Недодружена дружба

Недодружена дружба

Виявляється, бути холостяком не так уже й просто. Принаймні з погляду одруженого чоловіка. Більше того, у нелегкі моменти вимушеної і тимчасової розлуки з дружиною, хай навіть на один-два дні, дедалі частіше схиляюся до думки: якби досі не одружився, то напевно уже давно помер би з голоду. І не через те, що не пристосований до життя, – хатні клопоти мене не лякають, і куховарити вмію. Просто люблю це робити для когось. Для себе ж якось не до снаги, а точніше – ліньки.

Якщо чесно, не люблю надовго залишатися сам. По-перше, хоч як це банально звучить, я люблю свою дружину. По-друге, у такі моменти будні стають нудними та одноманітними. І по-третє – порожня квартира пригнічує, викликаючи пекуче відчуття самотності.

Але життя є життя. Воно підкорюється певним законам і правилам, більшість з яких ми, на жаль (а може, і на щастя), неспроможні змінити. Отож доводиться пристосовуватися до них, сприймаючи ті чи інші події як належне чи невідворотне. І незалежно від наших бажань іноді мусимо розлучатися з близькими людьми, бо так складаються обставини. Саме тоді й починаємо відчувати особливо гостру потребу в спілкуванні, яка відсуває на другий план усі інші буденні клопоти, а головне – робить нас емоційно вразливими і надміру довірливими до нових співрозмовників, які можуть скористатися такою відкритістю для досягнення своїх цілей.

Щоб хід цих думок був зрозумілішим, розповім про подію, що сталася минулого літа, коли дружина з донькою поїхали у село до батьків "їсти вітаміни і дихати свіжим повітрям", а мені почала дошкуляти самотність. І хоч на вихідні мчав до них, мов на крилах, цього не вистачало, щоб насититися проведеним з найдорожчими людьми часом. А тому щоразу, коли заходив після роботи в пусту квартиру, хотілося вовком вити. Та один із довгих літніх вечорів мого "тимчасово холостяцького" життя був не схожим на інші, бо прийшовши додому, я виявив на балконі красеня голуба.

Чорний, як ніч, птах зовсім не боявся мене і гордо демонстрував свою красу. Минула година, дві, три... Птах нікуди не летів, а навпаки, зручно вмостився в куточку на нічліг. Не знаю, чому, але я зрадів цьому і, накришивши новому знайомцю хліба, сів навпроти нього й почав в уяві малювати картину, як голуб житиме у мене на балконі, а я про нього дбатиму. Дивлячись на птаха, усім серцем відчував, що прив'язуюсь до нього. Може, тому, що в дитинстві в мене ніколи не було ні собаки, ні кота, ні хом'яка, ні папуги. Аж ось з'явився шанс... І це було прекрасно. Спати того вечора пішов дуже пізно, а коли вранці вирішив відвідати свого нового друга, то не застав його на балконі. Що ж, як кажуть, кожному своє: птахові – небо, а людині – земля.

Але якщо відкинути іронію, то стає очевидно, що вибирати собі друзів слід ретельно.

Віктор МИРОНЕЦЬ.