Історії «за кадром»

Історії «за кадром»

«Я завжди любила історію «за кадром» – невдалі дублі фільмів,

підготовка в роботі великих важливих проектів, життя за кулісами театру…

В цьому найцінніші моменти, найправдивіші вчинки,

оголені почуття – в цьому історія моїх улюблених закладів,

про які мені хочеться розказати».

Тетяна Чернега,

«Рецепторами міста»

(www.reseptoramumista.wordpress.com)

Хочемо того чи ні, але шалений ритм життя, особливо у великих мегаполісах, змушує постійно поспішати, щоб встигнути одночасно побувати хоча б мінімум у двох місцях. Адже сьогодні стало нормою намагатися встигнути за день зробити стільки, скільки ще якихось десять років тому нормальні люди робили за тиждень. Звичайно, з одного боку це – добре, бо чим більше трудишся, тим швидше досягаєш успіху. А от з іншого…

Ми можемо кілька років прожити у будинку, не знаючи, що за його рогом знаходиться затишне кафе, в якому печуть найсмачніші у світі круасани, а наш сусід – оперний співак. Так само, не знаємо, що якби, йдучи на роботу або з роботи, бодай раз наважились «зрізати» шлях через затишні дворики, то натрапили б на квітковий магазинчик, в якому ще й смачною кавою пригощають. Іншими словами, за щоденною метушнею пропускаємо багато цікавого, красивого, корисного. Та, на щастя, є люди, які вміють помічати те, чого зазвичай інші не бачать: в буденному – святкове, в брудному – чисте, в захмареному – сонячне. А, на превелике щастя, є ще й серед них такі, яким кортить розказати про побачене іншим, аби зробити нас добрішими, радіснішими, щасливішими.

Неймовірно талановита Тетяна Чернега належить саме до когорти останніх. Її завжди цікаві пости у Facebook читає багато людей, а нещодавно вона створила власний блог «Рецепторами міста» (www.reseptoramumista.wordpress.com), в якому писатиме історію «за кадром» наших улюблених «смачних» місць – від ідеї до перших результатів роботи. Однак, як зауважує Таня, її блог не для гурманів, а насамперед для тих, хто поціновує естетичні заклади, в яких їжа є просто однією з тих складових, які роблять їх особливими і довершеними.

Окремо треба сказати про самі публікації. На безмежних просторах Інтернету ви сьогодні навряд чи знайдете щось подібне, адже автор блогу бережно нанизує слова на нитку сюжету і створює неповторне намисто тексту, який читається дуже легко. Та найголовніше – відчувається, що кожне слово пройшло крізь душу. І це – не дивно, адже статті Тетяни Чернеги завжди – добрі, світлі, щирі і неперевершені. По-іншому вона писати не вміє, як і, зрештою, не вміє халтурити.

Віктор Миронець.

Фото із сторінки 

Тетяни Чернеги 

у Facebook.

Любов проти труднощів

Любов проти труднощів

Спостереження свідчать, що діти впевнені у батьківській любові, досягають більших успіхів, ніж ті, які лише зрідка відчувають її прояви. Адже, як запевняють фахівці, опанування вміння татом і мамою проявляти свої почуття зрозумілим способом не в останню чергу впливає на бажання вчитися.

Кожного дня на дитину очікує щось нове, зокрема й труднощі, подолання яких забирає багато фізичних та моральних сил. Саме тому намагайтеся завжди підтримувати школяра емоційно, коли він уранці поспішає на уроки, і коли повертається додому. А головне – обнімайте і даруйте свою любов. Для дітей дуже важливо знати, що ставлення рідних не зміниться до них за жодних обставин.

Тож, хоч це може здатися надто простим та банальним, насправді саме батьківська любов дає дітям упевненість у собі і мужність справлятися з випробуваннями шкільного життя. А раз так, то ми мусимо взяти за правило не лінуватися якнайчастіше казати нашим синам та донькам про свої почуття до них.

Віктор Миронець.

Фото: студія JOY.

Обережно, нові технології!

Обережно, нові технології!

Популярність комп’ютерних планшетів зростає з кожним днем. І це не дивно, адже користуватися ними за бажанням без проблем можуть навчитися люди різного віку, від дошкільнят до пенсіонерів. Більше того, в освітянських колах обговорюють можливість використання цих пристроїв замість підручників, а деякі навчальні заклади навіть почали запроваджувати у себе цю інновацію.

Нещодавно я писав про те, що шкільний рюкзак сучасного українського першокласника має вагу 6-7 кг. Не кажучи вже про старшокласників, яким доводиться носити ще більший тягар. Звичайно, за таких обставин досягнення науки та техніки можуть неабияк прислужитися для полегшення навантаження на дитячий організм. До того ж у мережі Інтернет є багато сайтів, з яких можна взяти електронні варіанти підручників. І все б нічого, однак, як і варто було очікувати, учні використовують планшети не лише для навчання, а й ігор та «сидіння» під час уроків у соціальних мережах.

Наші діти так швидко опановують навички роботи з електронними пристроями, що без особливих труднощів примудряються обходити налаштовані нами обмеження їх використання. При цьому категорично забороняти і забирати планшет – теж не вихід. Це тільки посилить інтерес до нього. А якщо врахувати популярність пристрою, то можна сміливо припустити: син або донька обов’язково знайде можливість пограти в школі на чужому. Крім того, планшет й справді може бути корисним для навчання, тому єдиний вихід встановити чіткі правила користування ним.

Для цього спочатку з’ясуйте, навіщо дитині пристрій. Коли планшет потрібен переважно для пошуку необхідної під час виконання домашніх завдань інформації, дозвольте користуватися ним протягом кількох годин після школи, а після закінчення виділеного часу як винагороду за чесність та старанність подаруйте трохи додаткового, щоб вона все робила не поспішаючи і встигла трохи пограти. Зрештою, завжди зможете легко перевірити, чи справді школяр навчався, чи витратив час для встановлення нових ігор та додатків. У такому разі без санкцій і обмежень з вашого боку, звичайно, вже не обійтися.

До речі, щодо ігор. Якщо забороните робити це вдома, дитина гратиме там, де ви не можете бачити, наприклад, на уроках. Саме тому дозволяйте ігри, але обов’язково контролюйте цей процес та встановіть часові межі. Після закінчення сеансу «спілкування» з пристроєм забирайте його або заохочуйте самостійно вчасно віддавати вам. Так дасте більше свободи і виховуватимете почуття відповідальності.

Щоб у школяра не виникла залежність від планшета, не лінуйтеся розповідати про значення, на перший погляд, таких простих справ, як допомога батькам удома, зустрічі з друзями, прогулянки на свіжому повітрі та хобі. Поясніть, як важливо знаходити на це час. Та найголовніше – самі не засиджуйтеся з планшетом або телефоном у руках. Це буде найкращим прикладом, який дитина неодмінно почне наслідувати.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Міні хмарочос

Незвичні будівлі. Міні хмарочос

Коли мова заходить про хмарочоси, ми, як правило, уявляємо масивні високі будівлі, піки яких ховаються в хмарах. Однак, виявляється, може бути й по-іншому.

Історія хмарочоса Newby-McMahon («Новобудова Макмагона») в американському містечку Уічіто-Фолс розпочалася у 1012 році, коли неподалік від цього населеного пункту знайшли поклади нафти. Ця обставина зумовила швидкий розвиток містечка, населяння якого до 1918 року уже становило 20 тисяч жителів. Як наслідок, утворилася нестача офісних приміщень. Вирішити цю проблему зголосився інженер Дж. Д. Макмагон, запропонувавши побудувати хмарочос висотою 480 футів (близько 146 метрів).

Інвестори для фінансування будівництва знайшлися доволі швидко, тож на будівельному майданчику «закипіла» робота. Та коли будівництво закінчилося, інвестори були неприємно вражені, побачивши замість обіцяного хмарочоса 4-поверхову будівлю. Як виявилося згодом, під час погодження і затвердження проекту ніхто не звернув увагу на те, що Макмагон вказав висоту не 480 футів, а – 480 дюймів (у метричній системі вимірювання – 12 метрів).

Оскільки всі документи були належно оформлені, бізнесмени-замовники не змогли довести в суді факт обману і кмітливий Макмагон став багатієм, а 12-поверхова будівля в Уічіто-Фолс вже майже століття з гордістю носить назву найменшого у світі хмарочоса.

Віктор Миронець.

Фото www.pinterest.com

«Ні» – теж відповідь

«Ні» – теж відповідь

Навчити дитину сприймати відмови не так уже й просто, як може здатися на перший погляд. Однак, погодьтеся дуже важливо, адже не завжди і не в усьому варто потурати нашим синам та дочкам. Іноді не тільки потрібно, а й навіть корисно говорити їм «ні».

Якось під час прогулянки з донькою мені довелося стати свідком не дуже приємної ситуації – чотирирічний хлопчик попросив у мами купити морозива, а вона відмовила, посилаючись на те, що він недавно хворів. Почалася істерика, яку тато хлопчика одразу припинив, ударивши того по сідницях. Мені одразу стало шкода хлопчика, бо він, на мою думку, став заручником надто жорстоких методів виховання, яких щодо дітей краще уникати. Їх потрібно не вчити і сварити, а насамперед виховувати, пояснюючи все «на пальцях», не забуваючи, звичайно, кожного дня обнімати і дарувати свою любов. Лише так, без жорстокості, можна домогтися від дитини розуміння.

На щастя, маю виховану доньку, в чому вбачаю нашу з дружиною заслугу. Ми завжди намагаємося поважати та підтримувати погляди одне одного на методи виховання, і навіть якщо з чимось не згодні, ніколи не говоримо про це у присутності доньки. Адже насправді не так уже й важливо, чи правий тато або мама, потрібно дотримуватися однакової думки. Інакше донька обов’язково скористалася б розбіжністю і навчилася нами маніпулювати. Наприклад, діставши відмову від мами, підійти до тата й отримати дозвіл. Після кількох подібних ситуацій вона збагнула б, що краще просити у тата, ігноруючи маму.

Саме тому, коли донька підходить до когось одного з нас і запитує про щось, другий чинить доволі просто і, як з’ясувалося, дієво – у відповідь запитує: «А що сказала мама (тато)?» У такий спосіб вчимо доньку говорити правду. Як наслідок, достатньо кілька разів спокійно сказати «ні», щоб вона зрозуміла: це остаточне рішення, яке не підлягає перегляду ні у тата, ні у мами.

А ще – ми часто говоримо доньці, що у житті бувають різні ситуації, і не слід засмучуватися й сердитися, отримавши негативну відповідь, бо за певних обставин відмова теж може допомогти досягнути мети.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Заслужити повагу

Заслужити повагу

З дитинства нас вчили, що старших, а особливо людей похилого віку, потрібно поважати, поступатися місцем в громадському транспорті, пропускати вперед, допомагати нести важку поклажу тощо, бо вони здобули право на таке ставлення представників молодших поколінь своєю працею. Однак, на жаль, дехто з пенсіонерів іноді забуває важливу заповідь: «Стався до інших так, як хотів би, щоб ставилися до тебе», тож своєю зверхньо поведінкою до оточення, м’яко кажучи, не сприяє виникненню у інших бажання їм допомогти.

«Я заслужив», «мені всі винні», «без мене у вас нічого не було б»… Прикро, але таку життєву позицію має багато літніх людей. І це при тому, що ніхто нікому нічого не винен і не зобов’язаний. По-перше, відрахування із зарплати громадян працездатного віку, і молоді зокрема, є основним джерелом наповнення бюджету Пенсійного фонду. Отже, пенсія – це і є винагорода старшим від молодших за отриману раніше можливість стати на ноги. А по-друге, чи часто поважні чоловіки із сивиною на скронях та мудрі жінки самі поступаються місцем вагітним і пасажирам з маленькими дітьми чи пропускають їх у довгій черзі?

До речі, черги у нашому суспільстві давно стали лакмусовим папірцем, який визначає рівень людяності. Хочеш дізнатися справжню сутність людини? Постій разом з нею в черзі. Найкраще – у банківській установі в останній день оплати комунальних послуг. Я, наприклад, і досі під враженням від останнього походу з платіжками до найближчого від дому відділення банку.

А сталося от що. У «хвості» довгої черги до кас стояла молода мама з немовлям на руках. Поки дитя спало, проблем не було, однак коли почало хникати, по черзі пронеслася хвиля невдоволення. Знаючи, як важко з малою дитиною довго чекати, запропонував іншим пропустити молоду маму. І почалося найцікавіше – напівсонні бабусі та дідусі прокинулися і вилили на мене стільки бруду, що на не один рік наперед вистачить. Перемир’я у словесній дуелі настало лише після того, як до мене приєдналося інші молоді люди. Разом нам вдалося «відбитися» від невдоволених відвідувачів і провести жінку з немовлям до каси.

Аби ситуація була зрозумілішою, зауважу, що просторе відділення банку, в якому відбулася подія, влітку капітально відремонтували і встановили для клієнтів зручні м’які дивани та кулер із безкоштовною водою. Завдяки ж роботі кількох кас навіть велика черга там просувається доволі швидко. Тому, пропустивши молоду маму, інші затрималися б максимум на одну-дві хвилини. Однак в пориві навчання «непутящої» молоді життю це навряд чи хтось із літніх людей зауважив.

Звісно, стригти усіх під один гребінець неправильно. Зрештою, таку поведінку теж можна пояснити – у кожного бувають вдалі й не дуже дні, особливо коли життя випробовує нас на міцність. Та за будь-яких обставин потрібно залишатися людьми, пам’ятаючи, що поважають не тільки за вік, досягнення чи заслуги, а насамперед за поведінку та ставлення до інших.

Віктор Миронець.

Фото: www.segodnya.ua

Юне обдарування

Юне обдарування

Дарину Лазаренко знають не лише у її рідному Чернігові. Попри свій юний вік, вона не раз підкорювала сцени творчих конкурсів та фестивалів, веде дитячі теле- і радіопередачі, виступає на театральній сцені.

Перші кроки до слави лівчинка зробила немовлям, коли ще навіть ходити не вміла, – взяла участь у професійній фотосесії для реклами місцевої газети. У два роки маленька Даринка легко складала пазли, з якими не всі діти й у 5–6 років могли впоратися. У трирічному віці вивчила абетку та 60 віршиків, вміла читати, писати, знала напам’ять великі прозові твори.

Із чотирьох років почала виступати на професійній сцені в жанрі читця (розповідала вірші, прозу, гуморески), брати участь у театральних постановках та пробувати себе у ролі телеведучої. І досі веде дитячі телепередачі «Клуб суперкниги», «Вечірня казка», «Мульти-бульбашки», «Між нами, дівчатками», «Музична рубрика», «Смішинки від Даринки».

А ще прагнула отримувати нові знання, тож попросила записати її до школи. Мама, звісно, розуміла, що в такому віці це неможливо, і трохи подумавши, запропонувала грати «в школу» вдома. Однак уже наступного року Даринка таки стала ученицею 1 класу Чернігівського ліцею №15.

Аби талант доньки оцінили професіонали, у 5 років мама привела її до Палацу дітей та юнацтва на міський конкурс для обдарованих дітей, в якому Даринка виборола перше місце. Після цього дівчинка взяла участь в обласному етапі, де здобула найвищу нагороду – Гран-прі.

До речі, мама Даринки переконана, що кожна дитина талановита, і підтримує її, допомагає розвивати здібності та готуватися до виступів, зйомок. Тож своїми успіхами дівчинка завдячує і їй також.

Сьогодні за плечима Дарини Лазаренко участь у багатьох Всеукраїнських та Міжнародних конкурсах. Вона має понад 80 нагород, більшість із них – за перемогу. А минулого року отримала ще й почесний титул «Дитина року-2014»!

Попри постійну зайнятість, дівчинка знаходить час, щоб навчатися у музичній школі вокалу та грі на фортепіано, захоплюється оригамі й пише вірші.

Віктор Миронець.

Фото: http://darina-lazarenko.jimdo.com

Великий Божий дар

Великий Божий дар

Я уже писав трохи раніше, що на початку осені мені знову довелося «вперше» переступити шкільний поріг, щоправда цього разу у статусі батька чарівної першокласниці.

Як і всі батьки першокласників, ми з дружиною теж занепокоєно очікували реакції доньки на зміну звичного розпорядку дня, нові навантаження, розлуку з друзями із дитсадка, необхідність виконувати домашні завдання та уважно слухати вчителя під час занять. На щастя, всі тривоги виявилися марними, оскільки з адаптацією до першого класу у нашої учениці не виникло проблем.

Більше того, з першого навчального дня вона майже завжди із задоволенням і хорошим настроєм поспішає на уроки, а коли забираємо додому, невтомно щебече про те, що нового відбулося у її шкільному житті. При цьому весь час згадує свою вчительку Тетяну Леонідівну та вихователя групи продовженого дня Оксану Василівну, які за потреби, зауважує донька, також і до бібліотеки можуть завести, і косичку допоможуть заплести, і в настільну гру на перерві пограти.

Від Дня знань минув місяць. За цей час емоції вщухли, і ми остаточно впевнилися – нам дійсно пощастило з педагогами, які найближчі чотири роки навчатимуть доньку. А ще – тепер точно знаємо, що бути учителем – це справжній Божий дар.

Віктор Миронець.

Фото Тетяни Миронець.

Чужих дітей не буває

Чужих дітей не буває

«Так не буває у світі, щоб були загублені діти…» – співається у знайомому з дитинства мультфільмі про мамонтеня, яке шукає свою маму. На жаль, у реальному житті загублених, а точніше, сиріт та позбавлених батьківського піклування дітей дуже багато. Щоб привернути увагу суспільства до цієї болючої теми, починаючи з 1999 року 30 вересня, коли вшановуємо святих Віру, Надію, Любов та їхню матір Софію, в Україні відзначають День усиновлення.

Як зауважують фахівці, хоч останнім часом й спостерігається позитивна динаміка щодо кількості усиновлених дітей, до вирішення питання сирітства у нашій державі ще потрібно пройти нелегкий і довгий шлях, розв’язуючи багато супутніх проблем. Як-от, наприклад, усунення однієї з найголовніших перешкод на шляху дитини у нову родину – бюрократію, а також недостатнє володіння потенційними усиновителями різного роду інформацією на цю тему. Тож відкриття майже п’ять років тому Всеукраїнського Інтернетпорталу національного усиновлення www.sirotstvy.net стало не лише знаковою подією в українському інформаційному просторі, а й великим кроком уперед на шляху популяризації усиновлення та сімейних форм виховання.

Сьогодні портал – це унікальна і найбільша в Україні база даних. Вона постійно оновлюється і вже містить понад 11300 анкет дітей, яким потрібна родина. Крім того, там працює форум, зібрані всі необхідні нормативно-правові документи, що регулюють сферу усиновлення, методична література, новини щодо захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також є можливість отримати безкоштовну консультацію кваліфікованих юристів, соціальних педагогів, психологів.

Час показав, що портал перетворився на важливу складову вітчизняної системи усиновлення. Зокрема уже 7830 дітей, чиї анкети були там розміщені, знайшли хороші нові родини і відчули батьківську любов та турботу.

…У будинках дитини, куди потрапляють немовлята, від яких батьки відмовляються одразу після пологів, поширене явище, коли діти самі себе заколихують. Вони ще зовсім малі, нічого не розуміють, але на фізіологічному рівні відчувають потребу в любові та ласці. Ще важче старшим дітям-сиротам та позбавленим батьківського піклування, які уже усвідомлюють своє становище.

Чужих дітей не буває. Всі вони без винятку – наше майбутнє. І ми зобов’язані докласти зусиль, аби якомога менше українських малюків самі себе заколихували. Звичайно, це не означає, що кожному потрібно усиновити дитину. Брати на себе таку відповідальність можна, лише реально оцінивши свої можливості та будучи психологічно до цього готовим. Допомагати ж їм за бажанням можна багатьма іншими способами.

Та якщо відчуваєте, що можете, а головне – хочете подарувати дитині батьківську любов, не вагайтеся. Зайдіть на портал www.sirotstvy.net, й обов’язково впізнаєте на одній із фотографій свого майбутнього сина чи доньку.

Віктор Миронець.

Фото: www.poradnica.com.ua

«Першокласне» харчування

«Першокласне» харчування

Правила харчування школярів, зокрема учнів молодших класів, усім добре відомі, однак зважаючи на те, що дехто з батьків із різних причин час від часу дозволяють собі дещо від них відступати, гадаю, доцільно буде не просто ще раз про них нагадати, а й наголосити на важливості дотримання цих норм.

Як зауважує директор Українського науково-дослідного інституту харчування, кандидат медичних наук та головний позаштатний дієтолог МОЗ України Олег Швець, режим і раціон харчування школяра залежить, насамперед, від розпорядку дня і його рівня фізичної активності. Але в будь-якому разі дітям треба вживати їжу не менш ніж чотири рази на добу. Оскільки дітлахи інтенсивно ростуть, вони витрачають багато енергії. Втім, уточнює фахівець, це здебільшого залежить від фізичного навантаження. Якщо дитина 5-6 годин сидить перед телевізором, то, звісно, витрачає менше енергії. Інша річ – якщо щодня по 2–3 години грає у футбол, бігає, плаває чи займається хореографією. Саме такі діти потребують компенсації енерговитрат.

Щоб визначити, чи достатньо дитина їсть, спеціалісти радять орієнтуватися на відчуття ситості/голоду та індекс маси тіла – співвідношення ваги та зросту, що має певні норми для хлопчиків і дівчаток різного віку. Тож якщо вам здається, що дитина їсть мало або багато, то перш ніж вживати якісь заходи, обов’язково зверніться до педіатра, який підкаже, що робити.

На жаль, нерідко батьки, вважаючи себе не менш компетентними за лікарів, нехтують їх думкою. Це небезпечно, бо є питання, які може об’єктивно вирішити лише спеціаліст. Наприклад, у деяких родинах є традиція після сніданку, обіду чи навіть вечері прилягти, «щоб краще їжа засвоїлася». Насправді ж це може призвести до серйозних розладів травлення. Тому дві години після вживання їжі потрібно намагатися не лягати, а головне – привчати до цього дітей.

Також слід пам’ятати, що у дітей і підлітків дещо більша, ніж у дорослих, потреба у воді. Хоча однозначної відповіді на питання про добову норму рідини й досі не сформульовано, оскільки вона індивідуальна і залежить від пори року (температури і вологості повітря), віку та енерговитрат організму. Дехто з експертів радить вживати дітям до 2 літрів рідини на добу. Інші спеціалісти рекомендують орієнтуватися на такий показник, як колір сечі. Якщо вона насиченого темного кольору, то дитячий організм відчуває дефіцит рідини.

Що ж до харчування власне першокласників, то насамперед намагайтеся не залишати дитину без гарячого сніданку – він зігріває кишечник, нормалізує травлення, допомагає організму прокинутися. До речі, цього правила не завадить дотримуватися й дорослим, які через брак часу та заклопотаність часто взагалі ігнорують сніданок. Пам’ятайте, за нами постійно спостерігають наші діти, і привчати їх до певних норм поведінки, в тому числі й до дотримання культури харчування, можна лише власним прикладом.

А от обід школяра обов’язково повинен складатися з двох страв і напою (в ідеалі – компоту з сухофруктів), причому першої страви має бути менше за другу. Вечеря ж в жодному разі не повинна бути надто пізньою і «важкою». Добре підійдуть для неї кисломолочні продукти і приготовлені з них страви (наприклад, сирники або запіканки), картопляне пюре чи гречана каша з твердим сиром і вареним яйцем.

У школу дитині можна дати щось із фруктів. Наприклад, хорошим «перекусом» і водночас джерелом вітамінів є яблука та банани.

Крім того, важливо дотримуватися 4–5-годинного інтервалу між вживанням їжі і не порушувати його. Зокрема фахівці вважають, що для школярів молодших класів прийнятний приблизно такий режим харчування: 7.30–8.00 – сніданок, після другого уроку – другий сніданок, 13.00–14.00 – обід, 19.00–20.00 – вечеря.

Харчування відіграє визначальну роль у збереженні здоров’я дитини. Тому треба знати, які продукти корисні, а які небажані. До першої групи належать ті, які, крім калорій, мають і високу харчову цінність. Це овочі, фрукти, різноманітні крупи, молочні продукти, бобові, горіхи, нежирне м’ясо і жирна риба. До другої можна віднести продукти, які містять багато цукру, солі, холестерину і мають високу калорійність. Водночас вживання їжі має давати задоволення, тому слідкуйте за тим, аби не перестаратися із заборонами. А ще – не забувайте, що харчування школярів будь-якого віку повинне бути різноманітним та натуральним.

Віктор Миронець.

Фото: http://www.receptyonline.cz

Допомагайте з ранцем

Допомагайте з ранцем

Сьогодні лише лінивий не чув про те, що неправильно підібраний шкільний ранець негативно впливає на поставу. Тож дедалі більше батьків учнів молодших класів віддають перевагу так званим ортопедичним рюкзакам зі спеціальними твердими спинками або м’якою вставкою. Та, на жаль, навіть це не завжди рятує спини наших дітей.

Як зауважують лікарі-педіатри, головна проблема полягає не у конструктивних особливостях різних моделей рюкзаків, а насамперед у їх вазі. Адже хоч існують гігієнічні нормативи фізіологічно безпечного навантаження, яке не повинне перевищувати 10% маси тіла учня, у реальному житті таке співвідношення майже неможливе.

Зазвичай шкільний рюкзак сучасного українського першокласника важить 6-7 кг. Саме такий тягар 5 днів на тиждень носять на своїх тендітних плечах наші діти. І добре, якщо школа неподалік дому. Але ж багатьом учням доводиться добиратися до навчального закладу годину, а то й навіть більше.

Однак найприкріше, що вплинути на ситуацію ми не можемо, оскільки таку кількість підручників, зошитів, альбомів та іншого канцелярського приладдя передбачає навчальна програма. Тож єдине, чим можемо допомогти нашим школярикам, – це хоча б у молодших класах носити важкі рюкзаки за них, що, до речі, багато тат і мам, на жаль, не робить.

Віктор Миронець.

Фото Тетяни Миронець.

12 років за партою

12 років за партою

Більше за тат і мам першокласників, напевно, хвилюються лише батьки майбутніх школярів. І це зрозуміло, адже їм потрібно вирішити багато важливих питань. Зокрема яку школу обрати та як підготувати дитину до вступної співбесіди – записати на спеціальні підготовчі курси чи сподіватися на власні сили. Наприкінці літа нових переживань додав міністр освіти та науки України Сергій Квіт, який в ефірі одного з центральних телеканалів підтвердив, що починаючи з наступного року українські учні вчитимуться додатковий рік.

Спроба запровадити у загальноосвітніх школах 12-річний термін навчання – не перша. Ще 2002 року планувалося у такий спосіб наблизити вітчизняну систему освіти до європейських та міжнародних стандартів. До речі, з країн пострадянського простору це також зробили Білорусь, Узбекистан та країни Балтії. У 2010 році до 11-річного навчання знову повернулися, однак, як згодом з’ясувалося, лише на 5 років.

Звісно, часта зміна освітніх програм неабияк заплутувала батьків, а головне – не сприяла розумінню того, навіщо їхнім дітям зайвий рік гризти граніт шкільної науки. Як наслідок, 70% українських тат і мам не підтримують це нововведення, тоді як автори реформи називають його закономірним та невідворотним.

Крім прагнення покращити якість вітчизняної освіти, однією з головних причин переходу на нову систему, за словами міністра освіти та науки, стало значне перевантаження навчальних програм, які будуть спрощені і стануть більш цікавими саме завдяки додатковому року. А щоб батьки не боялися змін, Сергій Квіт пообіцяв, що рубати з плеча ніхто не буде і реформа здійснюватиметься поступово.

Згідно з нововведеннями, структура загальноосвітніх закладів будуватиметься за такою схемою: п’ять років – початкова школа, чотири – базова і три – старша. До 9 класу не буде ні спеціалізації, ні профілізації, адже визначити у молодшому  й середньому шкільному віці здібності і таланти дитини непросто. Робити це доцільно буде лише після здобуття базової освіти, коли формування особистості підходить до завершального етапу.

Реформування середньої школи не може не торкнутися й вищих навчальних закладів. На практиці це означає скорочення терміну навчання в бакалавраті до 3 років, тож студенти ВНЗ закінчуватимуть їх у тому ж віці, як і їхні старші колеги, котрі навчалися до запровадження «12-річки». Щоправда, спочатку це стосуватиметься не всіх спеціальностей і станеться лише, коли перше покоління учнів пройде повний цикл навчання за новою системою.

Особливістю нововведень є також збільшення віку переходу дітей до старшої школи, а отже, має полегшитися адаптація до дорослого життя. До того ж, як наголошують експерти, 5-річні початкові школи можуть допомогти зберегти мережу сільських навчальних закладів, адже діти неодмінно повинні вчитися неподалік домівки.

Хочеться вірити, що запропоновані зміни допоможуть вивести вітчизняну освіту на новий рівень. Головне, щоб реформа не зупинилася на механічному додаванні до шкільного навчання одного року. Адже змін потребують усі базові принципи, підходи та ставлення суспільства до освіти. Зокрема потрібно реформувати систему підготовки та підвищення кваліфікації вчителів, порядок оплати їхньої праці, оновити матеріально-технічну базу шкіл і, що особливо важливо, докорінно змінити підходи до написання підручників та посібників. Словом, попереду ще багато важливої й кропіткої роботи.

Віктор Миронець.

Фото Тетяни Миронець.

Еволюція ботанів

Еволюція ботанів

(студентам для роздумів)

Не варто ображати ботанів, адже хтозна – можливо, згодом працюватимете на когось із них. Ці слова належать засновникові корпорації Майкрософт і одному з найвідоміших ботанів сучасності Біллу Гейтсу. І хоч кожен сприймає його судження по-своєму, потрібно визнати, що прислухатися до порад людей, які сягнули вершин успіху, ніколи не буде зайвим.

На жаль, протягом багатьох років ставлення до фанатично залюблених у навчання студентів було, м’яко кажучи, настороженим. Зазвичай одногрупники їх недолюблювали й намагалися уникати. Єдиний час, коли до ботанів ставилися відносно нормально (з небезкорисливих мотивів, звичайно) – екзаменаційно-залікові сесії. У свою чергу ботани не поспішали поліпшувати стосунки з оточенням. Вони надто занурювалися у науку, щоб відволікатися на такі, на їхню думку, дрібниці, як дружба.

Та час на місці не стоїть. Змінюється світ, навчальні програми, а заодно й ставлення до знань. Сьогодні добре вчитися – знову модно. Про що зокрема свідчить тенденція зменшення двієчників у вітчизняних загальноосвітніх та вищих навчальних закладах.

Звичайно, оновлення не оминули ботанів, які тепер значно відрізняються від тих «заучок», якими були їхні попередники ще п’ять років тому. По-перше, поняття «ботан» стало ширшим. Віднедавна до них відносять не лише студентів, до безтями закоханих у науку, та відмінників, а й також ерудованих, талановитих і кмітливих молодих людей.

Тож якщо ви гарно малюєте, танцюєте, співаєте, пишете вірші і навіть краще за друзів їздите на роликах, але при цьому знаєте, хто такий Рембрандт та чому не можна кидати ментолові льодяники в пляшку з газованими напоями, багато читаєте і рахуєте здачу подумки швидше, ніж продавець на калькуляторі, вітаємо: ви – ботан нового покоління.

Нинішні ботани – охайні, педантичні та виховані. Більше того, дедалі частіше саме вони стають законодавцями стилю у молодіжному середовищі. А ще – завжди поступаються місцем жінкам у громадському транспорті, вчасно приходять на зустрічі і дотримуються обіцянок. Єдине, чого вони не люблять, – допомагати ледарям, бо надто цінують свою працю, щоб виручати тих, хто навіть пальцем не ворухнув, щоб досягти результату.

Ботани нового покоління завжди ставлять питання і сумніваються навіть у словах того, кого поважають, аж поки самі переконаються у їх правильності, дружать зі словниками, уважні до деталей і, звичайно, вивчають іноземні мови.

Насправді бути ботаном не так уже й важко. Для початку просто правильно організуйте процес навчання: в аудиторії завжди сідайте там, де зможете добре чути викладача і бачити дошку, вчасно виконуйте домашні завдання. На лекціях будьте уважними, щоб дізнаватися якомога більше нового. Не сподівайтеся на щасливий випадок – готуйтесь до екзаменів, заліків та семінарів. При цьому не забувайте і про відпочинок.

Віктор Миронець.

Фото Олександра Горенка.

Фондю. Страва «без краватки»

Фондю. Страва «без краватки»

Що потрібно для хорошої компанії? Погодьтеся, лише позитивний привід зібратися. Звичайно, можна люльку миру викурити у колі друзів, але, на щастя, існують більш привабливіші способи об’єднатися за одним столом. І наймодніший з них – приготувати фондю.

Фондю часто називають їжею спілкування. Щоб воно було вдалим, одного казана з виделками та набором продуктів замало. Насамперед, тут потрібні відповідний настрій та компанія хороших друзів. А головне – ніхто нікуди не повинен поспішати. Адже фондю – не просто їжа. Це – творчий процес, коли кожен може «почаклувати» над ароматним казанком, насолоджуючись невимушеною розмовою, смаком хорошого вина й самостійно приготовленої страви. Фондю зближує. А атмосфера взаєморозуміння, яка неодмінно виникає під час приготування, – і є найціннішою та найприємнішою ціллю трапези, головною стравою якої є фондю.

Назва «фондю», від французького слова «fondue», в перекладі означає «розплавляти». Незважаючи на французьке коріння цього слова, сама страва – винахід швейцарський. Хочеться вірити, що цей символ сучасних гламурних вечірок аристократичного походження. Однак щодо цього існують різні версії. Є, наприклад, та, яка приписує кулінарний винахід пастухам. Нібито останні брали з собою на високогірські пасовища хліб, сир та вино. Коли ж запаси продуктів закінчувалися, з хліба робили сухарі, залишки сиру розтоплювали в казані і вмочували в нього згадуваний раніше недоїдений хліб, запиваючи цю нехитру їжу великою кількістю вина.

Хтозна, чи варто вірити цим чуткам, але є й інша версія. Швейцарія відома своїм сиром. Тож місцева аристократія робила з ним усе можливе, аби здивувати французьких, австрійських, італійських та німецьких сусідів. Навіть розтоплювали його в казані, доводячи таким чином, що у них в Швейцарії цього сиру стільки, що хоч греблю ним гати. Хочеш – їж його з хлібом, а хочеш – без хліба. А якщо це набридло, тоді вмочуй хліб у розтоплений гарячий сир. Та зрештою у цій справі не сир виявився головним, а процес вмочування. І ще одне: стало зрозумілим, що їсти нове блюдо повинні мінімум дві особи. Якщо одна, то це якось не співпадає з концепцією фондю. За таких обставин це буде не фондю-процес, а звичайне утрамбовування в шлунок білків, жирів та вуглеводів. Хто б що казав, а фондю без компанії – ніщо. Простий казанок наповнений продуктами. Це як кока-кола без ідеї. Заберіть у неї бренд, і залишиться солодка газована рідина для втамування спраги. Тому лише, коли навколо фондю збирається компанія друзів, виявляється його справжня сутність.

Фондю – досить демократична страва. На нього не поширюються правила етикету, які забороняють вмочати шматочки хліба в залишки соусу. Не потрібно також перейматися тим, наскільки природно виглядає виделка у вашій лівій руці. Тай лікті не потрібно контролювати, аби вони не лягали на стіл… Звичайно, це неабияк налаштовує на душевну розмову, а єдина страва на столі стає своєрідним символом свободи від зайвих настанов.

І якщо захочете приємно здивувати близьких людей, друзів чи ділових партнерів, словом, тих, з ким бажали б поспілкуватися «без краватки», без кордонів, які встановлюють правила поведінки та етикет, фондю – саме те, що вам потрібне. Більше того, будь-який захід з фондю із самого початку приречений на успіх. Тож спілкуйтеся частіше під фондю. Все, що для цього потрібно, – бажання зустрітися, а страва неодмінно допоможе вам створити затишну атмосферу, необхідну для невимушеної розмови.

Віктор Миронець.

P.S. Поцілунок в обмін на вино

Влаштовуючи фондю-прийом або беручи в ньому участь, пам’ятайте – якщо жінка випадково впустила у фондю шматочок хліба, то, згідно старої швейцарської традиції, вона повинна поцілувати всіх присутніх за столом чоловіків. Якщо ж подібна оказія трапляється з чоловіком, то він обов’язково повинен купити пляшку хорошого вина.

Не робіть «домашку» у «читалці»

Не робіть «домашку» у «читалці»

Не секрет, що загальне враження про людину ми складаємо насамперед за її мовленням. Адже, погодьтеся, часто привабливість незнайомця безслідно зникає одразу після сказаних ним перших слів.

Більшість студентів розмовляють сленгом, і це сьогодні мало кого дивує. У їхньому активному словниковому запасі міцно укорінились слова «степуха», «універ», «домашка», «кафешка», «читалка», «пара», «заліковка», «шара» та багато інших. Є припущення, що на збагачення лексики першокурсника новими словами неабияк впливає середовище, в яке потрапляє колишній школяр. Аби швидше адаптуватися, новоспечений студент прагне уподібнитися до оточення «справжніх». І найлегше це зробити, на його думку, почавши копіювати поведінку й мову старшокурсників. Після двох-трьох місяців навчання прагнення бути схожим на інших минає. Щоправда, не безслідно, бо залишає по собі маленький побічний ефект – специфічний сленг.

Однак якщо характерний студентству жаргон – це ще півбіди, то ненормативна лексика в університетських стінах дуже засмучує. Більше того, в окремих випадках навіть складається враження, що перед тобою не представники майбутньої інтелігенції, а… Ну ви, зрозуміли.

Звичайно, культура мовлення – це особиста справа кожного. Але, шановні студенти, щоб в оточення склалося про вас хороше враження, завжди думайте, що, як і кому говорите.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Читати чи дивитися?

Читати чи дивитися?

Коли у далекому 1895 році брати Люм’єр організували в підвалі відомого паризького ресторану «Гранд-кафе» перший платний кіносеанс, ніхто й подумати не міг, що кіно і художня література незабаром стануть важливими доповненнями одне до одного. Та, як кажуть, чому бути, того не оминути, тож уже понад століття кінематограф краще за будь-які рекламні кампанії популяризує літературу, яка, у свою чергу, збагачує його новими ідеями та сюжетами.

За час існування кіномистецтва було екранізовано тисячі романів, повістей і навіть невеликих оповідань та новел. Найвдалішими з них читачі, глядачі та критики називають фільми, створені за мотивами творів «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл, «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі, «Хрещений батько» Маріо П’юзо, «Форест Гамп» Уїнстона Грума, «Собаче серце» Михайла Булгакова, «Життя Пі» Яна Мартела, «Гаррі Поттер» Джоан Роулінг та «Англійський пацієнт» Майкла Онтатже.

Здавалося б, нічого поганого в екранізаціях книг немає, адже ніхто не примушує нас замінювати читання переглядом фільмів. Це добровільний вибір, який робимо самостійно. Інша справа, що ж насправді цікавіше – кіно чи книга?

Завдяки грі акторів, таланту режисера, професіоналізму оператора, учасників знімальної групи і, звичайно, сучасним технологіям (як-от, наприклад, 3D, IMAX та IMAX 3D) створюється яскрава об’ємна картинка, споглядаючи яку, повністю занурюємося у сюжетні перипетії. Та й час заощаджуємо, адже сьогодні, коли швидкий темп життя змушує постійно кудись поспішати, для багатьох подивитися двогодинний фільм простіше, ніж шукати можливість усамітнитися для вдумливого читання. Крім того, часто інтерес до книги виникає саме після екранізації.

Ці аргументи прихильники думки про перевагу кінофільмів над книгами (яких, до речі, немало) наводять найчастіше. І категорично стверджувати, що всі вони хибні, не можна, оскільки екранізації, особливо складних для сприйняття творів, і справді можна назвати одним із способів донести їх сутність до людей. Зокрема тих, хто не може збагнути написане самостійно без хоча б маленьких підказок та натяків. Однак плюсів у читанні книг значно більше, і вони набагато вагоміші.

Головний з них – ліричні відступи та описи, які ще називають «текстом від автора». У кіно цього немає. За основу беруть лише каркас твору, на який зазвичай нанизують основні події, а багато важливого для сприйняття залишається за кадром. Тобто навіть дуже вдала екранізація не буде вичерпним переказом книги.

Важливим у читанні є також те, що під час цього процесу ми «вмикаємо» уяву й створюємо власні унікальні образи. Фільми ж, навпаки, «вимикають» її, оскільки пропонують готове режисерське бачення книги, яке може відрізнятися від нашого. Так само жоден кінофільм не збагатить словниковий запас більше, ніж прочитане оповідання, повість чи роман.

Цікаві книги були і завжди будуть хорошою основою для екранізації, однак перегляд фільмів ніколи не замінить читання.

Віктор Миронець. 

Жити на позитиві

Жити на позитиві

Є люди, яких ми не без заздрості називаємо щасливчиками. Також ніби на противагу їм можна зустріти й тих, хто наче магнітом притягує до себе неприємності, що, однак, не привід опускати руки. Вихід можна знайти з будь-якої складної ситуації. Було б, як кажуть, бажання.

Щоб уникнути прикрощів, насамперед візьміть за правило дослухатися до власної інтуїції. Якщо внутрішній голос говорить, що щось не так, обов’язково враховуйте це перед прийняттям остаточного рішення про участь у якісь справі чи початком дружнього спілкування з новими знайомими. Зрештою, береженого й Бог береже, тож краще зайвий раз не ризикувати.

Інший дієвий спосіб – проводити якомога більше часу з родиною. Міцні зв’язки з близькими дуже важливі. До того ж шанси потрапити у якусь неприємну історію значно зменшуються. Знайдіть також собі хорошу компанію. Якщо вашими друзями будуть цілеспрямовані, наполегливі та позитивні люди, то й ви намагатиметеся стати схожими на них. А от від частих контактів із дебоширами, скандалістами і пліткарями, навпаки, не чекайте нічого хорошого. До речі, ніколи не поширюйте чуток. Пліткарство рано чи пізно обов’язково породжує проблеми.

Не намагайтеся завжди щось комусь доводити. Навіщо до хрипоти переконувати, коли не хочуть слухати? Ми різні, і наші погляди часто не збігаються. Це – природно.

Так само не сперечайтеся, коли без цього можна обійтися. Повірте, ви лише даремно витратите час та енергію. Краще спрямуйте її у потрібне русло. Наприклад, займіться спортом, якимсь видом мистецтва. Почніть писати вірші, вивчайте іноземні мови, куховарте, читайте… Насправді, байдуже чим займатися, головне, щоб це подобалося і допомагало проводити вільні години з користю, не марнуючи їх на пошук пригод на власну голову.

Завжди пам’ятайте й про ввічливість. Принаймні елементарні «здрастуйте», «будь ласка» та «дякую» повинні стати базовими інструментами у налагодженні стосунків з іншими людьми. Грубіянів ніхто не любить, тому навіть якщо у конфліктній ситуації правда на їхньому боці, рідко хто висловлює бажання допомогти.

І чи не найголовніше – стежте за собою. Сон та здорове харчування впливають на самопочуття та настрій. Напевно, й самі помічали: що пізніше лягаєте спати, то менше відпочиваєте і, як наслідок, наступного дня стаєте більш роздратованими та агресивними.

Живіть «на позитиві», прислухайтеся до свого внутрішнього голосу, знайдіть цікаве хобі, приділяйте більше уваги рідні – і все у вас буде добре.

Віктор Миронець.

Фото Романа Рудакова.

Другий раз у перший клас

Другий раз у перший клас

Завтра – особливий день. Після 27 років, які минули з часу мого «перший раз у перший клас», я знову іду «вперше переступати шкільний поріг», але цього разу не у статусі нового мешканця Країни знань, а як довірена особа чарівної першокласниці.

За понад тринадцять років роботи в ЗМІ, напевно, стільки ж разів доводилося писати про День знань і наскільки це трепетне та важливе свято, про дитячі посмішки, ранці, квіти, сльози радості батьків, дідусів і бабусь. Однак лише, коли настала черга споряджати до школи доньку, зрозумів, що хоч як раніше старався, а правдиво описати справжні почуття батьків майбутніх школярів можу лише зараз, адже сам їх відчуваю.

Та головне моє відкриття полягає в тому, що, навіть за великого бажання і таланту, зобразити все, що відбувається в головах батьків першокласників – неможливо. Тепер це знаю точно. Переживання, останні приготування, біганина від одного магазину канцелярських товарів до іншого в пошуках «такої самої, але з перламутровими ґудзиками» (по-нашому: такого самого альбому для малювання, але з перфорованими аркушами), страх та сум перемішані з впевненістю та радістю, головний біль від підлих магнітних бур (чи хтозна ще від чого) і наостанок – болюче усвідомлення неминучої здатності дітей дорослішати роблять з мізків таку кашу, що, як казали наші діди-прадіди, без пляшки тут не розібратися.

А втім усе це – лірика, бо немає більшого щастя для люблячого батька, ніж радість від успіхів своєї маленької кровинки, яка крок за кроком йде per aspera ad astra.

Віктор Миронець.

Полювання (на) шпигуна триває

Полювання (на) шпигуна триває

Іноді можна почути думку, що фентезі чи не найпростіший літературний жанр. Мовляв, закинув героїв у середньовіччя, описав декілька битв з чаклунами чи драконами і маєш роман. Насправді ж фентезі, як і будь-який інший різновид письменницької творчості, вимагає від автора не лише таланту, а й також готовності вперто  працювати протягом всього часу створення історії, майстерно продумувати та вимальовувати пейзажі, характери персонажів і, звичайно, події. До речі, цей жанр теж виявив багато молодих талантів, як от, наприклад, Оршуля Фариняк, яка дебютувала у 2014 році з романом «Айхо, або Подорож до початку», згодом названим його шанувальниками «українським Гаррі Поттером».

На початку 2015-го світ побачила друга книга майбутньої трилогії «Айхо, або Полювання (на) шпигуна». Новий роман так само захоплює з перших прочитаних рядків, однак, як на мене, головна особливість другої частини «Айхо…» в тому, що події в ній розгортаються дещо не так, як мали б, з точки зору читача. 

Принаймні, коли я прочитав першу частину, виникло відчуття: якщо нарешті, після довгих митарств та випробувань, Айхо добрався до омріяної Шанталії, знову зустрів там діда Радо, познайомився з майстром Каро і знайшов прихисток на території легендарного Університету Природознавства, за логікою речей шукати відповіді на запитання мало б стати бодай трохи легше. Іншими словами, повинен був спрацювати принцип «гуртом і батька легше бити». Та уже на початку роману стало зрозумілим, що розраховувати на допомогу тих, від кого її в першу чергу очікував Айхо, йому не завжди вдасться. А тут ще й стало відомо, що в Класі Правиці, де навчається головний герой, завівся шпигун, якого будь-що потрібно виявити і знешкодити, попутно намагаючись розгадати таємницю Вісьмох.

Несподівана поява на боці ворогів Мії – дівчини, яка ще в жорстокій рабовласницькій Сакарії полонила серце Айхо, зрада людини, авторитет якої для головного героя був непохитним і беззаперечним, нові друзі та супротивники, стрімкий наступ Теміні Зла… Чи зможе Айхо протистояти обставинам і чи вдалим буде полювання (на) шпигуна? Читайте цікавий, захоплюючий, насичений подіями та емоціями другий роман трилогії про пригоди Айхо і обов’язково про це дізнаєтеся.

Віктор Миронець.