Панацея чи нова загроза?

Панацея чи нова загроза?

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, попри те, що куріння втрачає популярність, загальна кількість курців продовжує зростати і впевнено наближається до цифри 1 млрд. осіб. Як зауважують фахівці, це пов’язано насамперед із збільшенням населення Землі, яке вже у 2024 р. має всі шанси перетнути рубіж 8 млрд. На боротьбу із шкідливою звичкою ідуть значні ресурси, а щорічні збитки світової економіки через необхідність витрачати кошти на лікування супутніх хвороб та зниження продуктивності праці становлять майже 1 трильйон доларів США. Звичайно, проблему таких колосальних масштабів не могли оминути суспільство та науковці. Завдяки вченим, до речі, з’явилися різноманітні засоби, покликані допомогти кинути курити. Як-от, наприклад, спеціальні пластир та жувальна гумка з умістом нікотину. А останнім часом дедалі популярнішими стають так звані електронні сигарети, які багато хто називає чи не панацеєю, здатною ефективно боротися із залежністю. Та чи справді це допомагає і чи так безпечно, як запевняють виробники?

Історія питання

Появою електронних сигарет ми завдячуємо китайському вченому у фармацевтичній галузі Хон Ліку, який у 2003 р. запатентував креслення «Безполуменевої електронної сигарети», а за рік компанія, у якій він працював, представила широкому загалу перший промисловий екземпляр цього винаходу. Він був громіздким та незручним, однак виробники повсякчас удосконалювали електронні сигарети, і зрештою вони стали такими, якими ми звикли їх бачити сьогодні.

Великий вибір смакових добавок, агресивний нав’язливий маркетинг, запевнення в абсолютній безпеці виробу, а головне - що він допомагає швидко й ефективно позбутися залежності від куріння сприяли популярності електронних сигарет, які протягом останнього десятиліття поширилися на всі континенти. Та, схоже, це - не межа. За оцінками експертів, у 2016 р. об’єм світового ринку електронних сигарет сягнув 10 млрд. доларів США, тоді як оборот тютюнових виробів становить 800 млрд., а отже, є куди зростати.

Принцип дії

Електронна сигарета - це такий собі нікотиновий інгалятор. Вона складається з акумулятора, нагрівального елемента (парогенератора) та контейнера для рідини, від якої власне й залежить смак і «міцність». Принцип роботи простий: коли нагрівається спіраль, утворюється пара, яку вдихає курець. Саме тому процес називають не курінням, а пусканням пари або інгалюванням.

Вибір рідин здатний задовольнити найвибагливіших. Крім того, можна регулювати вміст нікотину. Як правило, варіантів кілька: дуже міцні, міцні, легкі, суперлегкі або зовсім без нікотину. Механізм спрацьовує автоматично під час першої затяжки. Деякі моделі електронних сигарет для більшої схожості також оснащують маленькою червоною лампочкою на кінчику виробу і приладом імітації тління тютюну. Щоправда, багато виробників, опинившись під тиском масової критики такої реалістичності, зняли їх із виробництва.

Сумнівна безпека

До середини минулого століття курці не мали уявлення про шкоду куріння. Більше того, дехто з лікарів навіть рекомендували його для лікування психологічних розладів. Наприклад, надмірної тривожності. Тепер ми знаємо, яке небезпечне це явище і скільки людських життів воно щороку забирає. Тож стверджувати, що електронні сигарети абсолютно безпечні, м’яко кажучи, зарано, бо ніхто не знає, як почуватимуться їх користувачі за 10-20 років. Поки що майже всі дослідження, які нібито підтверджують нешкідливість електронних сигарет, відкрито або опосередковано замовляють та фінансують самі виробники. Отже, їх результати викликають сумніви.

Незаангажовані незалежні науковці, а також фахівці Всесвітньої організації охорони здоров’я тільки нещодавно приступили до вивчення впливу нового пристрою на людський організм. І хоч остаточні висновки будуть зроблені не раніше 2030 року, вони зазначають, що, крім нікотину, якого може і не бути в електронній сигареті, її основними компонентами є пропіленгліколь (має подразнювальні властивості), ароматизатори й інші хімічні речовини, деякі з них токсичні і виділяють у повітря канцерогені сполуки. До речі, ні картриджі, ні самі електронні сигарети не підлягають обов’язковій сертифікації, їх ніхто не перевіряє, чим користуються недобросовісні виробники, виготовляючи неякісні пристрої.

Окремо варто згадати про одну з головних небезпек електронних сигарет - нікотин у рідкому стані. Навіть один його ковток може призвести до смерті. А це не лише пряма загроза життю дітей, яких може привабити рідина з принадним ароматом, а й самого курця, оскільки навіть найменша несправність картриджа може стати фатальною.

Сертифікація

Якщо почуєте запевнення виробників електронних сигарет, що їхній товар сертифікований ВООЗ, - не вірте. Ще в середині 2000-х рр. деякі компанії подали заявки на отримання сертифіката, однак жодна не була задоволена, бо перевірка подібної продукції може тривати кілька десятиліть.

Крім того, законодавство багатьох країн, в тому числі й України, не дає визначення, чим по суті є електронні сигарети: лікарським засобом, еквівалентом традиційних тютюнових виробів або чимось іншим. Так само немає вимог щодо їх виробництва, імпорту, оптової та роздрібної торгівлі, до складу та максимального вмісту нікотину. Не встановлено також обмежень щодо реалізації і пропагування цих пристроїв. Їх згадують лише раз у частині 2 ст.13 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення», згідно з якою заборонено куріння електронних сигарет у ліфтах, на території закладів охорони здоров’я, дитячих майданчиках, у під’їздах житлових будинків, підземних переходах, транспорті, ресторанах, зупинках та інших громадських місцях.

У свою чергу відсутність належного регулювання та контролю з боку державних установ зумовила виникнення ситуації, коли споживачі уявлення не мають, що насправді курять, адже самостійно перевірити якість рідини для заправки сигарети неможливо.

Нова субкультура

Зростання популярності електронних сигарет пов’язане, за словами експертів, з природною цікавістю людини до нового, і зумовило появу новітньої субкультури - вейперів (від англ. - «вдихати та видихати пару»). Її представники не просто пропагують, по суті, модернізований вид куріння. Вони подають його під соусом моди, ба навіть певного аристократизму.

У багатьох країнах щороку відбуваються спеціальні зібрання, до яких учасники ретельно готуються. Адже це чудова нагода поспілкуватися з однодумцями і похизуватися своїм пристроєм, як правило, спеціально придбаним для цього заходу. Більше того, серед вейперів набуває популярності використання виготовлених на замовлення електронних сигарет з унікальним дизайном в одному екземплярі.

До представників нової субкультури належать багато відомих особистостей: акторів, музикантів, художників та письменників. Дехто з них не афішує своїх вподобань, а інші, навпаки, цим вихваляються. Як наслідок, копіюючи поведінку своїх кумирів та піддаючись моді, левову частку вейперів уже становить молодь. На жаль, Україна не є винятком, і в нас теж виникла складна та загрозлива ситуація у молодіжному середовищі.

Тривожно й те, що вейперами стають не лише бажаючі позбутися залежності від куріння. Дедалі частіше це роблять люди, які доти зовсім не курили. Тобто є всі підстави говорити про появу нового виду психологічної залежності.

Протилежний ефект

Останнім часом на Інтернет-форумах зросла кількість відгуків курців про абсолютно протилежний ефект від використання електронних сигарет, які не допомогли позбутися звички, а зумовили збільшення кількості сеансів куріння. Як пояснюють психологи, так відбувається тому, що підсвідомо курець переконаний у безпеці електронних сигарет, а отже, що курити можна.

Насправді, зауважують вони, куріння - це дві залежності: хімічна від вдихання нікотину та психологічна від своєрідної ритуальності цього процесу. Причому перша становить лише 15-20%. Іншими словами, якщо не буде твердого бажання кинути курити, жодні засоби, у тому числі й «пускання пари», не допоможуть.

Ще надто рано робити остаточні висновки щодо безпеки електронних сигарет. Саме тому є сенс ставитися до них обережно, а головне - не приймати поспішних рішень.

Віктор Миронець.

Фото: http://podrobnosti.ua/2127021-praktika-elektronnyh-sigaret-vo-frantsii-mnenie-obschestva.html та http://webvox.co/

Майбутнє вже настало

МАЙБУТНЄ ВЖЕ НАСТАЛО

Ми живемо у дивовижний час, коли трохи не щодня відбуваються наукові відкриття, а приблизно раз на півроку людство робить новий технологічний прорив. І хоч машини часу поки що не придумали, після кількох нещодавніх вдалих експериментів учені зробили впевнений крок на шляху до втілення цієї амбітної мети в життя. Але й без цього будні людини сьогодні роблять легшими та комфортнішими багато речей, про які ще кілька десятиліть тому ніхто навіть і не мріяв. Наші знання набагато ґрунтовніші, ніж були у представників попередніх поколінь, але й вони тьмяніють порівняно з тим, що мусять засвоїти сучасні діти, аби почуватися комфортно у світі, який повсякчас стрімко змінюється.

ЕРА РОБОТІВ

Серед імовірних причин занепаду останнім часом літературного жанру наукової фантастики можна сміливо назвати швидкість прогресу. Адже щоб написати хороший науково-фантастичний роман і більш-менш вдало спрогнозувати майбутнє, сьогодні однієї фантазії, таланту й цікавості буде замало. Для цього потрібно мати не лише гуманітарну, а й технічну освіту чи навіть науковий ступінь, бо те, що здається фантастичним, може стати реальним ще до того, як письменник закінчить свою роботу. Разом із тим це не зупиняє сміливців, котрі беруть на себе відповідальність прогнозувати майбутнє людства.

Насправді передбачень дуже багато, однак довіряти можна лише деяким із них. До перевірених прогнозистів, зокрема, належить технічний директор компанії Google, відомий технологічний футуролог Рей Куцвейл, чимало пророкувань якого вже здійснилось. Будучи одним із передових дослідників досягнень у галузі штучного інтелекту, нещодавно він знову оприлюднив чергову порцію передбачень.

Так, за його словами, вже у 2027 році персональний робот, здатний автономно виконувати складні дії, може стати таким самим звичним явищем, як холодильник чи кавоварка. За 2 роки, у 2029-му, комп’ютер зможе пройти тест Тюрінга, тож станеться те, чого одна половина людства дуже боїться, а друга з нетерпінням і надією очікує - поява повноцінного штучного інтелекту, здатного самостійно розвиватися. Крім того, Куцвейл говорить про масове використання у найближчому десятилітті 3D принтерів у всіх галузях - від будівництва до медицини, здешевлення сонячної енергії, появи доступного ринку гаджетів-імплантантів та початку широкого впровадження нанороботів.

У дещо віддаленій (на кілька десятків років) перспективі футуролог прогнозує настання технологічної сингулярності, тобто перетворення Землі на один гігантський суперкомп’ютер. Звичайно, в це важко повірити, однак якщо враховувати темпи розвитку суспільства, то скептицизму, погодьтеся, значно меншає.

До речі, вагомий внесок у наближення технологічного майбутнього роблять й українські вчені, особливо у галузі нанотехнологій, механічної інженерії, радіоелектроніки та космічних досліджень. Наприклад, в Україні вже є створені вітчизняними механіками роботи з розширеними функціями вербального і невербального спілкування. Особливо діти та дорослі полюбили Медею, від спілкування з якою всі отримують неймовірне задоволення.

ЯБЛУНІ НА МАРСІ

Як правило, технічні новації на практиці виявляються набагато цікавішими від наукової фантастики. Скажімо, вже нікого не дивують Інтернет, смартфони, електромобілі, віртуальна реальність і навіть розмови про колонізацію найближчої до нас планети Марс, а також створення поселень на Місяці. Зокрема глава американської компанії SpaceX, відомий інженер, винахідник та мільярдер Ілон Маск нещодавно заявив про велику ймовірність того, що вже у другій половині 2020-х років людина може ступити на поверхню Червоної планети.

Більше того, за словами Ілона Маска, нам необхідно починати думати про заселення Марса, тож його компанія вже кілька років розробляє космічний корабель багаторазового використання, здатний сідати на поверхню будь-якої планети і брати на борт сотню пасажирів та 450 т вантажу. На думку глави SpaceX, для створення на Марсі самостійної цивілізації необхідно від 40 до 100 років із моменту польоту перших колоністів. Свою концепцію та детально прорахований план польоту він представив на 67 конгресі Міжнародної астронавтичної федерації, активним членом якої, до речі, є також і Україна.

Якщо вірити цим розрахункам, то до колонізації Червоної планети майже все готово. Єдине, що сповільнює процес, - деякі технічні моменти. Звісно, не сприяє цьому і захмарна вартість спорядження експедиції. Однак навіть попри це, політ на Марс - питання кількох найближчих десятиліть.

ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ

Ідея створення штучного світу, про який останніми роками говорять дедалі частіше, насправді не нова і з’явилась вона ще у 60-х роках минулого століття. У 80-х отримала назву «віртуальної реальності», а у 90-х - стала популярною і почала застосовуватись у багатьох сферах: від космічних польотів та підготовки лікарів до кіноіндустрії та засобів масової інформації. Кілька років тому молодий інженер Палмер Лакі винайшов спеціальні окуляри Оklus Rift VR, тож тепер зануритись у віртуальний світ може кожен.

Однак віртуальна реальність - лише перший етап застосування технологій повного занурення. Нині ж дослідники працюють над створенням так званої змішаної реальності, коли з допомогою спеціальних пристроїв (скажімо, лінз) можна буде додавати шари віртуальної реальності у справжнє навколишнє середовище, наприклад, перебуваючи в громадських місцях чи їдучи у транспорті. Таким чином користувачі не будуть ізольованими і зможуть взаємодіяти з цими елементами так, ніби вони реальні: брати їх, пересувати, змінювати тощо. До речі, деякі компанії уже повідомили про створення прототипів систем для з

анурення у змішану реальність, а отже, це явище має всі шанси за 2-3 роки стати масовим, як свого часу це сталося з мобільними телефонами.

НА ПОРОЗІ ЗМІН

Сьогодні не потрібно бути генієм, аби зрозуміти, що почалась грандіозна перебудова світу. Змінюється все: технології, взаємозв’язки, комунікації, суспільні норми, правила та закони. І якщо багатьом із нас важко з цим змиритись, насамперед морально, то діти, навпаки, сприймають зміни як належне. Саме тому мусимо переглянути свої погляди і допомогти їм пізнавати нове.

На жаль, чимало батьків продовжує опиратись прогресу, бажаючи, аби їхні сини та доньки навчались професіям, котрі приречені зникнути протягом найближчого десятиліття. У свою чергу діти, попри консерватизм представників старших поколінь, намагаються не відставати від часу. І варто зауважити, їм це добре вдається, а своєю ерудованістю вони іноді просто приголомшують.

Наприклад, нещодавно випадково почув розмову доньки другокласниці з подругами про те, що вони ніяк не можуть зрозуміти, чому картину «Чорний квадрат» вважають шедевром, адже нічого особливого в ній не бачать. Здавалося б, нічого дивного у цьому немає, оскільки відсутність у них життєвого досвіду не дає змоги збагнути нюанси психології творця цього полотна. Але показовим тут є насамперед факт обговорення творчості Казимира Малевича восьмирічними дітьми.

Та це, як кажуть, квіточки, бо кілька тижнів тому донька вразила, по поличках розклавши знамениту теорію відносності Альберта Ейнштейна, водночас невимушено, ніби говорить про елементарні речі, пояснивши, що, цитую: «Е - це енергія, m - маса, а с - швидкість світла». І це притому, що хоч донька добре навчається, вона ніколи не була абсолютною відмінницею.

Як бачимо, зміни у світогляді представників підростаючого покоління уже відбуваються, тож нам нарешті час зрозуміти, що майбутнє вже настало і ми живемо у реальності наших дітей, для яких технічний прогрес та віртуальний світ - не фантастика, а буденність. І лише від нас залежить, стануть вони органічною частиною цієї реальності чи будуть непристосованими до неї.

Віктор Миронець.

«ЕтноЗима» у Михайлівському

«ЕтноЗима» у Михайлівському

Відома співачка, телеведуча, заслужена артистка України, волонтер та громадський діяч Анжеліка Рудницька переконана, що Різдво - це велике диво, і навіть заспівана колядка може бути надзвичайним подарунком. Тож зрозуміло, чому саме мистецька агенція «Територія А», яку вона очолює, та Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир виступили співорганізаторами унікальної і найбільшої події початку року - фестивалю «ЕтноЗима» у Михайлівському, який відкриється уже завтра.

Насамперед «ЕтноЗима» - захід із національним колоритом та сучасними можливостями. Фестиваль уже відбувався у наймальовничіших куточках України: на Буковині, Полтавщині, Волині, Київщині та Чернігівщині. А цього разу - у стінах знакового для новітньої історії нашої держави місці, Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі.

В останній день найулюбленіших українцями різдвяних свят тут пройде марафон «Радуйся!» Протягом кількох годин його учасники - дитячі, фольклорні, церковні та професійні колективи - виконуватимуть колядки і щедрівки. Своїм співом порадують також Анжеліка Рудницька, Марина Одольська, Едуард Приступа, Ірина Шинкарук, Анатолій Гнатюк, Тарас Компанійченко та багато інших відомих артистів.

Крім власне музичної частини фестивалю, працюватиме літературна сцена, на якій знані українські письменники розповідатимуть дітям дивовижні історії, читатимуть різдвяні оповідання та вірші. До активної участі у читаннях організатори запрошують всіх наймолодших відвідувачів, а також їхніх батьків.

Звичайно, як і належить культурно-мистецькому заходу, протягом усього дня на території монастиря діятиме різдвяний ярмарок народних майстрів і триватимуть різноманітні майстер-класи.

Фестиваль «ЕтноЗима» у Михайлівському від самого початку обіцяє перетворитися на затишне родинне свято, під час якого можна буде відпочити від нелегкої буденності, добре провівши час із рідними та близькими людьми. А ще допомогти зробити чиєсь життя більш радісним і щасливим, бо Різдво, за словами Анжеліки Рудницької, - це не лише 12 страв. У першу чергу воно має ознаменовуватися добрими справами.

Віктор Миронець.

Найкращий кравець Америки

Найкращий кравець Америки

Уродженця Закарпаття Мартіна Грінфільда по праву вважають легендою чоловічої моди. Він недолюблює сучасну техніку, не має комп’ютера, не користується електронною поштою і веде переговори з клієнтами винятково під час особистих зустрічей. Аби замовити костюм ручної роботи його торгової марки «Martin Greenfield Clothiers», у чергу стають президенти, політики, зірки кіно, відомі співаки та спортсмени.

Майбутній кравець світового рівня народився і виріс у невеличкому мальовничому гірському селі Павлове (нині - Свалявський район Закарпатської області) 9 серпня 1928 року у шанованій родині Грунфельдів. Його батько був інженером-електриком, а дідусь брав активну участь у будівництві місцевої синагоги. Хлопчика назвали Максиміліаном, а Мартіном Грінфільдом він став уже після еміграції до США.

Дитинство Максиміліана закінчилося на другий день Пасхи 1942 року, коли він разом із батьками, двома сестрами, братом, бабусею та дідусем потрапив у гетто в м. Мукачеве, з якого їх згодом відправили до концентраційного табору Освенцім (нім. Аушвіц).

І досі Мартін Грінфільд із жахом згадує, як одразу по прибутті до концтабору, коли особисто Йозеф Менгеле, якого ще називали Доктор Смерть, відправив його направо, що означало - життя, а інших членів родини прирік на неминучу загибель. Тієї страшної миті батько сказав сину останні слова: «Нам треба розділитися. Ти молодий і сильний. Самостійно виживеш. Не забувай нас». Після цього вони вже ніколи не бачилися.

Хлопець не тільки вижив. Саме у цьому страшному місці він навчився шити і вперше відчув силу одягу. Це сталося після того, як юнак знайшов на смітнику розірвану сорочку солдата СС. Оскільки Мартін, працюючи у пральні, контактував з в’язнями-кравцями, він зумів зашити знахідку і потім одягав її під свою робу. Через багато десятиліть в автобіографічній книзі «Мірка людини» визнаний геній швейної справи напише: «Ніхто у таборі не мав сорочки, тож мій вчинок можна сміливо назвати божевіллям, однак я все одно це зробив. Тоді й зрозумів: одяг не тільки робить людину привабливішою і захищає від холоду, а й також може врятувати життя. Завдяки цій сорочці я вижив. Наглядачі думали, що раз її маю, значить - важливий в’язень, тому до мене ставилися більш поблажливо, ніж до інших».

Після закінчення війни юнак ще два роки блукав по Європі в надії, що, можливо, бодай хтось із членів його родини теж вижив. Але дива не сталося, зрештою у 1947 році Максиміліан сів на корабель, що прямував до Сполучених Штатів Америки. Зупинився спершу в далеких заможних родичів у Балтиморі, а потім перебрався до Нью-Йорка, де жила його тітка. Він став називати себе Мартіном Грінфільдом, оскільки американцям було легше сприймати на слух і вимовляти нові ім’я та прізвище, і з допомогою приятеля емігранта знайшов роботу на швейній фабриці GGG Clothing, навіть не підозрюючи, що через три десятиліття стане її власником.

Спочатку Грінфільд був, як кажуть, «хлопчиком на побігеньках» у досвідчених майстрів, однак завдяки таланту і постійному самовдосконаленню швидко став найкращим кравцем підприємства. Тож коли на фабрику звернувся кандидат у президенти Дуайт Ейзенхауер, шити костюм поважному клієнтові довірили саме йому. З роботою молодий майстер упорався більш ніж на «відмінно» і продовжував одягати Ейзенхауера, коли той став господарем Овального кабінету.

Про це мало хто знає, однак стосунки Мартіна Грінфільда та президента США були такими довірливими, що, кожного разу, коли він шив для нього новий костюм, залишав у кишенях записки з порадами щодо зовнішньої політики. За чутками, під час першої зустрічі кравця із Біллом Клінтоном, котрий став наступним після президента Джеральда Форда його замовником у Білому домі, новообраний глава держави сказав: «Не потрібно залишати записки у кишенях. Якщо матимете пораду, ось вам номер мого факсу».

До числа постійних клієнтів найвідомішого на американському континенті кравця належать президент США Барак Обама та новообраний Дональд Трамп, а також такі знаменитості, як зірка баскетболу Шакіл О’Ніл, актори Леонардо Ді Капріо, Аль Пачіно, Джиммі Феллон і Джоні Депп. Крім того, компанія «Martin Greenfield Clothiers» шиє костюми для телевізійних шоу, серіалів та голлівудських фільмів. Зокрема майстер доклав руку до екранізації роману Френсіса Скотта Фіцджерельда «Великий Гетсбі», удостоєної найвищої кінопремії «Оскар» за найкращі костюми.

Попри те, що управління компанією з річним обігом у кілька мільйонів доларів Мартін Грінфільд уже давно передав синам, та свій поважний 88-річний вік, він і досі щотижня працює 6 повних робочих днів на власній швейній фабриці, розташованій у найбільшому емігрантському районі Нью-Йорка - Брукліні.

Віктор Миронець.

Фото: http://edition.cnn.com та

http://martingreenfieldbook.com

Формула успіху фінських школярів

Формула успіху фінських школярів

Багато років Фінляндія займає провідні позиції у рейтингу країн із найуспішнішою системою освіти. Зокрема згідно з дослідженнями, які проводить авторитетна міжнародна організація з оцінки якості навчання PISA, фінські школярі стабільно мають найвищий у світі рівень знань. А ще вони, виявляється, найбільше читають. І це при тому, що присвячують навчанню значно менше часу, ніж їхні однолітки з інших країн. Світове педагогічне товариство тривалий час намагається розгадати формулу неймовірного успіху організації навчального процесу по-фінськи. Та, як запевняють тамтешні педагоги, насправді ніякої таємниці немає і все дуже просто.

Підхід - індивідуальний

Насамперед варто звернути увагу на те, що в країні відсутні поняття «елітні» та «слабкі» навчальні заклади. Незалежно від того, скільки учнів навчається у школі - 900 чи 10, вони однаково забезпечені сучасним обладнанням і фахівцями. До речі, професія вчителя (як і лікаря) у Фінляндії дуже престижна, найбільш шанована і добре оплачувана, що не дивно, оскільки шанс навчати учнів можуть отримати лише 10% найкращих випускників вишів. Більше того, щотижня кожний вчитель обов’язково повинен проходити двогодинне підвищення кваліфікації. А щоб стимулювати педагогів завжди тримати себе у професійному тонусі, контракти з ними укладають лише на один навчальний рік із можливістю продовження (або ні) подальшої співпраці.

Так само у фінських школах немає поділу на поганих і хороших учнів, і порівнювати їх суворо заборонено. Всі діти, незважаючи на здібності, навчаються в одній групі. Окремі класи можуть створювати, лише коли в школі навчається багато особливо здібних до якоїсь конкретної дисципліни учнів.

Загалом поглиблене вивчення одних предметів за рахунок меншого опрацювання інших не практикують, адже фіни не вважають, скажімо, фізику важливішою за мистецтво. Для кожного учня складають особистий план навчання та розвитку, який полягає у складності класних і домашніх завдань, змісті підручників та кількості навчального матеріалу. Іншими словами, комусь викладають предмет поглиблено, а декому вистачає й поверхневого ознайомлення з темою. При цьому під час оцінювання рівня засвоєння матеріалу теж застосовують індивідуальний підхід.

До особливостей фінської системи шкільної освіти належить також принцип не нав’язування знань. Звичайно, вчителі спочатку всіляко намагаються зацікавити навчанням, однак якщо їхні спроби марні, учня не принижують, переводячи у ранг безнадійних «двієчників». Навпаки, починають готувати до здобуття у майбутньому корисної професії, що не потребує ґрунтовних знань. Адже крім науковців та інженерів, мусять бути також сантехніки і водії автобусів.

Навчають потрібному

Звідси випливає ще одне правило: навчати дітей лише тому, що може знадобитися в житті. Фінські педагоги навіть придумали девіз: «Або ми готуємо учнів до життя, або - до екзаменів. Ми обираємо перше». Тож перевірку знань у такий спосіб не практикують. Єдиний стандартний і обов’язковий іспит школярі складають у 16 років, коли закінчують середню школу. Причому результати цього випробування абсолютно ні на що не впливають. А от чи проводити контрольні роботи та проміжні тести в процесі навчання кожен учитель вирішує сам. Про оцінки та домашні завдання теж ніхто не турбується, бо їх протягом перших шести років навчання просто немає.

Головне завдання школи у Фінляндії вбачають у вчасному і правильному виявленні здібностей дитини до певного виду діяльності. Цим, до речі, займаються спеціальні фахівці, яких називають «учителями майбутнього». Після проведення численних тестів та бесід вони дають рекомендації, де школяреві краще навчатися: у коледжі чи університеті. Варто зауважити, що дипломи цих навчальних закладів роботодавці однаково високо цінують, тож до вищої освіти фіни ставляться набагато простіше, ніж ми.

А як у нас?

Проводити паралель між системою освіти в Україні та Фінляндії - це як порівнювати небо й землю. Розуміючи, що насправді важливі не зазубрені формули, а вміння знаходити і залучати для вирішення поточних проблем необхідні ресурси, фіни вчать своїх дітей мислити, вміти самостійно шукати необхідну інформацію у різних джерелах.

А що робимо зі своїми дітьми ми?! Змалечку обмежуємо їх численними правилами та нормами поведінки, багато з яких уже давно втратили актуальність, вимагаємо бездумно копіювати інформацію, переказувати відповідні розділи підручника і виконувати типові завдання. Та найприкріше, що вимоги стосовно знань для всіх учнів однакові. Якщо ж хтось не може опанувати складну програму, школа починає ламати дитину, намагаючись зрівняти її з іншими.

Не менш загрозливий для психіки наших синів та доньок також культ оцінок, який останніми роками набув ознак справжньої епідемії. Причому низьких балів бояться не лише відмінники, адже щойно дитина переступить поріг першого класу, їй на кожному кроці постійно твердять: будеш погано вчитися - станеш невдахою. Як наслідок, коли напередодні чергової контрольної роботи, не вдається щось запам’ятати, у багатьох школярів розпочинається справжня істерика, подолати яку інколи буває дуже важко.

До речі, дедалі більше педагогів указують на поширення у вітчизняних школах загрозливої тенденції, коли навіть добре знаючи відповідь, учень не може її озвучити, оскільки страх помилитися й отримати погану оцінку викликає ступор. Тож чи варті, визнаймо чесно, не завжди потрібні, часто навіть зайві істини того, щоб жертвувати задля них фізичним та моральним здоров’ям наших дітей? Питання, як кажуть, риторичне.

Справа не одного дня

Кардинальна реформа далекої від реального життя вітчизняної системи шкільної освіти назріла давно, однак до реальних дій справа дійшла лише минулого року, коли Міністерство освіти та науки України нарешті ініціювало початок упровадження змін. І хоч новину про це суспільство сприйняло неоднозначно, більшість батьків полегшено зітхнули, сподіваючись, що нарешті життя їхніх дітей-школярів стане легшим.

Понад рік у пресі, соціальних мережах, на телебаченні, радіо та багатьох спеціалізованих сайтах відбувалося широке громадське обговорення: що, як і коли потрібно докорінно змінювати в українських загальноосвітніх закладах. Головним чином звучали нарікання на надто перевантажену навчальну програму, недостатнє оснащення шкіл, засилля бюрократії, низький рівень оплати праці вчителів. Багато прогресивних спеціалістів-освітян, науковців, публічних осіб, батьків і самі школярі не просто висловили свою думку з цього приводу, а окреслили ефективні шляхи вирішення проблем. Здавалося, якщо виник такий значний суспільний резонанс, то позитивні зрушення точно будуть. Та, на жаль, так не сталося. Адже ті позитивні зміни, які уже стають нормою, нівелюють багатьма непродуманими вчинками.

Зокрема нещодавно доньці-другокласниці видали хитромудрий збірник тестів, на титульній сторінці якого великими літерами написано: «За новою програмою». Погортавши книжечку, я був прикро вражений. Навіщо зайвий раз випробовувати дитячу психіку на міцність, адже багато завдань - некоректні? Та найбільше здивувало, що в жодному доньчиному підручнику не знайшов необхідного матеріалу, тобто звідки діти мали отримувати знання - невідомо. А якщо до цього додамо мінімум 5-6 уроків щодня, численні контрольні роботи, зрізи, тести, домашні завдання та брак вільного часу, зрозуміємо, чому вже в молодшій школі у більшості учнів з’являється нехіть до навчання.

Будь-яка реформа, особливо глобальна, - справа не одного дня. Тож хочеться вірити, що помилки - винятки, а не закономірність. Разом із тим дедалі очевиднішою стає необхідність поспішати, щоб на момент завершення перебудови вітчизняних шкіл не з’ясувалося, що навіть після цього ми відстаємо від загальносвітового освітнього процесу.

Звісно, рубати з плеча не потрібно, але й на розкачування часу немає. Адже ті ж фіни оголосили про намір до 2020 року повністю перебудувати свою, як вони вважають, уже застарілу систему навчання, оскільки у XXI ст. потреби людей кардинально змінилися, а отже, освітня галузь неодмінно має реагувати на це.

Віктор Миронець.

Розмовляймо українською правильно

Розмовляймо українською правильно

 Як гадаєте, чи достатньо ми плекаємо українську мову, як заповідав нам свого часу це робити Максим Рильський? Чи не боїмося заглядати у словник, який, за визначенням поета, є пишним яром, а не сумним проваллям? Чи збираємо, як розумні садівники, «достиглий овоч у Грінченка й Даля»? Чи не лінуємось доглядати свій чудовий мовний сад? На жаль, хоч як прикро, потрібно визнати, що багато українців не переймаються цими питаннями.

Виправити ситуацію спробував відомий український мовознавець, педагог, лінгвіст, теле- і радіоведучий, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка Олександр Авраменко, який для тих, хто бажає впевненіше і грамотніше розмовляти рідною мовою, створив спеціальний посібник «100 експрес-уроків української», презентація якого відбулася напередодні Дня української писемності і мови на інноваційній платформі DECPLace у форматі відкритого заняття.

Говорячи про те, що спонукало до написання без сумніву корисного і такого необхідного сьогодні посібника, Олександр Авраменко зауважив, що, створюючи цю книжку, він хотів у легкій і цікавій формі розповісти про поширені помилки як у приватному спілкуванні, так і в офіційному, а щоб читачам було комфортніше вдосконалювати свою мову й мовлення, всі уроки проілюстровані. Такий підхід, переконаний автор, сприятиме якнайкращому запам’ятовуванню норм сучасної української мови.

У тому, що метод, запропонований у «100 експрес-уроках української», й справді спрацьовує, на власному прикладі мали змогу переконатися всі присутні, серед яких, і це особливо приємно, значну частину становила молодь. Щоб першими отримати унікальний посібник, багато гостей спеціально приїхали з Херсонської, Сумської, Харківської та Львівської областей.

Участь у презентації взяли також відомі особистості. Зокрема композитор Едуард Приступа, ведучі ранкової програми «Сніданок. Вихідний» Олександр Попов, програми «Життя без обману» Олексій Душка, програми «ТСН. Ранок» Святослав Гринчук, ілюстратор Наталка Гайда та головний редактор газети «Порадниця» Тетяна Власюк.

Несподіваним, однак цікавим моментом заходу стало проведення мовних конкурсів та вікторин, які разом із неповторною харизмою Олександра Авраменка додали йому особливої атмосфери. Всі, хто виконали завдання на «відмінно», отримали у подарунок посібник «100 експрес-уроків української» з автографом автора.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Корисна допомога

Корисна допомога

Дитинство, без сумніву, – найважливіший період у житті кожного. Адже саме у цей час ми формуємося як фізично, так і психологічно, набуваємо необхідних знань, умінь та навичок. А щоб процес становлення особистості відбувався максимально ефективно, дитина неодмінно має відчувати любов і турботу. На жаль, не всім пощастило рости в умовах родинного затишку.

Згідно з офіційною статистикою в Україні понад 70 тисяч дітей-сиріт. Та найприкріше, що з них лише 23% – справжні сироти, решта мають батьків, які їх покинули або позбавлені батьківських прав. Чимало сиріт перебувають під опікою родичів, тому усиновлення потребують 18 тисяч дітей.

Сьогодні тема усиновлення публічна і дуже болюча. Публічна, бо це фактично пріоритетна форма влаштування сиріт, а болюча, оскільки процес відбувається повільно. Щоб привернути до неї увагу суспільства, з 1999 року 30 вересня, коли вшановуємо святих Віру, Надію, Любов та їхню матір Софію, відзначаємо і День усиновлення в Україні. Крім того, численні українські та міжнародні фонди, благодійні громадські й волонтерські організації постійно ведуть відповідну просвітницьку роботу.

Багато українців уже стали новими батьками дітей-сиріт, а ті, хто з різних причин не можуть цього зробити, активно допомагають вихованцям дитячих будинків та інтернатів. До речі, така допомога може бути як корисною, так і шкідливою. Тож часто, самі того не усвідомлюючи, робимо дітям «ведмежу послугу». На перший погляд це дивно, але, за словами психологів, до шкідливої допомоги належать у першу чергу часті подарунки, оплата розваг та екскурсій, бо діти починають вважати, що від світу можна отримувати блага, не докладаючи зусиль – лише тому, що ти сирота. З часом формується відповідна життєва стратегія, коли невиконана робота, надмірні запити, запізнення, лінь чи безвідповідальність виправдовують показовою демонстрацією сирітства. Звісно, рано чи пізно настає болісне усвідомлення, що світ нікому нічого не винен. Тоді стара модель поведінки руйнується, а інших, щоб її замінити, на жаль, немає.

Звичайно, дарувати подарунки дітям-сиротам потрібно, але звертаючи увагу на обставини, за яких дитина їх отримує. Зрештою, допомога не завжди і не обов’язково має бути матеріальною. Найбільше вихованцям дитячих будинків бракує уваги і турботи. Саме тому вони потребують не спонсорів, а наставників, які б стали позитивним прикладом, навчали, підказували, підтримували, час від часу забирали на вихідні.

На щастя, дедалі більше людей виявляють бажання допомагати дітям-сиротам і позбавленим батьківського піклування. Це дуже хороший і світлий момент. Головне – не забувати, що тут, як і в медицині, діє правило «не зашкодь».

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Поставтеся з розумінням

Поставтеся з розумінням

Нинішній навчальний рік – особливий, адже активно впроваджуються зміни, котрі ознаменували початок масштабного реформування вітчизняної системи як середньої, так і вищої освіти. Зокрема автори нововведень закликають вчителів бути більш гнучкими щодо оцінювання. Правильно це чи ні – покаже час, однак, принаймні на думку вчителів, кращого способу фіксувати успішність, ніж оцінки, немає. Інша справа, як ми їх сприймаємо і які висновки робимо, переглядаючи щоденники своїх синів та доньок.

Насамперед варто визнати, що будь-яку дитину – і двієчника, і відмінника – шкільні оцінки тримають якщо не у страху, то в постійному напруженні. І найчастіше його формують саме батьки, для багатьох з яких оцінки дуже важливі, про що вони не забувають постійно нагадувати своїм дітям. Звичайно, школяр-відмінник – велика гордість батьків, але перегинати палицю не варто. Інакше існує небезпека, що постійна тривога, побоювання не впоратися з покладеною відповідальністю, страх втратити авторитет в однолітків і прихильність батьків можуть мати непередбачувані наслідки.

Коли наша донька стала першокласницею, одразу з дружиною домовилися не зациклюватися на оцінках. Головне – щоб вона була щасливою, товариською, не закомплексованою, займалася улюбленими справами і навчилася впевнено крокувати по життю, а усі ці «дванадцятки», «дев’ятки» і «сімки» – справа другорядна. Результат – маємо одну з найкращих учениць у класі, оскільки страх перед оцінками не заважає їй проявляти свій потенціал.

Про яку дисципліну може йтися у молодших класах, якщо юні школярі, попри те, що на їхні плечі несподівано звалився тягар відповідальності та різних вимог, ще залишаються насамперед дітьми? Наприклад, у доньки-другокласниці є улюблена м’яка іграшка, з якою вона й досі спить, але це не заважає їй добре навчатися. Звичайно, порядок у класі мусить бути, але ж не за надто суворими принципами.

На щастя, перша вчителька доньки зуміла зацікавити і заохотити її та багатьох інших учнів класу до навчання, однак чимало роботи перепадає також батькам. Насамперед це стосується допомоги у подоланні стереотипів на кшталт обов’язково мати красивий почерк, нерухомо сидіти протягом уроку, страху самостійно виправляти помилки, зайвий раз перепитати незрозуміле чи вийти до туалету.

Погані оцінки – явище неприємне. Разом із тим, помічаємо ми це чи ні, діти мають багато власних турбот, а надміру драматизовані батьками переживання не додають здоров’я та настрою ні їм, ні нам. Тож намагайтеся бути лояльними і не перегинати палицю, особливо в тому, що стосується навчання.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Вірні клятві Гіппократа

Вірні клятві Гіппократа

Рік 2014 став переломним для тисяч українців. Рятуючись від війни, вони вимушені були залишити нажите роками майно і фактично ні з чим тікати з контрольованих бойовиками територій. На «до» і «після» тоді поділилося й життя трьох високопрофесійних урологів Донецького обласного клінічного територіального медичного об’єднання (ДОКТМО) кандидата медичних наук Ігоря Деркача, лікаря вищої категорії Антона Лоскутова та лікаря другої категорії Олесі Сумцової, які, не визнаючи законною владу керівників самопроголошеної «республіки», одразу й відкрито означили свою проукраїнську позицію.

Коли на сході України розпочалися сумнозвісні події, в ординаторській відділення ендоурології ДОКТМО з’явилася невидима, однак дуже відчутна межа. З одного її боку були ті, хто підтримували Україну, а з другого – ті, хто схвалювали так звану ДНР. І хоч відкритих конфліктів не виникало, адже роботи вистачало всім, між донедавна дружними колегами виникло сильне емоційне напруження. Розуміючи, що далі в регіоні ситуація тільки погіршуватиметься, та морально втомившись працювати під пильним наглядом озброєних людей, які заполонили всі коридори медичного закладу і навіть передопераційні приміщення, завідувач відділення Ігор Деркач разом з однодумцями вирішив виїхати з Донецька. Спочатку лікарі вивезли на безпечну територію свої родини, потім придбане за власні кошти обладнання і лише після цього поїхали самі.

Переїздити на нове місце завжди нелегко, а робити це раптово – вдвічі важче. Позаду залишалися роки життя, миті щастя та приємних переживань, злети та падіння, великі професійні перемоги та прикрі поразки, нездійснені мрії та сподівання. Що чекало попереду, тоді ніхто не знав. Їхати довелося, як кажуть, за тридев’ять земель, у Трускавець, де на базі міської лікарні незабаром відкрили Центр малоінвазивної урології та хірургії. До речі, сьогодні про нього знають і говорять навіть у сусідніх країнах. Більше того, дехто з зарубіжних лікарів навіть рекомендують своїм пацієнтам оперуватися саме у Трускавці. І справа не в сучасному обладнанні європейського зразка, яким може похвалитися небагато вітчизняних медичних закладів, а насамперед у спеціалістах, котрі лікують не гірше, ніж їхні американські та німецькі колеги. Наприклад, Ігор Деркач до переїзду виконав близько 10 тис. успішних малоінвазивних (не травматичних) операцій.

Запропонувавши роботу злагодженій команді лікарів (у Донецьку вони тривалий час працювали в одній операційній бригаді), тодішній головний лікар міської лікарні, а нині – мер Трускавця Андрій Кульчинський виявився далекоглядним адміністратором. Адже поодинці донецьких спеціалістів переманювали і до Києва, і до Харкова, однак лише він забрав до себе одразу всіх трьох. І не прогадав, бо тепер у звичайній міській лікарні надається медична допомога за найвищим третім рівнем, як у базових клініках при медінститутах.

Приїзд Ігоря Деркача, Антона Лоскутова та Олесі Сумцової у Трускавець склав, так би мовити, пазл з трьох важливих деталей: потужної лікувально-діагностичної бази, хороших побутових умов для перебування пацієнтів та професійних вузькоспеціалізованих фахівців. Це дало змогу запровадити пов’язані з профілем курорту малоінвазивні хірургічні та урологічні методики лікування.

На відміну від традиційних хірургічних операцій, замість великого робиться менш травматичний міні-надріз, тож необхідне післяопераційне перебування хворих у лікарні обмежується кількома днями. Після цього вони можуть пройти ранню реабілітацію в умовах санаторіїв. Іншими словами, повний цикл лікування (від діагностики до одужання) можна провести, не виїжджаючи з Трускавця. Більше того, давно помічено, що люди у цьому мальовничому прикарпатському місті одужують швидше навіть при застосуванні значно слабших антибіотиків. Не в останню чергу цьому сприяє екологічний фактор – чисте повітря плюс лікувальні води.

Нині у Трускавці про нових лікарів знають і говорять усі. Їх поважають, їм довіряють і вважають гордістю міста. По-іншому просто не може бути, адже Ігор Деркач та його колеги не лише висококласні фахівці, а й хороші люди, які привезли з собою ґрунтовні знання, великий досвід і нову культуру ставлення до хворих.

Віктор Миронець.

Фото надане прес-службою

Трускавецької міськради.

Місто здоров’я

Місто здоров’я

Мальовниче і одне з найбільш екологічно чистих міст України Трускавець, зручно розташований біля підніжжя Карпат, природа щедро обдарувала унікальними кліматичними умовами та цілющими факторами.

Майже 200 років тут існує бальнеологічний курорт, що не поступається найкращим оздоровницям Європи, зокрема чеським Карловим Варам. За цей час виникло чимало міфів, більшість із яких нічого спільного з правдою не мають. А оскільки домисли зазвичай з’являються через брак інформації, сьогодні розкажу вам, як і чим насправді живе Трускавець.

«Нафтуся» та її «сестри»

Саме завдяки лікувальним властивостям «Нафтусі» Трускавець здобув статус курорту світового масштабу. Слабомінералізована гідро-карбонатна та магнієво-кальцієва вода має сечогінну, жовчогінну і протизапальну дію, запобігає каменеутворенню, нормалізує жировий, білковий та вуглеводний обмін, поліпшує роботу шлунково-кишкового тракту і підшлункової залози, відновлює клітини печінки, виводить із організму радіонукліди та нормалізує імунну систему. Звісно, це не вичерпний перелік можливостей «Нафтусі», яку називають живою водою.

Унікальною особливістю найвідомішої мінеральної води Трускавця, з-поміж іншого, є те, що її неможливо транспортувати, бо під дією повітря органічні речовини швидко руйнуються. Як наслідок, уже за 2 години після видобування вона починає втрачати лікувальні властивості. Саме тому з максимальним ефектом для здоров’я «Нафтусю» можна пити лише у Трускавці, як, до речі, й інші місцеві мінеральні води: незамінні під час лікування захворювань кишково-шлункового тракту «Марію» та «Софію», верхніх дихальних шляхів «Броніславу» та цілющу для шкіри «Юзю». Тож якщо в будь-якому іншому місті вам запропонують розлиту в пляшки «Нафтусю» чи котрусь з її «сестер», знайте – вас хочуть обманути.

Вживати лікувальні води треба на науковій основі, лише після детального обстеження і консультації лікаря. Адже важливе значення мають дозування та температура води, режим харчування, вид захворювання, вік, стать, вага тощо. Тож до самолікування краще не вдаватися.

Крім мінеральних вод, у Трускавці можна оздоровитися озокеритом (інші назви «гірський віск», «застиглі сльози землі»), єдине у світі родовище якого – за 4 км від міста. На відміну від парафіну, озокерит має більш виражені теплові властивості й хорошу пластичність. Застосовують його у лікуванні захворювань опорно-рухового апарату, має також протизапальні, знеболювальні, десенсибілізуючі властивості, які сприяють регенераційним процесам.

Берегти, як зіницю ока

Останнім часом в Інтернеті можна натрапити на «сенсаційні» повідомлення, що запаси «Нафтусі» закінчуються і зовсім скоро її не стане. Розраховані ці чутки на тих, хто думає приблизно так: обмежений об’єм трускавецьких мінеральних вод сформувався кілька тисячоліть тому в підземних природних резервуарах, з котрих люди майже двісті років їх активно видобувають.

Насправді резерв «Нафтусі» невичерпний, бо утворюється вона шляхом проходження природних опадів крізь ґрунт із особливим хімічним та мінеральним складом, що є тільки у Трускавці. Тому, як жартома кажуть місцеві жителі, закінчиться ця вода лише коли зовсім припиняться дощі.

60-гектарну територію навколо джерел віднесено до першої лінії санітарної охорони, а 6 га, де сконцентрована їх найбільша кількість, огороджені парканом із сигналізацією. Заходити сюди стороннім особам суворо заборонено.

Щоб у лікувальні води не потрапили сторонні домішки та з метою зменшення ймовірності виникнення вогнищ забруднення більшу частину людей, які жили в приватних будинках вище по схилу над джерелами, відселили. Тим, хто лишився, заборонено вести домашнє господарство, займатися садівництвом і городництвом.

Крім того, кожного дня у власній акредитованій згідно з міжнародними стандартами лабораторії проводять аналіз мінеральних вод, щодекади – дослідження на визначення їх макрос кладу, а раз на рік – повний розширений аналіз. Цікаво, що разом із сучасним унікальним обладнанням і досі використовують старі методи стеження за якістю води, які під час виникнення спірних моментів допомагають прийняти правильне рішення.

Добові запаси «Нафтусі» – 50 куб. м, з яких відпочивальники випивають лише 10%, хоча були часи, коли цей показник сягав майже 90%. Аби вода завжди була свіжою, її подають одразу до бюветів. Щоправда, є також спеціальні резервуари для створення невеликого запасу, але автоматика налаштована так, що вміст періодично оновлюється.

Не водою єдиною

Трускавець найперше славиться як бальнеологічний курорт. Та унікальний він не лише цим. Кілька років тому тут сформовано замкнутий цикл надання медичної допомоги, тож тепер у Трускавці можна провести якісну діагностику, короткочасне малоінвазивне лікування та ранню післяопераційну реабілітацію, що в рази зменшує вартість і тривалість лікування. Для цього на базі районної лікарні створено сучасний Центр малоінвазивної урології та хірургії, в якому працюють висококваліфіковані лікарі, з яких шестеро – кандидати і один – доктор медичних наук. Крім того, четверо урологів є членами Європейської урологічної асоціації.

На території міста розташована відома далеко за межами України Міжнародна клініка відновного лікування доктора медичних наук професора Володимира Козявкіна, яка є провідним світовим центром реабілітації хворих із дитячим церебральним паралічем та іншими неврологічними захворюваннями. За 26 років існування клініки ефективне лікування в ній пройшли близько 70 тисяч пацієнтів із 66 країн. В основі реабілітації – так званий «Метод Козявкіна», аналогів якому немає.

Добре зарекомендувала себе й дельфінотерапія, яку практикують у єдиному в Західній Україні дельфінарії. Численні медичні дослідження підтверджують, що результатом контакту з дельфінами є стимуляція кори головного мозку, що супроводжується відповідними позитивними змінами, зокрема покращенням роботи нервової, серцево-судинної, імунної та інших систем організму.

Родинний відпочинок

Крім розвитку галузі надання медичних послуг, останнім часом у Трускавці почали активно розвивати сферу відпочинку, особливо родинного. Будь-якої пори року сюди можна їхати не лише попити «Нафтусі», а й по нові враження. Наприклад, спуститися з гірськолижної траси, розташованої за 6 км від міста на горі «Буковиця», відвідати унікальний зоопарк «Лімпопо» з рідкісними видами тварин, покататися на квадроциклах, піднятися в гори маршрутами різної складності, здійснити кінну прогулянку, порибалити, поринути в різноманітні спортивні розваги, відвідати всеукраїнські та міжнародні фестивалі. Завдяки залученню інвестицій планують також будівництво закритої льодової арени, сучасного стадіону, футбольних майданчиків зі штучним покриттям, великого аквапарку, центру розваг для дітей та реконструкцію центрального парку.

Не пасуть задніх і місцеві оздоровниці, пансіонати, готелі, багато з яких впроваджують систему надання повного циклу послуг з оздоровлення та активного відпочинку. У кожного закладу свої особливі переваги. Скажімо, новий сучасний курортний готель «Лісова пісня» пропонує номери з власною кухонною зоною, обладнані побутовою технікою, що зручно для родин із дітьми, які до того ж мають змогу цікаво проводити час у великій ігровій кімнаті або в мотузковому парку. А готельно-курортний комплекс «Карпати» підкорює дитячі серця власним міні-зоопарком та мальовничим ландшафтним парком.

Розказати про всі особливості такого міста, як Трускавець, в одній статті, навіть за великого бажання непросто. Однак хтозна, може, це й добре, оскільки таким чином у вас залишається можливість самостійно здійснити багато відкриттів. Для цього потрібно лише мати бажання розбавити будні новими позитивними враженнями, які чекають кожного гостя міста здоров’я.

Віктор Миронець.

Фото надані Центром туристичної

інформації м. Трускавець та

з сайту курортного готелю

«Лісова пісня» (http://lisova-pisnia.ua/ua).