі, паралельному світу дорослих, в якому є усе: власні клопоти і обов’язки, зустрічі і розлуки, дружба і любов.

Наші сини та доньки не виростають раптово. З перших днів їхнього життя ми спостерігаємо за тим, як із безпорадних немовлят вони поступово перетворюються на допитливих дослідників оточуючого світу. Перші кроки, слова, малюнки, вірші… Усе це – обов’язкові і звичні усім супутники процесу дорослішання. Однак, погодьтеся, розуміння того, що дитина уже й справді переступила свій перший невидимий життєвий рубіж і стала дорослішою приходить несподівано, стаючи одним із багатьох трепетних відкриттів, які дарує нам батьківство.

Як правило, це трапляється після якоїсь події, дитячого вчинку чи репліки. А ще тоді, коли запитання маленького «чомучки» стають більш зрілими. Наприклад, вперше ми з дружиною помітили, що донька стала старшою не лише за віком, а й світосприйняттям тоді, коли одного разу вона, прийшовши з дитячого садка, запитала, чому з нею перестали дружити найкращі подруги Катя та Юля. При цьому, вона, як виявилось згодом, несправедливо, звинувачувала себе.

Здавалось би просте запитання, але спробуйте знайти правильні слова, щоб пояснити дошкільнику, що причин такої поведінки може бути багато. У нашому випадку до припинення дружби призвела звичайна образа дівчаток на те, що під час традиційного у їхній групі вітання з днем народження словами «коровай, коровай, кого хочеш вибирай», хлопчик-іменинник обрав нашу доньку, а не котрусь з них. Тож, як кажуть, одна справа розказувати дитині про те, чому трава зелена, для чого світить сонце чи навіщо потрібні світлофори і зовсім інша – про людські стосунки.

На жаль, досить часто, ми сприймаємо дитячі переживання, драми та почуття, зокрема так зване перше дитсадівське кохання, як щось несправжнє і несерйозне. Мовляв, яке може бути кохання у дошкільняти? Відповідь очевидна – справжнє, світле, чисте і щире. Щоправда, насправді це – не зовсім кохання в його прямому розумінні, а радше симпатія та дружба, однак для дітей ці почуття так само важливі, як і для дорослих. І ставляться вони до них теж серйозно. Саме тому в жодному разі не можна сміятися, якщо син чи донька каже, що комусь симпатизує. Поставтеся до цього з розумінням, бо почнете висміювати – зруйнується місток довіри і у майбутньому дитина може не захотіти більше ділитися з вами сокровенним.

Сприймати дитячі почуття серйозно потрібно ще й тому, що, хоч як дивно це звучить, при бажанні ми можемо навчитися у наших синів та доньок багатьом корисним речам. Як от, наприклад, я згадав про те, що забув привітати дружину із Днем закоханих лише після того, як хлопчик, який дуже подобається донці подарував їй валентинку та шоколадку, чим приємно здивував і розчулив не лише мене, а й також усіх батьків, присутніх у той момент в дитячому садочку. Більше того, за словами нашої виховательки, стаж роботи якої сягає понад 20 років, вона не пригадує, щоб у такому ранньому віці хлопчики проявляли до дівчаток подібні знаки уваги. Тепер подарована листівка, займає почесне місце на книжковій полиці, де її можуть побачити усі наші гості, а я намагаюся завжди пам’ятати отриманий того дня урок.

Тож давайте уважніше придивлятися до того, як малі діти ставляться одне од одного. Адже у їхніх стосунках немає фальші, злоби чи ненависті. Це вже потім, підростаючи і дивлячись та копіюючи поведінку дорослих, насамперед своїх батьків та родичів, вони, нажаль, вчаться не лише хорошому. Саме тому нам потрібно повсякчас слідкувати за собою і робити усе для того, аби бути лише позитивним прикладом для своїх дітей, не забуваючи при цьому поважати усі їхні почуття.

Віктор Миронець.