Одне прикре "але"

Одне прикре "але"

З огляду на багату духовну і культурну спадщину українського народу ми цілком справедливо можемо називати себе представниками освіченої і культурної нації, яким є чим пишатися. І все нічого б, якби не одне прикре "але" – останнім часом ми дедалі більше перестаємо поважати себе і тих, хто нас оточує. Інакше як по-іншому назвати те, що кинути недопалок чи обгортку від цукерки посеред вулиці для багатьох із нас уже давно стало нормою?

Мій знайомий, який свого часу навчався у одному з європейських університетів, якось запитав, чи знаю я головну відмінність між українськими містами і більшістю міст Європи. Виявляється, за його словами, коли там навесні або під час зимової відлиги тане сніг, на тротуарах і газонах не з'являються порожні пляшки, різне сміття і сліди, вибачте за подробиці, життєдіяльності братів наших менших.

У справедливості цих слів вже вкотре переконався сьогоднішнім "підтопленим" плюсовою температурою, ранком. Адже, ведучи доньку до дитячого садка, довелося пробиратися крізь справжнє "мінне поле". Тим часом алея, якою ми ходимо, веде лише до дитсадка і школи, тобто нею користуються переважно діти. Звідси і запитання: невже ми так зачерствіли, що за власними, часто другорядними, інтересами забули головне правило будь-якого суспільства: "Діти – наше все"?

Особисто я нічого не маю проти людей, які тримають у своїх оселях тварин (у самого вдома живуть рибки, хом’як та кішка), але ж, шановні, майте хоча б часточку поваги до інших. Я не кажу про щось надважке, просто давайте будемо дотримуватись Правил утримання собак, котів і хижих тварин. А вони, до речі, чітко регламентують поведінку любителів тварин і навіть передбачають ситуації, коли поблизу будинків немає спеціально відведених місць для вигулу домашніх улюбленців.

Іншими словами, із будь-якої ситуації можна знайти вихід, який влаштує усіх. Було б лише бажання.

Віктор Миронець.