Постачальники щастя

Постачальники щастя

Хоч би що казали, головним джерелом щастя все одно є наші діти. Адже ніщо не може так радувати батьків, наповнюючи душу неймовірно багатою гамою позитивних емоцій, як успіхи сина чи доньки. Більше того, саме діти роблять життя справжнім, яскравим, позитивним і добрішим.

Існує думка, що всі малюки народжуються талановитими, а одне із головних завдань батьків, окрім забезпечення їх усім необхідним для нормального життя та захисту від небезпеки, полягає ще й у тому, щоб вчасно розгледіти обдарування і всіляко сприяти його розвитку. Звичайно, це – непроста, клопітна справа, однак варта докладених зусиль. Бо навіть якщо дитина не досягне особливих успіхів і не стане видатним спортсменом, актором, письменником чи музикантом, вона навчиться бути організованою та відповідальною, а головне, займаючись улюбленою справою, уникне негативного впливу вулиці.

Якщо ж на певній ниві їй все вдаватиметься якнайкраще, то будьте готові до частих, як кажуть, польотів на сьоме небо від щастя. Словом, у будь-якому разі виграє і дитина, і батьки. Знаю, про що кажу, оскільки моя п’ятирічна донька уже майже 3 роки займається хореографією, тож час від часу переживаю моменти неймовірної гордості за неї.

Нещодавно вона разом з іншими учнями своєї групи взяла участь у своєму першому гала-концерті. Не знаю, як наші танцюристи, але, ми, батьки, дуже хвилювалися. При цьому чудово знали, що незалежно від того, яким буде виступ, неймовірно пишатимемося своїми маленькими артистами. Так зрештою і сталося – вони не підвели, впоравшись із завданням на відмінно. Та найголовніше – не лише подарували нам незабутні щасливі миті, а й допомогли хоча б ненадовго забути про тривоги та переживання. Погодьтеся, у нинішній складний час будь-яка можливість відволіктися від проблем сьогодення важить багато. І велике щастя, коли наші сини та доньки своїми успіхами та любов’ю роблять нас стійкішими до викликів долі, впевненішими, сильнішими.

Тож не втрачайте нагоди зробити дітей і себе біля них щасливішими, дайте їм можливість іти до здійснення своїх мрій. Бо хоч ідеального рецепту щастя ще ніхто так і не винайшов, насправді він не такий складний, як здається на перший погляд. Для цього всього лише достатньо уважно придивитися до наших дітей – постачальників щастя.

Віктор Миронець.

За двома зайцями

За двома зайцями

Не секрет, що дефіцит часу останніми роками відчувається набагато гостріше, ніж, скажімо, ще століття тому. І нібито й Земля не змінила швидкості обертання навколо своєї осі, незмінними також залишаються основоположні закони фізики і люди з біологічного погляду такі самі, як і були, а все одно сьогодні чомусь навіть ледарі скаржаться на його нестачу.

Здавалося б, досягнення науково-технічного прогресу мали б подарувати нам можливість економити час, адже якщо, наприклад, герою одного з романів Жуль Верна Філеасу Фоггу, щоб здійснити навколосвітню подорож, знадобилося 80 днів, то нині це можна зробити фактично за лічені години. Насправді ж вони, навпаки, крадуть у людей такі цінні секунди, хвилини й години. Як наслідок, нам не вистачає часу на родину і друзів, листи і читання книг, на те, щоб думати і жити. Час кудись зникає, і його, на жаль, стає все менше.

До речі, цікаво, що стрілки годинника невблаганно починають «летіти» вперед якраз тоді, коли кудись поспішаємо чи назбиралося багато роботи, строки виконання якої добігають кінця. А коли очікуємо на якусь, особливо приємну, подію, вони, ніби за помахом чарівної палички, зменшують рух до швидкості равлика. Іншими словами, за різних обставин однаковий проміжок часу сприймається по-різному.

Чому так відбувається, ніхто достеменно пояснити не може, хоч спроби це зробити постійно здійснюють як учені мужі, так, напевно, і кожен із нас. Та версій багато, а істина й досі залишається невідомою. Щоправда, є цікаве припущення, яке головною причиною дефіциту часу називає один із побічних ефектів технологічного розвитку людства – прискорений ритм життя.

Майже на кожному кроці ми постійно чуємо, що для того, аби досягти успіху, сьогодні мало бути обдарованим, освіченим та ерудованим. Головне – вміти одночасно бути в різних місцях, робити кілька справ. Принаймні так стверджують із телеекранів та на сторінках численних друкованих і електронних ЗМІ.

У свою чергу, під впливом цих порад у дедалі більшої кількості людей виникає спокусливе бажання мати все й одразу. Тож і беремося за дві, три, а то й навіть більше справ одночасно, неефективно витрачаємо час і, як наслідок, жодну з них не доводимо до кінця. Недарма ж народна мудрість учить, що за двома зайцями побіжиш – жодного не спіймаєш. Так само і сидіти одночасно на двох стільцях – справа безперспективна та марна, бо рано чи пізно все одно доведеться обирати щось одне, щоб не втратити все.

Звичайно, ніде правди діти, є серед нас ті, хто і двох зайців впіймати й на двох стільцях посидіти може. Однак, на жаль, так вміє чинити не кожен, а лише люди з особливою вдачею, яких, відверто кажучи, небагато. А раз так, то виникає цілком закономірне запитання: «Що ж робити іншим, усі ж бо хочуть знайти своє місце під сонцем?»

Відповідь насправді проста – завжди потрібно пам'ятати про те, що досягненню успіху насамперед сприяють наполегливість і цілеспрямованість, а не вміння робити одночасно силу-силенну справ. Більше того, розпорошення сил на все потроху, навпаки, лише заважає і даремно забирає час. Краще спокійно завершити одну справу, а потім братися за іншу. Так і робота буде зроблена якісно, і з'явиться можливість приділити увагу рідним, друзям і собі.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

Мова любові

Мова любові

Якщо не зважати на окремі прикрі винятки, то сміливо можна стверджувати, що всі батьки люблять своїх дітей. Це – життєва аксіома, перевірена і підтверджена часом. Але разом з тим кожен з нас у поняття «батьківська любов» вкладає свій зміст і розуміння. Більше того, іноді ми навіть не усвідомлюємо, що ця любов буває різною і не тільки може стати панацеєю від багатьох бід, а й також – принести нещастя.

Свого часу наш відомий земляк, видатний педагог Василь Сухомлинський наголошував на тому, щоб батьки були вимогливими до самих себе, оскільки в родині, де немає мудрості, де батьки самі не виховані, їхня любов може понівечити дитячу душу. І саме Сухомлинський одним із перших описав згубні наслідки деформованої любові. Зокрема любові-замилування без серйозного передбачення наслідків, любові-деспотизму з постійними повчаннями і завищеною вимогливістю та любові-відкупу, коли матеріальне забезпечення дитини затьмарює інші аспекти виховання.

Тож якою насправді має бути батьківська любов? Насамперед безумовною і всеохоплюючою. Тобто любити дитину потрібно незалежно від обставин, від її вад і чеснот, від того, що ми від неї очікуємо, а головне – незалежно від її поведінки. Однак це зовсім не означає, що нам завжди мають подобатися дії свого чада. Безумовна любов – коли все одно когось любимо, навіть якщо засуджуємо його поведінку.

Взагалі любов для дітей – найважливіша запорука спокійного і щасливого дитинства. Недарма ж малеча так часто у нас запитує, чи ми її любимо. І найчастіше наші сини та доньки це роблять не словами, а поведінкою. Тому і відповідь теж повинна виражатися не лише словесно. Вона обов’язково має повсякчас підтверджуватися вчинками. Адже для дітей дуже важливо усвідомлювати, що їх люблять і ніколи не покинуть напризволяще. А раз так, то завданням батьків з-поміж іншого має стати створення у дитини впевненості в їхній любові.

Для цього можна використати так звану «мову любові». У кожного з батьків вона своя, але в цілому проявляється однаково – через дотик, слова заохочення, увагу, подарунки (винагороду за хороший вчинок, а не з метою підкупу, бо це – хабар), допомогу. Із власного досвіду скажу, що ніжним поцілунком дитячого чола, щічки чи долоньки можна сказати більше, ніж просто словами: «Я тебе люблю». А виховання через гру та спільну працю найбільш ефективне і повноцінне. Пригадую, якою щасливою була п’ятирічна донька знайомих від того, що тато, який не надто балував доньку своєю увагою, дбаючи лише про матеріальне забезпечення родини, попросив її допомоги. Поміч дівчинки полягала лише в тому, щоб стояти поруч і подавати інструменти, але після цього вона дуже довго із захватом усім розповідала, як з татом полагодила розетку.

На жаль, не всі батьки розуміють і помічають, що своєю поведінкою дитина підказує нам те, що їй необхідно – більше любові, схвалення чи розуміння. Іноді діти навіть навмисне шкодять для того, щоб на них звернули увагу, бо бути покараним краще, ніж забутим. Тож думати потрібно в першу чергу про дитину, пам’ятаючи, що лише та людина, яка у дитинстві сповна відчула справжню батьківську любов, впевнено крокуватиме по життю.

Віктор Миронець.

Чистота буває різна

Чистота буває різна

Українці завжди славилися охайністю та гостинністю. Наші діди-прадіди справедливо вважали, що прибране подвір’я не лише тішить око, а й свідчить про ступінь хазяйновитості господарів. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панас Мирний, описуючи українські села, говорив, що хати в них хоч переважно й бідні, але всі до єдиної побілені й потопають у квітковому розмаїтті.

Про ставлення нашого народу до чистоти дізнаємося також, читаючи класиків української літератури, – Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Лесю Українку й інших. З їхніх творів випливає усвідомлення того, що прагнення до вільного, красивого і духовно багатого життя – невід’ємна риса нації. Але, червоніючи від сорому перед попередніми поколіннями, треба визнати – останнім часом ми дещо призабули заповіти предків. І ті, що стосуються чистоти, – теж.

Нині, на жаль, шкала цінностей перевернулася. Матеріальні блага часто важать більше від духовних надбань, і багато хто вже перестав приділяти належну увагу не лише чистоті навколишнього середовища, а й чистоті думок та слів, добрим намірам та самовідданим вчинкам. У свою чергу, така байдужість ускладнює і без того непросте життя, загрожує неминучими наслідками.

Побачити недбало кинутий недопалок або обгортку від морозива чи цукерки просто серед вулиці сьогодні стало явищем майже звичним. Дехто дорікне – мовляв, урн не вистачає, от і кидають люди сміття під ноги. Але ж відсутність урн аж ніяк не виправдовує того, хто засмічує довкілля, бо порожню пляшку від соку чи мінеральної води можна зрештою викинути і вдома.

Ми звикли завжди шукати собі виправдання: то урн не вистачає, то двірник погано працює, то ще щось не так. При цьому часто забуваємо стару, як світ, істину: чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. І поки, відмахуючись, відкладаємо розв’язання проблем екології на завтра, вулиці міст, селищ і навіть багатьох сіл втрачають чистоту та привабливість. І якщо не схаменемось, то не за горами той час, коли «лікувати» довкілля буде надзвичайно важко, а можливо, й запізно.

Однак чистота повинна проявлятися не лише в ставленні до природи. Вона має бути у наших помислах, словах та вчинках. Адже ненормативна лексика – це теж сміття, тільки словесне. Шкода від нього не менша, ніж від промислових і побутових відходів. Так само небезпечною для суспільства є забрудненість людських думок, якій сприяє зокрема насиченість теле- і кіноекранів насиллям та негативними емоціями. За таких умов ризикуємо виплекати генерацію українців, для яких загальнолюдські цінності змінять свою суть. А цього допускати не можна, бо тоді втратять сенс надбання попередніх поколінь.

Сьогодні маємо низку питань, які потребують невідкладного вирішення. Але з будь-якої, навіть безнадійної ситуації можна знайти вихід. Головне – справді прагнути цього. І якщо користуватимемося так званою формулою духовного та фізичного здоров’я «чистота думки – чистота слова – чистота дії», то все нам вдасться.

Віктор Миронець.

До дружини… в гості

До дружини… в гості

Час на місці не стоїть, і на зміну традиційному сімейному укладу приходять нові тенденції і течії. Здебільшого вони намагаються поєднати набутки попередніх поколінь із реаліями сьогодення, щоб створити ідеальну модель сімейного життя. І все було б добре (мета ж благородна), але… На жаль, не завжди експерименти дають очікуваний результат.

Серед традиційних форм сімейних стосунків останнім часом дедалі більшої популярності набуває так званий «гостьовий» шлюб, коли офіційно зареєстроване подружжя живе окремо – в різних квартирах чи навіть у різних містах. Члени такого подружжя не ведуть спільного господарства і на перше місце, як правило, ставлять не почуття, а комфортність свого життя. Час від часу вони зустрічаються, щоб «вийти у світ», ходять одне до одного в гості, разом їздять у відпустку. Решту часу чоловік і дружина вільні від сімейних зобов’язань і живуть власним життям.

Хоч «гостьові» шлюби особливої популярності набули саме нині, це явище не нове. Воно виникло ще століття тому в богемному середовищі творчих людей (художників, музикантів, акторів, письменників), для яких мистецтво було важливішим за тихі сімейні будні, а тому вони будували своє подружнє життя так, щоб ні чоловік, ні дружина не заважали роботі. Згодом їх почали наслідувати й інші забезпечені люди.

Однак це були вимушені «гостьові» шлюби. Вони, до речі, не дивина і тепер (причини – тривалі відрядження чи робота в іншому місті). В такому разі «гостьовий» шлюб – тимчасове явище, і якщо нічого не стане на заваді, подружжя обов’язково знову об’єднується. Коли ж вибір «гостьових» стосунків роблять свідомо, то, як свідчить статистика, на більшість із них чекає розрив.

Дослідження соціологів свідчать, що більшість українців «гостьові» шлюби не схвалюють, третина – підтримує, а кожному десятому взагалі до цього байдуже. Середній вік тих, хто зважується на такі сімейні стосунки, – 30–40 років, але останнім часом посилюється тенденція до омолодження. І якщо для людей старшого віку «гостьові» шлюби можуть стати у пригоді (людям, які реалізувались у житті, але довго прожили самі, важко змінювати свої звички і пристосовуватися до партнера), то молодим подружжям, як правило, нічого доброго вони не приносять.

Прихильники «гостьових» шлюбів стверджують, що вони сприяють тривалому збереженню «свіжості» і новизни стосунків, усувають проблему побутової несумісності, дають більше вільного часу і можливість розв’язувати безліч питань самостійно, позбавляють надокучливих запитань «коли прийдеш?» і «де ти був (була)?». Та якщо вдуматися в ці слова, стає зрозуміло, що за ними приховуються відсутність відповідальності, підтримки, розуміння, довіри і, зрештою, кохання. Адже якщо двоє людей люблять одне одного, то обов’язково житимуть разом.

До занепаду інституту сім’ї, кризи традиційного та популяризації «гостьового» шлюбу, хоч як це дивно, значною мірою призводять стрімкі соціальні зміни і науково-технічний прогрес. На жаль, на зламі тисячоліть, ми стали занадто залежними від благ цивілізації. Наприклад, для прання, прасування і приготування їжі давно винайдені відповідні технічні засоби, а для ремонтних, будівельних і сантехнічних робіт є спеціальні служби. Не зміцнює підвалини традиційного шлюбу і популярність вільних статевих стосунків між чоловіками та жінками.

Як правило, дітей, народжених у таких шлюбах, виховує матір. Тобто на жіночі плечі лягають ті самі клопоти, що й у звичайній родині, але без щоденної підтримки чоловіка, який може приходити частіше, а може і взагалі не з’являтися у житті свого чада.

Та найбільша проблема, застерігають психологи, що у майбутньому дитина, яка виросла у «гостьовому» шлюбі, з великою ймовірністю може вибрати таку саму форму сімейних стосунків і буде не більш ніж гостем у житті своїх дружини (чоловіка) і дитини.

Разом з тим треба визнати, що про користь і шкоду «гостьових» чи інших не традиційних і традиційних шлюбів можна говорити багато, але життя вносить у наші долі корективи. І якщо змінити рішення не можливо, то слід хоча б подбати про зменшення негативних наслідків.

Зокрема фахівці радять пояснювати дитині те, що відбувається в сім’ї, бо навіть якщо батьки живуть окремо, але вважають себе сім’єю, виконують свої зобов’язання і домовленості, то дитина може почуватися цілком щасливою. Головне – вона має відчувати батьківську любов.

Кожен з нас має право будувати своє родинне щастя, як вважає за потрібне. Однак вибираючи форму подружнього життя, не забуваймо, що саме інститут традиційного шлюбу з його віковою історією є основою суспільства.

Віктор Миронець.

Не запитуйте зайвого

Не запитуйте зайвого

Ні для кого не секрет, що любов і вірність – головні підвалини міцної родини. Але навіть найпалкіше кохання не завжди може врятувати шлюб, якщо на початку подружнього життя чоловік і дружина не навчаться розуміти, довіряти одне одному і керувати своїми емоціями.

Кожна людина вкладає свій зміст у поняття «родинне щастя». Для декого це турбота про сімейне вогнище, для інших – можливість постійно бути поруч із коханою людиною. Однак найчастіше, говорячи про нього, маємо на увазі взаєморозуміння. І це природно, бо кожен хоче, щоб його розуміли. Але, на жаль, іноді забуваємо, що розуміння чекають також і від нас. Тож, будучи тактовними з оточенням, можемо тиснути на кохану людину. Усміхаємось на роботі, а вдома дозволяємо собі бути похмурими, незадоволеними, дорікати й вимагати замість того, щоб попросити. За таких умов виникає ризик переростання невдач у власних справах в родинні конфлікти, привід для яких знайти не так уже й важко. Чим це може закінчитися, говорити зайве.

Уникнути загострення родинних стосунків на так званому «робочому ґрунті» можливо, лише розмежувавши працю та сім’ю. Повернувшись додому після напруженого трудового дня, пов’язані з роботою клопоти потрібно залишати за порогом і переключитися на рідних людей. Звісно, це не означає, що ніхто не має знати, чим ми займалися цілий день. Але важливо саме розповідати, а не дорікати і звинувачувати, мовляв це ти винна (винний) у тому, що мені чогось не вдалося зробити. А ще краще, розказавши про якусь проблему, попросити у партнера поради. Таким чином дамо зрозуміти, що довіряємо і прислухаємося до думки другої половини. Крім того, можливо, і справді почуємо слушну пораду.

Довіра – це той камінь у родинному фундаменті, який робить стосунки міцнішими. Якщо його вилучити, похитне ця вся конструкція. На жаль, не всі це усвідомлюють. Є люди, які надмірно контролюють свою другу половину, не враховуючи, що кожна людина має право на власні думки, друзів, вподобання та хобі. Час від часу кожному з нас хочеться побути на самоті, пройтися містом, погуляти в парку чи просто посидіти на лавочці поблизу будинку, поринувши у власні думки. І прискіпливі запитання: «Як?», «Де?», «Коли?», «З ким?» аж ніяк не сприятимуть хорошим стосункам, бо така розмова, як правило, дратує і того, хто запитує, і того, кого запитують. Тож, якщо хочемо, щоб нам завжди говорили правду, очевидно, треба намагатися не запитувати зайвого.

Віктор Миронець. 

Ангел, що спустився з небес

Ангел, що спустився з небес

У кожної людини є свої життєві цінності. Однак, думаю, багато хто погодиться з тим, що найбільший скарб у нашому сповненому тривог та клопотів житті – це діти. Іншими словами, священний дар батьківства. А з огляду на те, що чимало сімейних пар, на жаль, не можуть мати власних дітей, батьківство сміливо можна назвати Божою благодаттю, яка дарує вісім, на кого сходить, неповторні відчуття радості, миті приємного хвилювання і безцінні хвилини щастя. Але це лише за умови, якщо дитина – бажана, а батьківство – свідоме.

Пригадую, з яким нетерпінням чекали з дружиною появи на світ нашої донечки, нашої ніжної кровиночки. Навіть ім’я їй підібрали – Ангеліна, тобто та, що несе добру вість. Чекання обтяжувалося тим, що протягом дев’яти місяців кілька разів перед нами поставала реальна загроза передчасного переривання вагітності. Але – не здавались, боролись за рідне життя і з допомогою Бога та лікарів перемогли. Тож наша перша зустріч з донечкою після пережитого була особливо жаданою, трепетною і зворушливою. Тоді від щастя виплакали всі сльози, а вперше побачивши її таку маленьку, таку беззахисну, але водночас таку прекрасну, я подумав: «Воістину, це маленький ангел спустився до нас з небес». І от уже більше п’яти років з кожним днем дедалі більше в цьому переконуюсь.

Кажуть, що чужі діти ростуть швидше. Можливо. Та, дивлячись на свою донечку, кожного дня помічаємо щось нове. Ось вона вперше промовила «агу», вперше самостійно перевернулась на бік, вперше взяла іграшку, зробила перший крок, вперше переступила поріг дитячого садка, розказала Дідові Морозу перший вірш, вперше правильно полічила до десяти, вперше сама прочитала слово «мама», виступила на першому у житті гала-концерті… Таких «вперше» дуже багато. І вмиті, коли вони відбуваються, щасливіших за нас людей не знайти.

Ми пізнали радість батьківства. Звичайно, життя досить складне, і що чекає на нас попереду – ніхто не знає. Але щиро віримо в краще. Адже маємо донечку – нашого маленького ангела і сенс подальшого життя.

Віктор Миронець.

Дефіцит спілкування

Дефіцит спілкування

Ми живемо у час стрімкого розвитку науки і техніки, коли людство впевнено освоює навколоземний простір, підкорило молекули та атоми і майже впритул наблизилось до розв’язання багатьох таємниць буття. Уже нікого не здивуєш телевізором, комп’ютером, мобільним телефоном, пральною машиною з «інтелектом» та різними високотехнологічними побутовими дрібничками.

Сьогодні земну кулю можна обігнути набагато швидше, ніж за 80 днів, а через мережу Інтернет відвідати, приміром, Бібліотеку Конгресу США чи Національну бібліотеку Британії або почитати практично будь-яку раритетну книгу. Здавалося б, ось воно те, про що навіть не могли й подумати наші предки. Словом, живи і насолоджуйся. Але, на жаль, ця медаль має інший, не дуже привабливий, бік.

В умовах зростаючої глобалізації та науково-технічного прогресу нівелюється значення окремої людини, настає дефіцит часу і, як наслідок, брак спілкування. Кар’єризм у багатьох людей набув хворобливого характеру, цинізм і байдужість заполонили тисячі сердець. Ми все частіше стали замикатися у собі, менше довіряємо одне одному, менше зустрічаємось і майже не ведемо щирих розмов. Іноді навіть буває ліньки зайти в гості до друга, адже з ним можна про все поговорити по телефону.

Взагалі телефон, окрім важливої комунікативної функції, відіграє у нашому повсякденні ще й негативну роль. Він певною мірою замінив живе спілкування, яке є важливою і невід’ємною частиною людського життя. Тож тепер необов’язково їхати за сотні кілометрів, щоб довідатися, як справи у когось із близьких чи рідних. Достатньо натиснути кілька кнопок на телефонному апараті – і про все швидко дізнаємося.

Звичайно, нічого поганого тут немає. Навпаки, телефон – дуже потрібний, корисний і ні в чому не винний винахід. Проблема в нас самих. Адже отримавши «мобільного» помічника, ми поклали на нього занадто багато обов’язків, тоді як самі просто розлінилися ходити в гості.

Схожа ситуація склалася і навколо всесвітньої мережі Інтернет. Отримавши, без перебільшення, унікальну можливість пошуку інформації і спілкування, ми захопилися нею настільки, що уже підростають цілі покоління, для яких Інтернет став другою реальністю. Якось навіть чув цілком серйозно висловлену думку однієї молодої особи про те, що знайомитись не через Інтернет – м’яко кажучи, ненормально. Крім того, дівчина весь час вихвалялася своїми численними друзями, причому не лише українцями. Водночас вона чомусь «забула» сказати, що з переважною більшістю з них ніколи не бачилася й, напевно, ніколи не побачиться, і називати їх друзями можна з великою натяжкою.

Безперечно, чим ширше коло спілкування, тим краще. Однак віртуальні, «мережеві», знайомі вдовольнятимуть цю, вкрай важливу для людини, потребу лише певний час, бо ніщо не може повністю замінити живої розмови. І дуже важливо, щоб після «походів в Інтернет» залишався хоча б один реальний друг чи просто хороший знайомий, з яким можна сердечно побесідувати.

Говорячи про важливість живого спілкування, не можна не згадати так званого «третього» члена родини – телевізор. Пам’ятаєте, як кіт Матроскін співав: «Про моря я і не мрію, телевізор мені природу замінив…». Так от, виявляється, телевізор багатьом з нас не лише природу замінив, а й став кращим другом. І нібито ні для кого не секрет, що надмірне сидіння перед блакитним екраном шкідливо впливає на зір, особливо у дітей, для багатьох людей це – найулюбленіше заняття.

Взагалі, як на мене, то існує ціла субкультура пристрасних любителів телебачення. Лави її представників, особливо останнім часом, стрімко поповнюються і, на жаль, здебільшого за рахунок дітей. Прикро й те, що деякі батьки спокійно до цього ставляться. Тим часом лікарі стверджують, що зловживання дітьми переглядом телевізора може призвести до уповільнення формування особистості, розвитку неврозів, страхів і агресивності.

Недостатнє спілкування з дорослими членами родини на дітях позначається згубно. Вони втрачають почуття відповідальності стосовно близьких, не враховують і не бажають враховувати інтереси свого оточення, перетворюються на егоїстів, які заради задоволення своїх потреб легко йдуть на порушення норм моралі та поведінки.

Однак не лише телевізор стоїть на заваді нормального родинного спілкування. Однією з причин цього є також дефіцит часу, коли велика зайнятість на роботі залишає батькам дуже мало часу для достатнього спілкування зі своїми дітьми. Дефіцит часу зумовлює брак спілкування, а тому сприяє відчуженню дітей від батьків, втраті взаєморозуміння і, зрештою, може не на краще змінити родинну атмосферу.

Щоб так не трапилось з вами, зважаючи на щоденну зайнятість, намагайтеся присвячувати своїй сім’ї хоча б вихідні дні. Ходіть разом гуляти, в магазин, якщо є можливість – в театр, кіно, музей. Таким чином ваші діти отримуватимуть не лише нові враження, а й приємні відчуття від спілкування і усвідомлення того, що про них не забувають. Адже, як говорив свого часу відомий французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері: «Людське спілкування – найвище благо і радість у житті».

Віктор Миронець.

Колір заздрості

Колір заздрості

Ви колись задумувалися над тим, який колір має заздрість? Напевно – ні, адже що тут думати, коли ніби і так все зрозуміло – вона буває «білою» та «чорною». Однак, виявляється, ця риса людського характеру має й інші відтінки. Зокрема з латини «заздрість» («livor») перекладається як «синь», а в Китаї її називають хворобою червоних очей. Крім того, наші предки вважали, що від заздрощів можна «пожовтіти», «побагровіти», «позеленіти» і навіть стати «коричневим», як мокра глина.

Напевно, немає людини, яка б не заздрила комусь хоч раз у житті. Просто не кожний з нас готовий такий факт визнати. А це дуже важливий момент, бо головне – вчасно схаменутись і не нашкодити – насамперед собі. Адже заздрість, як і будь-яке інше негативне почуття, здатне вибити з колії, відібрати спокій і сон, стати причиною нервових та душевних розладів.

Заздрість забирає багато сил і часу. Як наслідок, коли голова зайнята думками про чужий добробут, важко зосередитися на власній справі й досягнути успіху. І хоч би хто що казав, а заздрісники практично ніколи не мають гарного настрою та задоволеного вигляду. Такі люди просто не вміють радіти життю.

Разом з тим варто визнати, що заздрість буває різною. Приміром, впевнена у собі та адекватна у самооцінці особистість якщо і відчуватиме заздрість, то здебільшого «спортивну». Дивлячись на успіхи інших, докладатиме більше зусиль, щоб досягти таких самих або ще кращих результатів. Та, на жаль, «спортивна», а також «біла» заздрість, коли щиро радіють чужим успіхам, нині зустрічаються рідко. Натомість у людських стосунках дедалі частіше домінує заздрість «чорна».

Причин для її виникнення багато, і пов’язані вони з різними факторами розвитку особистості, серед яких не останню роль відіграє виховання. Однак найчастіше і, як правило, «люта» заздрість виникає у лінивих людей із завищеною самооцінкою, які замість того, щоб сумлінно працювати, воліють сидіти склавши руки і «перемивати кістки» успішнішим за себе.

Ще французький мораліст першої половини ХІХ століття П’єр Буас зауважив, що людина, повністю віддана своїй творчості, немає ні потреби, ні часу заздрити іншим. Отже, виходить, що вберегтися від заздрості не так уже й важко. Треба лише знайти своє місце в житті, розкрити власні здібності й наполегливо йти до досягнення поставленої мети.

Віктор Миронець.  

Хто в домі головний?

Хто в домі головний?

Так ще з діда-прадіда повелося, що молодята під час церемонії одруження нехитрим і усім добре відомим способом намагаються з’ясувати, хто в їхній новоствореній родині буде головним. І хоч насправді це лише данина традиції, дехто занадто серйозно сприймає обряд і навіть трохи розчаровується, якщо не ступить першим на весільний рушник. Можна скільки завгодно іронізувати з цього приводу, говорити, що то все балачки і неправда – про вплив обряду на подальше подружнє життя, однак, саме бажання головувати в родині дуже часто стає каменем спотикання та причиною гучних сімейних конфліктів.

І якщо ще кілька сотень років тому запитання: «Хто в домі хазяїн?» належало до категорії риторичних, бо тоді й так було зрозуміло, що це – чоловік, то у наш час, коли жінки активно захищають свої права, воно зазвучало зовсім по-іншому.

Візьмемо для прикладу один із найголовніших аргументів на користь старшинства в сім’ї представників сильної половини людства – заробляння грошей. Хоч би що казали про його непорушність, сьогодні вже нікого не здивуєш тим, що часом жінки можуть заробляти більше. Тож хочемо того чи ні, поняття «здобувач» втратило своє первинне значення і більше не стосується лише чоловіків. І навіть якщо жінка ніде не працює, а веде домашнє господарство, це теж ще не привід перебирати на себе всі лаври головного керманича в домі.

До речі, у середовищі чоловіків часто можна почути виправдання, що навіть у посланнях апостола Павла зокрема зазначено: «…дружина нехай боїться (свого) чоловіка» (Єф.5.33), а отже, питання главенства в родині можна вважати вирішеним. І хоча зазначене й справді має місце, головна помилка тут у тому, що ці слова апостола вирвали з контексту, а тому вони не передають основної суті послання, в якому йдеться про основу злагоди – послух у любові. Крім того, чоловіки часто забувають або ігнорують інші слова апостола про те, що вони повинні любити своїх дружин, як власні тіла, тобто як самих себе.

На користь головування в родині жінки теж говорить немало аргументів, зокрема те, що родина – це не просто союз двох люблячих сердець, а й відповідна атмосфера – затишок, чистота та порядок, за якими зазвичай стежать саме дружини. Також є думка, що жінки більш відповідальні і можуть успішніше за чоловіків вирішувати проблеми. А раз так, то виходить, що вони й повинні бути головними.

Дискусія щодо того, хто з членів подружжя насправді заслуговує на главенство в родині, точиться уже багато десятиліть і триватиме ще дуже довго. Адже обидві сторони суперечки наводять переконливі аргументи на свою користь. При цьому в запалі з’ясування істини забуваємо найголовніше – в кожній родині повинні домінувати лише любов, повага, розуміння, а не егоїзм і амбіції.

Тож, очевидно, найкраще, коли у вашому домі буде два господарі – ви і ваша половинка. Недарма ж кажуть, що спільними зусиллями можна й гори перевернути.

Віктор Миронець.

Правда і домисли

Правда і домисли

Серед нас досить часто можна зустріти людей, яким лише дай когось покритикувати, ретельно «обмити» всі кісточки і висловити своє невдоволення вчинками інших. І байдуже, що під приціл часто потрапляють незнайомці – пліткарям однаково, об кого «чухати» свій язик. Плітки – явище неоднозначне, і у різних суспільствах вони мають власні, часом навіть протилежні трактування. Зокрема у середньовічній Англії пліткарями називали чоловіків, які полюбляли добре випити з друзями, або найкращих подруг, які допомагали господині дому під час пологів. Іншими словами, це поняття стосувалося близьких до родини людей, які володіли недоступною для сторонніх інформацією, що за певних обставин (наприклад, під дією алкоголю) могла стати надбанням широкої аудиторії. З тих часів у більшості західних країн під пліткою мають на увазі публічне озвучення цілком достовірних фактів приватного характеру.

На відміну від Заходу, у нас з плітками склалося зовсім по-іншому, і достовірністю від більшості з них навіть не пахне. Найчастіше чутки породжують неточні або завідомо неправдиві факти, а пліткарство в Україні ще у часи наших дідів-прадідів стало своєрідним мистецтвом. Тому «професійним» пліткарем може стати далеко не кожен. Для цього теж потрібно мати хист і специфічний склад характеру.

Цікаво й те, що всі завзяті пліткарі вірять у виконання ними благородної місії, мовляв: «Ми ж праві і добиваємося лише того, щоб цих відступників навернути на праведний шлях». Насправді ж ніякого благородства тут немає, бо поняття «праведного» шляху у них своє, і часто воно відрізняється від бачення більшості людей. Адже, як правило, плітки розпускають заздрісники, невдахи і люди, схильні подавати себе у більш вигідному світлі, значно перебільшуючи власну значимість та знання.

Це можна назвати «невиліковною» формою пліткарства, бо ще також існують його ситуативні прояви, коли за певних обставин особа створює або долучається до створення чутки. Згідно з дослідженнями найбільш схильні до цього люди, які потрапили у нову соціальну групу – новий колектив чи у коло нових сусідів після зміни місця проживання. Вони можуть легко втягуватися у процес поширення пліток і, як свідчать спостереження, багато новачків беруть у ньому найактивнішу участь, навіть більшу, ніж пліткарі-старожили. Це зумовлено тим, що через участь у поширені пліток відбувається своєрідна адаптація у незнайомому середовищі й одержання неофіційної інформації про новий колектив.

За допомогою неправдивих чуток і наклепів багато пліткарів сподіваються «відвоювати» найкраще й уже освоєне іншими місце під сонцем чи здобути авторитет у суспільстві, не враховуючи той важливий факт, що справжнього людського щастя пліткарство ще нікому не подарувало, а от горя завдало чимало. Розбиті шлюби, знищені кар’єри і понівечені долі – ось головний врожай і здобуток пліткарів. І найгірше те, що кожен із нас будь-якої миті може стати жертвою «злих язиків», бо так уже повелося у нашому суспільстві – в кожному, незалежно від розміру і кількості жителів, українському населеному пункті та майже у кожному трудовому колективі обов’язково знайдуться особи, ласі до поширення пліток.

Боротися з пліткарством нелегко, але можливо. Цьому навіть сприяє законодавство. Зокрема відповідно до п.4 ст.32 Конституції України кожен вправі вимагати у судовому порядку спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї, а також відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди. Тому ніколи не бійтеся захищати свою честь та гідність.

Любителям же поширювати «стовідсотково правдиві» чутки, використовуючи для цього власну уяву і домисли, не зайве нагадати, що вони порушують моральні норми поведінки і рано чи пізно обов’язково будуть за це покарані. Якщо не у земних судах, то на Божому точно. Добре подумайте над цим. Може, ще не пізно схаменутись.

Віктор Миронець.

Незабутня зустріч

Незабутня зустріч

Є люди, які здаються нам недосяжними і особливими. Так, нібито вони живуть в іншому вимірі. Для мене такою людиною був всесвітньовідомий польський письменник, автор низки світових бестселерів (найвідоміші з яких «Бікіні», «Коханка», «Аритмія почуттів», «Самотність в мережі») та кількох збірок неперевершених оповідань Януш Леон Вишневський. А потім раптом випала нагода не просто познайомитися з ним, а й навіть трохи по-дружньому поговорити, як кажуть, за життя.

Пан Януш виявився простою та скромною і, водночас, неймовірно ерудованою, розумною, і мудрою людиною. До того ж він вільно володіє десятьма мовами, тож жодних проблем з розумінням одне одного не було. З часу цієї, для мене історичної, зустрічі минув майже рік, а я й досі дослівно пам’ятаю нашу розмову. На жаль, тоді під рукою не виявилось фотоапарата, щоб зробити фото, зате я зібрав цілу колекцію автографів для себе, дружини і доньки. До речі, виявляється, Януш Вишневський, з-поміж іншого, також хороший дитячий письменник. Приміром, моя донька полюбила його розповідь про маленьку дівчинку Марцелінку, яка разом із своїм новим знайомим Духом намагається пізнати таємниці Всесвіту і буття. Книга так і називається: «Марцелінка. У пошуках найважливішого». Розповідь – навдивовижу цікава і корисна не лише для дітей, а й для батьків, тому рекомендую її до прочитання. Повірте, ви не пожалкуєте.

А ще бажаю усім нам побільше читати, щоб поринувши у світ письменницької фантазії, не лише отримати задоволення, а й також знайти відповідь на три важливі запитання: «Хто я?», «Звідки прийшов?» та «Куди іду?» Приємного усім читання!

Віктор Миронець.

Сила, відвага, честь!

Сила, відвага, честь!

Війна це – дуже страшно. Однак до того часу, поки бої відбуваються десь там, подалі від твого власного дому, вони сприймаються, хоч і боляче, але дещо відсторонено. Так, ми щиро переживаємо за наших солдат, співчуваємо нещасним мирним жителям, які волею мучительки долі опинилися в самому центрі трагічних подій, намагаємося їм допомогти, хто чим може. Але, погодьтеся, всі ці події проходять начебто повз нас. І тут наступає момент, коли з передової надходять тривожні вісті й та, теоретично територіально віддалена, війна стає близькою саме тобі, особливо, коли в списках полеглих бійців зустрічаються знайомі імена. Так сталося й зі мною – земляки із, останнім часом багатостраждальної і, без сумніву, легендарної Житомирської 95 аеромобільної бригади, які віддали свої життя на полі бою, змусили по-іншому подивитися на ці події. І нехай офіційні (й неофіційні теж) джерела називають події на Сході України антитерористичною операцією, для мене це – війна.

Зараз під Слов’янськом перебуває мій дуже близький родич, а також колега. Тримайтеся, хлопці! Ми – з вами і пишаємося вашою мужністю та стійкістю.

Віктор Миронець.

Місце для подвигу

Місце для подвигу

Нелегке і героїчне минуле нашої держави, а також доблесть і мужність українських військових в зоні проведення АТО, яскраво свідчать про постійний та нерозривний зв’язок поколінь у священній справі захисту Батьківщини. Однак, хоч військова служба у всі часи вважалася почесним обов’язком справжніх чоловіків, щоб здійснити подвиг, виявляється, не обов’язково потрібно бути військовослужбовцем.

Серед нас є люди, які мало не кожного дня ризикують життям заради інших. Крім того, часто героїзм у кризових та екстремальних ситуаціях проявляють і пересічні українці. Тому слово «захисник» сміливо можна застосовувати не лише щодо людей у формі, а й до значно ширшого кола наших співвітчизників. Зокрема усіх тих українських чоловіків, які розуміють, що у них, крім захисту рідної землі, є ще один дуже важливий і не менш священний обов’язок – оберігати свою родину від усіляких життєвих негараздів та прикрощів. Це, відверто кажучи, теж не просто, особливо за нинішніх складних обставин.

Та, як казав класик: «У житті завжди є місце для подвигу». Хтось виносить із палаючого будинку людей, рятує потопаючих чи захищає від хуліганів беззахисну жінку, а хтось – наважується усиновити дитину, відмовитися від шкідливої звички чи примиритися з давнім опонентом. Подвиги бувають різні, і кожному з нас бодай раз у житті дається можливість його здійснити. Але чи кожен здатний скористатися з цієї можливості? Питання – риторичне.

Віктор Миронець.

Безмежна сила слова

Безмежна сила слова

«Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог», - так у Біблії говориться про виняткове значення і дану Всевишнім могутню силу слова, яким можна й убити найпалкіше почуття, і вилікувати зболену душу. Однак, на жаль, ми не завжди переймаємося та задумуємось над тим, як впливає сказане на наших співрозмовників. І добре, коли це хороше слово, бо інакше може виникнути реальна загроза конфлікту. Адже негативний вплив, навіть сказаного колись давно, може стати початком кінця щирого спілкування.

Наші слова мають унікальну здатність глибоко западати у душу іншій людині, а їх вплив практично немає меж. Історія людства рясніє прикладами того, як необдумано або навмисно кинуті володарями держав на адресу інших сильних світу цього репліки спричиняли війни та кровопролиття. Маємо також і численні приклади позитивного, цілющого впливу слова.

Минуле застерігає і навчає нас правильному поводженню зі словом. Приміром, усі нібито знають: перед тим, як щось сказати, обов’язково потрібно подумати. Та чомусь не завжди нам думається. Тим часом навіть комплімент, сказаний недоречно, може мати протилежний результат. Звичайно, є ситуації, коли діє не розум, а емоції. Від цього нікуди не дінешся, бо у житті буває всяке й іноді не вдається уникнути негативу. Але до всього можна і потрібно підготуватися, насамперед навчившись контролювати себе.

Найбільшу ймовірність сказати щось зайве мають пристрасні любителі всіх і все критикувати. Погана звичка – робити і висловлювати негативні висновки про вигляд, поведінку, особу та життєві принципи оточення – ні до чого хорошого не призводить. Під негативною критикою криється ймовірність повільного згасання кохання, загострення стосунків або припинення спілкування з друзями, колегами, навіть рідними і близькими людьми.

Щоб цього не сталось, краще замінити критику на розуміння та підбадьорення, пам’ятаючи, що сила слова безмежна, невичерпна і могутня. Воно може просвітлити, вилікувати, зробити щасливим, заспокоїти, подарувати віру та надію, а може й принизити, знеславити й убити. Тож поводитися зі словом потрібно розумно, розважливо і обережно.

Віктор Миронець.

Дивовижна планета Земля

Дивовижна планета Земля

Нашу планету можна охарактеризувати по-різному, однак усі твердження все одно виллються у простий і водночас об'ємний за смисловим навантаженням епітет – унікальна. Причому вони справедливі як у прямому, так і переносному значенні, бо, попри всі досягнення науково-технічного прогресу, пояснення і розуміння багатьох природних процесів та явищ, Земна куля й досі продовжує нас дивувати.

Уже те, що екосистема і багатющі ресурси Землі роблять її домом для понад 6 мільярдів людей, говорить за себе. Крім того, не забуваймо також про щедре розмаїття нерукотворних шедеврів, створених протягом мільйонів років еволюції копіткою і наполегливою працею природи – величні гори і каньйони, повноводні річки і водоспади, загадкові ліси і безкраї степи.

Зрештою, невже це не диво, що на річці Рейн є місцевість, де луна повторює слово двадцять разів, а на території Алжиру – озеро, воду з якого можна використовувати замість чорнил? До найвеличніших чудес світу, безсумнівно, належить і масивне природне утворення з кам'яних «труб» на острові Кунашир в Охотському морі, завивання вітру в яких навдивовижу схоже на звучання органу.

Із спостережень та досліджень геологів, природознавців, метеорологів і навіть астрономів про Землю можна дізнатися багато й інших цікавих речей. Зокрема з'ясовано, що весна настає із швидкістю приблизно 50 кілометрів на добу, в природі існує близько 1330 різних видів води, а у січні і лютому наша планета уповільнює свою ходу, а потім знову відновлює звичний рух. Не менш цікавим є і те, що, наприклад, в озері Байкал могло б поміститися 94 Азовських моря, Північний полюс тепліший за Південний, а гроза в Єгипті, згідно зі спостереженнями, буває лише раз на 200 років, тоді як на Гавайських островах є гора, над якою дощ іде 350 днів на рік.

Разом із тим, не становить таємниці і тривожна інформація про обмежені запаси прісної води, парниковий ефект і виснаження земних ресурсів, які впродовж усієї своєї історії люди використовували для забезпечення власного добробуту та розвитку. І, можливо, це було б не так страшно, якби не одне «але» – увесь цей час ми брали у природи, нічого не даючи їй навзаєм. Тому закономірно, що внаслідок нещадної експлуатації планети (по-іншому нашу поведінку назвати не можна) постала реальна загроза масштабної екологічної катастрофи, знищення і зникнення усіх тих чудес природи, які, на щастя, поки що нас радують, захоплюють і приваблюють.

Звичайно, не можна сказати, що ми особисто причетні до забруднення повітря і води, знищення лісів і родючих ґрунтів. Мовляв, планету нещадно експлуатують інші, тож нехай вони й рятують Землю. Але хоч це твердження певною мірою і справедливе, воно аж ніяк не звільняє кожного з нас від особистої відповідальності, оскільки все це робиться, хай навіть кимсь іншим, щоб у наших оселях було тепло і світло, щоб ми мали їжу, могли за лічені години долати на автомобілях сотні кілометрів і користувалися іншими благами цивілізації.

А раз так, то принцип: «Моя хата скраю» тут уже не спрацьовує, бо порятунок планети починається з оселі кожного з нас, з економії електроенергії та води, підтримання чистоти у власному подвір’ї, селі, селищі, місті.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

Прекрасний сад мистецтва

Прекрасний сад мистецтва, любові і добра

В замилуванні споглядаючи красу вишневого, яблуневого чи абрикосового саду, ласуючи при цьому смачними плодами, ми рідко задумуємося над тим, як багато потрібно часу для того, аби з маленького саджанця виросло плодоносне дерево. Ця справа – непроста, клопітна і під силу лише терплячим, цілеспрямованим та трудолюбивим людям. Саме таким, як відома телеведуча, член журі проекту «Україна має талант», засновниця фонду розвитку і підтримки молодого мистецтва «SF-Group» Слава Фролова, котра поставила перед собою та командою однодумців амбітну мету – перетворити нашу країну на великий квітучий сад культури, мистецтва, взаєморозуміння, любові і добра.

Як і годиться для такої благородної справи, спочатку «майстер-садівник» та її численні помічники все ретельно обдумали і розпланували, а потім, засукавши рукава, взялися за важку роботу, щоб згодом дати життя масштабному культурно-просвітницькому проекту «Арт-пікнік Слави Фролової», аналогів якому в історії незалежної України ще не було.

Перші «саджанці» нового саду потрапили в родючу землю на початку минулого літа, коли Арт-пікнік стартував на території Національного комплексу «Експоцентр України» (ВДНГ). Тоді багатьом скептикам здавалося, що несприятливі погодні умови дуже швидко зроблять свою справу і вони загинуть. Але, як казали наші діди-прадіди: «Очі бояться, а руки – роблять». Дотримуючись цього неписаного правила, «організатори-садівники» за жодних обставин не відступали і не опускали рук, ретельно доглядали за своїм садом, вчасно його поливали та видаляли бур’яни. Як наслідок, він віддячив їм щедрим урожаєм – майже мільйоном відвідувачів.

Пройшов рік і теплої червневої пори стартував другий сезон проекту – ще масштабніший, цікавіший, неймовірний і феєричний. Нові напрями роботи Арт-пікніка, а відтак насичена програма, яка передбачає, зокрема, проведення близько 3 тисяч майстер-класів та 100 концертів, говорять самі за себе. Це уже не кажучи про зустрічі з відомими людьми, виставки сучасних молодих художників, кінопокази, велику дитячу зону, спортивні заходи та різноманітні фестивалі. Словом, кожен, незалежно від віку, статі, соціального статусу, релігійних і політичних вподобань, матиме можливість знайти зайняття до душі й реалізувати свої найсміливіші творчі бажання, а ще – не покидаючи рідного міста подорожувати світом, оскільки цікавою новинкою цьогорічного сезону Арт-пікніка стануть міжнародні тижні різних країн. І, зауважте, усе це безкоштовно.

Сьогодні, прекрасний сад, закладений у минулому році Славою Фроловою та самовідданою командою її помічників, помітно підріс, зміцнів і територіально розрісся. Тож тінь його «дерев» для корисного проведення дозвілля обирає щораз більше людей. Це  - дуже добрий знак, бо з кожним новим відвідувачем Арт-пікніка, шлях до побудови в Україні освіченого, здорового й розвиненого суспільства стає на крок меншим.

Віктор Миронець.

Фото Катерини Гнатюк.

Побажаймо країні щастя!

Побажаймо країні щастя!

Сьогодні, як ніколи раніше, ми наблизились до істинного розуміння значення простих, однак глибоких за змістом, слів про те, що Україна у нас – одна на всіх. На жаль, прозріння обходиться занадто дорого. Для цього довелося стати свідками тривожних подій, які сколихнули спочатку Південну, а потім Східну частину держави. І хоч сприймаємо, трактуємо та розуміємо їх по-своєму, кількість небайдужих людей з кожним днем збільшується.

Нині відбувається багато різнопланових благодійних заходів, головна мета яких привернути увагу суспільства до проблем співвітчизників, що постраждали під час бойових дій, морально підтримати та матеріально допомогти біженцям зі Сходу України, особливо дітям, пережити важкі часи. Зокрема на території Національного заповідника «Софія Київська» стартував благодійно-мистецький проект «Побажай країні щастя!», ініційований відомою співачкою і художницею Анжелікою Рудницькою. Знані телеведучі, спортсмени, письменники, художники, актори, громадські діячі разом із своїми дітьми створили «Дерево бажань», прикрасивши його жовтими та блакитними стрічками з побажаннями рідній державі, а також дзвіночками. За словами організаторів, з кожним поривом вітру, вони символічно розноситимуть по світу найкращі думки про Україну.

У межах проекту в музеї «Будинок митрополита» було також представлено виставку робіт Анжеліки Рудницької «Містерія літочислення», яка стала важливим елементом заходу, оскільки посилювала емоції і розуміння важливості того, що відбувалося у цей час поблизу Софії Київської – унікального древнього собору, який ще називають душею і серцем України. Саме тут знаходиться «Оранта», а отже, всі побажання нашій країні обов’язково мусять здійснитися.

До речі, дорослі найбільше зичили Україні, звичайно, миру, єдності, сили, витримки, мудрості, вміння аналізувати і робити правильні висновки, взаєморозуміння та процвітання. А от діти із усією своєю щирістю та безпосередністю побажали також ангела-охоронця, щастя, доброго і довгого життя. Особливо зворушливо звучали побажання із вуст найпочесніших гостей заходу – дітей, евакуйованих із Слов’янська, Краматорська та Маріуполя. На долю цих маленьких українців випали важкі випробування, які не кожному дорослому під силу витримати, тож слухаючи їхні розповіді про пережите, часом навіть чоловіки не могли стримати сліз.

Щоб підтримати дітей, які волею долі опинилися далеко від своїх домівок, на презентацію проекту «Побажай країні щастя!» гості приходили з подарунками для них – українськими книжками, конструкторами, розвивальними іграми, олівцями, фарбами, альбомами для малювання тощо. Крім того, під час акції, яка триватиме й надалі, організатори планують зібрати більш істотну допомогу постраждалим дітям. Долучитися ж до цієї благородної справи можна у будь-який момент, зв’язавшись з організаторами акції, або безпосередньо звернувшись у заклади, в яких евакуйовані діти отримали тимчасовий прихисток.

Тож не біймося творити добро і допомагати дітям. Адже Україна починається з кожного із нас, а її майбутнє – з наших синів та доньок.

Віктор Миронець.

Фото Михайла Кузьменка.

Вони й справді надихають

Вони й справді надихають

Коли в минулому році стартував перший сезон АПСФ, вперше, як кажуть, "вживу", я побачив Славу Фролову на прес-конференції під час відкриття проекту. Пройшов рік, а я й досі пам’ятаю майже кожне сказане тоді нею слово. А все тому, що те про що говорила Слава пройшло крізь моє серце. Не знаю як інші журналісти, але я відчув від неї такий потужний потік позитивної енергії, оптимізму та впевненості, що одразу зробив висновок - ця красива і чарівна жінка разом з командою однодумців здатна гори перевернути. Так зрештою і сталося - якщо на початку відкриття про АПСФ мало хто знав, то восени про нього не говорив хіба що лінивий. Причому, усе це в межах усієї держави. Адже 1 мільйон відвідувачів - солідний показник.
В нинішньому році стартував другий сезон Арт-пікніка. І знову на прес-конференції, слухаючи Славу Фролову та членів її команди, відчув той самий, але уже в рази потужніший потік позитивної енергії. А це значить, що на відвідувачів АПСФ чекає багато нових незабутніх вражень. Це звучатиме банально, але я ледь втримався від бажання зірватися із свого місця для того, щоб міцно-міцно обняти Славу та її кураторів і тихо, щоб ніхто сторонній не чув, шепнути усім їм "Дякую... Дякую за те, що ви робите... Дякую за те, що після відвідування АПСФ у моєї п’ятирічної доньки очі світилися щастям..." Але я стримався. Тільки от не знаю, чи, на жаль, чи, на щастя. Хтозна, можливо, став би зіркою ютюбу. Та, як кажуть, після бою руками не розмахують, і мені залишається довести задумане до кінця, але уже без обнімань. Тож дякую вам артпікніківці за все, а перше за те, що ви у нас є.

Віктор Миронець.

Фото Катерини Гнатюк.

PS. Безпосередньо про відкриття Арт-пікніка детально розповім у наступних постах.

Якби не стало двірників…

Якби не стало двірників…

Сьогодні до критеріїв оцінювання важливості професій долучився вагомий і часто вирішальний чинник – поділ на престижні і непрестижні. І хоча рівень престижності спеціальності безпосередньо залежить від її попиту на ринку праці, ми вирішуємо, ким бути, виходячи з власних міркувань, а часто і можливостей. На жаль, наші бажання не завжди збігаються з потребами роботодавців. Як наслідок, одних спеціалістів маємо більш ніж достатньо, а інших катастрофічно не вистачає.

З огляду на це поділ на престижну і непрестижну роботу не завжди об’єктивний, а часом навіть шкідливий. Адже якщо брати до уваги потреби ринку праці, то виходить, що насправді престижними мають бути всі так звані робітничі професії, фах медика та учителя. Зрештою, потреба в тому чи іншому спеціалістові не виникає, доки його послуги не стають нам вкрай необхідними, а вчасно не отримавши їх, ми починаємо відчувати дискомфорт.

Уявімо, для прикладу, на що перетворилося наше місто, містечко, селище, якби не стало двірників. Погодьтеся, уже через місяць нам довелося б пробиратися крізь тонни сміття. Не краще жилося б і без сантехніків чи водіїв громадського транспорту.

Ці люди виконують на перший погляд непомітну, але дуже важливу роботу. В переважній більшості це – ентузіасти і, враховуючи рівень оплати їхньої праці, патріоти своєї справи. Тому слова вдячності для них мають велику вагу. Отож подякувавши двірнику за чистий двір, корона з нас не впаде, зате людина ще раз відчує свою потрібність. Ми ж бо завжди помічаємо, коли сміття не прибране, то чому ж не подякувати за чистоту?

Шукаючи своє місце під сонцем, часто не враховуємо, що критерієм успішності є не лише високооплачувана робота, а й те, чи приносить вона нам задоволення. І коли доводиться вибирати між роботою заради грошей у «складному» колективі і менш оплачуваною працею для душі, шальки терезів мимоволі схиляються на користь грошей – кожному потрібно їсти, одягатися та піднімати на ноги дітей. Тільки-от зароблені таким чином гроші рідко приносять моральне задоволення. Але що ж тоді робити, коли іншого виходу немає?

Відповідь проста – перетворити не улюблену роботу на улюблену, а нудну – на цікаву. І перший крок на цьому шляху, зауважують спеціалісти, – усвідомлення того, що ми втомлюємося не від роботи, а від ставлення до неї як до роботи. Іншими словами, по-різному вмотивована одна й та сама праця може легко трансформуватися із обов’язку на задоволення. Пригадаймо хоча б Тома Сойєра, який перетворив фарбування паркану на гру, і його друзі займали чергу, щоб купити право це зробити.

У Володимира Маяковського є чудові рядки: «Все профессии важны, все профессии нужны». І попри те, що з часу їх написання уже минуло не одне десятиліття, вони й досі залишаються актуальними.

Віктор Миронець.