Другий раз у перший клас

Другий раз у перший клас

Завтра – особливий день. Після 27 років, які минули з часу мого «перший раз у перший клас», я знову іду «вперше переступати шкільний поріг», але цього разу не у статусі нового мешканця Країни знань, а як довірена особа чарівної першокласниці.

За понад тринадцять років роботи в ЗМІ, напевно, стільки ж разів доводилося писати про День знань і наскільки це трепетне та важливе свято, про дитячі посмішки, ранці, квіти, сльози радості батьків, дідусів і бабусь. Однак лише, коли настала черга споряджати до школи доньку, зрозумів, що хоч як раніше старався, а правдиво описати справжні почуття батьків майбутніх школярів можу лише зараз, адже сам їх відчуваю.

Та головне моє відкриття полягає в тому, що, навіть за великого бажання і таланту, зобразити все, що відбувається в головах батьків першокласників – неможливо. Тепер це знаю точно. Переживання, останні приготування, біганина від одного магазину канцелярських товарів до іншого в пошуках «такої самої, але з перламутровими ґудзиками» (по-нашому: такого самого альбому для малювання, але з перфорованими аркушами), страх та сум перемішані з впевненістю та радістю, головний біль від підлих магнітних бур (чи хтозна ще від чого) і наостанок – болюче усвідомлення неминучої здатності дітей дорослішати роблять з мізків таку кашу, що, як казали наші діди-прадіди, без пляшки тут не розібратися.

А втім усе це – лірика, бо немає більшого щастя для люблячого батька, ніж радість від успіхів своєї маленької кровинки, яка крок за кроком йде per aspera ad astra.

Віктор Миронець.

Полювання (на) шпигуна триває

Полювання (на) шпигуна триває

Іноді можна почути думку, що фентезі чи не найпростіший літературний жанр. Мовляв, закинув героїв у середньовіччя, описав декілька битв з чаклунами чи драконами і маєш роман. Насправді ж фентезі, як і будь-який інший різновид письменницької творчості, вимагає від автора не лише таланту, а й також готовності вперто  працювати протягом всього часу створення історії, майстерно продумувати та вимальовувати пейзажі, характери персонажів і, звичайно, події. До речі, цей жанр теж виявив багато молодих талантів, як от, наприклад, Оршуля Фариняк, яка дебютувала у 2014 році з романом «Айхо, або Подорож до початку», згодом названим його шанувальниками «українським Гаррі Поттером».

На початку 2015-го світ побачила друга книга майбутньої трилогії «Айхо, або Полювання (на) шпигуна». Новий роман так само захоплює з перших прочитаних рядків, однак, як на мене, головна особливість другої частини «Айхо…» в тому, що події в ній розгортаються дещо не так, як мали б, з точки зору читача. 

Принаймні, коли я прочитав першу частину, виникло відчуття: якщо нарешті, після довгих митарств та випробувань, Айхо добрався до омріяної Шанталії, знову зустрів там діда Радо, познайомився з майстром Каро і знайшов прихисток на території легендарного Університету Природознавства, за логікою речей шукати відповіді на запитання мало б стати бодай трохи легше. Іншими словами, повинен був спрацювати принцип «гуртом і батька легше бити». Та уже на початку роману стало зрозумілим, що розраховувати на допомогу тих, від кого її в першу чергу очікував Айхо, йому не завжди вдасться. А тут ще й стало відомо, що в Класі Правиці, де навчається головний герой, завівся шпигун, якого будь-що потрібно виявити і знешкодити, попутно намагаючись розгадати таємницю Вісьмох.

Несподівана поява на боці ворогів Мії – дівчини, яка ще в жорстокій рабовласницькій Сакарії полонила серце Айхо, зрада людини, авторитет якої для головного героя був непохитним і беззаперечним, нові друзі та супротивники, стрімкий наступ Теміні Зла… Чи зможе Айхо протистояти обставинам і чи вдалим буде полювання (на) шпигуна? Читайте цікавий, захоплюючий, насичений подіями та емоціями другий роман трилогії про пригоди Айхо і обов’язково про це дізнаєтеся.

Віктор Миронець.

Чиє це свято?

Чиє це свято?

За кілька днів в українських школах відбудуться традиційні святкові лінійки з нагоди початку нового навчального року. Усміхнені, з ранцями і красивими букетами квітів наші діти розпочнуть подорож Країною знань. Однак мало хто знає, що 1 вересня часто ще називають святом дорослих, адже неймовірно радіючи за свого першокласника, більшість із нас забуває, що діти бачать і розуміють цей день зовсім по-іншому.

На перший погляд, під час святкових лінійок завжди все красиво й урочисто. Та якщо подивитися на те, що там відбувається, очима першокласника, побачимо зовсім іншу картину: всі нервують, тато й мама хвилюються, постійно його смикають, щось поправляють, роблять зауваження. До того ж руки от-от відваляться від важкого букета, а незрозумілим напутнім словам чужих людей про важливість навчання, новий життєвий етап, другу домівку не видно ні кінця ні краю. Погодьтеся, це не надто радісно. Тож не дивно, що багато першокласників плачуть. Та найприкріше, що, крім батьків дитини, ніхто не звертає на ці сльози уваги. Головне – красива картинка і щоб усе було за сценарієм.

Але це – лише вершина айсбергу, бо хоч як дивно, насправді радісний образ свята Першого дзвоника у сприйнятті майбутніх школярів починає перекреслюватися ще навесні, коли нагнітаємо атмосферу ажіотажем навколо того, яку школу обрати, як пройти співбесіду та не помилитися з учителем. Потім оливи у вогонь підливаємо влітку, намагаючись знайти відповідь на багато нових питань. Зокрема що вдягнути на свято, скільки коштує шкільне приладдя, форма та які підручники потрібно купити? При цьому дитина постійно чує від нас у різних контекстах слово «школа»: «Підеш до школи, побачиш…», «За таке в школі можуть покарати…», «У школі тебе навчать…» тощо. Як наслідок, до кінця літа у майбутнього першокласника виникає страх перед школою.

Саме тому намагайтеся захистити дитину від усього, що забирає сили та псує настрій, а про навчання говоріть лише у позитивному ключі. Крім того, оскільки без ритуалу входження у школу, який відбувається 1 вересня, не обійтися, спробуйте провести його на кілька днів раніше. Для цього прийдіть із своїм школярем до обраного навчального закладу на ознайомлювальну екскурсію. Буде добре, якщо вдасться також познайомити його з першою вчителькою.

Для будь-якої дитини, а для першокласника особливо, підтримка та розуміння рідних і близьких людей має дуже велике значення. Тому після закінчення шкільної лінійки та вирішення всіх формальностей обов’язково влаштуйте родинне свято. Допоможіть новоспеченому учневі відчути знаковість події, наповнивши його перший шкільний день позитивними емоціями.

Віктор Миронець.

Гра в мультики

Гра в мультики

Оскільки мультфільми – невід’ємна складова дитинства, вони неабияк впливають на дітей, які пізнають світ з допомогою зорових образів та відчуттів. На жаль, цей вплив не завжди буває позитивним, тож може завдати чимало клопотів. 

Зокрема існує думка, що мультфільми відбивають у дітей бажання слухати, а згодом й читати книги. Мовляв, тут не потрібно думати, напружувати фантазію і уявляти героїв та обстановку. Поза всяким сумнівом, зерна істини у цих словах є. Та, враховуючи власний батьківський досвід, зауважу – якщо дотримуватися розумного балансу, то ймовірність такого повороту подій значно зменшиться. Іншими словами, потрібно чергувати перегляд мультфільмів та читання. Причому останнього має бути більше.

Відволіктися від екрана телевізора добре допомагає також гра в мультики, коли разом з батьками дитина переказує сюжет, співає пісні улюблених героїв та малює їх. Крім того, не зайвим для розвитку уяви буде, якщо час від часу проситимете сина або доньку придумувати своє закінчення побачених та прочитаних вами історій.

Спробуйте також дізнатися, чи існує книга з продовженням пригод улюбленого героя, адже багато мультфільмів це – екранізації художніх творів для дітей. Якщо є, обов’язково подаруйте її дитині. Хтозна, можливо, вона стане не просто улюбленою, а й першою самостійно прочитаною.

Віктор Миронець.

Фото: http://imagestun.com

Пісенний Спас

Пісенний Спас

Наші життєві дороги часто перетинаються із шляхами інших. І хоч найчастіше на цьому все закінчується, іноді буває так, що людські долі деякий час крокують поряд, після чого знову розходяться, залишаючи одна одній лише спогади, приречені поступово зникнути під шарами нових вражень. Та є люди, пам'ять про яких живе в тисячах сердець, а отже, таким чином захищена від забуття. Тож їхні душі невмирущі, навіть якщо вмирають тіла.

Для багатьох українців, особливо житомирян, такою особистістю є композитор, бард, поет, письменник, професор Житомирського державного університету ім. Івана Франка Володимир Шинкарук, кілька тисяч прихильників творчості якого нещодавно прийшли до Житомирського міського парку культури та відпочинку, аби не пропустити початок фестивалю «Пісенний Спас» імені видатного земляка.

На фестивальній сцені добрими словами і піснею згадали митця Ніна Матвієнко, Володимир Талашко, Анатолій Гнатюк, Анжеліка Рудницька, Тетяна Піскарьова, Олександр Пономарьов, Артем Кондратюк, учасники відомого на Житомирщині ансамблю «Древляни», хорової капели «Орея» та багато інших українських виконавців. Особливо зворушливо і символічно звучали пісні маестро у виконанні його доньки, заслуженої артистки України Ірини Шинкарук, яка також була ведучою цього мистецького дійства.

Як зізналися учасники фестивалю, протягом усього концерту їх не полишало відчуття, що Володимир Шинкарук десь поруч, скажімо, за кулісами стежить за дотриманням сценарію та чекає свого виходу на сцену, аби дотепним жартом розрадити глядачів і піснею наповнити їхні душі яскравими, а головне – справжніми, щирими почуттями. І він того вечора таки виступив, щоправда, у відеозаписі на великому екрані, встановленому біля сцени.

У кожного, хто знав Володимира Шинкарука, є бодай кілька особливих спогадів, пов’язаних із дружбою, співпрацею чи просто спілкуванням з ним. І саме їх ми нанизуємо в намисто нашої пам’яті, яке, вірмо, ніколи не розірветься.

Віктор Миронець.

Фото: Mike Kuzmenko.

Мої порадничата

Мої порадничата

У свіжому номері «Порадниці» вийшов черговий випуск дитячої тематичної сторінки «Порадничата», яку віднедавна готую я. Так от, дивлюся зараз на неї і не можу нарадуватися від усвідомлення того, наскільки сильно полюбилася мені ця відповідальна та цікава справа.

Зізнаюся чесно, я ще ніколи не отримував більшого задоволення від роботи, ніж те, яке дарують мені миті допомоги нашому казковому Порадничаті у пошуку тем та підготовці до друку матеріалів для маленьких читачів. Та найнеймовірніше те, що пройшло лише два місяці з того часу, коли до кола моїх обов’язків і відповідальності додалася дитяча сторінка, а я уже не уявляю себе без неї. Хтозна, можливо, тому, що спілкування з дітьми, хай навіть і на сторінках газети, неодмінно дарує потужний заряд позитивної енергетики.

А ще ж є листи! Це – взагалі окрема тема для розмови, адже розповідати про ні з чим незрівнянні емоції, які виникають кожного разу, коли читаєш дитячий лист, можна годинами. І я вдячний долі за те, що вона подарувала мені таку чудову можливість поповнювати запаси наснаги та підсилювати нею бажання творити.

P.S. На фото: мої дві перші ластівки.

Віктор Миронець.

Молочні протиріччя

Молочні протиріччя

Сьогодні дедалі частіше звучить думка, що молоко потрібно пити лише дітям до 5-річного віку, оскільки потім цей природний напій може бути небезпечним. І причина цьому – лактоза (молочний цукор), яку не кожен організм дорослого сприймає. Більше того, статистика свідчить, що залежно від регіону від так званої лактазної недостатності потерпає від 30 до 52% українців.

З того часу як люди відкрили корисні властивості молока, минуло багато тисячоліть, протягом яких їх активно застосовували в медицині для лікування хвороб шлунка, кишечнику, печінки, серця, нирок і навіть туберкульозу. Крім того, жінки з допомогою молочного еліксиру намагалися якнайдовше зберегти молодість та привабливість. Наприклад, вважається, що секрет краси єгипетської цариці Клеопатри полягав в особливій процедурі, яку пізніше назвали «ванною Клеопатри». І хоч сьогодні точно назвати всі інгредієнти купелі цариці неможливо, достеменно відомо її головний складник – молоко.

Наші далекі предки недаремно його так цінували. Адже, як вдалося встановити вченим, хімічна та біологічна цінність молока перевищує всі інші продукти природного походження, тож воно має велике значення для розумового та фізичного розвитку. Найціннішим у молоці є, звичайно, високий вміст кальцію, необхідного для формування кісток та зубів. І лише єдиний наявний в ньому вуглевод – лактоза – кидає тінь на репутацію цього корисного напою.

На жаль, що старшою стає людина, то менше в її організмі виробляється лактази – ферменту, завдання якого розщеплювати лактозу на два моносахариди: глюкозу та галактозу, оскільки лише в такому вигляді молочний цукор потрапляє у кров. Як наслідок, вживання молока може спричинити здуття живота, спазми, діарею й інші неприємні розлади.

Лактазна недостатність буває двох видів – частковою або повною. У першому випадку молоко можна вживати, але потроху. В другому – небажано. Та, на щастя, навіть за таких умов є вихід.

По-перше, існує технологія вилучення лактози з молока. Щоправда, поки що лише одне українське підприємство повідомило про початок виробництва таких молочних продуктів, тож знайти їх на вітчизняному ринку не так просто. Є, звичайно, іноземні аналоги, однак ціна кусається. Наприклад, 1 л безлактозного молока щонайменше коштує 50 грн. І продається воно, як правило, у мережах великих супермаркетів або спеціалізованих Інтернет-магазинах. По-друге, людям із лактазною недостатністю лікарі радять замінити молоко кисломолочними продуктами, які мають усі його корисні властивості, але при цьому лактози в них майже немає, а вміст кальцію, навпаки, значно більший.

Якщо ваш шлунок не проти, пити молоко можна й потрібно. Якщо ж організм не сприймає його, краще віддайте перевагу кисломолочним продуктам. Адже лише природа могла створити такий унікальний продукт, як молоко. І хоч ми, напевно, достеменно так ніколи й не дізнаємося, навіщо вона встановила вікові обмеження щодо його вживання, сперечатися з нею не варто.

Віктор Миронець.

Фото: http://www.agweb.com;

      http://charivne.info

Читати – модно

Читати – модно

Часто можна почути нарікання, що, мовляв, сучасна молодь мало читає, а якщо юнаки та дівчата й беруть до рук книги, то лише ті, які вимагає шкільна чи університетська програма. Насправді, як свідчать опитування, це не так. Сьогодні художня література у молодіжному середовищі, на щастя, знову в моді. Більше того, завдяки досягненням науково-технічного прогресу молоді люди читають книги також і в електронному варіанті та слухають їх аудіозаписи. Словом, тексти стали набагато доступнішими.

Не в останню чергу читання в Україні стає масовим завдяки активному розвиткові вітчизняної книговидавничої галузі. За свого читача потрібно боротися. Це розуміють і видавництва, і письменники, тож сучасні книги – цікаві, красиві та привабливі. Різні маркетингові стратегії теж дають хороші результати. Та головне – нарешті сучасну вітчизняну літературу почали рекламувати під час різних культурних заходів, найвідоміші з яких Львівський форум видавців та Книжковий Арсенал.

Важливо, що сьогодні майже всі світові бестселери виходять українською мовою. Причому часто оформлення стає навіть кращим за оригінали. Крім того, зустрічі та автограф-сесії українських і зарубіжних письменників, презентації, літературні дискусії та публічні читання творів теж допомагають викликати зацікавлення до новинок, спонукають людей купувати й читати книги. І неабияк тішить те, що левову частку українців, які багато читають, становить саме молодь.

На відміну від старших поколінь, українські юнаки та дівчата, хоч і поважають класиків, усе ж більше тяжіють до сучасної літератури. Вони активно читають популярних нині Януша Вишневського, Стефані Майєр, Харукі Муракамі, Сесілью Ахерн, Чака Паланіка, Бернарда Вербера, Марка Леві, Фредеріка Бегбедера та багатьох інших. Не втрачають своїх позицій в молодіжному середовищі також Пауло Коельо та Джером Девід Селінджер.

Щодо українських письменників, то прихильність сучасної молоді вдалося завоювати Ліні Костенко, Марії Матіос, Оксані Забужко, Сергію Жадану, Ірен Роздобудько, Юрію Андруховичу, Ірені Карпі, Юрію Винничуку, Люко Даушвар, Юрку Іздрику, Євгенії Кононенко, Жанні Куяві, Володимиру Лису, Максу Кідруку тощо. Крім того, з’явилася плеяда молодих, поки що маловідомих, але талановитих майстрів художнього слова, кількість прихильників творчості яких постійно зростає. Це зокрема Ореста Осійчук, Вікторія Дикобраз, Олексій Чупа, Юлія Мусаковська.

Читання художньої літератури збагачує нас новими почуттями та емоціями, допомагає краще пізнавати світ і розширювати кругозір. Однак, аби мати право називати себе по-справжньому читаючою людиною, потрібно «проковтувати» хоча б по книзі на тиждень.

Віктор Миронець.

Фото: http://lcrbiblioteka.blogspot.com

Барабанна наука

Барабанна наука

В дитинстві я найбільше мріяв навчитися грати на барабанах. Й досі не можу збагнути звідки взявся такий музичний порив, однак припускаю, що на подвиг мене надихнув сусід-старшокласник і по сумісництву барабанщик нашого шкільного ВІА «Ровесник» Сергій, який й досі у моїх очах залишається гуру барабанних паличок. До речі, він був самоучкою й не знав жодної ноти, однак крутішого барабанщика у нашому районі годі було й шукати.

Після закінчення школи Сергій поповнив армійські лави. І, хтозна, можливо, ходив би він у чині авіамеханіка, аби випадково не потрапив на репетицію нашвидкуруч зліпленого перед приїздом високого начальства і ювілеєм частини замполітом музичного ансамблю. Гітаристів, піаністів, баяністів і всіх інших «стів» було хоч греблю гати, а от барабанщика знайти ніяк не щастило. Тож коли, приваблений звуками, які з великою натяжкою можна було назвати музикою, зелений солдат з двотижневим стажем служби намалювався у дверях підсобки і боязко заявив, що вміє добувати з барабанів ті самі звуки, замполіт ледь стримав сльози щастя. З того дня мій земляк військових літаків більше не бачив, бо весь строк служби замість того, аби крутити у винищувачах гайки, гамселив в барабани.

Звільнившись з лав Збройних Сил, Сергій закінчив КПІ і ще деякий час радував нас своєю віртуозною грою у складі ВІА місцевого Будинку культури, а потім несподівано остаточно емігрував в столицю. Як склалася його подальша доля не знаю. Сподіваюся, у нього все гаразд і він хоча б час від часу має можливість сісти за барабанну установку.  

У зв’язку з тим, що свого часу на обидва моїх вуха наступив ведмідь, повністю позбавивши мене музичного слуху, на жаль, опанувати тонкощі барабанної науки мені так і не вдалося. Та любов до музики, в якій звучання ударних займає лідируючі позиції, з того часу зростає з геометричною прогресією.

Віктор Миронець.

Доступ до цукерок

Доступ до цукерок

Всі діти люблять солодощі і в цьому немає нічого дивного. Цукерки, тістечка та шоколад не лише смачні, вони – містять глюкозу, яка допомагає організму боротися з втомою. Та найголовніше – виробники завбачливо «одягають» їх в яскраві, привабливі обгортки, які не залишають байдужими маленьких ласунів.

На жаль, любов дітей до солодкого часом може набувати загрозливих масштабів, завдаючи шкоди їхнім молочним зубам та батьківським нервам. І, хоч як прикро про це говорити, подолати так звану цукеркову залежність дуже важко, а у деяких випадках навіть неможливо. Ми можемо лише спробувати відносно безболісно обмежити споживання солодощів дітьми. Як? Важко однозначно відповісти на це запитання, адже всі діти різні. Наприклад, один із способів, який свого часу допоміг нам із дружиною подолати нездоровий інтерес доньки до цукерок, базується на принципі «заборонений плід – солодший».

Як правило, діти порушують табу з цікавості, тож чим більше їм забороняти щось робити, тим сильнішим буде потяг порушити цю заборону. Ми вирішили усунути фактор допитливості і дозволили їсти стільки солодкого, скільки заманеться. Для цього наповнену різними цукерками вазу поставили там, де донька могла до неї легко дістатися.

Звичайно, спочатку, не вірячи своєму щастю, наша маленька ласунка мало не луснула біля заповітної вази, однак з кожним днем її порив з’їсти якнайбільше вщухав і уже за тиждень вона не взяла з неї жодної цукерки. З того часу солодощі в нашому домі завжди стоять на видному місці, а донька дуже рідко підходить до цукерниці.

У нашому випадку цей спосіб протистояти надмірному вживанню цукерок виявився ефективним, однак раджу застосовувати його лише тоді, коли дитина пообіцяє гарно снідати, обідати та вечеряти. Вразі порушення даного слова, не роздумуючи закрийте на певний час вільний доступ до солодощів. Якщо ж подібне трапиться знову, на жаль, це свідчитиме, що метод не діє і вам потрібно шукати інші шляхи вирішення проблеми.

Віктор Миронець.

Фото: www.artfile.ru

Чарівні палички

Чарівні палички

Японці переконані в абсолютній перевазі паличок над іншими столовими приборами, адже з їхньою допомогою можна робити те, що майже неможливо ножем та виделкою. Наприклад, їсти суші.

Можливо, для вас це буде відкриттям, але паличками для їжі користується приблизно третина населення земної кулі. Без них не обходиться жодна трапеза в Китаї, Японії, В’єтнамі, Північній та Південній Кореї, Таїланді, Монголії й в інших країнах Південно-Східної Азії. Існує думка, що причиною появи паличок став дефіцит їжі. Прихильники цієї теорії резонно зауважують, що процес вживання їжі паличками більш розмірений і вона потрапляє в шлунок повільніше, а ситість настає швидше. Все вірно, крім одного. Не хочеться вірити, що палички з’явилися завдяки такій тривіальній причині. Тим паче, що для азіатів вони не просто столовий прибор, як, наприклад, для нас виделка. Палички для них – священний символ. А для нас – хороший привід відкласти традиційні столові прибори і зануритися у запаморочливу атмосферу Сходу.

Історія походження паличок – предмет палких наукових дискусій. Вчені вважають, що у Китаї вони з’явилися в епоху династії Шань-Інь (приблизно 1764-1027 рр. до н.е. – авт.). У свою чергу, простий люд з покоління в покоління переказує дивовижні легенди, одна з яких, хоч і прозаїчна, однак досить практична: палички придумав легендарний предок китайців Юй, коли хотів дістати гаряче м'ясо з казана. Та найнеймовірніша легенда стверджує, що палички придумав Конфуцій. Нібито якось голодний філософ бродив у саду, шукаючи щось їстівне, аби втамувати голод. У цей час в ставку плавали дикі чаплі, і Конфуцій почав спостерігати за тим, як вони своїми довгими дзьобами вправно вихоплювали з води жаб. Тут його й навідала геніальна думка – зробити нові столові прибори. Однак вчинив він досить дивно – піймав чаплю, відірвав у неї ноги і виготовив з них перші у світі китайські палички. Нам, європейцям, зрозуміти його вчинок дуже важно. Хоча, що тут дивного? Схід – справа тонка.

Палички вважаються важливим духовним символом також і в Японії. Самі японці до цього часу ніяк не можуть остаточно вирішити, у кого ж вони насправді запозичили палички: у китайців чи корейців. Зрештою, для них це зараз не так уже й важливо, головне, що вони є. Палички стали невід’ємною частиною японської культури та історії, а їх використання передбачає дотримання багатьох умовностей і виконання відповідних ритуалів. В Японії палички так само важливі, як ікебана або чайна церемонія. Більше того, деякі японські оракули запевняють, що можуть передбачити долю людини по тому як вона їсть паличками. Словом, палички для японця – як люлька, кінь та дружина для козака, – іншому не дають, і просити непристойно.

Кожен, хто хоча б раз пробував їсти паличками, напевно, погодиться, що вони перетворюють будь-яку трапезу у своєрідний ритуал, сприяючи також розміреній і неквапливій розмові. Навчитися користуватися паличками нелегко, але тим, хто опанував це мистецтво, вони здатні подарувати задоволення, невідоме людям, які користуються звичними столовими приборами.

На щастя, щоб відчути дух Сходу й хоча б трохи відпочити від щоденної суєти, сьогодні не обов’язково їхати за тридев’ять земель. Достатньо відвідати хороший східний ресторан.

Віктор Миронець.

Священний символ Японії «Хасі»

На Сході, особливо в Японії, палички для їжі не лише щоденна особиста річ, а й священний символ. Там не прийнято давати комусь користуватися своїми паличками, оскільки за однією з легенд, вони приносять своєму власнику удачу та довге життя. Саме тому, не дивно, що палички вважаються хорошим подарунком. Наприклад, їх вручають молодятам, маючи на увазі бути такими ж нерозлучними, як пара паличок. В Японії навіть існує особлива церемонія «Перші палички», коли через сто днів після народження дорослі дають немовляті попробувати рис з допомогою паличок.

Як правило, традиційний подарунковий набір складається з паличок (Hashi), підставки для них (Hashioke) та соусниці (Hazarana). Досить часто палички – справжній витвір мистецтва. Їх – фарбують, лакують, прикрашають орнаментами, інкрустують дорогоцінними металами або перламутром. Однак найдорожчі палички виготовляються із слонової кістки та рогу оленя. Вони стають предметом колекціонування, а також, будучи родинною реліквією, можуть поколіннями передаватися у спадщину так само, як, наприклад, у європейців успадковуються дорогі столові сервізи.  

Чого прагне молодь?

Чого прагне молодь?

Молоде покоління хоче всього і багато: стосунків, роботи, подорожей, достатку та друзів. Принаймні так стверджують британські дослідники, які нещодавно провели опитування 12-25-річних жителів Сполученого королівства, аби виявити різницю у поглядах з особами, старшими за 50 років.

Згідно з результатами опитування сучасна молодь не боїться розлучень та майже не вірить в одне-єдине кохання, а багатьох молодих людей, як зауважують дослідники, взагалі не турбує, чи зустрінуть вони «свою половинку». Крім того, юнаки та дівчата не мають наміру довго засиджуватися на одному робочому місці. Зокрема кожен п’ятий респондент планує змінювати його протягом кар’єри не менше 10 разів, тоді як учасники, старші 50 років, дотримуються набагато консервативніших поглядів щодо цього.

Серед виявлених дослідженням пріоритетів молодого покоління британців не останнє місце займає прагнення подорожувати і відвідати щонайбільше країн. Як зауважує професор психології Манчестерського університету Кері Купер, жити одноманітно та одружуватися зі шкільним коханням й вкорінюватися в купленому на виплату домі – не для них. Завдяки соціальним мережам у молоді більше приятелів, ніж у ровесників їхніх батьків, однак останні лідирують за кількістю реальних, а не віртуальних друзів.

На відміну від молодих британців, українські юнаки та дівчата, хоч і мають схожі прагнення, у цілому сприймають життя дещо по-іншому. Звичайно, так само хочуть вільно почуватися у суспільстві, бути успішними, впевненими у завтрашньому дні, подорожувати і мати достаток. Та, на жаль, реальність часто вносить у ці плани істотні корективи.

Становлення особистості навіть у країнах, які не лихоманить соціальними потрясіннями, рідко відбувається легко та безболісно. А що вже говорити про Україну, яка переживає складні часи. Тож коли навколо постійно відбуваються зміни і доводиться пристосовуватися до них, наявність роботи сприймається по-іншому, а отже, українській молоді часто «бігати» від одного роботодавця до іншого обставини не дають змоги. При цьому молоді люди більш прагматично підходять до вибору діяльності. Головні пріоритети для них – зручний режим праці, тривала відпустка, відповідність заробітної плати і престижу професії здібностям.

На щастя, для більшості українських юнаків та дівчат інститут сім’ї залишається важливою складовою життя. І хоч є також прихильники громадянських шлюбів та дошлюбних статевих стосунків, навіть багато хто з них у глибині душі мріє про «справжнє» одруження.

Що ж до особистих якостей, то молодь на перше місце ставить працездатність, відповідальність, наполегливість, терпимість до інших, вихованість і, як засвідчили останні події у державі, зневажає сліпу покірливість та бездіяльність. До речі, зацікавленість молодих українців політичними процесами значно зросла, але на відміну від старших поколінь, вони підтримують насамперед свободу особистості, а не принцип соціальної рівності.

Як і молоді люди в інших країнах, українські юнаки та дівчата люблять слухати музику, активний відпочинок, охоче обговорюють спортивні події, модні тенденції, переглянуті художні фільми і прочитані книги. Словом, живуть повноцінно та цікаво.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Відмінниці з Ніжина

Відмінниці з Ніжина

За інформацією Українського центру оцінювання якості освіти цього року, набравши максимальну кількість балів із ЗНО, дві чарівні дівчини з міста Ніжин Чернігівської області Тетяна Смага (на фото) та Валерія Гладка стали найрозумнішими серед українських випускників. До речі, торік таких учнів було п’ятеро.

Дівчата хоч і з одного міста, однак не знайомі, оскільки навчалися у різних школах. Тетяна закінчила Ніжинську ЗОШ №7, а Валерія – гімназію №3. Інтереси теж мають різні. Одна дівчина більше тяжіє до гуманітарних наук, іншій до вподоби точні.

Після оголошення результатів ЗНО випускниці стали кумирами не лише місцевої молоді. Вони продемонстрували добрий приклад для наслідування усім українським школярам, адже найвищі бали стали закономірним результатом багаторічної копіткої та наполегливої праці. Зокрема Тетяна з третього класу поглиблено вивчала українську мову, а Валерія навчалася у класі з поглибленим вивченням біології та хімії.

Дівчата не раз ставали призерами й переможцями шкільних, обласних та республіканських олімпіад й учнівських конкурсів. А Тетяна Смага, окрім того, за вагомі успіхи в навчанні отримувала також спочатку іменну стипендію від міської Ради, потім Кабінету Міністрів, а протягом минулого навчального року – від Президента України. Як напівжартома зауважує батько дівчини Сергій Смага, за підписами деяких грамот та дипломів доньки можна навіть вивчати прізвища кількох поколінь міністрів освіти та науки.

Однак попри літературний хист та любов до української мови, Тетяна Смага мріє стати лікарем, тож свій найкращий в Україні сертифікат ЗНО повезе до Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова, а відмінниця Валерія Гладка планує стати студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Віктор Миронець.

Фото http://www.mynizhyn.com

Небезпечні селфі

Небезпечні селфі

З появою соціальних мереж ставлення до багатьох речей, зокрема фотографій, змінилося. І, на жаль, не у кращий бік. Адже якщо раніше люди фотографувалися, щоб зберегти пам’ятну мить, то сьогодні багато знімків роблять для подальшого хизування у Всесвітній мережі.

Це, до речі, спричинило неабиякий розвиток нового виду фотографії – селфі або, іншими словами, автопортрету, зробленого, як правило, з допомогою фотокамери мобільного телефону, веб-камери чи комп’ютерного планшета.

Ера селфі розпочалася у першій половині 2000-х років, однак дуже довго такі фотографії вважали ознакою поганого тону, оскільки якість була невисока. Лише з появою мобільних пристроїв з потужними фотокамерами та розвитком мобільних додатків, як-от, наприклад, Instagram, селфі почали робити у всіх куточках Земної кулі. Більше того, до 2013 року це слово почали вживати так часто, що його включили до Оксфордського словника англійської мови, а дещо пізніше навіть визнали «словом року».

На жаль, популярність селфі має й негативні наслідки. У пошуках унікального кадру дехто наважується на ризиковані вчинки: фотографує себе над проваллями, залазить на мости та дахи багатоповерхових будинків, «штурмує» опори високовольтних ліній електропередач та висотні будівельні крани, надто наближається до хижих звірів та здійснює багато інших безглуздих «подвигів».

До речі, щоб полегшити охочим до пошуків пригод на їхню голову роботу, деякі кмітливі виробники придумують різні пристосування. Наприклад, так звані палиці для смартфонів, які допомагають робити фото самостійно з кількаметрової відстані, а отже, спонукають йти у небезпечні місця наодинці, і коли трапляється нещасний випадок, поруч не виявляється нікого, хто б міг викликати швидку та надати першу допомогу.

Тож, як кажуть, добре, якщо все закінчується добре. Однак статистика свідчить, що ймовірність вкоротити собі віку через ризиковане селфі дуже висока. Скажімо, уже в нинішньому році вони стали причиною загибелі 50 людей у всьому світі. Були трагічні випадки й в Україні. Зокрема в березні у Львівській області 13-річна школярка залізла на дах поїзда й попросила подруг сфотографувати її, але замість красивих фото отримала потужний удар струмом. Наприкінці весни у такий самий спосіб постраждав й школяр у Київській області, врятувати якого лікарям, на жаль, не вдалося.

Саме тому перш ніж наважитися робити ризиковане селфі, добре подумайте, чи варта погоня за яскравими фотографіями та отримані за них «лайки» в соціальних мережах того, щоб платити надто високу ціну.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Два дні до старту

Два дні до старту

Якщо ви читали моє оповідання «Неочікувана погода або кучерявий феномен», напевно, одразу зрозуміли, що його головна героїня насправді існує і звуть її Таня Чернега.

Так от, як і годиться Людям Добра, вона завзято продовжує змінювати усе навколо себе, а заодно і усіх нас, на краще. Більше того, щоб мати можливість зробити якомога більше корисних справ, Таня кілька років тому зв’язалася з компанією таких самих непосид на чолі із Славою Фроловою – надзвичайною жінкою, у доброму серці якої, здається, може помістися весь світ.

Попервах Таня ходила в чині падавана, але завдяки своїм організаторським здібностям дуже швидко стала спочатку Майстром, а потім й Гуру. Згодом у неї з’явилися власні учні, які з розкритими від захоплення вустами уважно дослухаються до кожного її слова, мріючи колись стати такими ж крутими, як вона. Тож не дивно, що саме Тані випала надзвичайно важлива і відповідальна місія – організовувати та координувати АРТ-Пікнік Рівне, відкриття якого відбудеться уже найближчої суботи 4 липня.

Знаючи Таню і те, скільки сил, часточок власної душі, креативу та любові вона вклала у цей проект, з всією відповідальністю заявляю, що це буде щось неймовірне та грандіозне. Такі події пропускати не можна, тож, якщо плануєте вибратися на вихідні до іншого міста, ласкаво просимо у Рівне!

Віктор Миронець.

Довговухий друг

ДОВГОВУХИЙ ДРУГ

Кожна дитина має улюблену іграшку, і найчастіше це – зайченя, яке, за словами психологів, для дошкільнят – найкращий збірний образ. А все тому, що малюкам простіше проводити паралель між собою та цим довговухим звірятком.

Крім того, як свідчить мій власний батьківський досвід, діти краще пізнають навколишній світ, коли поруч є наділений людськими якостями іграшковий друг. Принаймні саме маленьке жовте плюшеве зайченя свого часу «допомагало» доньці засвоювати правила поведінки, вчитися читати та рахувати. Вони разом повторювали неслухняні цифри, шукали у дитячій абетці й повертали на місце букви-втікачки, дякували мамі за смачну вечерю і татові – за куплене морозиво.

А ще донька, як і багато інших дітей, вчилася сміливості у зайченяти з мультфільму «Подарунок для найслабкішого», а завдяки історії про чотирьох синочків та лапочку дочку зрозуміла, що потрібно бути обережною та уникати спілкування з незнайомцями. Любить вона й казки про звірів, особливу ту, яка розповідає про кмітливого їжака, який провчив зайця-хвалька.

З іграшковим зайченям дітям завжди цікаво бавитися, адже він потішний та непосидючий, тож сумно з ним ніколи не буває. Словом, справжній друг для багатьох веселих забав. Однак якщо у вашого сина чи доньки є інша улюблена іграшка, її теж можна використати у процесі навчання. Адже навколишній світ для малят – ніби казка, а в казках, як відомо, розмовляють усі без винятку іграшки, тож навіть маленький паровозик може вчитися разом із ними читати та рахувати.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Купуйте заздалегідь

Купуйте заздалегідь

Минуло лише кілька тижнів відтоді, як пролунав останній дзвоник і розпочалася найбезтурботніша для дітей пора – літні канікули. Однак хоч до початку нового навчального року ще є вдосталь часу, досвідчені батьки школярів радять не зволікати і уже починати готуватися до першого вересня. Адже так економніше та спокійніше.

Як зауважують фахівці, зокрема лікарі-педіатри, економити на якості шкільного приладдя не варто. Наприклад, на перший погляд, нічого складного в купівлі для учня рюкзака немає – їх такий вибір, що очі розбігаються. Однак неправильно підібраний ранець негативно впливає на поставу дитини, а товар, який відповідає усім вимогам, коштує недешево.

Подібна ситуація і з канцтоварами та зошитами, які незважаючи на привабливий вигляд, можуть виявитися небезпечними. Та потрібно визнати, що сьогодні не всі батьки, враховуючи складне економічне становище, можуть дозволити собі відірвати від сімейного бюджету кругленьку суму на спорядження школяра до Країни знань. Оливи у вогонь додає також неминучість цих витрат. Адже можеш чи не можеш, а дитину зібрати до школи мусиш. Тож чи не єдиний спосіб вирішити проблему – готуватися заздалегідь.

Насамперед зробіть інвентаризацію й подивіться, яке шкільне приладдя залишилося з минулого року, а чого не вистачає, і складіть список необхідних покупок. Таким чином, не витрачатимете зайві кошти, оскільки чітко знатимете, що потрібно купити. Так само, не відкладаючи усе на останній момент, можна спокійно й не поспішаючи вибирати товари, враховуючи співвідношення «ціна – якість». Адже що ближче до кінця літа, то дорожче стає зібрати учня до школи, а прилавки магазинів дедалі більше наповнюються різноманітним шкільним приладдям, знайти з-поміж якого дійсно якісне не завжди легко.

Саме тому, розпочавши підготовку до школи заздалегідь, ви не лише заощадите час та нерви, а й грамотно і ефективно використаєте гроші, оскільки, купуючи необхідні для школи товари потроху щотижня або розбивши витрати по місяцях, зменшите навантаження на сімейний бюджет.

Віктор Миронець.

Гідний вчинок

Гідний вчинок

Пильно відстежуючи так звані новини державного масштабу та слідкуючи за повідомленнями з-за кордону, ми, на жаль, часто не помічаємо менших, однак теж важливих для суспільства подій. І лише коли вони завдяки небайдужим людям набувають розголосу, починаємо цікавитися, шукати, аналізувати і робити висновки. Саме до таких можна віднести й випадок, який нещодавно стався у одному із прикарпатських навчальних закладів.

Такого в історії незалежної України ще не було. Під час свята останнього дзвоника у Коломийській ЗОШ №1 імені Василя Стефаника випускник-медаліст Марко Левандовський віддав свою золоту медаль несправедливо обділеній цією відзнакою однокласниці Олі Мацюк, зауваживши, що вона її заслужила, як ніхто інший.

Ця звістка спочатку сколихнула соціальні мережі, потім потрапила на шпальти електронних ЗМІ і нарешті знайшла відображення в новинах одного з центральних телеканалів. Як наслідок, справедливість перемогла, і дівчина таки отримає медаль. Щоправда, срібну.

Оля, за її словами, не очікувала такого повороту подій, тож була здивована і приємно вражена вчинком Марка. А коли випадок набув розголосу, поведінка юнака, гідна справжнього чоловіка, знайшла схвалення й у багатьох українців. Певна річ, щось однозначно стверджувати в цій історії важко, бо недарма кажуть: скільки людей – стільки й думок. Однак, враховуючи всі обставини, тут важливіше інше. І насамперед – виразне підтвердження того, що наше суспільство після багаторічного «застою» нарешті почало змінюватися у кращий бік.

Протягом багатьох століть людям не дає спокою одвічне запитання, чому світ такий несправедливий і одним, часто незаслужено, дається все, а іншим – нічого. Та насправді, як показує вчинок Марка Левандовського, справедливість на світі є, якщо, звичайно, не боятися про неї говорити і боротися.

Віктор Миронець.

Фото Христини Томенчук (Facebook).

Шлях до успіху

Шлях до успіху

(лист для молоді)

Кажуть, що молодість – найкращий час. Запитайте у будь-кого із старших поколінь, і вам неодмінно це підтвердять. А дехто ще й додасть кілька слів про майже безмежні можливості, які доля дарує кожному вчорашньому школяру та студенту. Інша справа, що не всім вдається ними скористатися і стати відмінниками у найважливішій школі – школі життя, де навчання ніколи не закінчується.

У шкільні, а згодом студентські роки здається, що весь світ лежить біля ніг і за бажання можна навіть гори з місця зрушити. Амбітність, хай деколи й надмірна, непосидючість, упертість, бажання змінити усе навколо та жага дій необхідні для руху вперед… Ці риси кожен проявляє по-різному – хтось яскравіше, дехто не так явно, однак, на щастя, притаманні вони всім молодим людям. Більше того, їх можна сміливо називати однією з ознак молодості.

Якщо ж говорити мовою сучасних ділових кіл, це – класичний набір інструментів для досягнення успіху, якими не потрібно боятися користуватися, виконуючи домашні завдання, контрольні та екзаменаційні роботи у школі життя. Звичайно, не обійтися вам і без хороших однокласників, які підкажуть, порадять та за потреби дпоможуть. Іншими словами, поруч мусить бути бодай одна людина, чия думка для вас є авторитетною. Крім того, намагайтеся вчитися на чужих помилках, аби не припускатися власних.

Для цього, хоч якого успіху досягнете, завжди майте мужність зізнатися собі, що знати геть усе неможливо, і мудрість іншого може виявитися більшою за вашу. Ніколи не пускайте гординю у свою душу, бо через неї будете впертими тоді, коли це не потрібно, можете відмовитися від дуже необхідної допомоги, а головне – втратите об’єктивність і зв’язок з реальністю. Не забувайте, дістатися до вершини успіху важко, однак втриматися на ній, опираючись вітрам обставин, без сторонньої допомоги набагато складніше. І щоб мати таку підтримку, доведеться пройти один із найважчих життєвих тестів на людяність.

До речі, усі добре знаємо, що досягнути вагомих результатів в роботі можна швидше, займаючись улюбленою справою. Однак не всім вистачає духу зробити крок назустріч мрії. Під тиском умов сьогодення багато хто здається й починає пливти за течією. Тож ухвалюючи будь-яке доленосне рішення, завжди прислухайтеся до свого внутрішнього голосу. Це, звичайно, не вбереже від можливих помилок та прорахунків, але зробить їх ймовірність значно меншою. Зрештою таким чином позбудетеся протиріч із власним «я», що в подальшому неодмінно позитивно вплине на навчання.

У школі життя вистачає іспитів, і бувають вони мало не щодня. Деякі з них в разі невдачі можна перескласти, інші, на жаль, ні. Саме тому намагайтеся старанно вчитися й робити правильні висновки – як із невдач, так і з перемог. А ще – не бійтеся, не лінуйтеся, пробуйте, шукайте, зважуйтеся, експериментуйте та імпровізуйте. Словом, не сидіть на місці, і на вас обов’язково чекатиме успіх.

Віктор Миронець.

Фото Ігоря Аврамчука.

До Дня журналіста

До Дня журналіста

Нещодавно з нагоди професійного свята Київська організація Національної спілки журналістів України зібрала у столичному Будинку кіно журналістів різних поколінь.

Теплі зустрічі з друзями, колегами, нагороди, сердечні вітання… Усе це надовго запам’ятають учасники заходу, для яких він став хорошою нагодою ще раз відчути свою належність до великої, а головне – дружної журналістської родини. Адже у нас завжди вистачало роботи, особливо в такі складні часи, як нині. Тож, як правило, зустрічаємося одне з одним переважно під час робочих моментів. А от нагода поспілкуватися у невимушеній обстановці з колегами з інших ЗМІ, на жаль, нам випадає не часто. І в цьому, напевно, й полягає цінність таких зустрічей, за що журналісти, звичайно, вдячні її організаторам – голові правління Київської організації НСЖУ, заслуженому журналісту України Михайлу Сороці та секретарю організації Аллі Малієнко.

Віктор Миронець.