Біле та чорне

Біле та чорне

Кілька днів тому мер Трускавця Андрій Кульчинський поширив на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook пост, в якому я ділюся враженнями від побаченого під час святкування Дня міста. Так от, в одному з коментарів пану Андрію дорікнули тим, що у святкові дні на вулицях міста було мало національної символіки.

На жаль, не всі люди вміють бачити у світлому світле, тож іноді намагаються знайти темне навіть там, де його немає. Невже справа у прапорі і, якщо жовто-блакитний стяг висітиме на кожному стовпі, зникнуть всі проблеми й одразу самі відремонтуються дороги та водогони, відреконструюються будинки та парки, а на газонах та клумбах поменшає недопалків та соняшникового лушпиння?! Думаю, що ні. Адже справа в нас самих – хтось і без щоденного споглядання прапора всією душею любить свою країну, а іншого хоч вкривай тими прапорами, все одно без толку. Так само й зі сміттям, якщо людина культурна, то, без зайвого нагадування, кине обгортку від морозива у спеціальну урну, а якщо, вибачте, нечема, то плюватиме лушпиння навіть під прапором.

За той час, що провів у Трускавці, я побачив красиве місто з чистими вулицями, привітними і чемними жителями, унікальною архітектурою, туристичною інфраструктурою, яка стрімко розвивається, познайомився з багатьма залюбленими у свою справу людьми та відчув, що таке справжня гостинність. При цьому, жодного разу не звернув увагу на те, скільки у місті висить державних прапорів. Я надовго запам’ятаю фестиваль оркестрів і те, що під час святкування Дня міста не бачив людей на сильному підпитку, але уже забув, скільки національної символіки було у Трускавці в ці дні.

Це природно, бо хоч майоріння на вулицях українських міст жовто-блакитних прапорів – дуже важливе у плані їхньої національної ідентифікації, але, погодьтеся, все ж не найважливіше, оскільки існує багато інших факторів. І особисто мені було б прикро бачити засилля національної символіки у непривітному й брудному населеному пункті і, навпаки, я не звертаю на це уваги, коли місто цікаве і у ньому й без неї є на що подивитися.

Хоч це може здатися дивним, як показує історія, найбільші вороги культури, мови та національної символіки, передусім, - найпалкіші їхні захисники. При чому, це стосується не лише України, адже занадто гарячих  патріотів можна зустріти у будь-якій іншій країні світу. Такі люди забувають, що все має бути в межах розумного, бо інакше перетвориться на фарс. Як кажуть наші сусіди поляки, що занадто, то нездраво. Зрештою, навіть цілющі ліки, якщо їх неправильно вживати, рано чи пізно, стануть отрутою.

Тож любімо Україну всім серцем та душею! Однак любімо не фанатично, а щиро і розсудливо.

Віктор Миронець.

Фото: https://sites.google.com/site/ucraine1015/