Екстремальна їжа. Акулячі плавці

Екстремальна їжа. Акулячі плавці

Не секрет, що китайці можуть приготувати страву із будь-чого. Причому так, що одразу й не зрозумієш, які інгредієнти для цього були використані. Однак чи не найдивовижніша страва китайської кулінарії – суп з акулячих плавців. Задоволення це недешеве, тож розібратися з ним, гадаю, буде цікавого всім.

Протягом мільйонів років акули одноосібно владарювали в морях та океанах, аж раптом одного прекрасного дня з’явилися… китайці. Неспроста ж кажуть, що жителі Піднебесної їдять все, що має дві ноги, крім драбини, все, що має чотири ноги, крім стола, все, що літає, крім літаків, і все, що плаває у воді, крім підводних човнів. Таку всеїдність пояснити неважко – китайці рідко наїдалися досхочу, адже ротів у їхній країні завжди було набагато більше, чим їжі. Тому китайські рибалки не надто переймалися сортуванням живності, яка попадала в сіті. І якщо там ненароком виявлялись безжальні хижаки – акули, їх також пускали під ніж, немов би це безневинний окунь.

Можливо, найдивовижніша особливість китайської кулінарії – це те, що до деяких страв простолюдину навіть доторкатися було заборонено, не говорячи уже про те, щоб їх їсти. Соціальна належність у даному випадку – в питанні «їсти або не їсти» – в Китаї мала вирішальне значення. Іноді представники з народу навіть не знали про існування деяких вишуканих продуктів, які за столом знаті були звичним явищем. Ну а ті страви, які за статусом належало вживати лише імператору, навіть наближені до імператорського двору не мали честі куштувати. Так от, акулячі плавці (так само, як і ластівчине гніздо, в’ялена медуза та каракатиця) раніше вважалися привілеєм виключно вельмож.

Деякі допитливі китайські історики вважають, що в Китаї суп з акулячих плавців їдять з часів династії Хань, тобто вже дві тисячі років. Хоча інші стверджують, що мода на акул як на продукт харчування виникла дещо пізніше, коли до влади у 960 році прийшла династія Сун. Однак нам з цього всього потрібно запам’ятати наступне: страви з акул в Китаї мають велику історію, тісно пов’язану з елітним прошарком китайського суспільства.

Чому ж акулячі плавці стали такими популярними? Чому за кілограм акулячого м’яса на оптових ринках платять 20 центів, а за кілограм акулячих плавців – 170 доларів, у 850 разів більше? Таку репутацію плавцям сформували, зібрані протягом століть, знання китайських лікарів, які стверджували, що цей чудодійний продукт оновлює життєву енергію, збільшує вміст гемоглобіну, знімає нервове напруження, підвищує фізичну витривалість організму та зміцнює імунітет. Зверніть увагу, наведено майже повний список популярних хвороб сучасної ділової людини, здатної заплатити за тарілку такого супу 200–300 доларів. Цікавий збіг, чи не так?

Цінують акулячі плавці також за те, що вони, на думку китайських лікарів XVI століття, «відкривають шлунок». Іншими словами, покращують апетит. У Середньовіччі кулінари Піднебесної радили: «Ними можна розпочинати трапезу або подавати посеред застілля, готуючи себе до нового напливу страв». А ще вони обіцяли палким прихильникам акулячих плавців неймовірну насолоду не лише за столом, але й у ліжку, приписуючи їм властивість зміцнювати потенцію та дарувати колосальну любовну силу.

Однак акули відомі не лише завдяки плавцям. М’ясо цих морських хижаків використовують в кулінарії не менш успішно. Ті ж китайці дуже люблять делікатесну страву із губ акули, тушкованих з бамбуковими паростками або трепангами та куркою. В Італії популярна оселедцева акула, з м’яса якої готують салати. Перуанці вимочують акулу в соку лайма і отриманий розсіл використовують як засіб від похмілля. А от англійці віддають перевагу м’ясу катрана, особливо зі смаженою картоплею.

Міжнародна любов до м’яса акул зумовлена, зокрема, його властивостями. Так, в ньому міститься 25–30% високоякісних білків, а жиру і холестерину немає зовсім. Калорійність акулятини незначна, тож її сміливо можна називати дієтичним продуктом. Мікроелементів в акулячому м’ясі дуже багато, причому найрізноманітніших – кальцій, фосфор, залізо, йод, мідь. В ньому є всі необхідні людині амінокислоти. Чимало в ньому і вітамінів – А, вся група В та інші. Цінується також багата на вітамін А печінка морського хижака. До речі, ще донедавна в основному саме з неї отримували відомий нам з дитинства риб’ячий жир.

Віктор Миронець.

Фото: http://explore-agency.com

P.S. Важливо!

Крім кальцію, фосфору, йоду, міді й інших корисних речовин, у м’ясі акул є також не зовсім потрібна людському організму ртуть. Це зумовлено тим, що акули – замикаюча ланка харчового ланцюга. До того ж, вони часто їдять, як то кажуть, все, що заманеться. Тому зловживати цим делікатесом не варто. А вагітним жінкам і дітям до 16 років вживати акуляче м’ясо взагалі не рекомендують.

Голландські вітряки

Цікаві споруди. Голландські вітряки

Говорячи або почувши про млини, ми в першу чергу уявляємо жорна, зерно, борошно та щойно спечений запашний хліб. Так і є насправді, якщо, звичайно, мова не про голландські вітряки, більшість з яких до виробництва борошна не мають жодного стосунку.

Історично і географічно склалося так, що 20% території Нідерландів (історична назва країни) розташовані нижче рівня моря, а 50% – вище цієї позначки лише на метр. Як наслідок, протягом багатьох століть людям, які жили на цих землях, доводилося відвойовувати у моря сушу. Тому й кажуть, що історія Нідерландів це – історія боротьби людини з морем. І хоч сьогодні між ними зберігається хиткий мир, так було не завжди.

Ще порівняно недавно, у Середньовіччі, майже вся північна частина країни була під водою. Захистити землю від моря голландці зуміли завдяки створенню складної і унікальної дренажної системи, важливим складником якої судилося стати вітрякам. Саме вони століттями скеровували воду з одного каналу в інший.

За допомогою системи валів та зубчастих коліс енергія вітру обертала велике водяне колесо, яке перекачувало воду в річку або інший канал. До речі, у XVI ст. ця технологія стала справжньою революцією в інженерній та дренажній справах.

Сьогодні сушу від моря захищають нові вартові – потужні електричні та дизельні насосні станції, а вітрякам дісталась роль «приманок» для туристів, з якою вони справляються так само добре, як раніше боролися з водою.

Віктор Миронець.

Художник Charles Leickert.

Чому світа потребує змін?

Чому світа потребує змін?

Статистика стверджує, що освіченість населення України становить майже 100%, а частка вітчизняних студентів, які вдало закінчують навчання і отримують дипломи сягає понад 90%, що на 40 вище середньосвітового показника. Це, звичайно, дуже добре, однак, на жаль, чимало українців не вміють застосовувати теорію на практиці. А отже виникає цілком закономірне питання до якості випускників багатьох вітчизняних ВНЗ. Про те, якою має бути сучасна українська освіта, зокрема, говорили учасники міждисциплінарної дискусії, яка нещодавно відбулася у Львові.

Як зауважив під час виступу директор економічної агенції PPV Knowledge Networks Володимир Воробей, ще не всі українці усвідомили, що освіта не обмежується шкільною чи вищою. Сьогодні спосіб навчання у світі змінюється з карколомною швидкістю. Зокрема, ринок масових онлайн-курсів у 2015 році склав 50 млрд. доларів. Більше того, багато зарубіжних навчальних закладів скасовують деякі традиційні пари, замінюючи їх онлайн-навчанням. Це говорить про створення нових, більш ефективних, навчальних комбінацій.

Процес впровадження новітніх досягнень у галузі освіти в Україні відбувається не те щоб геть зовсім повільно, але й не надто швидко. Тож не дивно, що великі компанії створюють власні корпоративні університети. За словами викладача Львівської Бізнес Школи Ярослава Притули, їхнє керівництво розуміє – якщо сьогодні не покращити професійний рівень працівників, то завтра буде важко протистояти конкурентам.

На думку педагога, недоосвіта формується ще в школі. Тож батьки, якщо у них є така можливість, змушені втручатися у навчальний процес і наймати репетиторів для своїх дітей. Втрати через продукування нашим суспільством безробітних становлять приблизно 30 млрд. грн. У свою чергу, щорічні потенційні втрати від низької продуктивності праці через недостатні професійні якості працівників сягають 68 млрд. грн.

Виправити ситуацію, переконаний філософ і письменник Тарас Лютий, може лише кардинальне реформування галузі освіти. Адже, наприклад, наше шкільне навчання переважно орієнтується на оволодіння техніками відтворення. Звичайно, це потрібно вміти, однак, наголошує письменник, не варто себе обмежувати. Також не завадить змінити стратегію мислення – не потрібно боятися переглядати погляди та думки. Принаймні, основні положення.

З цим погоджується й український вчений в області психіатрії та медичної психології Олег Чабан, який додав, що школа повинна давати не знання, а насамперед навчати думати і показувати де їх шукати. На жаль, більшість вчителів не готові до цього, констатував він.

А от міністр освіти і науки України Сергій Квіт, який теж взяв участь у заході, зауважив, що освіта має бути якісною і українською, але не в значенні лише української мови. Потрібно провести децентралізацію навчальних закладів і дати їм більше автономії. При цьому, зобов’язати кожну інституцію відповідати за якість своїх послуг.

Не менш важливо, за словами міністра, зберегти доступність освіти. Для цього треба робити все від нас залежне, аби не було драматичних відмінностей між школою великого міста і маленького села. В обох випадках вони мають бути виключно професійними. Крім того, є багато питань й до вищих навчальних закладів, яким настав час готувати зовсім інших людей.

За результатами обговорення учасники заходу дійшли висновку, що освіта може стати тією ключовою інституцією, яка допоможе здійснити ціннісні трансформації суспільства. Щоправда, для цього ще потрібно докласти чимало зусиль. І, звичайно, мати велике бажання щось робити, особливо тим, кому безпосередньо належить здійснювати реформи.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Здоровий скептицизм

Здоровий скептицизм

«Знав би, де впадеш, – солому підстелив би» – говорить народна мудрість. Та, як відомо, доля у кожного своя, і нам зазвичай не дано знати, коли з нами трапиться щось хороше, а коли фортуна відвернеться. Зрештою постійно і всюди «носити» з собою про всяк випадок щось м’якеньке теж не завжди вдається. І лише «падаючи», починаємо докоряти собі за самовпевненість, усвідомлюючи, що «падіння» усе ж таки можна було зробити менш болісним.

Інша річ скептики – вони «падають» не менше за інших людей, але «травмуються» при цьому набагато рідше. Це тому, що перед тим як щось зробити, звикли все ретельно перевіряти. І хоча скептицизм, будьмо відверті, не належить до людських чеснот, стовідсотково негативною рисою характеру його теж назвати важко. Щоправда, це стосується лише так званого «здорового» скептицизму, незмінними супутниками якого, безперечно, повинні бути виваженість вчинків, толерантність і вміння правильно та об’єктивно оцінювати ситуацію.

Ми, як правило, або сміємось над скептиками, або їм співчуваємо. При цьому не звертаємо увагу на те, що їхні потуги підготуватися до можливих неприємностей ніколи не залишаються без винагороди: якщо очікування не виправдалися – прекрасно, якщо ж сталося щось недобре – «солома» вже давно підготовлена. Звичайно, до цієї бочки меду можна додати й ложку дьогтю, мовляв, думки матеріальні, і якщо думати про неприємності і готуватися до них, то рано чи пізно вони неодмінно стануться. Можливо, й так, однак разом із тим недарма вже багато поколінь існує також перевірене часом прислів’я про те, що «береженого й Бог береже».

Тож чому б не перейняти у скептиків корисну рису ретельно зважувати всі «за» та «проти» та їхнє вміння уникати неприємних ситуацій. Візьмемо для прикладу звичку завжди брати з собою парасольку. Звичайно, постійно носити додаткову ношу незручно, зате нам усім (часто на власному досвіді) відомо про непростий і гонористий характер «тітоньки»-погоди. Крім того, скептики завжди оплачують проїзд у громадському транспорті і, щоб не мати проблеми із контролерами, обов’язково компостують квитки. Серед важливих правил скептиків є також ніколи не тримати «всі яйця в одній корзині» і не покладатися на волю сліпого випадку.

Та окрім позитивних моментів, у скептицизму є і багато мінусів, найбільші з яких полягають у тому, що скептики, як правило, мають песимістичні погляди на життя і майже нікому й ніколи не довіряють. І хоча під час спілкування з іншими, особливо сторонніми і малознайомими, людьми потрібно бути обережними й уважними, вміння довіряти у багатьох життєвих ситуаціях теж відіграє важливу роль. А про настрій годі й говорити – якщо він хороший, уже лише це гарантує половину успіху будь-якої справи.

Тож кожен із нас сам мусить вирішити, чи потрібно користуватися здоровим скептицизмом у повсякденному житті. А у разі позитивного рішення пам’ятати, що робити це потрібно дуже обережно, щоб ненароком не образити інших людей.

Віктор Миронець.

Фото Михайла Мазура.

Дорога до знань

Згадуючи свято. Дорога до знань

Відкружляло у неймовірно красивому танці різнобарвне листя, ознаменовуючи неминуче наближення цьогорічної осені до фінішу. Але перед тим як скласти повноваження, осінь приберегла ще кілька чудових дат, зокрема й вчорашній Міжнародний день студентів.

Зазвичай це свято асоціюється з молодістю та романтикою і сприймається студентами як привід влаштувати бучну вечірку, аби вкотре підтвердити, що роки навчання у виші – справді найкращий період у житті. Однак є другий бік медалі, який багато хто не враховує.

Цей день також покликаний нагадати про важливість прагнення досягти вершин знань й самоствердження. Хтозна, можливо, так буває тому, що раніше здобуття вищої освіти було привілеєм обраних. Сьогодні ж за бажанням стати студентом може кожен, тож і ставлення до цього дещо спростилося.

І хоч у наш час усе кардинально змінилося, дещо на генетичному рівні все-таки залишилося. Не вірите? Прислухайтеся до свого серця у стінах альма-матер, і неодмінно відчуєте, як воно завмирає й тріпоче від передчуття чогось знайомого, але водночас невідомого, оповитого серпанком років та мудрості.

До речі, існує думка, що стати успішнішим студентом більше шансів у того, хто, переживши такі емоції, починає розуміти важливу істину: п’ять років навчання у виші – ніби перебування у долині цілющих джерел-знань. Хочеш – пий з них малими ковтками, хочеш – напийся досхочу, а ще краще – пірни з головою, й вийдеш звідтіля зовсім іншою людиною. Але це, звичайно, за умови наполегливої праці та великого бажання. Інакше зцілитися від неосвіченості навіть не сподівайтеся.

Саме тому, дорогі студенти, прагніть пізнати невідоме, творчо мисліть, шукайте нові рішення, добивайтеся свого. Словом, сміливо крокуйте дорогою до знань, бо лише вони – найнадійніша гарантія досягнення життєвого успіху. Так було, є і буде завжди.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Спілкування без кордонів

Спілкування без кордонів

Відомий вислів гласить: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Цієї думки дотримувалось багато видатних особистостей, зокрема і знана в усьому світі поетеса Леся Українка, яка, до речі, вільно володіла тринадцятьма мовами.

Як правило, у школі й у вищих навчальних закладах (крім факультетів іноземної філології) вивчаємо три мови: українську, російську і ще одну іноземну на вибір. Однак давайте зізнаємось чесно, ми не завжди розуміємо значення цих знань для нашого всебічного розвитку і досягнення життєвого успіху. Тож і до навчання нерідко ставимося поверхнево й подекуди навіть скептично, про що згодом часто шкодуємо, адже час на місці не стоїть і швидко змінює світ, а разом з ним і наше повсякденне життя.

Яскравий приклад цьому – сьогодні відстань уже перестала бути суттєвою перешкодою для спілкування і налагодження зв’язків між людьми, а поява Інтернету значно розширила світогляд людини і зробила можливості пізнання світу майже необмеженими.

Здавалось би, ось воно – благо цивілізації, про яке ще навіть наші батьки не мріяли, – бери і користуйся. Та, виявляється, це не так уже й просто зробити. І головна перешкода полягає саме у незнанні інших мов – ключа до втілення наших найсміливіших мрій.

Сьогодні дедалі очевиднішим стає те, що чим більше мов знає людина, тим вищі її шанси на ринку праці. Крім того, у сучасному житті знання іноземних мов дозволяє почуватися більш успішним, а пропозиції ринку праці часто вимагають володіння як мінімум базовим рівнем англійської.

Щоправда, вчать іноземні мови не лише для кар’єри. Знання, приміром, мови Туманного Альбіону – життєва необхідність. Мова руйнує кордони та робить світ відкритим і цікавішим.

Пригадую, з яким захопленням розповідала одна моя колишня колега про те, що Шекспір в оригіналі суттєво відрізняється навіть від найкращого перекладу. Це стосується й інших письменників, глибинну сутність творів яких до кінця можна збагнути, лише читаючи оригінали, написані їхньою рідною мовою.

У наш час вивчення іноземних мов стало доступним практично для кожного, не залежно від величини населеного пункту, де людина мешкає. Головне – бажання, а усе інше додасться. І не потрібно боятися свого віку, адже, як зауважують фахівці, особливих вікових обмежень у цій справі немає. Вони лише радять не забирати у дітей дитинство і вчити їх іноземним мовам ненав’язливо та без фанатизму. Разом з тим, маючи час і здоров’я, можна успішно взятись за вивчення будь-якої мови і у 20, і у 40, і навіть у 80 років.

Тож не обмежуйте себе і не лінуйтеся вчити мови, щоб з їх допомогою відкривати нові сторони життя, збагачувати себе, знаходити нових друзів та знайомих і вільно з ними спілкуватися.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Все по п’ять

Все по п’ять

Перші магазини формату «fix price» (фіксована ціна) у нас з’явилися приблизно 10–12 років тому. Як і до всього нового, спочатку споживачі поставилися до них насторожено, однак через деякий час звикли, і заклади торгівлі з простою назвою: «Все по/від…» (цифра залежить від місця розташування точки) зайняли на вітчизняному ринку свою нішу.

Ставлення до бюджетних магазинів, у яких можна купити що завгодно, від посуду, дрібної побутової техніки та одягу до штучних квітів, косметики та біжутерії, неоднозначне. Когось така «всеїдність» і низькі ціни відлякують, мовляв, якісний товар не може коштувати надто дешево, а для декого це – якраз те, що треба. Однак істина, звичайно, посередині.

Як зауважують власники торговельних закладів формату «fix price», вони мають хороший дохід за рахунок хорошого товарообороту, адже завдяки привабливим цінам кожен покупець купує одразу кілька речей. Крім того, економлять на орендній та заробітних платах – зазвичай такі магазини займають скромні приміщення і у них працює лише кілька співробітників. Та найголовніша таємниця «показової» дешевизни, на яку мало хто із споживачів звертає увагу, полягає у тому, що на одні товари ціни надто занижені, а на інші, навпаки, підвищені у кілька разів. Таким чином створюється так званий запас рентабельності.

Щодо якості товарів, то, за словами фахівців, вона залежить насамперед від сегменту. Зокрема можна сміливо купувати там посуд, фоторамки, канцтовари, вішалки для одягу, коробки для зберігання речей, дзеркала, біжутерію та аксесуари для волосся. А от від купівлі столових приборів, сковорідок, наборів для манікюру та косметики варто утриматися.

Як і в звичайних магазинах, у бюджетних асортимент товарів також має бути сертифікованим. Тому за найменшої підозри вимагайте у продавців сертифікат якості. До речі, якщо почуєте, що товар закуплений на оптовому ринку чи складі, тому дозвільні документи в іншому місці, не вірте на слово. За таких обставин нехай пред’являть вам копії.

З погляду маркетингу, в закладах торгівлі формату «fix price» все дуже добре продумано. Зокрема товар, якого потрібно продати якомога більше (зазвичай різні дрібнички, більшість із яких абсолютно непотрібні), розташовано на рівні очей покупців, а головне – кожну річ, що продається, можна взяти, роздивитися. За словами психологів, це поширена у продавців хитрість, адже потримавши річ у руках, ми починаємо певною мірою почуватися її власниками, тому розлучатися з нею стає важче. Ну й, звичайно, низькі ціни «вмикають», приховане в глибинах свідомості одвічне «у господарстві все знадобиться».

Щоб не принести додому багато зайвого, психологи радять перед купівлею завжди запитувати себе, чи потрібно вам 20 чашок, нова підставка для взуття та ще й на додачу набір пальчикових батарейок. Добре у таких ситуаціях частіше нагадувати собі про більш вагомі бажання, такі, як, скажімо, придбати новий холодильник чи відпочити на морі. Адже дрібні, на перший погляд, витрати згодом перетворюються на чималі суми. Недарма ж кажуть, що копійка гривню береже.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.

Виховання працею

Виховання працею

Свого часу видатний педагог Василь Сухомлинський зауважив, що уже в дитинстві, а тим більше в отроцтві та юності, кожен учень повинен мати улюблену навчальну дисципліну, улюблену працю, проявляти індивідуальні нахили та здібності й розвивати їх. Ніби нічого складного у вихованні дітей працею немає – лише показати їм, як виконувати ту чи іншу роботу.

Але цього замало, бо насамперед потрібно вчити отримувати від праці задоволення. Так, зокрема, вважає завідувач Школи народних ремесел Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді МОНМС України Валерій Федоров, який розробив і використовує на практиці власну методику трудового виховання учнів.

Головний принцип роботи Валерія Євгеновича полягає у дотриманні традиційності, адже, як зауважує педагог, усе інноваційне у навчанні – це, по-суті, забуте старе. Тож навіщо втрачати час і знову винаходити колесо, коли можна звернутися до досвіду наших дідів-прадідів, котрі вважали, що будь-яку корисну справу треба робити так, аби відчувати від того задоволення.

Діти, особливо на перших заняттях, часто соромляться свого невміння і бояться невдачі. Саме тому Валерій Федоров радить учителям кожен урок починати усмішкою і підбадьоренням. «Потрібно бути надзвичайно обережним, щоб випадково необдуманою дією чи словом не відбити в учня охоту до праці або навчання», – застерігає він. Так само і критика, без якої в навчальному процесі не обійтися, повинна мати форму підказки, а не осуду.

Заняття народними ремеслами, як-от плетінням чи теслярством, сприяє розвитку моторики рук, посидючості та уваги. Крім того, батьки часто відводять дітей на такі гуртки й факультативи, аби у майбутньому вони вміли, як кажуть, цвях правильно забити, обмежуючи свої очікування лише цим. Однак досвід багаторічної роботи школи ремесел показує, що можливості позитивного впливу на учнів занять майже безмежні. Зокрема вони допомагають поліпшити успішність у засвоєнні шкільної програми. Спрацьовує психологія: учень прислухається до порад того, чия думка для нього авторитетна. Адже часто, коли мама чи тато говорять про важливість освіти, діти пропускають це повз вуха. Інша справа – наставник гуртка. Наприклад, ненав’язливо зауваживши, що учень, який вміє робити такі чудові речі з дерева, соломи чи лози, напевне добре навчається у школі, він стимулюватиме дитину до покращення успішності. Чому? Головним чином через відсутність примусу та тиску і в результаті переконання учня, що це його власне рішення. Але, додає педагог, і цього замало, бо потім, коли оцінки покращаться, треба закріпити результат, похвалити дитину, обов’язково наголосивши, що ви у своєму вихованцеві ніколи не сумнівалися.

Існує багато методик та підходів до так званого трудового виховання, які зазвичай кожен педагог і батьки трактують та застосовують на практиці по-своєму. Однак Валерій Федоров переконаний, що вагомих успіхів у цій царині може досягти лише наставник, який щиро вірить у свого учня і його здібності.

Віктор Миронець.

Фото автора.

То м’ясо – шкідливе?

То м’ясо – шкідливе?

Суспільство давно поділилося на два великих табори: прихильників вегетаріанства і тих, хто не поспішає відмовлятися від вживання м’яса. Але, схоже, останнім таки доведеться бодай частково відкоригувати свої гастрономічні вподобання, оскільки нещодавно Всесвітня організація охорони здоров’я повідомила без перебільшення сенсаційну новину про включення червоного м’яса та продуктів його переробки до числа канцерогенів.

Зробити цей важливий крок ВООЗ спонукали результати майже 800 досліджень, проведених Міжнародним агентством із вивчення раку, який є структурним підрозділом організації. Зокрема, за словами вчених, споживання 50 г обробленого червоного м’яса (наприклад, сосисок, шинки, бекону, консервів) на 18% підвищує ризик захворіти на рак кишечнику, підшлункової залози або товстої кишки. Водночас м’ясо з високим вмістом білка міоглобіну, яке в сирому вигляді має червоний відтінок (яловичина, баранина, ягнятина, свинина, конина тощо), внесли до списку продуктів, що «ймовірно» підвищують такий ризик.

Як і варто було очікувати, гучна заява ВООЗ спричинила неоднозначну реакцію у наукових колах, бізнес-середовищі та серед споживачів, найактивніші з яких уже розгорнули у соціальних мережах кампанію на підтримку улюблених продуктів. Головний аргумент противників рішення полягає у тому, що, на їхню думку, автори дослідження проігнорували харчову цінність м’яса та користь його помірного споживання.

Дехто, враховуючи, що у статусі небезпечних, а потім знову корисних і навпаки, вже побувало чимало продуктів, навіть звинувачує ВООЗ в упередженості, мовляв, подібні рішення, як правило, з’являються не просто так. Яскравим прикладом, за словами тих, хто підтримує цю думку, може слугувати боротьба з холестерином, світового масштабу наступ на який закінчився заявою вчених, що, виявляється, деякі його види можуть бути корисними, бо містять незамінні для людини полінасичені кислоти.

Звичайно, об’єктивно проводити подібні дослідження важко, й оприлюднення результатів завжди породжує додаткові запитання. Тож потрібен час, аби вивчити та осмислити нову інформацію. Зрештою, обов’язково має відбутися всебічне обговорення на міжнародних конференціях і ми, напевно, почуємо ще не одну заяву вчених із цього приводу. Однак не забуваймо й про те, що диму без вогню не буває, а отже, нехтувати рекомендаціями такої організації, як ВООЗ, не варто.

Віктор Миронець.

Фото: http://gattocicovablog.it

Піймати хвилю натхнення

Жартома і серйозно. Піймати хвилю натхнення

Якщо для того аби наважитися щось робити, вам потрібно, скажімо, півгодини походити з кутка в куток, не засмучуйтеся, оскільки перед тим як приступити до роботи, багатьом людям необхідно спочатку «піймати хвилю натхнення». До речі, генії в її пошуках і не таке виробляли!

Наприклад, відомому фізикові Річарду Філіпсу Фейнману найкраще думалось про формули, теорії та постулати, коли він грав на барабанах. Причому це мало відбуватися неодмінно вночі. А от колишній моряк, композитор Микола Римський-Корсаков майстрував іграшкові кораблики, пускав їх у великій каструлі з водою і вже потім писав музику.

Кажуть, до Йоганна Себастьяна Баха муза приходила після того, як він вишивав хрестиком, а у його відомого колеги Людвіга ван Бетховена джерелом натхнення був холодний душ. Про творця ж періодичної системи хімічних елементів Дмитра Менделєєва відомо, що він не шукав якихось особливих способів стимуляції інтелекту. Вчений просто робив валізи.

Знайомі геніального іспанського живописця Сальвадора Далі поміж собою іноді називали митця чемпіоном із… дрімання у кріслі. Хоча насправді він часто засинав недарма. Художник брав важкий гайковий ключ і клав під ноги металеву пластину. Коли починав засинати, ключ вислизав із рук. Гучний звук від удару металу об метал одразу будив його. За словами Далі, саме короткі секунди втрати свідомості дарували йому нові ідеї.

Відомий французький письменник Оноре де Бальзак, який, до речі, деякі твори із монументальної «Людської комедії» написав у невеличкому українському селі Верхівня, що на Житомирщині, продумував сюжетні лінії та образи своїх героїв, п’ючи каву натщесерце, а іноді навіть жуючи обсмажені кавові зерна. На відміну від Бальзака, зірка світової музики ХХ століття, композитор та диригент Ігор Стравінський не зловживав кавою, віддаючи перевагу «вмиканню» мозку з допомогою фізичних вправ, обов’язковою кульмінацією яких була стійка на голові.

Нові ідеї та натхнення кожен шукає по-своєму, однак робіть це безпечними для здоров’я способами. Адже краще майструвати кораблики, вишивати хрестиком чи робити валізи, як Микола Римський-Корсаков, Йоганн Себастьян Бах та Дмитро Менделєєв, ніж наслідувати методи Оноре де Бальзака та Сальвадора Далі. Тож будьте обачними.

Віктор Миронець.

Фото Філіппа Халсмана.

Як ви прокидаєтеся?

Як ви прокидаєтеся?

Існує думка, що найсолодший та найприємніший сон буває після сигналу будильника і лише у будні, коли потрібно поспішати на роботу чи навчання. Більше того, за словами психологів, початок нового дня і кожен ранковий підйом приховують багато цікавої інформації, яка може допомогти краще пізнати себе.

Отже, якщо панічний страх проспати змушує вас виставляти не один, а кілька будильників, значить є проблема із вірою у себе та побоювання відповідальності. Однак передчасно не панікуйте. Це «лікується» дуже просто – підтримкою близьких та рідних людей.

Тим, хто, прокинувшись, любить поніжитися у ліжку, варто пам’ятати, що так чинять переважно люди, які не чекають від нового дня нічого хорошого. Навіть маленька невдача здатна надовго їх засмутити та вивести з рівноваги. І навпаки, якщо ви бадьоро вистрибуєте з ліжка й одразу робите зарядку або хоча б повільно з насолодою потягуєтеся, знайте – ви сприймаєте кожний день як дарунок, чітко усвідомлюєте, чого хочете, і цілеспрямовано рухаєтеся вперед до втілення у життя планів та задумів.

Любителі кожного ранку за будь-якої погоди приймати контрастний душ – активні люди, які перебувають в постійному пошуку нових вражень. За один день вони здатні зробити стільки, скільки інші роблять тиждень. А от мрійники, багатьом із яких притаманні неорганізованість і забудькуватість, зазвичай витрачають на ранкові збори дуже багато часу.

А як прокидаєтеся ви? Зазирніть у себе, з допомогою цих підказок з’ясуйте, як ваша підсвідомість сприймає новий день, і за необхідності відкоригуйте плани. Недаремно ж кажуть, що поінформований, значить – озброєний.

Віктор Миронець.

Фото: http://blog.caresync.com

Секрети оливкової олії

Секрети оливкової олії

Ті, хто люблять куховарити, знають, що є страви, які без додавання оливкової олії виходять не такими смачними. Та й дієтологи запевняють, що вона корисніша за інші, оскільки містить мононенасичені жирні кислоти, вітаміни А, D, Е та К. А головне – під час її нагрівання майже не утворюються шкідливі канцерогенні сполуки. Однак, незважаючи на переваги, багатьох українських господинь оливкова олія усе ж розчарувала.

Найімовірніше, тому, що ми здебільшого орієнтуємося на ціну продукту, ігноруючи маркування. А даремно, бо різниця в ціні на оливкову олію формується не за принципом престижності торгових марок, а залежить від способу віджиму. От і виходить, що використовуючи для заправки салатів олію, призначену для смаження і навпаки, ми лише псуємо страви.

На відміну від інших видів олії, складність отримання оливкової полягає в тому, що свіжі оливки окиснюються під дією кисню. Що вища температура їхньої обробки, то інтенсивніший процес. Аби вміст кислот в олії був мінімальним, віджим повинен відбуватися якомога швидше після збору врожаю за температури, не вищої 27 градусів. Це збільшує вартість виробництва.

Отже, якщо на етикетці зазначена назва Extra virgin olive oil, це означає, що оливкова олія – першого холодного віджиму, найкраща, найароматніша та найсмачніша. Як правило, вона містить не більше 1 відсотка жирних кислот і зберігає всі корисні властивості свіжих оливок. Використовують Extra virgin olive oil лише для заправки салатів.

Для додавання у страви також чудово підходить Virgin olive oil – олія другого холодного віджиму, яка завдяки вигідному співвідношенню ціни та якості має найбільший попит у споживачів. А от Olive oil – суміш Virgin olive oil та рафінованої оливкової олії, так само як і Pure olive oil, потрібно використовувати тільки для смаження, оскільки вони стійкі до високих температур. Звичайно, нічого страшного не станеться, якщо ними заправити салат, однак смак буде не таким насиченим.

Іноді на прилавках супермаркетів можна зустріти також оливкову олію з маркуванням Pomace oil, та її застосовують переважно з технічною метою. Наприклад, для виготовлення… мила.

Завдяки насиченості вітамінами оливкова олія надзвичайно корисна. Однак, як зауважують фахівці, робити культ з неї не варто. Відомо ж бо: якщо чогось забагато, то обов’язково чогось не вистачатиме. В даному випадку – поліненасичених кислот, потрібних людині для покращення розумової діяльності та зміцнення серцево-судинної системи. Саме тому доцільно чергувати використання оливкової та соняшникової олії.

Віктор Миронець.

Фото: http://cookandmove.com

P.S. Підкаже колір

Температура окиснення оливкової олії категорії Olive oil, коли починають виділятися шкідливі канцерогенні сполуки, становить близько 165 градусів, саме тому смажити на ній набагато корисніше, ніж на рафінованій соняшниковій, яка окиснюється, нагріваючись до 80 градусів. Краще за Olive oil для цього підходить лише рапсова олія з порогом початку окиснення 190 градусів. Однак якщо не матимете часу, аби вчитуватися в етикетку, відрізнити потрібний вид оливкової олії можна за кольором корка: пляшки призначеної для смаження виробники завжди закривають червоним або коричневим, а для заправки салатів – зеленим.

Метод «зеленої ручки»

Метод «зеленої ручки»

Як правило, по завершенні кожної важливої справи проводять так званий розбір польотів і за потреби – роботу над помилками. Але зосереджуючи увагу на них, ми часто не помічаємо здобутків.

Подібне відбувається також із нашими дітьми у школі. Однак якщо рівень психологічної стійкості старшокласників дає їм змогу не так болісно сприймати зауваження педагогів, то для учнів молодших класів кожне виділення у зошиті червоною пастою помилок перетворюється на маленьку трагедію. Звичайно, без цього не обійтися, адже школа потрібна насамперед для того, щоб навчати, а перевірка знань з допомогою оцінок – найкращий індикатор рівня їх засвоєння учнями. Тож маємо замкнене коло, розірвати яке за бажанням не так уже і важко.

Існує кілька способів виховати в учнів адекватне ставлення до помилок, аби запобігти в майбутньому зникненню у них бажання вчитися. Та найкраще зарекомендував себе відносно новий метод «зеленої ручки», який навчає зосереджуватися на успіхах. Причому педагоги-новатори рекомендують застосовувати його також й у не пов’язаних з освітою сферах життя.

Винайшла цей метод і першою випробувала його на практиці автор блогу про виховання дітей та мама Тетяна Іванко. Коли настав час тренувати перед школою руку доньки для письма, вона вирішила не підкреслювати червоною ручкою неправильне, як це роблять у початковій школі, а навпаки - виділяла зеленою найкраще написані букви. Дівчинці це дуже сподобалось, тож після виконання завдання завжди запитувала, яка літера красивіша, і дуже раділа, коли мама обводила її із обов’язковим коментарем: «Ідеально!»

Отже, як бачимо, загострення уваги дитини на помилках – не такий ефективний метод контролю, як здається на перший погляд. Хочемо того чи ні, але у нашій пам’яті закарбовується насамперед виділене, тож учні в такому разі запам’ятовують неправильне. В результаті постійне усвідомлення невдач не сприяє підвищенню самооцінки і віри у власні сили. Але якщо цю особливість людської свідомості використовувати, підкреслюючи правильне, то діти відчуватимуть зовсім інші емоції та інакше сприйматимуть навчальний процес. Більше того, підсвідомо вони прагнутимуть повторити хороший результат, тобто матимуть іншу внутрішню мотивацію – не бажання уникнути в майбутньому помилок, а прагнення зробити все добре.

До речі, звичка підсвідомо виділяти червоним недоліки, погане та неправильне, яку отримуємо ще в дитинстві, – одна з головних причин того, чому є люди, незадоволені своїм життям, навіть якщо воно склалося вдало. Саме тому важливо застосовувати метод «зеленої ручки» також й у стосунках із дітьми. Насамперед роблячи їм менше зауважень за виконане не так, хоч би як нам того хотілося (вони ж бо старалися, а це вже добре), і більше хвалячи за якісно зроблену роботу.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Історії «за кадром»

Історії «за кадром»

«Я завжди любила історію «за кадром» – невдалі дублі фільмів,

підготовка в роботі великих важливих проектів, життя за кулісами театру…

В цьому найцінніші моменти, найправдивіші вчинки,

оголені почуття – в цьому історія моїх улюблених закладів,

про які мені хочеться розказати».

Тетяна Чернега,

«Рецепторами міста»

(www.reseptoramumista.wordpress.com)

Хочемо того чи ні, але шалений ритм життя, особливо у великих мегаполісах, змушує постійно поспішати, щоб встигнути одночасно побувати хоча б мінімум у двох місцях. Адже сьогодні стало нормою намагатися встигнути за день зробити стільки, скільки ще якихось десять років тому нормальні люди робили за тиждень. Звичайно, з одного боку це – добре, бо чим більше трудишся, тим швидше досягаєш успіху. А от з іншого…

Ми можемо кілька років прожити у будинку, не знаючи, що за його рогом знаходиться затишне кафе, в якому печуть найсмачніші у світі круасани, а наш сусід – оперний співак. Так само, не знаємо, що якби, йдучи на роботу або з роботи, бодай раз наважились «зрізати» шлях через затишні дворики, то натрапили б на квітковий магазинчик, в якому ще й смачною кавою пригощають. Іншими словами, за щоденною метушнею пропускаємо багато цікавого, красивого, корисного. Та, на щастя, є люди, які вміють помічати те, чого зазвичай інші не бачать: в буденному – святкове, в брудному – чисте, в захмареному – сонячне. А, на превелике щастя, є ще й серед них такі, яким кортить розказати про побачене іншим, аби зробити нас добрішими, радіснішими, щасливішими.

Неймовірно талановита Тетяна Чернега належить саме до когорти останніх. Її завжди цікаві пости у Facebook читає багато людей, а нещодавно вона створила власний блог «Рецепторами міста» (www.reseptoramumista.wordpress.com), в якому писатиме історію «за кадром» наших улюблених «смачних» місць – від ідеї до перших результатів роботи. Однак, як зауважує Таня, її блог не для гурманів, а насамперед для тих, хто поціновує естетичні заклади, в яких їжа є просто однією з тих складових, які роблять їх особливими і довершеними.

Окремо треба сказати про самі публікації. На безмежних просторах Інтернету ви сьогодні навряд чи знайдете щось подібне, адже автор блогу бережно нанизує слова на нитку сюжету і створює неповторне намисто тексту, який читається дуже легко. Та найголовніше – відчувається, що кожне слово пройшло крізь душу. І це – не дивно, адже статті Тетяни Чернеги завжди – добрі, світлі, щирі і неперевершені. По-іншому вона писати не вміє, як і, зрештою, не вміє халтурити.

Віктор Миронець.

Фото із сторінки 

Тетяни Чернеги 

у Facebook.

Любов проти труднощів

Любов проти труднощів

Спостереження свідчать, що діти впевнені у батьківській любові, досягають більших успіхів, ніж ті, які лише зрідка відчувають її прояви. Адже, як запевняють фахівці, опанування вміння татом і мамою проявляти свої почуття зрозумілим способом не в останню чергу впливає на бажання вчитися.

Кожного дня на дитину очікує щось нове, зокрема й труднощі, подолання яких забирає багато фізичних та моральних сил. Саме тому намагайтеся завжди підтримувати школяра емоційно, коли він уранці поспішає на уроки, і коли повертається додому. А головне – обнімайте і даруйте свою любов. Для дітей дуже важливо знати, що ставлення рідних не зміниться до них за жодних обставин.

Тож, хоч це може здатися надто простим та банальним, насправді саме батьківська любов дає дітям упевненість у собі і мужність справлятися з випробуваннями шкільного життя. А раз так, то ми мусимо взяти за правило не лінуватися якнайчастіше казати нашим синам та донькам про свої почуття до них.

Віктор Миронець.

Фото: студія JOY.

Обережно, нові технології!

Обережно, нові технології!

Популярність комп’ютерних планшетів зростає з кожним днем. І це не дивно, адже користуватися ними за бажанням без проблем можуть навчитися люди різного віку, від дошкільнят до пенсіонерів. Більше того, в освітянських колах обговорюють можливість використання цих пристроїв замість підручників, а деякі навчальні заклади навіть почали запроваджувати у себе цю інновацію.

Нещодавно я писав про те, що шкільний рюкзак сучасного українського першокласника має вагу 6-7 кг. Не кажучи вже про старшокласників, яким доводиться носити ще більший тягар. Звичайно, за таких обставин досягнення науки та техніки можуть неабияк прислужитися для полегшення навантаження на дитячий організм. До того ж у мережі Інтернет є багато сайтів, з яких можна взяти електронні варіанти підручників. І все б нічого, однак, як і варто було очікувати, учні використовують планшети не лише для навчання, а й ігор та «сидіння» під час уроків у соціальних мережах.

Наші діти так швидко опановують навички роботи з електронними пристроями, що без особливих труднощів примудряються обходити налаштовані нами обмеження їх використання. При цьому категорично забороняти і забирати планшет – теж не вихід. Це тільки посилить інтерес до нього. А якщо врахувати популярність пристрою, то можна сміливо припустити: син або донька обов’язково знайде можливість пограти в школі на чужому. Крім того, планшет й справді може бути корисним для навчання, тому єдиний вихід встановити чіткі правила користування ним.

Для цього спочатку з’ясуйте, навіщо дитині пристрій. Коли планшет потрібен переважно для пошуку необхідної під час виконання домашніх завдань інформації, дозвольте користуватися ним протягом кількох годин після школи, а після закінчення виділеного часу як винагороду за чесність та старанність подаруйте трохи додаткового, щоб вона все робила не поспішаючи і встигла трохи пограти. Зрештою, завжди зможете легко перевірити, чи справді школяр навчався, чи витратив час для встановлення нових ігор та додатків. У такому разі без санкцій і обмежень з вашого боку, звичайно, вже не обійтися.

До речі, щодо ігор. Якщо забороните робити це вдома, дитина гратиме там, де ви не можете бачити, наприклад, на уроках. Саме тому дозволяйте ігри, але обов’язково контролюйте цей процес та встановіть часові межі. Після закінчення сеансу «спілкування» з пристроєм забирайте його або заохочуйте самостійно вчасно віддавати вам. Так дасте більше свободи і виховуватимете почуття відповідальності.

Щоб у школяра не виникла залежність від планшета, не лінуйтеся розповідати про значення, на перший погляд, таких простих справ, як допомога батькам удома, зустрічі з друзями, прогулянки на свіжому повітрі та хобі. Поясніть, як важливо знаходити на це час. Та найголовніше – самі не засиджуйтеся з планшетом або телефоном у руках. Це буде найкращим прикладом, який дитина неодмінно почне наслідувати.

Віктор Миронець.

Фото автора.

Міні хмарочос

Незвичні будівлі. Міні хмарочос

Коли мова заходить про хмарочоси, ми, як правило, уявляємо масивні високі будівлі, піки яких ховаються в хмарах. Однак, виявляється, може бути й по-іншому.

Історія хмарочоса Newby-McMahon («Новобудова Макмагона») в американському містечку Уічіто-Фолс розпочалася у 1012 році, коли неподалік від цього населеного пункту знайшли поклади нафти. Ця обставина зумовила швидкий розвиток містечка, населяння якого до 1918 року уже становило 20 тисяч жителів. Як наслідок, утворилася нестача офісних приміщень. Вирішити цю проблему зголосився інженер Дж. Д. Макмагон, запропонувавши побудувати хмарочос висотою 480 футів (близько 146 метрів).

Інвестори для фінансування будівництва знайшлися доволі швидко, тож на будівельному майданчику «закипіла» робота. Та коли будівництво закінчилося, інвестори були неприємно вражені, побачивши замість обіцяного хмарочоса 4-поверхову будівлю. Як виявилося згодом, під час погодження і затвердження проекту ніхто не звернув увагу на те, що Макмагон вказав висоту не 480 футів, а – 480 дюймів (у метричній системі вимірювання – 12 метрів).

Оскільки всі документи були належно оформлені, бізнесмени-замовники не змогли довести в суді факт обману і кмітливий Макмагон став багатієм, а 12-поверхова будівля в Уічіто-Фолс вже майже століття з гордістю носить назву найменшого у світі хмарочоса.

Віктор Миронець.

Фото www.pinterest.com

«Ні» – теж відповідь

«Ні» – теж відповідь

Навчити дитину сприймати відмови не так уже й просто, як може здатися на перший погляд. Однак, погодьтеся дуже важливо, адже не завжди і не в усьому варто потурати нашим синам та дочкам. Іноді не тільки потрібно, а й навіть корисно говорити їм «ні».

Якось під час прогулянки з донькою мені довелося стати свідком не дуже приємної ситуації – чотирирічний хлопчик попросив у мами купити морозива, а вона відмовила, посилаючись на те, що він недавно хворів. Почалася істерика, яку тато хлопчика одразу припинив, ударивши того по сідницях. Мені одразу стало шкода хлопчика, бо він, на мою думку, став заручником надто жорстоких методів виховання, яких щодо дітей краще уникати. Їх потрібно не вчити і сварити, а насамперед виховувати, пояснюючи все «на пальцях», не забуваючи, звичайно, кожного дня обнімати і дарувати свою любов. Лише так, без жорстокості, можна домогтися від дитини розуміння.

На щастя, маю виховану доньку, в чому вбачаю нашу з дружиною заслугу. Ми завжди намагаємося поважати та підтримувати погляди одне одного на методи виховання, і навіть якщо з чимось не згодні, ніколи не говоримо про це у присутності доньки. Адже насправді не так уже й важливо, чи правий тато або мама, потрібно дотримуватися однакової думки. Інакше донька обов’язково скористалася б розбіжністю і навчилася нами маніпулювати. Наприклад, діставши відмову від мами, підійти до тата й отримати дозвіл. Після кількох подібних ситуацій вона збагнула б, що краще просити у тата, ігноруючи маму.

Саме тому, коли донька підходить до когось одного з нас і запитує про щось, другий чинить доволі просто і, як з’ясувалося, дієво – у відповідь запитує: «А що сказала мама (тато)?» У такий спосіб вчимо доньку говорити правду. Як наслідок, достатньо кілька разів спокійно сказати «ні», щоб вона зрозуміла: це остаточне рішення, яке не підлягає перегляду ні у тата, ні у мами.

А ще – ми часто говоримо доньці, що у житті бувають різні ситуації, і не слід засмучуватися й сердитися, отримавши негативну відповідь, бо за певних обставин відмова теж може допомогти досягнути мети.

Віктор Миронець.

Фото Євгена Добриніна.