Мить життя

Мить життя

Чому люди бачать сни? Перше, що спадає на думку під час пошуку відповіді, що це одна із фізіологічних особливостей головного мозку, завдяки якій наш організм, перебуваючи у стані спокою, поновлює свої сили. Але як тоді пояснити віщі сни і їх призначення? Може, таким чином отримуємо попередження і нагадування, що життя наше не вічне?

Усвідомлення того, що тривалість нашого перебування на землі в масштабі Всесвіту – лише коротка мить, бентежить і не сприяє спокійному сну. Ми не знаємо, скільки нам відведено років, однак часто поводимося так, ніби нам дано прожити кілька століть і просто марнуємо час на другорядне, зайве чи неважливе. Адже, погодьтеся, заздрість, злість, сварки, непотрібна метушня і часто надумані переживання не роблять життя кращим та приємнішим.

І хоча з цим нібито все зрозуміло, все одно, кожен день ми проводимо майже однаково – забуваємо радіти найменшим усмішкам долі, наполегливо шукаємо омріяне щастя, не помічаючи, що воно уже поруч, хочемо володіти скарбами всього світу тоді, як маємо найдорожче – наших коханих, близьких і рідних людей.

Ніхто не може бути впевненим, що для нього настане завтра, це красномовно свідчить на користь того, що потрібно радіти теперішньому, знаходячи час для посмішки, обіймів, поцілунків, слів подяки і прощення. Якщо цього не робити, то цілком ймовірно, рано чи пізно, настане день, коли жалкуватимемо про свою легковажність і недалекоглядність, однак щось змінити буде не просто пізно, а – неможливо.

Це, здавалося б, дрібниці, але оскільки саме з них складається щастя, не завадить повсякчас відшуковувати навколо себе хороше і позитивне, творити добро, дарувати іншим свою любов, тепло і увагу.

А ще – важливо вірити у світле майбутнє, але не забуваючи, що нам дарована лише мить, за яку так багато потрібно встигнути зробити. Мить, яка називається життям…

Віктор Миронець.

Все починається з родини

Все починається з родини

Так в народі кажуть з діда-прадіда. Адже ще в сиву давнину серед українців виник і утвердився погляд на сім’ю і рід, як на святиню, а на виховання дітей – як на святий обов’язок батьків. Підтвердженням виняткового значення родини для наших предків є й те, що вони з особливою щирістю шанували божества Рід і Рожаницю. Як наслідок на наших землях виник і поширився культ матері, сім’ї та роду, який успадковується з покоління в покоління.

Кожний рід, кожна сім’я має власні традиції та реліквії. Зокрема в нашій родині так вже повелося, що юнак вважається готовим до дорослого життя, коли йому почнуть довіряти найвідповідальнішу в господарстві справу – косити пшеницю. Відомо ж бо, що дозрілі пшеничні зерна легко випадають з колосків, а тому тут потрібно мати певні навички. Тож у своїй родині я «став дорослим» тоді, коли бабуся (дідусь на той час уже відійшов уже пішов у вічність, а допускати до цієї справи повинен лише найстарший член родини) дала дозвіл на мої перші пшеничні жнива. Відтоді таких жнив було багато, однак саме ті, перші, запам’яталися на все життя.

Взагалі нашому роду пощастило, бо у нього є невтомний хранитель сімейних традицій та родової пам’яті – моя бабуся Анастасія Миколаївна – людина надзвичайної життєвої мудрості, яка, незважаючи на освіту в три класи (на іншу в голодні 1930-і роки сільській дівчинці годі було й розраховувати), своїми знаннями українських народних звичаїв та обрядів може викликати палкий інтерес багатьох любителів народознавства.

Традиційно збираючись на великі церковні свята у бабусі в селі, по-справжньому відчуваємо родинну єдність, взаєморозуміння і зв’язок поколінь. Ці зустрічі, напевно, і є тим життєдайним джерелом наснаги, яке не дає проблемам сьогодення зламати нас. А бабусине повчання: «Свого добивайся, але роду не цурайся» стало важливим елементом виховання у нашій родині.

На щастя, лелека не оминув мою власну маленьку сім’ю, а також сім’ї моїх численних братів та сестер, і ми знаємо, що традиції та надбання нашого роду житимуть далі. І це чудово. Адже усвідомлення того, що матимеш продовження в наступних поколіннях, по-особливому зігріває душу, додає впевненості і глибокої віри у краще майбуття.

Віктор Миронець.

Як зникають гроші

Як зникають гроші

Щосекунди у світі відбувається приблизно 50 тисяч операцій з допомогою пластикових банківських карток – покупки в магазинах, зняття готівки, оплата рахунків. Кожна транзакція триває кілька секунд і майже не потребує зусиль. Однак насправді ця простота оманлива, оскільки наслідком широкого впровадження сучасних електронних технологій та розвитку мережі Інтернет стала поява так званої кіберзлочинності.

Такі слова, як скімінг та трапінг, чуємо дедалі частіше, тому що останнім часом почастішали випадки викрадання конфіденційних даних із банківських карток, з яких потім безслідно зникають гроші. Причому шахраї не цураються навіть скромних сум. Тобто жертвою може стати будь-хто.

Кожного разу за необхідності скористатися карткою в банкоматі ми вставляємо її у карткоприймач (картрідер), який зчитує інформацію з неї. Саме тут очікує перша небезпека – злочинці, яких називають кардерами. Вони з допомогою спеціальних технічних засобів «скімерів» (компактної пластикової накладки на картрідер, накладної клавіатури чи замаскованої міні-відеокамери) можуть спробувати отримати доступ до чужого банківського рахунку. Тож перед тим як скористатися банкоматом, уважно огляньте його і переконайтеся, що на ньому немає сторонніх предметів. Як правило, їх не важко помітити, бо трохи виступають над поверхнею корпусу. Крім того, побачивши поблизу банкомата підозрілих людей, зніміть готівку в іншому місці.

Ще один вид шахрайства з банківськими картками – трапінг – хоч і не такий поширений, однак наслідок для тих, хто став його жертвою, так само неприємний. Його злочинці застосовують для крадіжки не даних, а картки. Зокрема з допомогою шматка фотоплівки роблять петлю, і коли картка потрапляє у карткоприймач, то не повертається власнику. В цей момент з’являється злочинець, який радить ще раз увести ПІН-код, мовляв, зі мною теж таке траплялося і це допомагало. Після кількох невдалих спроб шахрай рекомендує звернутися у банк, а коли потерпілий іде, спокійно дістає «конверт» з карткою і, знаючи ПІН-код, знімає гроші.

Щоб не стати жертвою кардерів, користуйтеся банкоматами поблизу або безпосередньо у відділеннях банків і не повідомляйте ПІН-код стороннім особам. Якщо банкомат не повертає картку, звертайтесь у службу підтримки клієнтів банку! До речі, завжди перевіряйте правильність суми, вказаної в чеку, який видає термінал, і обов’язково його зберігайте. Доцільно користуватися й послугою смс-банкінг, коли звіт про зняті кошти протягом кількох хвилин приходить на мобільний телефон.

Будьте уважні, розплачуючись карткою в магазині, і тримайте безготівковий термінал у полі зору, адже її можуть «провести» через нього кілька разів. До речі, коли картка «проходить» терміналом, пристрій посилає запит на списання грошей у банк, який обслуговує магазин, потім банк просить дозволу в міжнародної платіжної системи, яка, у свою чергу, автоматично знаходить фінансову установу, що видала картку, й посилає запит туди, де лежать наші гроші. Якщо банк підтверджує наявність коштів на рахунку, йдемо додому з покупками.

За обставин, коли все ж таки стали жертвою шахраїв і гроші з картки зникли, зверніться до банку із заявою про повернення незаконно списаних коштів на рахунок. До неї необхідно додати документи, які можуть підтвердити, що ви не могли здійснити цю операцію. Для цього й потрібно зберігати копії рахунків, чеки з терміналів і банкоматів, залізничні та автобусні квитки.

На жаль, методів, здатних стовідсотково захистити власників пластикових карток від шахраїв, не існує, однак дотримуючись певних правил безпеки, можна ускладнити, а то й навіть унеможливити їхні спроби заволодіти нашими грошима.

Віктор Миронець.

P.S. Цікаво, що перший у світі банкомат для видачі готівки сконструював шотландець Джон Шеппард-Баррон у середині 60-х років минулого століття, а ідея використовувати ПІН-код для зняття грошей належить його земляку інженеру Джеймсу Гудфеллоу. Чутки стверджують, що спочатку винахідник планував зробити код 6-значним, але його дружина могла запам’ятати лише 4 цифри. Тож саме ця коротка послідовність у подальшому стала стандартом для усіх пластикових банківських карток.

«Чарівні» слова

«Чарівні» слова

Погодьтеся, приємно чути, коли хтось хвалить вашу дитину, бо немає більшої радості для батьків, ніж успіхи сина чи доньки. А знання і дотримання хороших манер теж можна назвати особистісним досягненням. Приємно нам ще й тому, що це підтверджує правильність обраного стилю виховання.

Навчати дітей культурі поведінки починайте якомога раніше. Наприклад, ми з дружиною почали поповнювати доньчин «словник» так званими «чарівними» словами одразу після того, як вона навчилася розмовляти. При цьому уникали повчань, а просто в розмовах не забували говорити одне одному «дякую», «будь ласка», «доброго ранку (вечора)», «вибач» і «до побачення».

Трохи згодом, коли донька підросла (приблизно в 3 роки), якщо купували щось у магазині саме для неї, почали нагадувати, щоб вона не забула подякувати продавцю. Приблизно у той самий період без «будь ласка» перестали виконувати прохання доньки. А щоб не почувалася скривдженою, перш ніж щось попрохати, теж говорили їй «чарівні» слова, навіть якщо йшлося про елементарне прибирання іграшок чи одягання.

Нині доньці вже 5 років, і вона майже ніколи не забуває говорити «чарівні» слова, добре орієнтується в тому, які з них доречні за певних обставин. Звісно, нічого особливого в цьому підході до навчання правилам і нормам поведінки немає, однак попри простоту й елементарність, він доволі ефективний.

Віктор Миронець.

Залишаймося людьми

Залишаймося людьми

Події, які відбуваються у нашій державі, нікого не залишають байдужими. Бо хоч сприймаємо, розуміємо і трактуємо їх по-своєму, так чи інакше вони вплинули на кожного з нас. Ми змінилися, і хочеться вірити, що принаймні більшість – у кращий бік.

Сьогодні все видається іншим. Навіть такі чесноти, як добро, людяність, взаємодопомога і співчуття, за останні півроку зазнали кардинальних змін, і ми нарешті побачили, що насправді вони означають та якими повинні бути. Насамперед – безкорисливими. Звичайно, можна заперечити, мовляв: це й раніше було всім відомо, однак, погодьтеся, ми не завжди поводилися правильно. Можливо, саме тому останніми роками неабияк поширилася думка, що в житті нічого не буває «просто так». Нині ж достеменно знаємо: альтруїзм і готовність допомогти ближньому – природні риси нашого народу.

Тож, окрім усього іншого, маємо також важливе завдання зберегти і плекати в собі найкращі якості, що сьогодні набули особливого значення. А головне – не забувати, що тільки спільними зусиллями подолаємо труднощі і витримаємо випробування. Адже хай там що, кожен залишається собою, тим, ким був раніше. Ми й досі – однокласники, одногрупники, друзі, родичі і знайомі. Ми – ті самі. Змінилося лише ставлення до життя.

Переконаний, у будь-якій ситуації потрібно бути людьми. Неспокійні часи рано чи пізно закінчаться, і дуже важливо, щоб тоді, коли це станеться, ми не залишилися без дорогих нам людей, з якими перестали спілкуватися через розбіжності в думках. Можливо, навіть доведеться йти на поступки й часом змовчати чи відступити. Це не прояв слабкості, а необхідність. Бо якщо хочемо зберегти хороші стосунки зі своїм оточенням, маємо бути терплячими.

Віктор Миронець.

Найвідданіші глядачі

Миттєвості

Найвідданіші глядачі

Нарешті вчора дістав (в прямому значенні цього слова) квитки на концерт, в якому, зокрема, братиме участь моя донька Ангеліна. Звичайно, мені і раніше часто доводилось купувати різні квитки. Наприклад, в театр, кіно і навіть на футбол. Бувало, що радісні емоції від того, що попались хороші місця п'янили, а бувало і навпаки дещо сумно, оскільки в результаті отримував не зовсім те, що хотів. Іноді щастило купити потрібне без черги, а іноді доводилось трохи потупцювати за спинами інших охочих потрапити на той самий захід. Однак такого ажіотажу, як навколо квитків на цей концерт юних таланів, я не пригадую. Тати і мами, бабусі і дідусі, друзі і знайомі танцюристів прагнули встигнути «вихопити» щонайліпші місця у концертній залі. І, напевно, по-іншому бути не могло, адже саме вони – найкращі, найвідданіші і найвдячніші глядачі.

Віктор Миронець.

ЗНАЙТИ КОМПРОМІС

Існує думка, що мати власні переконання – добре, але не менш важливо відшукати в собі сили, аби їх захистити. Крім того, прихильники такого судження вважають принципових людей вартими лише поваги і захоплення. У цих словах, звичайно, є слушність, бо саме свій погляд на ті чи інші події допомагає нам приймати рішення. Однак, погодьтеся, ми дуже часто плутаємо принциповість і, на жаль, притаманну багатьом із нас упертість.

Перші паростки упертості, напевно, з’являються у ранньому дитинстві. Спочатку це нормальне явище, адже вередування – чи не єдиний доступний для немовляти спосіб озвучити свої потреби. Та якщо згодом, коли малюк оволодіє мовою, батьки продовжують задовольняти всі без винятку забаганки, у нього, з-поміж іншого, найімовірніше поступово сформується й упертість. І хоч у дорослому житті надмірна настирливість не завжди допомагає отримати бажане, вона як інструмент захисту власних інтересів дуже популярна. При цьому, як правило, відбувається підміна понять. Тож мотивуючи свій вчинок, часто кажемо, що це зроблено «із принципу», хоча насправді він тут ні до чого.

Не завжди правильне розуміння поняття принциповості, а також байдужість до пошуку компромісу погано впливають на стосунки з іншими людьми. Поступатися ми не любимо, що закономірно, бо це означає визнання хибності власної думки. Однак бувають випадки, коли ми й справді неправі, та продовжуємо уперто наполягати на своєму. Дехто так чинить, навіть коли не розуміється на тому, про що йде мова.

Пригадую, як свого часу знайомий за кожної слушної нагоди критикував популярну японську страву – суші. Звісно, про смаки не сперечаються, однак він жодного разу його не куштував, тому не міг судити об’єктивно. Не змінив свою думку і після того, як нарешті наважився спробувати це «заморське диво», але тепер хоча б знає, як кажуть, предмет дискусії.

Так само є багато любителів «розпікати» письменників, особливо тих, з творчістю яких не знайомі або у кращому разі читали про них у шкільних підручниках. Часто дістається й представникам інших творчих професій. Та найприкріше, що затято доводячи свою правоту, такі критики зазвичай не можуть запропонувати на противагу нічого свого, оскільки не мають хисту створити хоча б щось подібне, не кажучи вже про краще. Насправді ними керує заздрість, яка зрештою й провокує непіддатливість.

Боротися з упертістю важко, але можливо. Насамперед потрібно вчитися бути менш категоричними, адже готовність йти на компроміс означає не слабкість, а силу волі. Саме тому визнання власної неправоти – вчинок, який викликає повагу. Не менш важливо також вміти не просто слухати, а почути співрозмовника. Навіть коли його точка зору не подобається, в ній може бути щось корисне і правильне. Не забуваймо про це.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

На шляху до щастя

Якщо не кожен, то багато хто з нас час від часу ловить себе на думці, що добре було б, якби всі люди стали щасливими. І навіть незважаючи на усвідомлення утопічності цього бажання, хочеться щиро вірити у можливість його здійснення. Проте дійсність дуже складна, і могутніх чародіїв, здатних творити чудеса вселенського масштабу, та чарівної палички, помахом якої можна подарувати всім людям щастя, не існує. Навпаки, наша буденність багата на обставини, які заважають повною мірою насолоджуватися життям. І, що прикро, майже всі ці перешкоди ми створюємо собі самі.

Узяти хоча б таке явище, як самотність. Зазвичай вона асоціюється зі старістю, однак не секрет, що їй, як і коханню, підвладні люди будь-якого віку. Причин виникнення самотності багато – втрата близьких людей, розчарування чи втома від життя, нерозуміння чи відторгнення оточенням і навіть у багатьох випадках лінощі, небажання щось змінювати у своєму житті.

Хоч це парадоксально, але самотність особливо поширена у великих містах, де люди спілкуються мало й поспіхом, а часу для встановлення тривалих довірливих стосунків бракує. Такі контакти, як правило, не мають емоційного навантаження, тож не ведуть до виникнення довіри. Та й у невеликих населених пунктах останніми десятиліттями самотність стала частим гостем. І найприкріше в цій ситуації не те, що так було не завжди, а те, що багато людей свідомо обмежують свої контакти із зовнішнім світом.

Якщо уважно проаналізувати наше минуле, то можна помітити цікаву закономірність – людина у всі часи прагнула спілкування, уникала самотності, адже одному важко вполювати велику тварину, захиститися від ворогів, прогодувати себе і свою родину. Тому люди об’єднувалися у роди, общини, клани, створювали спільні ритуали і розподіляли обов’язки та відповідальність. Так само, лише згуртувавшись, наші пращури змогли побороти страх перед невідомими і незрозумілими явищами природи.

Однак із розвитком цивілізації ставлення до самотності поволі змінювалося, а у нашу високотехнологічну добу вона перетворюється на норму життя. І якщо 100 – 200 років тому свідоме усамітнення було притаманне дивакам та геніям, то нині є підстави говорити про самотність у колективі, в родині. На жаль, забуваючи, що людина – це частина світу, ми часто відгороджуємося від нього високим парканом.

Поява телефону, а згодом – Інтернету, який, здавалось би, відкрив усі кордони для спілкування і подарував нам необмежені можливості, насправді стала перепоною для спілкування. Адже для чого зустрічатися з другом, коли йому можна зателефонувати або написати в «аську»? Зрештою, навіщо реальні друзі, якщо у соціальних мережах їх тисячі? І байдуже, що з 90 відсотків із них ми взагалі не знаємо, і вони ніколи не простягнуть руку допомоги в реальному житті. Важливіше, що у віртуальному світі можна створити собі будь-який образ, реалізувавшись в різних іпостасях. А ще в вразі виникнення якихось непорозумінь завжди встигнеш натиснути на рятівний червоний хрестик у правому верхньому кутку монітора і «накивати п’ятами», а завтра придумати інший образ і новий віртуальний світ. Так простіше, але віртуальне спілкування не позбавляє самотності, яку можна назвати розплатою за науково-технічний прогрес людства.

До самотності приходять різними шляхами. Часто вона з’являється у нашому житті несподівано і незалежно від бажання, або як логічний наслідок перевтоми, чи коли таким чином протягом певного часу лікуємо душевні рани. Це природно, бо кожен має право на відпочинок перед черговим життєвим стартом. Однак, якщо самотність – не потреба душі, не короткий відпочинок від фізичної, розумової чи творчої праці, і якщо ви, як кажуть, у розквіті сил, ваші рідні й близькі живі й здорові, а ви однаково почуваєтеся самотньо, то подумайте: може, причина у вас і час щось змінити в своїй поведінці та поглядах на життя?

І не зволікайте з цим, бо подолання самотності – це важливий крок на шляху до щастя.

Віктор Миронець.

Життя змінюється

Життя змінюється

Погодьтеся, занурившись у повсякденні клопоти, ми не завжди помічаємо, що стали іншими, ніж були, скажімо, кілька років тому. У житті немає нічого постійного. Час повільно спливає, змінюючи нас і навколишній світ. Події, думки, почуття – усе пристосовується до нового, часто навіть без нашого відома та бажання. І у цих постійних змінах, напевно, й полягає велич, трепет і драматизм життя.

Однак навіть хороші зміни залежно від того, як ми їх сприймаємо, не завжди можуть позитивно впливати на нас і наше світосприйняття. Адже таке вже людське єство – шукаємо, де краще, а коли нарешті знаходимо своє місце під сонцем, дуже швидко звикаємо до нових життєвих реалій і перестаємо цінувати те, що маємо. Іншими словами, стаємо заручниками обставин, сприймаючи все, як належне. А це небезпечно, бо змирившись із звичним станом речей, перестаємо прагнути нового і довго (дехто навіть й до схилу своїх літ) топчемося на одному місці.

Тим часом не секрет, що життя – це постійний рух уперед, і кожна тривала зупинка не найкращим чином впливає на нас. Тож потрібно завжди крокувати у ногу з часом, не зупинятися на досягнутому, вдосконалюватися і прагнути підкорення нових висот. До речі, тут неабияк може прислужитися правильне розуміння реалій сьогодення та тих змін, які відбуваються з нами.

Лише адекватно сприймаючи всі ці метаморфози, за потреби зможемо корегувати свою поведінку. А оскільки відомо, що все пізнається у порівнянні, то подивитися на себе збоку допоможе повернення до своїх витоків, тобто поїздка у місто, селище, село, район чи мікрорайон, де раніше мешкали. Ну й, звичайно, зустріч із родичами, давніми друзями та знайомими.

Тут спрацьовує такий самий принцип, як і з чужими дітьми, коли люди, з якими довго не бачилися, можуть краще оцінити, чи личить нам новий образ, похвалити або, якщо потрібно, вказати на недоліки. І дуже важливо мати мужність прислухатися до цих слів й робити все можливе, щоб уже наступного разу почути на свою адресу не конструктивну критику, а комплімент.

Крім того, такі поїздки корисні ще й тим, що переживаючи відчуття, ніби повернулися у минуле, хочемо того чи ні, а все одно переосмислюємо свої погляди на життя, досягнення і невдачі. А ще розуміємо, що хоч ми й виросли там, однак уже не належимо до цих країв, бо звикли до іншого ритму життя, оточення і зрештою не батьківського, а свого власного будинку чи квартири. При цьому не так уже й важливо, володіємо квартирою чи просто її винаймаємо, головне, що нині там горить наше родинне вогнище, яке робить цю оселю найріднішою.

Тож хто б що казав, потрібно визнати, що саме відчуття власного дому та належність до певного кола людей і є найголовнішими змінами у житті кожного з нас, зрозуміти істинну цінність яких допомагає повернення час від часу до своїх витоків.

Віктор Миронець.

Наше, українське

Наше, українське

Минулий 2013 рік вітчизняні кінокритики чи не одноголосно називають переломним для української кіноіндустрії. Адже вперше за понад 2 десятиліття у кінотеатрах майже одна за одною відбулося кілька гучних прем’єр художніх фільмів вітчизняного виробництва, які в українському кінопрокаті склали гідну конкуренцію іноземним стрічкам, а деякі навіть затьмарили картини голлівудського походження.

На жаль, з огляду на різні обставини ми дуже довго не мали можливості насолоджуватися спогляданням на великих екранах хорошого українського кіно. По-перше, донедавна кінострічок знімали дуже мало. По-друге, левова частка з них – короткометражні або авторські, розраховані на певне, часто вузьке, коло глядачів. Усі інші кінофільми, за поодинокими винятками, належать до категорії малопрофесійних спроб обіграти популярні жанри – комедію, бойовик і так звану бульварну мелодраму. Тож не дивно, що їх не демонстрували в кінотеатрах. Як наслідок, не маючи вибору, ми змушені були задовольнятися лише зарубіжною кінопродукцією.

Провісником навіть не відродження, а скоріше появи українського кіно нового покоління, формату, якості, а головне – цікавого для кінопрокатників стала кінострічка режисера Михайла Ільєнка «Той, хто пройшов крізь вогонь», з виходу у 2012 році на великі екрани якої почалася впевнена хода вітчизняних фільмів. Заснована на реальних фактах історія льотчика, який волею долі опинився в індіанському племені у Канаді, зацікавила 85 тис. глядачів і зібрала у прокаті майже 2 млн. грн. Таким чином виник прецедент і стало зрозуміло, що український глядач скучив за хорошим вітчизняним кіно.

Після картини «Той, хто пройшов крізь вогонь» у прокат вийшла повнометражна трагікомедія Валентина Васяновича «Звичайна справа», яку глядачі й критики одразу назвали якісним європейським кіно та справжнім українським фільмом. Крім того, на суд глядачів протягом 2013 року було представлено понад 10 вітчизняних кінострічок. Зокрема вже вкотре порадувала класик українського кіно Кіра Муратова фільмом «Вічне повернення», а відомий актор та режисер Віктор Андрієнко зняв кіно для дітей «Іван Сила».

Глядачі не оминули увагою також фільми «Ломбард» і «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького, «Не бійся, я поруч!» Маргарити Майорової, «Істальгію» Дар’ї Онищенко та документальну стрічку «Красна Маланка» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Знаковою подією минулого року також стала прем’єра біографічного фільму Олени Фетісової та Сержа Аведікяна «Параджанов», який, до речі, без проблем потрапив у шорт-лист (короткий список найімовірніших кандидатів на перемогу) премії Американської академії кіномистецтва «Оскар».

Зважаючи на резонанс, який спричинило у минулому році вітчизняне кіно, здається, його уже не зупинити. І хоч для повноцінного відродження нашого кіномистецтва треба вирішити багато проблем, крига скресла і з’явилася надія, що не за горами час, коли вітчизняні фільми усе ж назавжди пропишуться у прокатному топ-десятку українських кінотеатрів.

Віктор Миронець

Тримати себе в руках

Тримати себе в руках

Стаючи на весільний рушник, сподіваємося і віримо, що попереду на нас чекає лише безхмарне і щасливе подружнє життя. Та, на жаль, реальність не завжди виявляється такою, як нам хочеться і часом навіть між найзакоханішими людьми може пробігти чорна кішка суперечки.

У тому, що погляди чоловіка та дружини щодо тих чи інших питань інколи можуть не збігатися, насправді немає нічого катастрофічного. Адже коли двоє людей вчаться жити разом, глибше пізнають звички і «притираються» одне до одного, важко уникнути помилок. Головне – щоб з'ясування того, хто з подружжя правий, не перетворилося на завзяте з'ясування стосунків і не переходило на особистості.

Хоч і дивно це звучить, але суперечки повинні бути позитивними і толерантними. Допускати їх можна лише з метою пошуку істини, а не щоб принизивши свого партнера, втішити власне его. Якщо з самого початку зрозуміло, що у назрілій суперечці обов'язково буде переможець і переможений, не затівайте її. Заспокойтеся, відволічіться на інші справи, добре подумайте і лише після цього спробуйте обговорити наболіле зі своєю другою половинкою, уникаючи при цьому звинувачувального тону.

Те, що вже сталося, не змінити ні осудом, ні криками, ні ультиматумами. Навпаки, відверта ворожість може лише погіршити ситуацію. Тому краще спокійно вислухати одне одного і, зрозумівши, чому виникла розбіжність у поглядах або суперечка, разом прийняти рішення, що робити далі.

До речі, іноді причиною гніву може стати випадково розбита чашка, пляма на одязі чи й навіть гучне чхання. Погодьтеся, через такі й подібні дрібниці затівати суперечку, м'яко кажучи, нерозумно. Однак якщо все ж відчуваєте, що конфлікту не уникнути, намагайтеся це робити наодинці, а не у присутності інших людей і, що надзвичайно важливо, дітей. Адже це ваша особиста справа, і вплутувати третіх осіб не потрібно. Так само ніколи не обговорюйте з ними подробиці свого сімейного життя. Це вирішити проблеми не допоможе, зате може дати привід перемити вам кісточки і зробити сказане вами надбанням широкого загалу.

Під час суперечки дуже важливо стежити за своєю мовою, ретельно добирати слова і контролювати емоції. Недарма ж кажуть, що слово – не горобець. У запалі дискусії можна наговорити багато не вельми приємних і болісних слів, які надовго закарбуються у пам'яті вашої половинки. Вимолити прощення потім буде дуже важко, а може, й навіть неможливо.

Крім того, не дорікайте і безпідставно не звинувачуйте, не пригадуйте інші розбіжності і проблеми, не критикуйте батьків (це – заборонена тема), розумові здібності, фізичний стан та інтимні можливості свого партнера. У запалі суперечки не йдіть з дому, демонстративно грюкаючи дверима. Хоч це і найпростіший спосіб уникнути небажаної дискусії, разом із тим він яскраво демонструє слабкість і небажання розв'язати конфлікт, який сам по собі не вичерпається і рано чи пізно назріє знову.

А щоб після того, як дискусія завершиться і пристрасті «охолонуть», на душі не залишилось гіркого осаду розчарування та образи, обов'язково помиріться і вибачте одне одному. Причому зробіть це навіть якщо й не відчуваєте за собою провини. Адже некерований гнів і прихована образа здатні повільно, але неухильно руйнувати навіть найміцніші почуття.

Саме тому ніколи не лягайте спати не помирившись, відкладаючи вирішення проблем на завтра, а у миті, коли вас «душитиме» гнів, образа чи безпідставні ревнощі, не забувайте, що друга половинка – дуже дорога для вас людина, яка найперше заслуговує на повагу, підтримку і розуміння.

Віктор Миронець

Просто мами...

Просто мами...

Мама. Здавалося б, просте і звичайне слово. Однак воно увібрало в себе стільки добра, ніжності та любові, що жодне інше не може з ним зрівнятися. Мами. Ці святі люди подарували нам життя. Вони завжди поруч. Тоді, коли нас розділяють тисячі кілометрів і навіть коли їхні серця зупиняються і більше не можуть зігрівати нас своїм теплом.
Ніхто не може любити так віддано, як наші матері. Адже неньчина любов безумовна. Вона просто є і не вимагає нічого навзаєм. Хіба що трішки розуміння та уваги. Того, чого, на жаль, так часто недоотримають від нас наші матері. Робота, дім, сім'я, труднощі, проблеми... Ми знаходимо собі тисячі виправдань того, чому не зайшли, не заїхали, не зателефонували. Тим часом матері чекають бодай якоїсь звісточки від вічно заклопотаних дітей і не ображаються, бо розуміють, підтримують, бажають добра.
Згадайте, як кожного разу, коли ми падали чи то з велосипеда, чи то просто задивившись на гав, коли хворіли чи переживали не найкращі миті свого життя, один мамин поцілунок міг втамувати біль. Про це прикро говорити, але ми, на жаль, часто забуваємо, що нашим мамам завжди болить удвічі більше, ніж нам. Адже вони пропускають наш біль через свою душу, вірячи, що таким чином забирають у нас хоча б його часточку. Вони зі сльозами на очах просять у Всевишнього щастя для своїх кровинок – дітей та онуків, і завжди ховають сльози, щоб зайвий раз їх не засмучувати.
Наші мами – мудрі, мужні та сильні. Коли ми були дітьми і ще не вміли говорити, вони розуміли нас без слів, завжди вгадували, що ми хочемо і що у нас болить. Саме вони навчили нас ходити та розмовляти, плекали в нас чесноти і просто вчили бути людьми. Коли було сумно, ніжні мамині руки обнімали, тихий голос заспокоював, а погляд, в якому, здається, потонув увесь світ, вселяв надію і віру у власні сили. І навіть якщо мама сердилася, все одно ніде у світі не існувало ближчої за неї людини. Краще за наших матерів ніхто не може поставити себе на наше місце. Вони завжди готові допомогти, втішити, порадіти успіхам та підтримати у разі невдачі. Вони готують найсмачніші страви і дають наймудріші поради. Вони пишаються нами і люблять нас понад усе, а може, навіть й більше. Вони просто мами, і цим усе сказано.
Коли життя вимагає постійного руху вперед, це може здатися майже неможливим, та все ж знайдіть хвилину-другу, щоб на мить відгородитися від усього світу, заплющити очі та прислухатися до тиші. Зробіть це – і обов'язково почуєте мамин голос, який не забувається навіть за тисячі кілометрів від батьківського дому. Такий рідний, ніжний та знайомий. Він живе всередині кожного з нас, його неможливо сплутати з іншим, чужим. І навіть коли стаємо дорослими, народжуємо дітей, все одно завжди пам'ятаємо його, так само, як і неймовірної краси мамині очі та її натруджені, невтомні й умілі руки.
Однак пам'ятати та любити на відстані замало, бо хоч наші мами терплячі і ніколи про це не скажуть, вони насправді сумують і чекають нас на гостину кожного дня. І якщо їхні очікування не справджуються, материнські серця огортає сум.
Тож давайте не будемо засмучувати своїх матерів. Справи та клопоти нікуди не подінуться. Їх у нас багато, а мама у кожного – одна. Та й час стрімко спливає. Саме тому частіше їздіть до мами в гості, щоб, міцно її обнявши, уже вкотре сказати: «Я тебе люблю і дякую тобі за все».

Віктор Миронець.

Два кольори часу

Два кольори часу

Нарешті настала не календарна, а справжня весна, наповнена сонячним теплом, цвітом і пташиним співом. Така, якою вона була понад два десятиліття тому у далекому 1986 році, коли історія людства волею долі розділилась на «до» і «після» Чорнобильської трагедії. У народі це ще називають двома кольорами часу – червоним та чорним. Адже найбільша техногенна катастрофа ознаменувала початок нової ери – усвідомлення того, що насправді наша планета не така вже й велика, і переступити межу, після якої змінювати щось буде запізно, дуже легко.

Те, що в навколишньому середовищі почалися масштабні зміни, як кажуть, видно неозброєним оком. Візьмемо для прикладу хоча б парниковий ефект – наслідок порушення природної рівноваги в атмосфері через надлишки вуглекислого газу від згорання вугілля, нафти та природного газу. Не менш тривожним симптомом є також зміна сезонних температур, зменшення кількості лісів та запасів прісної води. І якщо ще десятиріччя тому погоду можна було майже безпомилково передбачати за допомогою народних прикмет, які вірою і правдою служили нашим дідам-прадідам, то сьогодні, скажімо, низький політ над землею ластівки не обов'язково віщує наближення дощу. Те саме можна сказати і про більшість інших спостережень.

Учені давно б'ють на сполох, застерігаючи від необачної поведінки, і закликають усіх нас схаменутися, оскільки до прірви лишився лише один крок. Саме тому щороку відбувається низка різноманітних заходів, головна мета яких – привернути увагу громадськості до проблем екології. Зокрема наприкінці квітня у багатьох країнах, в тому числі й в Україні, відзначають Міжнародний день Матері-Землі.

Разом із тим, не важко припустити, що обговорювати, радитись і шукати шляхи вирішення проблем марно, доки не усвідомимо просту істину – порятунок планети від екологічної катастрофи залежить від кожного з нас і принцип «моя хата скраю» уже не спрацьовує.

Зробити ж для порятунку Землі можемо насправді багато. Наприклад, згадавши одвічні істини про те, що не можна смітити там, де живеш, плювати у криницю, з якої п'єш, і споживати понад міру даровані природою багатства. Та не просто згадати, а відповідним чином діяти і навчати цьому підростаючі покоління.

Адже саме нашим нащадкам у не такому вже й далекому майбутньому потрібно буде зробити складний вибір – наслідувати нас і продовжувати безжально експлуатувати природу чи повернути на шлях бережного ставлення до неї. Від цього вибору залежить багато. В тому числі те, чи матимемо можливість дихати чистим повітрям, споглядаючи збережені дива природи, чи, навпаки, жити у забрудненому і небезпечному світі.

Віктор Миронець

Світ наших захоплень

Світ наших захоплень

Щоденні події життя, як правило, відбуваються за звичним сценарієм: дім – робота – дім. Іноді він може урізноманітнюватися іншими пунктами, однак щось неординарне відбувається з нами не так уже й часто. У свою чергу, одноманітність теж стомлює, часом навіть не менше, ніж важка фізична праця. А раз так, то існує загроза опинитися за крок до депресії, уникнути якої можна, зокрема, урізноманітнивши свої будні.

Зробити навколишній світ яскравішим здатні багато речей, та найкраще для цього підходять наші захоплення, які ще називають просто і лаконічно – хобі. На щастя, заняття «для душі» бувають різними, тож обрати з-поміж них собі те, що найбільше радуватиме, не так уже й важко. Це може бути, що завгодно. Приміром, хтось збирає марки, монети, календарики, м'які іграшки, порцелянові статуетки чи серветки, інші захоплюються рукоділлям, садівництвом, риболовлею, полюбляють куховарити або весь свій вільний час проводять у гаражі, роками ремонтуючи старенький автомобіль. Є й такі, що знаходять розраду в постійному русі, а тому обирають так званий активний відпочинок – парашутизм, альпінізм, катання на роликах, інші екстремальні види спорту. У будь-якому разі люди, які, крім щоденних клопотів, мають якесь хобі, почуваються набагато краще і стійкіше переносять стресові ситуації.

Психологи навіть стверджують, що за вподобаннями людини можна майже безпомилково визначити її характер. Зокрема любителі спокою та порядку зазвичай займаються колекціонуванням або збиранням певних речей. Вирощування квітів, рукоділля й майстрування приваблюють спокійних і врівноважених, а рухливі види спорту – непосидючих, товариських та впевнених у собі. Словом, тих, хто, як кажуть, звик «їсти життя великою ложкою».

Звичайно, з цього твердження можуть бути винятки, однак у цілому воно справедливе. А ще його легко перевірити, порівнявши своє хобі і характер. Усі ж бо ми в душі колекціонери. Принаймні кілька магнітиків на холодильнику, мабуть, знайдеться у кожного.

Іноді чужі захоплення здаються трохи дивними, тому, обираючи заняття «для душі», починаємо переживати, що про це скажуть інші й під впливом цієї обставини часто відмовляємося від нього, знову поринаючи у рутину. Насправді ж стороння думка – не привід відмовлятися від улюбленої справи. Головне, щоб вона не виходила за межі розумного, не шкодила здоров'ю, іншим людям та дійсно вам подобалась. Важливо також ніколи не забувати про своє захоплення, щоб не втратити гостроту відчуттів. Тут як із знаннями – їх час від часу потрібно поповнювати і поновлювати.

Тож замість того, щоб скаржитися на сіру буденність, давайте краще поринемо у світ захоплень, які за певних обставин можуть перерости у щось більше і навіть стати справою життя.

Віктор МИРОНЕЦЬ

П’ятий океан

П’ятий океан

Нещодавно довелося стати учасником палкої дискусії, по закінченні якої з’ясувалося, що вислів давньогрецького мислителя Сократа: «Я знаю, що нічого не знаю» не лише не втратив актуальності, а й, мабуть, був би влучним навіть тоді, коли людство складалося б із геніїв. Та найцікавіше, що полеміка стосувалася, на перший погляд, елементарного – кількості океанів на нашій планеті.

Зі шкільного курсу географії ми точно знаємо, що океанів лише чотири – Тихий, Атлантичний, Індійський та Північний льодовитий. Насправді ж з 2000-го року їх таки п’ять. П’ятим став так званий Південний океан, який омиває береги Антарктиди. Щоправда, рішення Міжнародної гідрографічної організації 14-річної давності про виділення з частини вод трьох океанів нового формування не всі сприйняли однозначно, тож у багатьох країнах й досі Південний океан вважають умовною назвою.

Але справа не в океанах, а в нашому ставленні до знань, набутих раніше. Адже, погодьтеся, більшість людей, закінчивши школу, а згодом інститут чи університет, на цьому зупиняється. А тим часом відбуваються нові наукові відкриття, проводяться численні дослідження, результати яких змінюють світосприйняття, вносять корективи в погляди, теорії та правила. Постійні трансформації відбуваються й в інших сферах людської діяльності, що, в свою чергу, робить надзвичайно важливими постійну самоосвіту та вдосконалення.

Крім того, з часом знання мають схильність «ховатися» у глибинах нашої пам’яті, й одразу відшукати там необхідну інформацію буває дуже складно. Саме тому, щоб завжди бути в курсі подій, потрібно, як кажуть, тримати руку на пульсі життя. Іншими словами, цікавитися тим, що відбувається навколо нас, багато читати – не лише художню літературу, а й найновіші фахові та наукові видання, особливо ті, що стосуються обраної професії. По змозі не завадить час від часу відвідувати спеціалізовані курси та семінари.

Звичайно, все знати неможливо. Однак ця обставина не виправдовує лінь та небажання поповнювати багаж знань. До того ж існують елементарні поняття, які повинен знати і розуміти кожен, хоча б для того, щоб вміти підтримати бодай просту розмову чи пояснити своїй дитині чому йде дощ та зеленіє трава.

Віктор Миронець

Бабусина паска

Бабусина паска

Світлі і радісні дні Христового Воскресіння, приходячи до нас благодатної весняної пори, коли усе навколо пробуджується до життя, уже вкотре не лише засвідчують торжество справедливості, перемогу добра над злом і світла над темрявою, а й спонукають також ще раз замислитися над вічними цінностями, дають хорошу нагоду наповнити серця любов'ю та добром, духовно зміцнюють наші душі. І хоч усі ми різні, нас єднає особлива пасхальна атмосфера, хвилююче очікування дива і віра у подальшу щасливу долю.

Великдень у нашій родині завжди був особливим святом і вважається найголовнішим днем року. Такому ставленню до нього наших батьків, а згодом і нас, внуків, навчила берегиня усього роду бабуся Настя. За її плечима лише три класи початкової школи, а ще – гіркота страшного голоду, війни, нелегкого селянського буття та мудрість усього світу. Саме бабуся єднає нашу велику родину і, досконало знаючи й ретельно дотримуючись українських звичаїв, не дає забути найважливіше – те, хто ми і навіщо нам дароване життя. Більше того, завдяки їй у нашій родині виникли власні традиції.

Зокрема, кожного року на свято світлого Христового Воскресіння, крім великоднього хліба для освячення і розговіння, вона випікає кожному з нас ще й власну паску. Як і багато років тому, робить це винятково в печі, і заодно обов'язково, користуючись нагодою, пряжить там молоко.

Раніше ласувати стравами, приготовленими в бабусиній печі, доводилося часто, оскільки хліб пекли кожного місяця. Але ми повиростали і не проводимо більше канікули в селі, тому постійно топити піч немає особливої потреби. Зрештою роки беруть своє, і сили у бабусі уже не ті, що колись, та й власне канікул у нас давно немає. На зміну їм прийшли набагато коротші відпустки. Усі ж бо маємо власні сім'ї, дітей, роботу і свої турботи.

Однак хоч буденність і затягує у свої тенета, як тільки випадає можливість, одразу "вириваємось" у село, де й справді минули найкращі моменти дитинства. Щоправда, не всім вдається робити це так часто, як хотілося б, але за будь-яких обставин на Великдень уся родина намагається зібратися у повному складі, щоб знову відчути єдність і отримати в подарунок свою паску та крашанку, зафарбовану простим нехитрим способом – з допомогою звичайного цибульного лушпиння.

У бабусі, до речі, усе просте: і страви, і побут, і характер. Разом з тим, її страви навдивовижу смачні, обійстя доглянуте, а розмовляти з нею можна на найрізноманітніші теми. Більше того, вона навіть на відстані щоденно допомагає нам, оскільки її мудре: "Завжди потрібно залишатися людиною, не втрачати гідності і любити світ" уже не раз прислужилося в житті. Тож, коли Пасхальної ночі підемо до церкви, щоб відчути особливий момент величного Воскресіння і по-завершенню служби освятити принесене з собою у призначеному лише для цього плетеному кошику, обов'язково знову попросимо у Всевишнього здоров'я і довгих років життя для глави нашого роду. Затим поспішимо додому, щоб за великим столом сісти розговлятися і скуштувати приготовлені напередодні і вже освячені страви.

На жаль, навіть таке величне свято, як Пасха, не може тривати вічно, і хочемо того чи ні, усім потрібно роз'їжджатися по домівках. А раз так, то знову поїдуть у різні куточки України запашні бабусині паски, уже вкотре підтверджуючи радісну звістку про те, що воістину Христос Воскрес!

Віктор МИРОНЕЦЬ

Буває і таке…

Буває і таке…

Сьогодні зранку зі мною сталася досить кумедна пригода. Як зазвичай перед роботою зайшов у супермаркет, щоб купити печива до чаю, уже й розплатився на касі і тут…
Щоб вам була краще зрозуміла кумедність ситуації, необхідно зробити невеличкий екскурс в історію. Так от я одружений майже сім років і за весь цей час жодного разу не знімав обручки. Однак кілька тижнів тому поранив безім’яний палець правої руки, тож обручку довелося зняти.
Отже я розплатився на касі і, коли ховав печиво у рюкзак, помітив, що рана на пальці повністю загоїлась. Дістаю з потаємної кишені в гаманці обручку і починаю її одягати. У цей час відчуваю, що став центром уваги. Піднімаю голову, так і є – усі дивляться на мене. Тільки от погляди були різними. У жіночих очах читалося засудження, мовляв, як ти міг таке утнути. У чоловічих – схвалення, мовляв, красавчик. До цього слід додати, що кішка сьогодні, як завжди, розбудила мене о пів на п’яту ранку, тож мав недоспаний вигляд. Цікаво, що ж вони усі про мене подумали?… :)))

Палітра поглядів

Палітра поглядів

Кожного дня ми притягуємо до себе безліч поглядів – як знайомих, так і зовсім чужих людей. Всі вони різні і не завжди бувають добрими та щирими. Вони можуть зігріти душу або навпаки – посилити у ній смуток, підбадьорити і додати впевненості у собі чи вивести із рівноваги.

Кажуть, що очі – це дзеркало душі, бо саме погляд відбиває наш внутрішній стан і ставлення до світу. І якщо, не бажаючи когось образити словами, ми можемо змовчати, то погляд підробити надзвичайно складно, а в більшості ситуацій і взагалі неможливо. Тож хочемо того чи ні, він красномовно скаже за нас усю правду.

Іноді погляд, який упіймаємо на частку секунди, може розповісти про людину навіть більше, ніж кількагодинна розмова з нею. Адже у перші миті спілкування ми ще підсвідомо залишаємось самими собою і не граємо на публіку завчасно придуману і відрепетирувану життєву роль. Тому саме у цей момент відносно легко вловити істинну суть людської душі. Звичайно, у процесі подальшого спілкування у нас буде багато нагод подивитися у вічі співрозмовнику, однак саме перший погляд, як правило, найоб'єктивніший. Чи не тому, занурюючись у свою роль, часто намагаємося його приховати, забуваючи, що однією з першооснов людських стосунків є щирість, без якої ніколи не буде справжньої довіри.

Про багату палітру поглядів можна говорити довго, так само, як і про різноманітність людських усмішок залежно від обставин. Якщо провести паралель, то стане очевидним, що і погляд, і усмішка безпосередньо залежать від внутрішніх емоцій, які вирують у душі саме у цей момент. Заздримо, осуджуємо чи сердимось – один погляд, любимо, захоплюємось чи підбадьорюємо – зовсім інший. Крім того, за тим, який слід залишають погляди інших людей у нашій душі, їх можна поділити на негативні та позитивні. І якщо з останніми все зрозуміло, то найболючіший серед усіх недобрих поглядів – напевно, байдужий, бо, зібравшись із силами, заздрість, осуд чи навіть ненависть можна перебороти (всім не догодиш), а от усвідомлення своєї нецікавості оточенню, особливо рідним і близьким, пережити найважче.

Саме тому потрібно повсякчас пам'ятати, що погляд – це не просто фізіологічна особливість нашого організму, а й ефективний засіб впливу на інших людей. Щоправда, користуватися ним потрібно надзвичайно обережно, бо він, так само, як і слово, залежно від ситуації може лікувати або травмувати.

Віктор Миронець

Еволюція спілкування

Еволюція спілкування

Час, за який раніше інформація долала певну відстань кілька днів, сьогодні зменшився до лічених секунд. Більше того, меж для людського спілкування нині фактично немає і кожен із нас у режимі реального часу може без проблем розмовляти з тим, хто перебуває на іншому континенті. Отже, можна сміливо стверджувати, що еволюція засобів комунікації стала невід’ємною складовою процесу розвитку людства.

Потреба в обміні інформацією та знаннями виникла, напевно, одразу після того, як з’явилися перші homo sapiens, тобто люди розумні. Наші далекі предки контактували між собою з допомогою окремих звуків, жестів, міміки. Однак лише з появою мови їхнє спілкування стало повноцінним. Так само змінювалися й способи передачі повідомлень на відстані. Спочатку люди користувалися криком, потім для цього стали застосовувати барабани та багаття.

Не менш важливий вплив на розвиток засобів комунікації спричинила писемність, а особливо – книгодрукування. Адже з’явилася можливість передавати у письмовій формі значно більші повідомлення, ніж, скажімо, використовуючи хоч і швидку, однак дуже бідну «мову багать». Крім того, завдяки письму обмін інформацією з публічного поступово перетворився на приватний. І саме поштовий зв'язок уперше почав забезпечувати масове адресне спілкування людей.

Упродовж багатьох століть письмові повідомлення адресатам доставляли гінці. До речі, цей спосіб й досі популярний, щоправда, посланців тепер називають кур’єрами. Ця робота була небезпечною, тож, наприклад, у Стародавньому Єгипті гонець перед тим як вирушити в дорогу, обов’язково залишав своїм спадкоємцям заповіт. З ХІІІ ст. у Київській Русі виникла так звана «ямська гоньба» – прототип сучасної поштової служби. Листи почали доставляти кінною естафетою від одного яму (поштової станції) до іншого.

Із появою у ХІХ ст. телеграфу зросла не лише швидкість передачі інформації, а й кількість учасників комунікаційного взаємозв’язку. Розпочалася нова ера доступного дистанційного спілкування людей, яке стало ще інтенсивнішим після появи телефону, а згодом мобільного зв’язку.

Однак найбільшим руйнівником часових і просторових бар’єрів на шляху спілкування людей, звичайно, став розвиток і популяризація Інтернету. Соціальні мережі, блоги, форуми, чати, інтернет-пейджер ICQ (більш відомий у нас як «аська»), скайп, електронна пошта. Щодня з їхньою допомогою ми спілкуємося, дізнаємося новини, ділимося думками, почуттями і переживаннями, а дехто самореалізується й заробляє собі на життя.

Здавалося б, науково-технічний прогрес подарував нам можливості, яким можна лише радіти. Та, як кажуть, у кожної медалі є зворотний бік, і занурившись у віртуальність, ми часто забуваємо про дійсність. Більше того, Всесвітня мережа не лише поглинула, а й зробила нас залежними.

Звісно, про відмову від Інтернету не може бути й мови. Однак кожен повинен чітко усвідомлювати – в усьому має бути міра, бо навіть цілющі ліки за неправильного застосування можуть стати отрутою. А головне – віртуальні засоби комунікації не можуть повністю задовольнити потребу в живому спілкуванні.

Віктор Миронець

Даруйте свою увагу

Даруйте свою увагу

Якщо уважно прислухатися до розмов одружених жінок, то часто з-поміж іншого можна почути нарікання на те, що з часу весілля їхні чоловіки дещо змінилися – рідко дарують квіти, а про подарунки та приємні сюрпризи згадують, у кращому разі, на день народження своєї половинки та 8 Березня. Але найприкріше навіть не це. На жаль, ми, чоловіки, іноді взагалі не помічаємо наших дружин.

Звичайно, можна заперечити, мовляв: «Як-то не помічаємо, ми ж разом живемо, постійно спілкуємося і бачимо одне одного?» Правильно, однак перед тим, як обурюватися, спробуйте згадати, чи часто без сторонньої допомоги помічаєте, що ваша дружина змінила зачіску, зробила інший, ніж зазвичай, манікюр чи макіяж, одягла нове плаття, блузу чи спідницю, щось змінила в домі чи купила нову скатертину.

Якщо належите до тих, хто це помічає одразу, без, як правило, кількаразових натяків та ще й не забуває робити з цього приводу компліменти, можете собою пишатися. Якщо ж ні, то вчіться бути уважними. Для жінок похвала і знаки уваги не менш важливі, ніж повітря, тож не лінуйтеся робити свою дружину радіснішою.

Для цього не потрібно бути мільйонером чи успішним бізнесменом. Повірте, ваша кохана однаково зрадіє як несподівано подарованим золотим сережкам та шикарному букету троянд, так і звичайній шоколадці та польовим квітам, квиткам у кіно чи вечірній прогулянці удвох. Більше того, навіть «нарешті» відремонтована полиця у ванній кімнаті, помитий посуд чи інша допомога по господарству здатні викликати у неї позитивні емоції. Адже це – теж знаки уваги і свідчення небайдужості. І чим раніше чоловік це розуміє, тим щасливішою стане його дружина.

Існує багато способів висловити свою прихильність та любов до дружини, віддячити їй за підтримку та турботу. Прислухайтеся до свого серця, і воно обов'язково підкаже, який з них обрати. Зрештою, не так уже й важливо, як і за що хвалити, головне – не забувати це робити якомога частіше.

Віктор Миронець