Творці сьогодення і майбутнього

Творці сьогодення і майбутнього

Як правило, почесні лаври державотворців дістаються людям старших поколінь. Разом із тим, часто забуваємо, що молодь теж не стоїть осторонь цього процесу. Адже саме студенти у листопаді 2013 року першими вийшли на акції протесту, які згодом стали початком Євромайдану. Більше того, під час лютневих подій у центрі столиці, українська молодь у котре засвідчила, що насправді є особливою рушійною суспільною силою, а не втраченим поколінням, як про неї раніше говорили.

Якщо спробувати створити узагальнений портрет сучасних юнаків і дівчат через призму подій на Майдані Незалежності, то виявиться, що й обличчя самого Майдану теж є молодим. Адже та кількість молоді, яка, незважаючи на труднощі і нерідко загрозу життю, відстоювала у центрі столиці майбутнє України, вражає. Тож не дивно, що в числі Героїв Майдану багато тих, кому не виповнилось і 30 років. Ці молоді люди належать до різних соціальних верств, мають відмінні погляди і переконання, однак у їхніх юних серцях пломеніє палка любов до рідної землі. А ще, як і належить героям, вони скромні і не люблять зайвий раз говорити про свої вчинки, тим паче вихвалятися ними.

Про героїзм, самопожертву, стійкість і наполегливість юнаків та дівчат під час лютневих подій у центрі столиці можна говорити багато. І хоч імена багатьох молодих героїв залишаються невідомими широкому загалу, їхні вчинки стали свідченням того, що нове покоління українців відбулося, а отже, у нашої держави є майбутнє.

Віктор Миронець.

Війна – це погано

Війна – це погано

На жаль, не зважаючи на усвідомлення і розуміння цієї аксіоми, люди так і не навчилися жити між собою в мирі та злагоді. Тож і у наш дім несподівано прийшла біда, а ще не так давно мирне небо затягнули чорні хмари. Тепер ми кожного дня з тривогою чекаємо новин із Сходу держави, розуміючи при цьому, що бутити байдужим і стояти осторонь уже не вийде. Допомогти тим, кого війна зачепила своїм чорним крилом, можна різними способами. Зокрема, відвідавши 13 та 14 вересня АРТ-Пікнік Слави Фролової на якому в рамках проекту TUT USE YOUNG DESING в 4 павільйоні відбудеться Арт-барахолка «Війна – це погано». Основну частину зібраних на ній коштів учасники заходу передадуть на потреби постраждалих під час бойових дій в зоні проведення АТО. Однак участь у Арт-барахолці, не важливо в якому статусі – учасника чи відвідувача, має також ще один важливий аспект – це буде яскравим доказом того, що твердження «моя хата скраю» – не про нас, а головне – що воно нарешті безповоротно втратило свою актуальність.

Деталі заходу на: www.facebook.com/events/1531675883732550/?ref_dashboard_filter=upcoming

Величне кохання

Величне кохання

…Я зробив маленький ковток і благодатне тепло розлилося по усьому тілу. Що не кажіть, а наш земляк Юрій Кульчицький таки молодець. Це ж треба було майже першим у практично ще середньовічній Європі здогадатися відкрити кав’ярню. Й досі мурахи пробігають по спині, коли думаю про те, що якби не українська винахідливість віденського емігранта Кульчицького, то ми могли б і до цього часу сидіти без кави, або як турки пили б її без цукру…

Повість «Характерник»

Про зародження їхніх палких почуттів люди говорять всяке. Хтось грішить на випадковість, інші вказують на закономірність. Час та дату їхнього знайомства теж називають різні. Усі погоджуються лише в одному – це й справді величне кохання, яке пройшло силу-силенну випробувань, не втративши при цьому свого блиску. Однак, якщо копнути глибше, то можна досить легко з’ясувати головних дійових осіб цієї вистави, як зрештою і час, коли вона відбувалася.

Хоч як дивно, насправді їхня лав сторі почалася задовго до зустрічі. Знаєте, так іноді буває, коли дві незнайомі половинки інстинктивно відчувають існування одна одної і всім своїм єством прагнуть зустрітися, аби злитися у одне ціле, щоб потім довіку бути разом. Навіть кажуть, що саме так і виникають справжні почуття.

Отже, 20 вересня 1683 року під Віднем відбулася велика битва, внаслідок якої столицю Габсбургів було нарешті визволено від тривалої облоги турецьким військом. За іронією долі, значний внесок у цю перемогу судилося зробити уродженцю Львівщини Юрію Кульчицькому, який, крім різних преференцій від міської влади, на знак вдячності за свою звитягу отримав в подарунок юну полонянку. Виявивши неабиякі організаторські здібності, новаторський підхід до справи та трохи доклавши зусиль, він дуже швидко зумів прославити дівчину-чужоземку, як першу і неповторну красуню Відня.

Йшли роки. Справи у нашого земляка ладились дедалі краще, а дещо незвична і екзотична для європейського ока краса колишньої полонянки зачарувала тисячі закоханих у неї сердець. Та якось, збираючись у подорож на Батьківщину, Юрій Кульчицький вирішив узяти із собою і її, навіть не підозрюючи про те, що йому випала честь стати «хрещеним батьком» великої любові.

…Вони зустрілися тихої осінньої пори і одразу навік захворіли одне одним. Кажуть, що саме тоді й народилося безсмертне у віках почуття – кохання гордовитої Кави та поблажливого до неї Львова.

Віктор Миронець.

P.S. Цю легенду під час недавнього візиту до Міста Лева мені навіяв запашний аромат Львівської кави. 

Сховатися від реклами

Сховатися від реклами

«Храните деньги в сберегательной кассе» – ця відома і, на перший погляд, невинна репліка героя Леоніда Куравльова у художньому фільмі «Іван Васильович змінює професію» є нічим іншим, як рекламою єдиного і головного радянського банку. З часу виходу цієї неперевершеної кінокомедії минуло понад 30 років, і реклама з поодинокого і навіть екзотичного у ті часи явища сьогодні стала невід’ємним супутником нашого життя. Вона оточує нас скрізь і завжди – на вулиці, куди не глянь, впадають в око рекламні банери і білборди, а вдома її доносять до нас теле- і радіохвилі.

Здавалося б, у рекламі немає нічого поганого, адже вона створюється з метою надати потенційним покупцям свободу вибору. Та чи цей вибір і справді наш власний? Почасти – так, адже ми самі йдемо в магазин і купуємо ту чи іншу річ. З другого боку, часто на нього впливає саме реклама, яка й справді має магічну властивість змушувати нас потребувати того, про що раніше навіть не чули. І якщо розглядати рекламу, враховуючи цю властивість, то стає зрозуміло, що головне її завдання – не просто нав’язати нам товар, а викликати потребу робити нові й нові покупки незалежно від того, чи вони й справді нам потрібні.

Сховатися від реклами надзвичайно важко. Шанс є хіба що у жителів тих населених пунктів, до яких різного роду промоутери ще не встигли добратися, і елементарного вимкнення телевізора їм поки що вистачає, щоб зупинити невпинний рекламний потік. Утім, з огляду на стрімкий розвиток вітчизняної індустрії реклами, можна припустити, до них теж незабаром дійде черга. Це лише справа часу.

І якщо ми не можемо сховатися від реклами, залишається лише покладатися на свою розважливість та уважність. Тому не будьте легковажними і довірливими, адже не дарма кажуть, що не все те золото, що блищить.

Віктор Миронець.

Зробимо світ стильним!

Зробимо світ стильним!

Про сучасну молодь іноді можна почути образливе визначення: «втрачене покоління», хоча насправді це не так. Більше того, останніми роками на тлі стресів, криз і негараздів, що лихоманили суспільство, саме молодь найчастіше давала привід радіти і відчувати гордість за державу, адже українські юнаки та дівчата не лише мають великий потенціал, запал та бажання творити сьогодення, щоб майбутнє України було щасливим. Вони також – стильні, модні та модерні, тобто генерація людей, які бажають жити в красивому та якісному світі. Тож якщо відчуваєте свою належність до них, (вік немає значення, бо молодість – це, насамперед, стан душі), то не полінуйтеся відвідати 12–14 вересня NEW GENERATION WEEKEND на АРТ-Пікніку Слави Фролової. Як завжди, там буде багато цікавого та корисного – ярмарка TUT USE YOUNG DESIGN, різноманітні майстер-класи, виставки молодих художників, насичена дитяча програма, пізнавальні лекції, актуальні тренінги, запальні танці та концерти, зокрема молода українська музика на МАIN STAGE. Словом, усе, що потрібно для того, аби спробувати зробити світ стильним.

Розклад заходів АПСФ: http://artpicnic.org/events/

Тридцять шість і шість

Тридцять шість і шість

Завжди дивувався словам мами, що коли я хворів в дитинстві, їй боліло удвічі більше за мене. «Як таке може бути», – думав тоді, і лише, коли сам став батьком, переконався у справедливості цього твердження. Так само, як і відчув сором за свої дитячі примхи, коли потрібно було міряти температуру чи приймати ліки. Адже й справді ці, здавалося б, прості процедури для дорослих часом буває зробити ой як не просто.

Багато дітей молодшого дошкільного віку не люблять міряти температуру тіла, оскільки для них просидіти непорушно 7 хвилин із термометром – справжня мука. На щастя, у наш час, крім звичайного ртутного, існують і безпечніші електронні термометри, які дають змогу отримати результат набагато швидше. Однак тут є один істотний момент – навіть найкращі і найякісніші електронні пристрої можуть давати похибку. А оскільки тактика поведінки у подібних ситуаціях будується лише на основі точних показників, то як не крути, а перевірений багатьма поколіннями батьків ртутний термометр залишається найкращим варіантом.

У випадку з нашою донькою ми вирішили проблему завдяки її численним м’яким іграшкам, які міряють температуру разом із нею (роль термометрів виконують олівці). Іноді за допомогою магнітів для холодильника у вигляді різних звірят (магніти можна легко замінити намальованими зображеннями) розповідаємо історію про те, як пінгвін, лев чи зебра подорожують у пошуках термометра, щоб поміряти температуру хворому слоненяті. З нашою тваринкою відбувається безліч пригод, вона зустрічає інших звірят і лише через 7 хвилин з’ясовується, що термометр – під пахвою у доньки. Як варіант, звичайно, можна придумати й інший сюжет.

Головне – не боятися і не лінуватися фантазувати. Діти дуже люблять цікаві розповіді, то чому б нам, батькам, цим не скористатися.

Віктор Миронець.

Перший пішов!

Перший пішов!

У нашому житті немає нічого випадкового і неможливого. Адже недарма кажуть, що за бажання можна й гори з місця зрушити. А якщо за справу беруться небайдужі, цілеспрямовані, наполегливі, невгамовні і головне – по вуха закохані у свою справу люди, то без підкорення щораз вищих вершин, як не крути, не обійтися. І як буває приємно та радісно від того, що в числі таких непосид (в хорошому і тільки хорошому сенсі цього слова) є твої близькі знайомі чи друзі! Хтозна, можливо, саме тому, коли минулої суботи на АРТ-Пікніку Слави Фролової під час проведення твістер-квесту було встановлено рекорд України з наймасовішої гри в твістер, щиро зрадів, відчувши при цьому експлозію позитивних емоцій.

А ще – чомусь мимоволі згадав старт першого сезону АПСФ і зауваження деяких скептиків, мовляв: подібні проекти реалізовувати дуже важко. Однак для сміливих людей важко – не означає – неможливо. І Слава Фролова та її невгамовна команда це уже неодноразово підтвердили, зокрема, зумівши створити передумови для того, аби 175 чоловіків та жінок, представників творчих та робітничих професій, старших та молодших поколінь, киян та гостей столиці змогли долучитися до натхненної справи – встановлення нового і, щиро віриться, не останнього рекорду.

Віктор Миронець.

Корисні мультфільми

Корисні мультфільми

Той, хто придумав мультфільми, зробив нам, батькам, водночас дві послуги. Хорошу, бо іноді лише завдяки їх перегляду можна заспокоїти вередливе чадо, і погану, оскільки тривалий перегляд телепередач може зашкодити дитячому здоров'ю.

Щоб цього не сталося, лікарі-офтальмологи, ортопеди, педіатри і психологи наголошують на тому, що час, проведений біля телевізора у ранньому віці, повинен суворо контролюватися і дозуватися батьками. Цілком підтримую ці рекомендації, однак, погодьтеся, на практиці не завжди вдається їх дотримуватися. Тож так сталося, що у три роки донька серйозно «підсіла» на мультфільми. Що ми з дружиною тільки не робили, аби зменшити цю залежність, однак нічого не допомагало. І коли вже здавалося, що без сторонньої допомоги нам не впоратися зі складною ситуацією, більш досвідчені знайомі порадили з допомогою навчальних і пізнавальних мультфільмів спробувати перетворити сидіння перед блакитним екраном на навчання.

Втілити у життя задумане було досить легко, адже, виявляється, сьогодні існує чимало створених з освітньою метою мультиплікаційних фільмів, герої яких у доступній маленьким дітям ігровій манері навчають їх рахувати і читати, розрізняти форми і кольори, допомагають вчити іноземні мови і пізнавати навколишній світ. До речі, серед багатьох подібних мультфільмів особливо вирізняється відомий український мультсеріал «Уроки тітоньки Сови».

Як наслідок, через невеликий проміжок часу донька практично сама навчилася рахувати до десяти і запам’ятала багато слів з англійської мови, причому чітко усвідомлюючи значення більшості з них. А щоб у неї розвивалось так зване відчуття іноземної мови, час від часу вмикаємо їй не дубльовані англомовні мультфільми.

Звичайно, нехтувати рекомендаціями фахівців і дозволяти дітям надто довго дивитися телевізор не можна, однак якщо з тих чи інших причин дитина вже змалку познайомилася з мультгероями, то спробуйте скористатися нашим досвідом і зробити приємну для неї справу ще й корисною.

Віктор Миронець. 

Гірський футбол

Гірський футбол

Вирішили ми якось під час цьогорічного відпочинку в Ясениці Замковій, що на Львівщині, здійснити самостійний вояж на одну з тамтешніх гірських вершин. Для підйому обрали ту, яка маячила у вікні нашої кімнати і здавалась для цього найбільш підходящою. Йшли повільно, але цілеспрямовано. Час від часу робили привали – ми з дружиною відпочивали, а донька з племінницею ловили метеликів, бедриків та іншу дрібну літаючу і плазуючу живність, яку одразу ж відпускали. Так крок за кроком, якщо вірити Googl maps, подолали 600 метрів і нарешті опинилися там, де хмари буває чіпляються за вехів’я дерев.

Картина, яка постала перед очима захоплювала подих – низько посаджене небо, що здавалося до сонця можна без проблем дотягнутися руками, густо вкриті лісами гори, багаті соковитими травами долини, тиша, яку порушував лише пташиний спів та нашіптування вітру. Словом, неймовірна краса. Однак найбільше вразило не це, а… імпровізоване футбольне поле з, як і годиться, футбольними воротами. Їх, очевидно, тут спорудили пастухи, щоб урізноманітнити свою роботу, адже плин часу в горах й справді майже не відчувається. Однак не в цьому справа. Й досі я не можу второпати, як вони умудряються грати тут в гру мільйонів, не допускаючи, щоб м’яч випадково викочувався чи вилітав за межі поля, одразу за якими, до речі, починаються схили? Ясно лише одне – тому, хто отримує бонус бігти за шкіряним колобком вниз, а потім знову підніматися з ним на вершину, не позаздриш.

Віктор Миронець.

Квест + твістер = позитивні емоції

Квест + твістер = позитивні емоції

Існує думка, що комп’ютерні, настільні, а згодом і пригодницькі квест-ігри в масштабах цілих міст виникли як один із способів задоволення авантюрної складової людського характеру. І хоч можна довго сперечатися щодо правильності цього твердження, потрібно визнати – зерно істини у ньому таки є, адже така наша сутність – завжди шукати пригод на свою голову. Зрештою, напевно, кожен бодай раз мріяв спробувати себе в ролі супер-героя і врятувати якщо не світ чи королівство, то хоча б прекрасну принцесу.

Цікаво, що поняття «квест» стало широко застосовуватися лише на початку 1970-х років, коли для ЕВМ була розроблена програма Colossal Cave Adventure, яка вважається пращуром усіх сучасних комп’ютерних квест-ігор. Однак мало хто знає, що багато Античних міфів та лицарських і фетезійних романів – теж квести, а в Японії – це неймовірно популярний літературний жанр.

Загалом квест – захопливе і цікаве дійство, а якщо його ще й об’єднати з веселим рухливим твістером, то… Щоб дізнатися, що з цього вийде, приходьте у найближчу суботу, 6-го вересня, о 12 годині дня на АРТ-Пікнік Слави Фролової, де в рамках Фестивалю твістера стартує твістер-квест. Пропускати таке видовище не варто, тож до завтрашньої зустрічі на АПСФ, друзі.

P.S. Оскільки усі заходи на АРТ-Пікніку Слави Фролової безкоштовні, з собою потрібно брати лише хороший та позитивний настрій.

Реєстрація для участі у твістер-квесті: https://docs.google.com/forms/d/1heTBwplbGId3UwkOIq5dDFLm3bb5V935L0bBuvbjyj4/viewform?usp=send_form  

Деталі на: www.facebook.com/events/287092824811186/?notif_t=plan_reminder

На все свій час

На все свій час

Як, напевно, багато інших дітей, останнім часом моя донька дедалі частіше питає про війну, хоч дівчинці лише п’ять років, а вдома при ній ми з дружиною не ведемо розмов про тривожні події сьогодення. Тож єдиним місцем, де вона могла все почути, як з’ясувалося згодом, був дитячий садок.

Спочатку згадки про війну були нечастими і зринали з доньчиних вуст у вигляді запитань на кшталт: «А війна – це страшно?», «Чому гинуть люди?», «А нас не вб’ють?» тощо. Довелося шукати правильну, а головне – безпечну для дитячої психіки відповідь. Потім донька почала з вражаючими подробицями розповідати вигадані історії про те, як на війні убили її подружок та друзів. А нещодавно, прийшовши з дитячого садочка, раптом почала плакати. Заспокоїли і з’ясували причину сліз: виявляється, донька була переконана, що на війні гинуть переважно діти…

Це стало останньою краплею, і наступного дня я поцікавився у вихователя, звідки донька дізналася таку страшну інформацію. Вихователь запевнила, що вона нічого подібного дітям не розповідає, а інформація – від дітей, чиї батьки дивляться й обговорюють новини в їхній присутності.

Щоб хоч якось вплинути на ситуацію й зупинити потік негативу, дізнався прізвища порушників психологічного клімату в групі і провів із їхніми батьками «виховні» бесіди. Виявилося, всі вони не замислювалися, що перегляд новин може спричинити в дитини тривогу, яка потім передається її ровесникам. На щастя, нині в дитсадку розмови про війну припинилися. Діти повернулися до звичного ритму життя, й іграшки, як і належить у дошкільному віці, цікавлять їх більше, ніж воєнні дії.

Тож завжди захищайте інтереси своїх дітей. Побачивши вплив на них негативної інформації, перекрийте всі можливі джерела її надходження. І не бійтеся здатися панікером, адже здоров’я і душевна рівновага дітей значно важливіші.

Віктор Миронець.

Фото: http://zvezdochka.dp.ua/1/

Життя це – рух

Життя це – рух

Усі ми (принаймні, більшість) з нетерпінням чекаємо вихідних, щоб відпочити від напружених трудових буднів. Однак, хоч варіантів проведення, як нині модно говорити, уїк-енду безліч, чимало людей обирає найпростіший і найшкідливіший – сидіння перед мерехтливим екраном телевізора. Більше того, дехто так цим захоплюється, що навіть й чути не хоче про щось інше. Але ж життя це – рух. Тому годі пролежувати боки і вперед до нових звершень, знань і вражень! А ще краще – відвідайте цими вихідними LET’S STUDI WEEKEND в рамках АРТ-Пікніка Слави Фролової і відчуйте усі принади активного, корисного та цікавого відпочинку.

Розклад заходів АПСФ: http://artpicnic.org/events/

Не забуваймо

Не забуваймо

Вчора мені зателефонував колишній одногрупник і привітав з професійним святом. Хоч нічого дивного у цьому не було, я дещо розгубився, бо День журналіста уже давно минув, а Міжнародний день солідарності журналістів ще не настав. Лише перебравши в голові всі можливі варіанти, зрозумів, що давній знайомий не помилився і тим паче не розігрує – за вікном у сонячному промінні купався перший день осені, а вдома в теці з документами лежить мій диплом, у якому назва спеціальності починається словом «вчитель».

Прикро і соромно зізнатися, але усвідомлення моєї приналежності до професії педагога з часом забулося чи, правильніше сказати, загубилося у плині сірих буднів. Трохи заспокоює лише те, що мій випадок непоодинокий. Таке часто трапляється з тими, хто після закінчення вищих навчальних закладів з різних причин не працює за спеціальністю. Однак це лише півбіди, бо найприкріше, що сягнувши певних життєвих висот, ми часто забуваємо тих, хто був з нами від початку – друзів, однокласників, колишніх колег.

Здебільшого робимо це ненавмисне – просто з часом змінюється коло наших інтересів та спілкування і за щоденними клопотами не завжди вдається про все й усіх пам’ятати. Як наслідок, зустрічі з не так давно дорогими і близькими людьми у зв'язку з переїздом до іншого міста чи зміною роботи припиняються, і їх поступово повністю замінюють телефонні дзвінки, які теж згодом сходять нанівець. Спочатку ми цього не відчуваємо, бо вистачає й інших клопотів, однак коли життя нарешті входить у звичну колію, коли втіленню планів і мрій уже ніщо не може стати на заваді й ми можемо, перевівши подих, роззирнутися довкола, з’ясовується, що поруч немає нікого, хто щиро порадіє нашому успіху. Йдеться не про родину – батьків, дружину (чоловіка) і дітей, а про друзів. Причому не приятелів, яких завжди вистачає, а саме справжніх друзів, з якими колись, як кажуть, сім пудів солі з’їли.

У такі моменти починаємо розуміти, що втратили щось важливе в житті. Усвідомлюємо це, і рука мимоволі тягнеться до телефону, та майже набравши номер, даємо відбій, бо раптом нам стає соромно. Тож пообіцявши собі обов’язково зателефонувати іншим разом, знову поринаємо в буденні клопоти. І, звичайно, забуваємо обіцянку…

Тим часом, з кожним днем стає дедалі складніше наважитися щось змінювати в житті. Однак це лише на перший погляд, бо коли, поборовши сумніви, усе-таки телефонуємо давньому другу, одразу стає легше. І лише усвідомлення, скільки часу змарновано на вагання, – гіркий «після смак» нашої нерішучості.

Щоб цього не сталося, ні за яких обставин не забуваймо друзів і тих, хто залишив у нашій долі помітний і приємний слід. Адже втрачати безцінний час на вагання неприпустимо.

Віктор Миронець.

Цінність кожної хвилини

Цінність кожної хвилини

Життя дається нам лише раз. І кожному – своє. Але хоч би як там було – це найцінніше, що у нас є. Коштовні камінці, благородні метали не коштують стільки, як воно. І байдуже – чи це життя багатого, чи бідного. Перед кожним з них тьмяніють усі скарби світу разом узяті. Та, чомусь, поринувши у буденні клопоти, іноді про це забуваємо і згадуємо, коли виправляти щось пізно. А жаль. Бо, як кажуть у народі: «Знав би, де впаду, – солому підстелив би».

Багатьох лякає швидкоплинність виділених Всевишнім людині років. Нерідко людське життя порівнюють навіть з іскрою, яка вилетіла з багаття, на мить спалахнула і одразу ж згасла. Якщо таке порівняння розглядати в масштабі Всесвіту, то воно цілком справедливе. Однак на додачу до негараздів, які чекають на нас мало не на кожному кроці, та трагічних поєднань різних життєвих обставин чи природних явищ, ми й самі добре вміємо вкорочувати собі віку. І часто цілком усвідомлено.

Приміром, усі знають про шкоду куріння, але тисячі людей не можуть, а точніше – не хочуть відмовитися від цієї згубної звички і свідомо йдуть на великий ризик. Подібне можна сказати і про надмірне вживання алкоголю. Спочатку ніщо не віщує біди – отрута повільно накопичується в організмі і навіть дає псевдозадоволення. А потім зненацька починаються проблеми зі здоров’ям, непорозуміння з оточенням, байдужість, замкненість у собі. Тож чи варте алкогольне помутніння розуму та отримане задоволення того, щоб убивати себе? Погодьтеся, відповідь на це запитання очевидна.

Чимало клопотів нам додають негативні думки, особливо заздрощі. Вони, як правило, призводять до марних і непотрібних переживань, які кожен «лікує» по-своєму – заспокійливими засобами, надмірним вживанням їжі, алкоголем, тютюном…

Але ж життя надто прекрасне і швидкоплинне, щоб марнувати його на заздрощі, осуд інших та шкідливі звички. Звичайно, не у всіх воно безхмарне та просте, однак і в наш складний час дарує немало позитивних, радісних моментів. Згадаймо хоча б, скільки приємних відчуттів викликає народження дитини, іскра кохання у серці, вірна дружба та заняття улюбленою справою. Про красу навколишнього світу годі й говорити, адже золото осені, зимова білосніжність, квітуча чарівність весни і запашна зелень літа залишають байдужими хіба що найчерствіших людей.

Свого часу неперевершений Олександр Довженко говорив: «Життя таке коротке. Поспішайте творити добро». До цих мудрих слів залишається тільки додати – будьмо також оптимістами і цінуймо кожну прожиту хвилину.

Віктор Миронець.

Геометрія келихів

Геометрія келихів

Більшість з нас рідко переймається підбором келихів для вина. Зрештою, п’ємо його теж не завжди правильно. Як наслідок, потім нарікаємо, що не вдалося сповна насолодитись букетами запропонованих напоїв, пізно усвідомлюючи, що різноманітність форм келихів для різних видів вина – не випадкова.

Ще відомий австрійський винний критик Фрідріх Зігель свого часу говорив: «На жаль, без належного посуду вино втрачає половину своєї придатності, а, можливо, й більше». Цю думку розвинули французькі та австрійські винороби і на початку ХХ століття сформували так звані «правила впливу», які пояснюють геометричну різноманітність ємкостей для подачі алкоголю необхідністю розкриття смаку і аромату. Це зумовлено тим, що залежно від форми келиха напій потраплятиме на різні смакові рецептори, розташовані в різних частинах язика і піднебіння. Так, у келихах у формі яблука чи тюльпана аромат майже не відчувається, оскільки йде вглиб келиха. Тому їх використовують переважно для «важких», насичених вин. Келихи прямої чи випуклої форми призначені передусім для ігристих білих та рожевих вин. Вони пом’якшують їх сильний букет.

Крім форми, не останню роль відіграє і місткість келиха, яка теж впливає на якість та інтенсивність аромату. Тому щоб напої могли «дихати», їм потрібна ємкість відповідного розміру. Зокрема червоні вина зазвичай подають у великих келихах, щоб, взаємодіючи з повітрям, вони повністю розкрили свій аромат. Білі – в келихах середнього розміру, а міцні – в маленьких. Хоча з цього правила є винятки. Наприклад, коньяк для розкриття свого аромату потребує дещо більшої ємності.

Та в будь-якому разі кожному напою потрібні й свій келих, і своя порція. Як правило, звичайна порція червоного вина становить 120-150 мл, білого – 90-125 мл, а міцних напоїв – 25-30 мл.

Важливою запорукою отримання задоволення від споживання вина є те, що його слід не просто пити, а смакувати. Тож для справжньої насолоди вистачить кількох келихів. Більша ж кількість випитого буде зайвою й зіпсує приємні відчуття.

Віктор Миронець.

Не варто боятися

Не варто боятися

Серед багатьох супутників нашого життя – радості, печалі, любові, невдач і перемог особливе місце займає також і страх. Хтось боїться темряви, води чи замкненого простору, однак найбільше це тривожне почуття заважає тоді, коли ми опиняємося у якійсь новій незрозумілій ситуації. Невідоме завжди лякає. А оскільки у житті повсякчас зустрічається щось нове, недосліджене і до кінця не пізнане, то у ньому постійно присутній і страх, який часто стає на заваді здійсненню наших мрій, планів та задумів.

Боятися можна багатьох речей, і у цьому немає нічого ганебного, хоча б тому, що страх – це важлива і невід’ємна складова інстинкту самозбереження. Тож якщо хтось стверджує, що абсолютно нічого і нікого не боїться, знайте – це не правда. Бояться всі, просто страхи у кожного свої. І саме з цієї причини засуджувати тих, хто чогось боїться, м’яко кажучи, неввічливо. Єдине, що є недопустимим, – страх перед невдачею, оскільки він не лише віддаляє перемогу, а й взагалі може зробити її неможливою.

Для прикладу наведу давню розмову зі своїм шкільним учителем, під час якої він обмовився, що після закінчення університету отримав запрошення навчатися в аспірантурі, однак відмовився, бо його приваблювала романтика учительської професії. А ще серце молодого випускника терзали страх і сумніви, оскільки він ніколи серйозно не замислювався над можливістю стати кимось більше, ніж просто вчителем. Як наслідок – понад 15 років сумлінної праці у звичайній школі невеликого райцентру, тоді як більш рішучі однокурсники успішно захистили кандидатські, а дехто і докторські дисертації, стали авторитетними фахівцями.

З часу тієї розмови пройшло немало років, і лише нещодавно я дізнався, що мій учитель прийняв нелегке рішення розпочати все з чистого аркуша – сьогодні він викладає у тому самому університеті, який свого часу закінчив. Більше того, він навіть пише кандидатську дисертацію, щоправда, не задля кар’єри (тут як не крути, втрачений час не повернеш), а більше для заспокоєння власної душі і здійснення юнацької мрії.

Подібних прикладів багато. Вони різні та по-своєму особливі, як зрештою й унікальна доля кожного з нас. Однак, незважаючи на це, вчать нас не боятися можливих невдач і сміливо крокувати по життю. Адже що таке невдача? Це – насамперед помилка. А майже всі помилки можна виправити, особливо коли вчасно їх помітити.

Життя не стоїть на місці, і щоб чогось у ньому досягти, потрібно весь час діяти, а значить, і ризикувати. Інакше взагалі не матимемо ніяких – ні хороших, ні поганих результатів. Не дарма ж мудрі люди зауважують, що іноді поразка може бути навіть кращою і набагато прийнятнішою, аніж цілковита бездіяльність. Адже хто нічого не робить, ніколи нічого не досягає.

Віктор Миронець.

Україна – це ми

Україна – це ми

Кольорів і їх відтінків багато, однак з усієї палітри забарвлень сьогодні особливо популярні два – жовтий та блакитний, які за кілька місяців заполонили українські міста та села. Кольори державного прапора можна побачити всюди – на автомобілях, будівлях, мостах, під’їздах та стінах будинків, у деталях одягу і навіть у макіяжі жінок.

Не менш популярні пісні, вірші та художні твори, присвячені тривожним подіям у державі. З кожним днем їх з’являється все більше, так само, як і патріотичних фотографій у соціальних мережах. Крім того, відбувається багато різноманітних культурних та спортивних заходів, зокрема виставки сучасних митців, фестивалі, флешмоби, вело- та автопробіги, головна мета яких – засвідчити любов до України.

Модним явищем стали також вуличні графіті (малюнки на стінах будинків, парканах чи інших об’єктах) у традиційному українському стилі. Жовтоголові соняшники, червона калина, маки та волошки «виростають» нині там, де раніше були незрозуміле малярство та нецензурні написи. Більше того, чимало з цих картин можна назвати шедеврами вуличного живопису, і це особливо тішить.

Існують різні думки з приводу того, що ж спонукає українців до такого стрімкого пориву оточувати себе національною символікою. Однак хоч кожен має власні мотиви додавати жовто-блакитні тони у своє життя, за словами психологів, насамперед це – один із способів висловити внутрішню позицію та душевний стан. І якщо символіки так багато, то це хороший знак, який говорить про початок масового відродження національної свідомості і, як наслідок, прагнення засвідчити, що всі ми – і є Україна. До того ж жовтий та блакитний кольори дуже добре поєднуються, а це розширює можливості їх застосування та комбінування.

Звичайно, знаходяться й ті, хто вважає, що символіки навкруг нас забагато, тож настав час трохи знизити темп її поширення. Та нині, коли країна переживає скрутні часи, будь-яка ілюстрація єдності думок і дій набуває особливого значення, бо, хоч це й звучить трохи дивно, сприяє подоланню кризових явищ. Адже відповідь на запитання: «Якого я роду-племені?» – перший крок на шляху до кращого майбуття. Свого та країни в цілому.

Віктор Миронець.

Пізнати себе

Пізнати себе

Часто ми судимо про людей зверхньо і стереотипно. Самовпевнено думаємо, що бачимо очевидні речі, яких не помічають інші, знаємо більше за всіх і можемо розв’язати будь-яку проблему. У зв’язку з цим любимо повчати і «направляти на шлях істинний». Та як тільки потрапляємо у ситуацію, подібну до тієї, «елементарний і очевидний» вихід з якої нещодавно підказували знайомому, у розпачі розводимо руками.

Судити інших дуже легко, бо вважаємо, що з боку видніше. Але спробуймо уявити себе на місті того, кого критикуємо. Чи змогли б ми самі повестися гідно за тих чи інших обставин? Чесна відповідь очевидна – не завжди. Погодьтеся, у житті бувають моменти, коли нібито і знаємо, як потрібно поводитися та що робити, однак чомусь чинимо зовсім по-іншому. Або навпаки – думаємо, що наші знання та здібності скромні, але раптом відкриваємо в собі сили, про які навіть не підозрювали. Саме у такі моменти задумуємося і починаємо дивуватися, як погано знаємо себе, не говорячи вже про інших людей.

На жаль, єдиного, стовідсотково дієвого способу пізнати свою суть не існує. Кожен мусить зробити це без сторонньої підказки. Головне – не боятися зазирнути у власну душу і чесно зізнатися собі в усіх своїх чеснотах та вадах. І не просто зізнатися. Важливо їх усвідомити і спробувати негативні риси виправити, а позитивні – вдосконалити.

Віктор Миронець.

Фото: Rebeca Cygnus

(http://www.rebecacygnus.com/)

Про відповідальність

Про відповідальність

«Не копай іншому яму, бо сам упадеш», - говорить народна мудрість. І якби частіше прислухалися до цієї та інших слушних і перевірених часом порад, можливо, негативу в світі було б набагато менше. Однак усі ми люди, а людині, як відомо, властиво помилятися. Це природно. Прикро лише, що не кожний з нас має мужність визнавати помилки й відповідати перед сумлінням та суспільством за свої вчинки.

У психології відповідальність трактується як «покладене на кого-небудь чи взяте будь-ким зобов’язання звітувати про свої дії і визнавати себе винним за можливі їх наслідки». Іншими словами, це – здатність передбачати наслідки своїх рішень, пам’ятаючи, що кожний наш вчинок так чи інакше порушує інтереси  інших людей.

На жаль, сьогодні суспільні моральні принципи та норми, м’яко кажучи, дещо занепали. Рівень усвідомлення відповідальності теж низький. Натомість суспільством заволоділо ненаситне прагнення матеріальних благ, іноді навіть буд-якою ціною. Якщо говорити про крадіжки, шахрайство чи інші вчинки, які тягнуть за собою кримінальну та адміністративну відповідальність, усім зрозуміло – це аморально і ганебно. А дрібніші й, на перший погляд, не такі вже й негативні речі ми часто забуваємо.

Та, виявляється, не обов’язково вчинити щось дуже страшне, аби потім відповідати за це. Наприклад, переходячи вулицю у недозволеному місці (погодьтеся, чи не кожен час від часу цим грішить), ми теж чинимо недобре, бо свідомо провокуємо можливу дорожньо-транспортну пригоду. Так само до непоправних наслідків може призвести, скажімо, залишений надовго обігрівач або увімкнена у зоні досяжності маленьких дітей праска. До речі, лікарі зауважують, що більш як половина малюків потрапляє до них саме через халатність і безвідповідальність батьків.

Погодьтеся, до цих слів варто прислухатися і зробити висновки. Насамперед усвідомити – безвідповідальність завжди пов’язана з байдужістю, легковажністю та надмірною самовпевненістю.

Віктор Миронець.

Довгождана зустріч

Довгождана зустріч

Нещодавно випадково почули, як донька та племінниця з гордістю хвалилися, що у них є «дядя герой Мар’ян». Не важко було здогадатися, що говорили про брата дружини, який у складі Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади одним із перших потрапив на передову АТО. Крім того, дізнавшись, що їхній герой нарешті отримав кількаденну відпустку, вони з нетерпінням очікували на зустріч із ним.

Того дня, коли родина мала намір зібратися разом, ішов сильний дощ, однак дівчатка й чути не хотіли про те, що можуть не побачити дядька. Заради цього вони були ладні на все, тож їдучи в автобусі, всю дорогу (а це – понад 100 км) сиділи сумирно та не скаржилися на незручності. Єдине, що їх турбувало, – хто першим обійме свого героїчного родича. І невідомо, чи потім ображалися б одна на одну, та «дядя солдат» зумів одночасно схопити в обійми обох, обрубавши таким чином коріння можливої дитячої незлагоди.

Після майже тримісячного перебування в одній із найгарячіших точок – поблизу Слов’янська, зокрема на горі Карачун, наш звитяжець зовні ніби й не змінився, хіба що трохи схуд. Однак погляд, рухи та манера говорити свідчили, що він став розважливішим, обережнішим і уважнішим до оточення. Та найголовніше – пізнав справжню ціну життя.

Зазвичай небагатослівний, розповідав про солдатські будні, побачене і пережите стримано. Про одні речі говорив усім, про інші – тільки, коли не чула матір. Довгу розмову час від часу переривали діти, які зі словами: «Подивіться, що я вмію» наввипередки забирали нашого співрозмовника в іншу кімнату, щоб продемонструвати свою вправність. А ще – майже один за одним приходили односельчани, щоб подякувати за службу та залишити «трохи гривень, аби кишеня у солдата не порожніла». І ця небайдужість зворушувала та підбадьорювала.

Тривожні події так чи інакше торкнулися усіх, і сьогодні багато родин мають свого героя – сина, брата, чоловіка, племінника, сусіда, друга, знайомого або просто односельчанина. Ми хвилюємось та чекаємо їхнього повернення, намагаємося допомогти, хто чим може, морально підтримати. Адже це для них так само важливо, як і зброя та засоби індивідуального захисту. Тому не скупімося на добрі справи й щирі слова вдячності для тих, хто захищає нас.

Віктор Миронець.