Вірус егоїзму

Ми знаємо, що егоїзм – вкрай неприємний прояв людського "я". Але будьмо чесними і визнаймо, що за нечисленними винятками, більшою чи меншою мірою егоїзм притаманний практично кожному. І не має істотного значення соціальний статус – вірус егоїзму здатний уражати навіть найстійкіших і морально чистих людей. Це, однак, не означає, що все погано у нашому домі, бо проти егоїзму, виявляється, можна знайти ліки. Якщо, звісно, цього дуже захотіти.

Серед розмаїття людських рис егоїзм проявляється по-різному, але в його основі лежить одна незмінна складова – сприйняття себе центром Всесвіту і усіх подій. Це не лише бажання бути головним, а й прагнення задовольнити власні потреби, зневажаючи потреби оточення. Тому не дивно, що егоїзм вважається асоціальним і всіляко засуджується суспільством, яке водночас несвідомо сприяє його процвітанню.

Ідеї кар'єризму, збагачення за будь-яку ціну та нівелювання правічних людських цінностей, на жаль, популярні в сучасному житті й створюють умови, за яких успіху легше досягнути самозакоханим егоїстам, готовим йти до мети по головах інших, ніж тим, хто дотримується моральних норм поведінки. Прикро, бо не для того нам дароване життя, щоб дбати лише про власні інтереси і завдавати болю іншим.

Такий стан речей потрібно міняти, причому не відкладаючи на завтра. І починати з себе, з переоцінки своїх вчинків, принципів та життєвих пріоритетів. Звичайно, нелегко зізнаватися, насамперед собі, у власних недоліках, але їх визнання й розуміння – це більш ніж половина шляху до морального одужання.

На противагу егоїзму людська спільнота намагається плекати і заохочувати альтруїзм. І варто визнати, що це доволі ефективний засіб. Щоправда, останнім часом основа альтруїзму – співчуття і безкорисливість – трохи похитнулася під натиском вірусу егоїзму. Як наслідок, з'явилося нове явище – альтруїстичний егоїзм, коли на прагнення допомогти іншим впливає... корисливість. Наприклад, бажання таким чином заслужити схвалення оточення, "прорекламувати" себе чи мати боржника, який за потреби колись допоможе тобі.

Очевидно, така позиція неприпустима, адже важко збудувати міцні взаємини, якщо в них немає щирості, щедрості й любові. Більше того, егоїзм їх просто унеможливлює.

Якщо відчуєте, що інфікувалися цим небезпечним вірусом, одразу застосуйте противірусні засоби – тверезу самооцінку і справедливу самокритику, помножену на усвідомлення свого місця у житті.

Віктор Миронець

Цікаво про СМАЙЛИ :)

Посмішка замість "смайлика"

Сьогодні важко уявити наше життя без Інтернету, а всесвітню мережу у свою чергу без "смайликів" – графічних зображень, утворених із розділових знаків, за допомогою яких можна зобразити емоції. Однак хоч найбільшу славу "смайлики" здобули в еру Інтернету, народилися вони задовго до його появи. І хтозна, можливо, саме тому сьогодні їх можна побачити повсюди, а не тільки на моніторі свого комп'ютера.

Головне його призначення, звичайно ж, підняття настрою, і багато хто вже просто не може обходитись без таких "усміхнених облич", бо "смайлик" й справді успішно справляється із цим відповідальним завданням.

І все б нічого, якби не прикра обставина – занадто захопившись сучасними модними тенденціями, ми потроху стали забувати, як виявляти емоції не графічно, а мімікою, спілкуватися "живими" словами, а не на форумах, у чатах, блогах чи "асьці", писати одне одному справжні повноцінні листи, а не коротенькі sms-повідомлення. Та найприкріше, що озирнувшись, побачимо вельми тривожну тенденцію – багатьох наших сучасників дедалі менше цікавлять події, що відбуваються за межами їхнього власного маленького світу – світу соціальних мереж, онлайн-ігор й всього, що пов'язане з Інтернетом і мобільними телефонами.

Людей, які, йдучи по вулиці, майже не відривають погляд від модної "мобілки" чи кишенькового комп'ютера, сьогодні можна побачити не лише у великих містах, а й у сільській місцевості. Іншими словами, тих, для кого весь світ умістився в маленькому сенсорному дисплеї. І байдуже, що навкруги буяє цвітом весна, радує різнотрав'ям літо, вражає неймовірно красивою палітрою кольорів осінь чи дарує морозну свіжість зима. Усього цього вони не помічають, адже в компактному електронному пристрої теж існує своє життя, вирують пристрасті та емоції.

Якщо вірити затятим прихильникам технічних новинок, віртуальний світ набагато зручніший, ніж справжній, бо дарує можливості, про які в реальності можна лише мріяти. Зокрема за бажанням будь-якої миті можна виправити всі помилки, "видалити" друга і знайти нового, змінити свій імідж чи й взагалі розпочати інше віртуальне життя з новим ім'ям (а точніше – ніком) та новою біографією.

Однак це лише на перший погляд може здатися, що все так просто. Насправді ж той, хто нічого навколо себе не помічає, поступово стає некорисним, а отже, непотрібним для інших людей, бо ніколи й нікому не допомагає. І не тому, що такий поганий, а просто через незнання їхніх потреб. А ще рано чи пізно дасть про себе знати самотність, від якої не зможуть врятувати сотні чи навіть тисячі віртуальних друзів. Адже це під силу лише тим, хто поруч з нами, а не з другого, невидимого, боку мерехтливого монітора.

Навіть страшно подумати, що може статися із суспільством, коли більшість з нас перетвориться на автономних і відірваних від життя осіб, мешканців віртуального світу. На жаль, цей процес стрімко набирає обертів. І сучасне покоління дітей, які майже від народження оточені різними новітніми технічними пристроями, на яких часом розуміються краще, ніж деякі дорослі, яскравий тому приклад.

Зрозуміло, зупинити тотальну комп'ютеризацію неможливо. Зрештою це й непотрібно. Кожна медаль має два боки, тому корисні можливості, які дає нам всесвітня мережа, – колосальні. Просто потрібно правильно, обдумано, відповідально і без надмірного фанатизму ними користуватися. А це стане можливим лише тоді, коли усвідомимо, що ніякий "смайлик" не може замінити щирої, теплої та справжньої усмішки.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Перший сніг

Сьогодні пішов перший в нинішньому році сніг, і донька нарешті повірила в те, що й справді уже почалася зима. До цього вона ніяк не могла збагнути, як такий курйоз – зима без снігу, взагалі може бути. Тепер, коли усе стало на свої місця, вона задоволено тре долоньки у передчутті того, як ми сьогодні з нею будемо ліпити снігову бабу і грати в сніжки. Адже у нашій родині є дуже хороша традиція – в той день, коли випадає перший сніг, проводити кілька вечірніх годин на свіжому повітрі, граючись в усі відомі нам «зимові» ігри.

А ще – ми саджаємо… каштани. Не дивуйтесь, із нашими головами усе в порядку. Просто, ще коли донька була зовсім маленькою придумали таку гру – на початку зими закопуємо в сніг кілька каштанів, а весною, коли тане сніг, вони з’являються точнісінько там, де їх залишали. Приблизно до трьох років донька вірила в те, що весною каштани виростають самі. І хоч сьогодні вона - уже без року школярка, точно знає, що то ті самі каштани, які ми занурили у сніг взимку, традиція їх саджати лишилася.

Чим менше часу до новорічно-різдвяних свят, тим сильнішим стає відчуття дива, з’являється бажання змін та щира віра в те, що в наступному році життя неодмінно стане кращим, ніж було. Сьогодні пішов перший сніг. Скажіть, чи ж це не диво? До сірої одноманітності додався білий колір і світ, незважаючи навіть на вітер та холод, одразу став якимсь привітнішим.

Тож вірте в дива і вони обов’язково відбуватимуться.

Віктор Миронець

"Ти казала у вівторок... "

Людський характер, або, як ще кажуть у народі, натура – незбагненна річ. Поважні філософи, мислителі і митці століттями намагалися дослідити внутрішній світ людини, однак він і досі залишається terra incognitae (невідомою землею), що не дуже то й дивує, оскільки, зізнаймося чесно, ми часто не розуміємо навіть себе і мотивів деяких своїх вчинків, не кажучи уже про розуміння тих, хто нас оточує. Іншими словами, буває, думаємо одне, кажемо друге, а робимо взагалі третє.

Така поведінка, звичайно, не прикрашає людину, і ми це чудово розуміємо. Тому "на людях" намагаємося триматися у межах допустимого і найчастіше грішимо розбіжністю думок та вчинків щодо близьких і рідних. Вони ж бо все зрозуміють і пробачать. При цьому нерідко забуваємо, що найболісніші моральні травми – це ті, які отримуємо від найближчого оточення. І якщо пережити підступність чи розчарування від чужої людини можна, хоча б заспокоївши себе тим, що з нею дітей не хрестити, то удар у спину від когось із рідних може надовго вибити з колії, а то й взагалі поставити хрест на стосунках.

Це стосується і невиконання своїх обіцянок. Адже у родинному житті часто буває, як у відомій народній пісні, у якій чоловік скаржиться на жінку і дорікає їй: "Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела". Так і ми, буває, даємо обіцянки просто так, аби від нас відчепилися, а коли настає час звітувати про виконання даного слова, як правило, віджартовуємося, мовляв обіцяного три роки чекають.

Але жарти – жартами, а осад від такого ставлення залишається гіркий. І навіть якщо ваша друга половина у подібній ситуації вдала, що зрозуміла жарт, будьте певні, її (його) серце стиснув біль розчарування. Якщо ж таке повторюється часто, начувайтеся – можете накликати біду, бо рано чи пізно навіть найміцніший терпець може увірватися. До речі, не має істотного значення, що саме обіцяємо. Важливий сам факт виконання або невиконання обіцяного.

Мудрі люди давно сформулювали просте, але напрочуд дієве правило: "Краще не обіцяти, ніж потім не дотриматися даного слова". Звичайно, у житті все може статися, й іноді здійснити задумане не вдається з цілком об'єктивних причин. Та ці винятки не виправдовують тих, хто полюбляє розкидатися обіцянками. А такі люди, погодьтеся, серед нас є.

У свою чергу, ця обставина вимагає від нас уважності і обережності, адже, як підказує саме життя, найбільше обіцяє той, хто зазвичай не вміє відповідати за свої слова.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Маленькі учителі

На думку істориків і археологів, перша Homo habilis (людина вміла) з'явилась майже 2,5 мільйона років тому, а уже згодом її змінила Homo sapiens (людина розумна). Відтоді наші далекі пращури еволюціонували зовні, змінився їхній внутрішній світ та погляди на життя. Однак спільною рисою всіх поколінь людей залишається прагнення до об'єднання. Колись – у роди та племена, тепер – у держави.

Це так звані великі об'єднання, в межах яких обов'язково існують менші – за інтересами, поглядами, певними територіальними ознаками. Свого часу швейцарський психіатр Карл Юнг у своїх працях назвав це явище груповим менталітетом, або колективним підсвідомим, яке, в свою чергу, формується із особистого підсвідомого кожної людини. Сучасна наука розвинула теорію Юнга і дійшла висновку, що підсвідоме наявне у наших генах і передається від покоління до покоління. Тобто самотність та відлюдькуватість, попри окремі винятки, не є характерною ознакою людини, яка завжди прагнула до спілкування з іншими людьми.

Щоб краще зрозуміти це явище, не обов'язково "з головою" занурюватися у томи "розумних" книг і праці видатних вчених, мислителів та філософів. Роззирніться навколо – і подумки приєднайтеся до будь-якої маленької групи людей. Приміром, до батьків, котрі гуляють з дітьми на майданчиках. Об'єднані спільними інтересами і найшанованішими у суспільстві статусами матері й батька, вони природно й невимушено спілкуються. Але насправді тут усе складніше.

Як і в інших "групах за інтересами", серед батьків теж є лідери і ті, хто підсвідомо їм підкоряються. Зазвичай в когорту лідерів входять дорослі, діти яких на півроку й більше старші за інших, або ті, які мають вищий соціальний статус. Вони діляться досвідом, дають поради і рекомендації, але лише тим, хто готовий безапеляційно їх слухатися і у всьому погоджуватися. "Чужаків", які не визнають цих правил, до групи не приймають.

Свого часу ми переїхали в новий мікрорайон. Той, хто хоча б раз у житті переїжджав на нове місце, знає, що це означає – облаштування нового житла, знайомство з сусідами, які спочатку дивляться на вас насторожено, ознайомлення з місцевою інфраструктурою і ще багато інших клопотів.

Так от, коли ми уже більш-менш обжились, то звернули увагу на тоді ще півторарічну доньку, якій не вистачало спілкування з дітьми. Дитячих майданчиків поблизу нашого будинку вдосталь, а один з них узагалі – мрія кожної дитини. І саме його полюбила донька, але проблема полягала в тому, що тут уже була своя каста батьків, які не захотіли нас приймати. Точніше, не захотіла їхня неформальна лідерка (така собі модна розфарбована жіночка), бо коли її не було, інші батьки радо з нами спілкувалися. Але тільки-но вона з'являлася – починалося ігнорування, а діти отримували вказівки, з ким гратися, а з ким – ні.

На щастя, душевна чистота дітей формує в них власну думку стосовно кола спілкування. Тому, незважаючи на зауваження батьків, вони гралися з донькою й іншими "неугодними" дітьми, ділилися іграшками, розмовляли лише їм зрозумілою мовою. І що цікаво -- чим більший був супротив батьків, тим упертіше малюки тягнулися одне до одного. Тож чи варто дорослим стояти на заваді їхньому спілкуванню через свої надумані переконання? Давайте краще вчитись у наших маленьких синів і дочок щирості у спілкуванні й ставленні до інших.

Нині стосунки на нашому дитячому майданчику повністю оздоровилися, авторитет "лідерки" безповоротно упав, бо інші батьки, на щастя, усвідомили, що тут насамперед територія дітей, а не місце для чвар. Все стало на свої місця, хоч гіркий осад на душі іще залишається.

Віктор Миронець

Мир із сусідами

Серед різних національних характеристик мене особисто дуже ображає твердження, що "для українця щастя, коли у сусіда горить хата". Можливо, якась дещиця істини у цьому є, бо диму без вогню, як відомо, не буває. Але, по-перше, не варто рівняти усіх на один копил. А по-друге, коли у реальному житті у когось горить хата, то йому на допомогу, як правило, біжать усі гуртом.

В Україні так заведено ще з діда-прадіда, бо якщо сьогодні не допомогти ближньому, завтра він може відмовитися рятувати тебе. Крім того, хоч би що казали про нас, українці – глибоко віруюча нація, а одна з біблійних заповідей навчає ставитися до інших так, як хочемо, щоб вони ставилися до нас.

Взаємовідносини між сусідами завжди були особливим видом людських стосунків. У тому, що хороші сусіди можуть бути ближчими за родичів, навіть переконався на власному досвіді. І не тому, що родичі погані (дякувати Богу, з ріднею мені пощастило), а тому, що сусіди живуть поруч і за необхідності можуть допомогти першими. Однак це за умови, якщо стосунки з ними не затьмарені постійними конфліктами, непорозуміннями і обопільними образами.

На жаль, це буває не так часто, як хотілося б. Особливо у наш нелегкий час, коли життя випробовує нас фінансовими труднощами, проблемами на роботі чи негараздами в особистому житті. А підвищена емоційність, у свою чергу, лише сприяє виникненню конфліктних ситуацій там, де зазвичай їх легко можна уникнути.

Як зауважують психологи, основна причина непорозумінь між сусідами криється у тому, що жодна зі сторін не хоче враховувати бажання і потреби іншої. Коли нам хтось не подобається, ми забуваємо, що ця людина живе у себе вдома, можливо, і ми самі чимось не влаштовуємо її як сусіди. А коли нам заважають, зазвичай намагаємося вирішити проблему радикально – докорами, погрозами або заважаючи у відповідь.

Таким чином, розпочинається своєрідне змагання, головна мета якого полягає у тому, хто кому першим допече. При цьому в хід ідуть різні методи, а до конфлікту можуть долучатися й інші сусіди, правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування, представники житлово-комунального господарства. Однак варто зауважити, що навіть маючи на те підстави, покарати сусіда дуже важко. Зате нажити собі лютого ворога та заробити нервовий зрив – запросто.

Що ж тоді робити, коли сусіди й справді, як то кажуть, "не дають жити"? Перш ніж вдатися до крайніх заходів, спробуйте розв'язати проблему мирним шляхом. Спокійно поговоріть з ними. Можливо, сусіди навіть і не здогадуються, що ті чи інші їхні дії можуть вам заважати, і непорозуміння вдасться уникнути.

Якщо ж йдеться про якусь матеріальну шкоду (приміром, вас залили), спробуйте порадитися з винуватцями, як ефективніше усунути наслідки. Вони, може, теж постраждали і самі цим стурбовані. Словом, проявіть співчуття, і, можливо, сусіди також виявлять його у відповідь. Якщо ж достукатися до їхнього сумління не вдається, вживайте інші законні заходи впливу.

Універсального способу уникнення непорозумінь із сусідами не існує. Але зменшити ймовірність їх виникнення під силу кожному. Для цього найперше потрібно ближче познайомитись з тими, хто живе поруч, вітатися і спілкуватися з ними.

Якщо краще і ближче знатимемо сусідів, то і негативних емоцій з приводу їхніх вчинків поменшає, а мотиви окремих із них стануть зрозумілішими. Зрештою й домовитися із добре знайомими людьми набагато легше.

Віктор Миронець

Я – за вами

Хочемо ми того чи ні, а час від часу кожному доводиться стояти у черзі – до лікаря, у касу банку, в магазині, в установах реєстрації, прийому та обміну документів і довідок... Тривалість перебування у черзі залежить від багатьох факторів і може коливатися від кількох хвилин до кількох годин, а то й днів. Однак це ще півбіди, бо іноді треба займати кілька черг одночасно.

Черга – це не вітчизняний "винахід". Доволі часто вони утворюються в багатьох країнах близького і далекого зарубіжжя, а "черговий" бізнес на Заході уже давно став джерелом заробітку для кмітливих підприємців. В іспаномовних країнах навіть існує термін "трамітадор" – так називають людину, яка за певну винагороду займає чергу для когось і сумлінно стоїть у ній.

Паростки цього бізнесу нещодавно почали з'являтися і в нас. Щоправда, лише у великих містах. Ідея "відстоювання" за когось у черзі може декому здатися новаторською, але це тільки на перший погляд. Зокрема відомо, що навіть така могутня організація, як Комітет держбезпеки СРСР, з-поміж іншого намагалася протистояти комерсантам, які пропонували "чергові" послуги, але це не дало відчутного результату і практично не вплинуло на кількість бажаючих підзаробити в такий спосіб. Крім того, напевно, кожен хоч раз просив когось з рідних чи знайомих трохи постояти за себе у черзі, щоб тим часом устигнути владнати інші справи.

Черги, хоч і як пафосно це звучить, мають міжнародний характер, однак через особливості національних менталітетів суттєво різняться, насамперед поведінкою тих, хто в них стоїть. В ідеалі черга – це якась кількість людей, котрі на щось очікують. Однак, на жаль, у реальному житті з різних причин послідовність порушується, і ми починаємо проявляти далеко не найкращі свої риси. Тому чергу можна ще назвати індикатором людяності, витримки, совісті, порядності й поваги до оточення. Адже дехто не соромиться використовувати фізичну силу, хитрість чи відвертий обман, щоб опинитися попереду інших, а це, погодьтеся, не сприяє хорошому настрою і нервує навіть найспокійніших "черговиків". Сприяє цьому ще й втома, монотонність стояння в черзі й постійне напруження, "щоб не проґавити своє місце". Достатньо одної маленької іскри (неправильної поведінки, недоброзичливого погляду чи грубого слова) – і наелектризована атмосфера може вибухнути неабиякою сваркою.

Щоб цього не сталося і "правильності" процесу очікування ніхто не заважав, майже у кожній черзі знаходяться люди, які пильно стежать за дотриманням головного неписаного правила: "Першим прийшов – першим отримав". Способи протистояння "порушникам" різні, однак, як свідчить життя, найефективніше себе зарекомендували списки "черговиків" і їхня ситуаційна консолідація проти "чужаків".

Про черги можна писати багато. Ставлення до них – не найкраще. І будемо сподіватися, що вже не за горами той час, коли науково-технічний прогрес назавжди позбавить нас від них. Проте сьогодні вони є невід'ємною складовою нашої реальності. Від цього, принаймні поки що, ми нікуди не подінемось, а тому єдине, що нам залишається, стоячи в черзі, – поводитися толерантно і гідно. По-людському.

Віктор Миронець

Падати не соромно

Кожен із нас час від часу потрапляє у незручні ситуації. І дарма, що насправді у цьому немає нашої вини (просто так складаються обставини), реакція оточення, як правило, буває такою, що від сорому хочеться провалитися крізь землю. Хтозна, можливо, саме тому й виникло прислів'я про те, що соромно не падати, а підніматися.

На жаль, ми не завжди розуміємо почуття того, хто щойно на наших очах, спіткнувшись, упав, випадково пролив на себе щось чи потрапив у будь-яку іншу неприємну. А раз так, то хоч і ненавмисно, але ображаємо цю людину своїм сміхом, мімікою, жестами, а часом навіть байдужістю. І це при тому, що всі добре знаємо – від помилок і різного роду конфузів ніхто не застрахований.

Пригадую, як одного разу, вийшовши літнього ранку з дому, майже одразу відчув на собі погляди перехожих. Спочатку не звертав на них уваги, однак потім усе ж вирішив оглянути свій одяг, аби зрозуміти причину такої пильної уваги. Виявилось, що у вранішній метушні одягнув навиворіт футболку, тож довелося повертатися додому, щоб переодягтися. На щастя, від будинку відійшов недалеко і на роботу не спізнився.

А тепер уявіть собі, що б могло статися, якби вчасно не помітив посиленого інтересу до своєї персони, і повертатися додому було б запізно. Напевно, довелося б шукати більш-менш підходяще місце для переодягання, робити це на очах у перехожих чи й взагалі залишити все, як є, і, згораючи від сорому, їхати далі. Однак нам, чоловікам, подібне пережити все ж легше, ніж жінкам, для яких осоромитися в людному місці – особливий удар по гідності. Зрештою те, що можуть зробити чоловіки для виходу з тієї чи іншої незручної ситуації, для представниць прекрасної половини людства зазвичай неприпустимо.

Саме тому до конфузів потрібно ставитися з почуттям такту, розумінням і стриманістю. Якщо щось неординарне трапиться з вами, то найкраще поставтеся до цього з гумором. Це допоможе розрядити обстановку і зменшити напруження. До речі, однією із переваг здатності адекватно сприймати конфузну ситуацію і сміятися над собою є те, що вона одразу розставляє усі крапки над "і", зводячи нанівець у можливих насмішників бажання зловтішатися. Адже який сенс обговорювати ситуацію, коли й самі смієтеся з цього.

Що ж стосується випадкових незнайомих свідків, скажімо, вашого падіння на вулиці, то не переймайтеся. Той, хто це бачив, повірте, уже за кілька хвилин забуде про ваш конфуз. Разом із тим будьте вдячні тим, хто за ввічливо, не привертаючи уваги інших, вкаже на якийсь недолік в одязі чи поведінці, бо вчасно дізнавшись про це, отримаєте шанс вжити необхідних заходів, щоб уникнути неприємностей.

Звичайно, далеко не все у житті можна спрогнозувати, однак якщо є можливість вплинути на подальший розвиток подій, як то кажуть, гріх нею не скористатися.

А ще – ніколи, за будь-яких обставин, не насміхайтеся над іншими. Ми ж бо не знаємо, що готує нам доля. Краще допоможіть вийти із ситуації, і у скрутну хвилину обов'язково знайдеться людина, яка допоможе вам.

Віктор Миронець

Зберегти настрій

Прокидатися вранці від того, що тепле сонячне проміння лоскоче обличчя, набагато приємніше, ніж під пронизливі звуки будильника. Адже у такі моменти отримуємо потужний заряд позитиву, який, здавалося б, неспроможні вичерпати жодні можливі труднощі і неприємності грядущого дня.

Однак реальність часто вносить у наше життя свої корективи – в будинку поламався ліфт, і довелося з шістнадцятого поверху спускатися сходами, в магазині натрапили на не надто ввічливого продавця, в громадському транспорті незнайомець наступив на ногу і навіть не вибачився, а до всього цього ще й чорна кішка перебігла дорогу, і почав накрапати дощ, а парасолька залишилась вдома. За таких обставин, як правило, від вранішнього позитиву не залишається й сліду.

Та, як стверджують оптимісти, у природи немає поганої погоди, ніби переконуючи нас цим твердженням у тому, що, доклавши трохи зусиль, завжди можна зберегти хороший настрій. Для цього вони радять насамперед звертати більше уваги на дрібниці, які зазвичай ігноруємо, а ще подумати про ті, на перший погляд, прості речі, що можуть зробити нас щасливішими і згадати уже пережиті світлі миті життя. Для когось це – отримання диплома, весілля чи народження дитини, для інших – подорож до моря чи навіть морозиво, яким ласували у компанії близьких друзів.

Крім того, існує думка, що потрібно повсякчас бути вдячними за уже отримане від долі та тим людям, які нас люблять, за нас вболівають й допомагають нам. Так набагато легше переживати складні ситуації і зберігати віру у краще майбуття, а значить – протистояти незадоволенню своїм життям.

Щоправда, тут потрібно зробити невеликий ліричний відступ, зауваживши, що набагато ефективніше вдячність впливає на настрій, коли вона щира і підсилена нашою любов'ю. Не дарма ж мудреці ще з діда-прадіда навчають нас любити не лише себе, свою рідню і близьких друзів, а й також увесь світ і саме життя, насолоджуватися кожною миттю, подарованою нам Всевишнім.

Не забуваймо і про те, що життя не зможе нас радувати, якщо постійно перебуватимемо в напрузі, "накручуючи" себе зайвими переживаннями про чорних кішок, злих сусідів, неввічливих перехожих, чужі гроші і успіхи.

Словом, думаймо про хороше, і рано чи пізно доля обов'язково нам усміхнеться, стане привітнішою та кращою.

Віктор Миронець

Жити, як у кіно

Хоча вислів вождя Жовтневої революції Володимира Леніна про те, що найважливішим із мистецтв для нас є кіно, уже давно став архаїзмом, варто визнати, що він був не далеким від істини. Принаймні сьогодні можна стверджувати – перегляд художніх фільмів займає перше місце серед багатьох інших видів дозвілля людей.

Радіти цьому чи ні, кожен вирішує сам, але те, що поряд з іншими видами мистецтва кіно і телебачення внаслідок різних обставин залишаються найдоступнішими, – факт незаперечний. Зрештою, сьогодні телевізор прикрашає інтер'єр практично кожної, навіть у найвіддаленішому селі, оселі. Прогрес, як кажуть, очевидний. Але що ми маємо від нього?

Попри пришвидшений темп життя, який диктує сучасний суспільний лад, загалом ми стали менше рухатись. Парадокс, але дедалі частіше, вибираючи спосіб проведення довгоочікуваних вихідних, більшість із нас надає перевагу дивану чи кріслу перед телевізором. Так і просиджуємо два дні практично нерухомо, а потім, у понеділок, дивуємось, чому не вдалося відпочити і чому почуваємося навіть більш втомленими, ніж у п'ятницю?

Насправді кожен із нас добре знає відповідь, але все одно вихідні за вихідними замість активного відпочинку, як кролики під гіпнотичним поглядом удава, вперто продовжуємо споглядати мерехтіння блакитного екрана. Не зупиняє нас навіть усвідомлення небезпек, що чатують на затятих любителів кіно і телебачення. Проте виявляється, ці небезпеки стосуються не лише нашого фізичного й емоційного здоров'я.

Зокрема вчені з Единбурзького університету, посилаючись на свої багаторічні дослідження, стверджують, що романтичні комедії і мелодрами можуть зруйнувати любов у реальному житті, оскільки створюють нереалістичне уявлення про стосунки чоловіків і жінок. Погодьтеся, щось у цьому таки є. Адже й справді надмірна  зайва віра у неправдоподібні хеппі-енди, вигадані сюжетні лінії і часто хибну філософію стосунків, навіяна романтичними фільмами, може призвести до створення уявного ідеалу. Це у свою чергу породжує прагнення "підігнати" свого партнера під цей зразок, що найчастіше дає негативні наслідки. Та й розчарування, які часто бувають у житті, занадто палкі любителі романтичних фільмів переживають набагато складніше, ніж інші.

Однак стверджувати, що кіно – це зло, теж неправильно. Адже існує багато хороших художніх фільмів, поведінку героїв яких можна і навіть потрібно переймати, а з багатьох телевізійних передач можна почерпнути корисну і зовсім не зайву інформацію.

Головне – знати міру, не перетворювати сидіння перед телевізором на рутину і не забувати, що більшість кіно- і телевізійної продукції – це плід уяви сценаристів і режисерів.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Шановні, чиї гроші?

Якби вам довелося знайти на вулиці чужий гаманець, ви б повернули його власнику? Погодьтеся, це питання не просте і відповідь на нього залежить від багатьох факторів. Крім того, у кожному з нас, хочемо цього чи ні, співіснує дві сутності – совість та прагматизм. І коли совість каже: "Віддай", розум може сказати зовсім протилежне.

Ставлення до знайдених грошей у кожного своє. Хтось одразу намагається знайти їх власника, а інші радіють знахідці і мчать у магазин по обнови. Засуджувати чи виправдовувати ці дії – справа особиста, однак перед тим, як прийняти остаточне рішення щодо знахідки, подумаймо про те, що це за гроші і які наслідки може мати для незнайомця їх втрата. Можливо, на них мали купити ліки, заплатити кредит чи за навчання, зробити довгоочікуваний подарунок дитині. Варіантів багато, але  втрата навіть незначної суми неприємна і завжди невчасна.

На жаль, попри наше розуміння і небажання опинитися у подібній ситуації, людей готових повернути знахідку, а головне – тих, хто так чинить безкорисливо, можна занести до Червоної книги. Головним чином цьому сприяє втрата багатьох моральних норм на фоні загальної жаги до збагачення. Усі хочуть стати грошовитими, але не всі готові задля цього багато і сумлінно працювати. Тому, коли в очікуванні манни небесної підвертається несподівана знахідка, розум часто затьмарюється від можливості покласти собі до кишені зайві гривні.

Не менш важливий фактор, що впливає на остаточне рішення, – кількість знайдених грошей і чи є можливість встановити особу власника гаманця. Адже чим більша сума і чим важче знайти того, хто загубив, тим більша спокуса залишити все собі. Особливо непросто приймати рішення, коли знаходимо гроші без гаманця і виявити їхнього власника неможливо. Що робити? Адже якщо голосно запитати: "Шановні, чиї гроші?" – одразу знайдуться претенденти на знахідку, але серед них навряд чи буде справжній потерпілий. Тому, щоб у майбутньому вас не мучила совість за привласнення чужого, краще перерахуйте знайдені гроші на лікування хворих дітей чи зробіть благодійний внесок на рахунок дитячого будинку.

Доречно також зауважити, що не завжди загублений гаманець є загубленим. Шахраї часто використовували так звану "ловлю на гаманець". Принцип простий: людина, яка йде попереду, "губить" гаманець. До того, хто його піднімає, підходить чоловік, який усе бачив, і пропонує поділити гроші. Якщо щасливець відмовляється, незнайомець погрожує тим, що розкаже правоохоронцям, що нібито бачив, як цей добродій гаманець украв. Вибору немає, і людина ділиться. Та тільки-но це відбулося, несподівано підходить "власник" загубленого і вимагає повернути його гроші. Оскільки половина щойно була віддана, доводиться докладати до необхідної суми зі своєї кишені. Тому перед тим, як підняти загублене, не зайве добре подумати, чи воно того варте.

Не даремно ж у народі кажуть: "На чужому горі щастя не здобудеш" та "Як прийшло, так і пішло". І що цікаво – "йде", як правило, набагато більше, ніж "приходить". Це стосується також і здачі у магазині. Якщо продавець випадково дав більше, ніж потрібно, поверніть зайву суму, навіть, якщо вона незначна. Кількома гривнями не розбагатієш, а у продавця можуть бути великі неприємності. До того ж повертати зайві гроші не лише приємно через відчуття власної гідності, а й іноді може бути навіть вигідно.

Приміром, нещодавно ми з дружиною подарували хрещениці на день народження акваріум з рибками. Все купували в одному магазині і загалом витратили хоч і значну, однак прийнятну для сімейного бюджету суму. Коли ж через якийсь час по тому перерахували витрати, то з'ясували, що продавець, який водночас виявився і власником магазину, помилився, і ми заплатили йому майже наполовину менше від вартості купленого. Здавалося б, оце так пощастило, і потрібно радіти, та чомусь стало не по собі. Як наслідок, уже наступного дня ми дивилися у щасливі очі продавця, який на знак вдячності за повернуті гроші подарував нам кілька необхідних для акваріума речей і місячний запас корму для його маленьких мешканців.

Тож не соромтеся робити добро, адже про людину судять не за словами, а за її справами та вчинками. І якщо є хоча б найменша можливість знайти власника загубленого, потрібно його шукати хоча б тому, що у подібній ситуації може опинитися кожен.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Забобони: вірити чи ні?

"Говорят, не повезет, если черный кот дорогу перейдет" – пригадуєте цю пісню? Напевно, так, адже свого часу вона була неймовірно популярною. Та й зрештою ми часто всі неприємності схильні пов'язувати з кішками, порожніми відрами чи іншими поганими прикметами, але аж ніяк не з реальними обставинами.

Забобони так міцно й органічно ввійшли в наше життя, що часом навіть не помічаємо, що живемо у світі упереджень і залишків давно зниклих народних вірувань. Одні з них стерлися з нашої пам'яті, інші – асимілювалися і породили нові прикмети, як-от, наприклад, що студентам перед іспитом не можна мити голову, спортсменам перед відповідальними змаганнями – голитися, а туристам обов'язково кинути "на щастя" монетку у фонтан. І якщо деякі забобони можна хоча б якось пояснити, то більшість з них є нічим іншим, як породженням бурхливої людської уяви.

Ми схильні шукати погані прикмети у всьому, але найбільше, звичайно, дісталося кішкам, особливо – чорним. Бідні тварини вже не одне століття потерпають від такого упередженого ставлення до себе і, напевно, потерпають не менше за тих людей, яким мали необережність перейти дорогу. І хоча пояснити зв'язок кішок із цунамі, землетрусами, пожежами, ожеледицями, дощем і поганим настроєм керівника ніхто не може, ми свято віримо в нього і намагаємося захиститися "перевіреними часом" народними методами.

Тож хтось одразу береться за ґудзик, хтось – тримає у кишені найнадійніший оберег від усього лихого – всім відому конфігурацію з трьох пальців, ну, а дехто взагалі обходить це місце десятою дорогою чи вперто чекає на іншого "щасливця", який пройде небезпечну частину шляху і візьме на себе удар невидимої сили. Більше того, виявляється, чорні кішки можуть притягувати до себе блискавки, а тому під час грози їх про всяк випадок краще виганяти з дому. Принаймні так вважали наші далекі предки, і продовжують вірити цьому деякі їхні нащадки, навіть попри заперечення цього факту статистикою, яка свідчить, що блискавки насправді частіше влучають в людей, ніж у кішок.

Однак, на щастя, не все так погано у котячому домі. По-перше, незважаючи на забобони, кішки залишаються у статусі найбільш улюблених домашніх тварин, а по-друге, існує багато хороших прикмет, пов'язаних із цими тваринами. Зокрема моряки вважають присутність чорної кішки на борту судна запорукою вдалого плавання. Англійці вірять у те, що коли біля нареченої чхне кішка, її шлюб буде щасливим, а шотландці кажуть: "Чорна кішка на ганку – достаток у домі".

Про забобони, народні прикмети та повір'я українців можна написати не одну книгу, але, будьмо відвертими, не лише ми забобонні – в багатьох країнах теж тричі плюють через ліве плече і вважають розсипану сіль поганою прикметою. Хоча разом з тим варто зауважити: одні й ті самі прикмети у різних країнах можуть трактуватися по-різному. Наприклад, якщо одягли сорочку навиворіт, це означає, що вас битимуть, а для французів це прикмета приємної звістки.

Та що там інші країни, коли часом у двох сусідніх селах прикмети-підказки мають протилежні значення, не кажучи вже про різні регіони. От і думай після цього, як поводитися в чужому населеному пункті – сприймати порожні відра так, як вдома, чи так, як заведено тут. Це, звичайно, іронія, але, як кажуть, у кожному жарті є частка жарту.

Зрештою, щодо забобонів можна іронізувати скільки завгодно, але факт залишається фактом – нам часто не щастить, коли чорні кішки перебігають дорогу або коли її переходять люди з порожніми відрами. Часто збуваються й інші погані прикмети. Чому ж так, якщо забобони – плід людської фантазії?

Виявляється, усе просто. Насправді винні не ті, хто переходить нам дорогу, а ми самі. Адже, коли бачимо чорного кота чи людину з порожніми відрами, як правило, одразу починаємо себе "накручувати" і налаштовувати на негатив. Разом з тим давно відомо (і навіть традиційна наука погоджується з цим), що людська думка має велику силу і на понад сімдесят відсотків успішність дня залежить від нашого настрою. Тож якщо зранку налаштувати себе на позитив, то найімовірніше так і буде, і навпаки, якщо думати лише про погане, то притягатимемо до себе неприємності. До речі, з цієї самої причини не можна відкладати гроші "на чорний день". Краще заощаджувати для придбання конкретної речі, подорожі чи свята.

Є ще і другий бік медалі. Дуже часто прикмети слугують нам для виправдовування, насамперед перед собою. Не зробив роботу і отримав наганяй від керівника – винна чорна кішка, спіткнувся через неуважність – винен сусід з порожніми відрами, отримав заслужену двійку – винна жінка, яку зустрів першою цього дня (відомо, що для удачі потрібно першим зустріти чоловіка) і так далі. Ми у це віримо, хоча і розуміємо, що день склався б так само, навіть якби не було кішки, сусіда чи жінки.

Ось такі ми є – щирі і довірливі. Віра у прикмети – частина особливого національного менталітету українців. Але те, чи збудуться вони, залежить винятково від кожного з нас і нашого світосприйняття.

Віктор МИРОНЕЦЬ

Доверьтесь профессионалам строительства новостроев

Статистика утверждает, что число людей, желающих решить жилищный вопрос, постоянно растет. В свою очередь, спрос формирует переложение и, как следствие, увеличивается количество строительных компаний, желающих помочь воплотить в жизнь мечты населения о собственном жилье.

На первый взгляд, это, конечно же, хорошо, но, к сожалению, есть также и обратная сторона медали, – не все строители добросовестно относятся к выполнению своих обязанностей и обязательств. Именно поэтому эксперты строительного бизнеса в один голос советуют потенциальным инвесторам и покупателям жилья иметь дело только с профессионалами, в числе которых прочно обосновалась и компания "ВБК "Инвестбуд".

Успешный опыт работы в сфере строительства, уже построенные и сданные в эксплуатацию объекты в Киеве, а также тот факт, что более 35 квартир в строящемся в г. Ирпень новострое "Сосновый двор" закреплены за сотрудниками местного ГУ МВД говорят сами за себя. Ведь, согласитесь, правоохранительные органы никогда не имели бы дело с сомнительным застройщиком. Кроме того, в "ВБК "Инвестбуд" сформировалась сплоченная команда профессионалов-единомышленников, которые совместными усилиями выработали и успешно применяют на практике собственную эффективную методику координирования всех этапов строительного процесса. Такой подход не только гарантирует качественное выполнение работ, но и позволяет придерживаться точных сроков реализации проектов.

Кстати, важно заметить, что высокие стандарты качества, применение современных строительных технологий и материалов в "ВБК "Инвестбуд" ставится на первое место. Ведь компания дорожит своей репутацией и клиентами. А поскольку нет тайны в том, что люди, как правило, покупают жилье для создания семейного очага, специалисты компании, начиная от стадии выбора места для будущего дома, разработки проекта и вплоть до завершения строительства учитывают множество факторов, делая все возможное, чтобы жильцы чувствовали себя уютно и комфортно.

К тому же, компания "ВБК "Инвестбуд" на начальных этапах строительства предоставляет покупателям уникальную возможность сделать свою собственную планировку квартиры и берет на себя согласование с БТИ всех изменений. Цены новых квадратных метров, предлагаемых компанией, тоже приятно удивляют, делая жилье доступным даже для тех людей, которые до недавнего времени считали, что им это не по карману.

Индивидуальный подход к каждому клиенту, высокие стандарты качества и безукоризненное выполнение всех взятых на себя обязательств. Эти принципы в "ВБК "Инвестбуд" считаются основополагающими. А то, что это не просто красивые слова, а правда, компания каждый день подтверждает своей работой.

Виктор Миронец