Мушля

Мушля

Чотири роки поспіль Андрій у перших числах вересня неквапливо збирає дорожню валізу, викликає таксі, відносить кішку Ельвіру сусідці Тамарі Петрівні і виходить на вулицю. Як правило, таксі уже чекає біля під’їзду, готове відвезти свого чергового пасажира на центральний залізничний вокзал. Якщо ні, то він ще встигає перекинутися кількома словами з бабусями, котрі, здається, цілодобово стережуть на лавочці спокій мешканців їхнього будинку. Рівно о пів на дев’яту вечора Андрій показує провіднику квиток і йде до купе №5, в якому незмінно займає 19 місце. О 20:37 потяг вирушає у свою нічну подорож. Приблизно через вісімнадцять годин він бере у адміністратора однієї із баз відпочинку ключі від найближчого до узбережжя котеджу, залишає там речі і, відганяючи дорожню втому, поспішає на зустріч з морем. Туди, де вперше побачив її.

…То була неймовірна зустріч. Як зазвичай, Андрій прокинувся на світанку, зігрівся гарячим чаєм і вирушив на полювання за мушлями рапанів. Й досі не може пояснити собі для чого він це тоді робив. Напевно, справа у звичайнісінькому азарті – випадково знайшовши неймовірно красиву мушлю, не зміг зупинитися. Тож уже наступного дня ще затемна пішов на узбережжя збирати нові черепашки. Погода не радувала. Звідусюди завивав в’їдливий вітер, а непідвладні людям сили природи вкрили небо гігантською темно-синьою габою, з якої, до того ж, накрапав досадний дощ. Але це не зупинило його. Навпаки, додало якоїсь недоречної за таких обставин рішучості.

Море лютувало. Прогонисті хвилі у спільному божевільному пориві намагалися відкусити від берега якнайбільший шматок, заодно закинувши на сушу нещасних дрібних морських жителів, неспроможних протистояти їхній могутності. Як наслідок, увесь пляж був щедро засіяний великими й малими медузами, водоростями і, звичайно ж, мушлями рапанів. Воістину прекрасне, ба навіть фантастичне, видовище зачіпало за живе невидимі струни душі, викликаючи гаму різних, можливо, подекуди суперечливих, але справжніх почуттів. Чогось посміхнувшись, Андрій підняв першу мушлю.

Десь за годину, коли поліетиленовий пакет був майже дощенту наповнений зібраним скарбом, непроглядні хмари розрізав боязкий сонячний промінь. Через декілька хвилин з’явився його трохи сміливіший брат-близнюк, а слідом другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий… Потім промені злилися воєдино і, наповнивши усе довкола приємним вранішнім світлом, взялися старанно розмальовувати небо неймовірними кольорами. Очевидно, таким чином вони хотіли заробити похвалу від породившого їх сонця, яке навздогін за своїми невгамовними дітьми уже продряпувалося крізь клубні темних хмар. Над головою прокричала чайка. Хвилі почали заспокоюватися. Шторм повільно затихав.

Андрій стояв, мов вкопаний, не в силах відірвати погляд від щойно створеної природою дивовижної картини, здатної викликати заздрощі усіх (знаних і незнаних, талановитих і не дуже) художників разом взятих. Тож не помітив людський силует, який несподівано з’явився вдалині. Лише, коли чергова холодна хвиля вжалила босі ноги, він випірнув із забуття, зрозумівши, що не один на, зазвичай безлюдному у цю пору доби, пляжі. Тим часом силует (здається, жіночий) наближався і Андрій зміг розгледіти його краще. Так і є – то, безсумнівно, була жінка. Причому, схоже, дуже вродлива.

Довге, скуйовджене вітром, а тому неслухняне, волосся змушувало незнайомку постійно поправляти зачіску. Бурштиновим водоспадом воно скочувалося на невеликі пругкі груди, допомагаючи напівпрозорій білій сукні хоч трохи закривати їх від сторонніх очей. Гордовита постава вдало підкреслювала усі вигини досконалого, з точки зору будь-якого чоловіка, тіла. Особливо – злегка округлі сідниці, плаский живіт і, звичайно, трохи подані вперед жіночі перса. Довершували шедевр красиві стрункі ноги та тендітні руки.

Розуміючи, що так пронизливо роздивлятися незнайомку непристойно, Андрій все одно продовжував свердлити її поглядом. Навіть тоді, коли вона підійшла майже впритул. Щоправда, як з’ясувалося уже за мить, жінку це анітрохи не бентежило.

– Хороший у вас улов, – милим голосом мовила вона.

Андрій розгубився, бо зблизька незнайомка виглядала ще красивішою. Йому навіть здалося, що такої вроди він ніколи не бачив, хоч і прожив понад тридцять років.

– Ви про мушлі? – швидко опанувавши себе, перепитав, намагаючись дивитися в карі очі, що дивовижним чином контрастували з ніжною і трішки засмаглою шкірою, а не на привабливі груди та живіт – довга сукня не могла приховати від нього обриси білизни, які ставали чіткішими кожного разу, коли несподіваний порив вітру притуляв до її тіла тонку матерію.

– Так, про мушлі, – підтвердила вона. – Я хотіла знайти найкрасивішу, але, на жаль, не судилося.

Незнайомка зітхнула і, вдаючи гірке розчарування, прикусила нижню губу.

– Так це ж, мабуть, моя вина! – приймаючи правила гри, відповів Андрій. – Вибачте. Чомусь не подумав, що когось, крім такого дивака як я, можуть зацікавити покинуті будинки рапанів.

– Ну що ви? Не переймайтеся, – кокетливо посміхнулася незнайомка.

– Ні, так не годиться, – Андрій висипав з пакета на вологий пісок всі мушлі. – Вибирайте любу.

– Ой! Правда, можна вибирати?! – дочекавшись ствердного кивка власника скарбу, незнайомка сіла навпочіпки і почала уважно шукати свою «найкрасивішу» мушлю.

Слідкуючи за тим, як витончені жіночі пальці акуратно перебирають мушлі, Андрій зауважив, що на них немає обручки, а отже… Думку про «отже» одразу відігнав. Нема чого бігти попереду паровоза. Та й, чесно кажучи, одразу було видно, що незнайомка не така, як інші. Вона – особлива. І це відчувалося одразу.

– Щось нічого підходящого не можу знайти, – раптом сумно сказала незнайомка.

– Давайте я вам допоможу, – одразу зголосився Андрій, присідаючи навпроти красуні.

– Дякую, – посмішка знову засяяла на миловидному обличчі.

Трохи покопирсавшись в груді черепашок, Андрій нарешті помітив ту, що відрізнялася від інших.

– Думаю, ви шукаєте ось цю, – сказав він і потягнувся за мушлею. Та, схоже, незнайомка одночасно з ним помітила її і теж захотіла підняти.

Їхні руки несподівано доторкнулися одна до одної. Андрій відчув приємне тепло. Борючись з бажанням якнайдовше затримати цей контакт, він поспішив відсахнутися.

– Не бійтеся, я ж не кусаюся! – пожартувала красуня.

– А я і не боюсь, – посміхнувся Андрій, – просто…

– Що просто?

– Ну-у-у-у…

– Це досить вичерпна відповідь, – не вгамовувалася незнайомка.

– Так, я вмію бути лаконічним. А як вам мушля? – Андрій вирішив відвести розмову в інше русло.

– Вона – прекрасна. Дякую.

– Але не така красива, як ви, – зробив комплімент, хоч і розумів, що незнайомій красуні чоловіки, напевно, співають дифірамби на кожному кроці, тож їй не звикати до улесливих слів на свою адресу.

На превелике здивування, на щоках незнайомки з’явилися ледь помітні червоні плями, що неодмінно свідчило про сором’язливість. Якби у цей момент Андрій зміг заглянути у її душу, то помітив би, що жінка, хоч і трохи збентежена від такого екстравагантного порівняння з мушлею, але й також приємно вражена.

– Скажете таке, – після короткої заминки кокетливо відповіла незнайомка. – Я, напевно, вся червона, як дикий мак?

– Ні, з вашим обличчям усе гаразд, – заспокоїв її Андрій.

– Точно?

– Точно, – не моргнувши оком збрехав він.

– Що ж, хорошого вам дня. Ще раз дякую за мушлю і… – незнайомка хотіла ще щось сказати, але одразу передумала і зібралася йти.

Андрій зрозумів, що може більше ніколи не побачити її. В голові закопошилися думки. Потрібно було швидко щось придумати, аби затримати красуню ще бодай на декілька хвилин. Та, як на зло, нічого путящого не вигадувалося. Уже майже готовий змиритися з таким поворотом подій, Андрій подивився на купу мушель і…

– А давайте я доведу вашу мушлю до пуття, – швидко запропонував він.

– Як? – поцікавилася незнайомка.

– Я знаю пару секретних прийомів.

– Зізнаюся чесно, ви мене заінтригували. Гаразд, хай буде по вашому, – сказала незнайомка, віддаючи мушлю. – До зустрічі завтра.

– На цьому ж місці в цей самий час, – беручи мушлю уточнив Андрій.

– Домовились, – кивнула красуня.

Андрій ще довго дивився на те, як, обережно переступаючи через викинутих штормом на берег медуз, незнайомка повільно віддаляється від нього. Потім подивився на вибрану мушлю і важко зітхнув, бо навіть не уявляв, що робити з нею далі. Хтозна, скільки він отак мовчки ще стояв би, однак уже через п’ять хвилин із глибокої задуми його вивів кострубатий чоловічий голос.

– Хороший улов.

Знову почувши цю фразу, Андрій обернувся і побачив кремезного чоловіка років п’ятдесяти. З одягу на ньому були лише шорти та смугаста тільняшка, а на обличчі красувалася моряцька борода. Ну чистісінький тобі пірат. Щоправда, не вистачало, затиснутої в зубах, люльки та балакучого папуги на плечі. Але це так – деталі.

– Море сьогодні виявилося щедрим, – відповів корсару Андрій.

– Це точно. Після шторму рапанів завжди багато, – погодився пірат. – А скажи-но, синку, навіщо тобі стільки мушель?

– Й сам не знаю, – чесно зізнався Андрій.

– Слухай, синку, якщо вони тобі не потрібні, то, може, дозволиш їх забрати? Знаєш, я уже трохи застарий зігнутим тинятися по узбережжю, збираючи мушлі, – пірат скорчив страдницьку міну.

– Беріть, звичайно, – дозволив Андрій.

– Ти хороша людина, – улесливо мовив незнайомець, стаючи перед купою мушель на колінна, – можливо я тобі теж можу чимось допомогти. Добро, синку, завжди має винагороджуватися. І не лише щирим «дякую», а й чимось більш дзвінким чи шелестливим.

– Не думаю… Хоча ні, є у мене одна морока, – Андрій вирішив поцікавитися, що можна зробити з мушлею. Було очевидно, що дядько місцевий, тож мусить це знати.

– Яка ще морока? – не полишаючи перекладати у свій великий поліетиленовий пакет Андрієві мушлі, поцікавився пірат.

– Мені потрібно зробити з мушлі красивий презент, а я не знаю як.

– Тю! Так немає нічого простішого! Повари дві години в прісній воді – так ти очистиш її від мікроорганізмів, а потім полакуй. От і все.

– А де взяти лак?

– Як де? На базарі, – пірат озвучив, як на нього, елементарну річ.

– Значить, пару годин поварити у воді, а потім лаком… – почав вголос розмірковувати Андрій.

Дядько на мить зупинився і, піднявши голову, співчутливо подивився на співрозмовника.

– Печінкою відчуваю, що ця проста справа тобі не під силу, – констатував він. – Краще я сам над тою мушлею почаклую. Будемо вважати це моєю платою.

– Якось незручно, – заперечив Андрій.

– Незручно, синку, на стелі спати, бо ковдра постійно падає. А це – дрібниці.

– Ну раз так, то згоден довіритися вам.

– От і правильно, – добродушно сказав пірат. – Приходь сьогодні пополудню на сувенірний базар. Моя точка знаходиться у третьому ряду. Вона – п’ята з правого боку. Якщо не зможеш знайти, запитай Боцмана, і тобі обов’язково допоможуть. Мене там кожен кущ знає.

Чоловік не обманув. У другій половині дня Андрій забрав лаковану мушлю, яка стала ще красивішою, заніс її до свого котеджу і поклав на підвіконні досушуватися. На пляж вирішив не йти. Осіннє сонце хоч й намагалося обігріти землю, однак його потуг не вистачало і з кожним днем світилу ставало складніше виконувати своє зобов’язання. Та й море після шторму було дуже холодним, тож купатися зважувалися лише деякі зірвиголови. Найкраще за таких обставин, розсудив Андрій, повалятися в гамаку.

Коли землю вкрили сутінки, довелося перейти в будинок. Комарів літало небагато. Осінь, як не крути. Але ті, що своїм писком продовжували лякати людей, відривалися по повній програмі – за себе і за свого друга. В будинок вони час від часу теж пробиралися, але там з ними було легше боротися.

Позбувшись, як йому здалося, останнього комара, Андрій прийняв душ і ліг спати. Сон не йшов. Очевидно, заклопотаний у цю пору доби Морфей забув про нього. Згадав лише через годину. Саме тоді він поспішно запросив нового гостя у своє сонне царство, та й то на трохи – боячись пропустити зустріч з незнайомкою, Андрій постійно прокидався, щоб перевірити годинник. У такі моменти ніч здавалася вічністю.

Насилу діждавшись рятівного ранку та встигнувши за ніч подумати, здавалося б, про все на світі, Андрій швидко зібрався і поспішив на перше побачення з, хотілося вірити, своєю долею. Це було трохи дивно, адже він нічого про неї не знав. Навіть імені. Цікаво, як незнайомка сприйняла їхню зустріч? Що ж, скоро він неодмінно дізнається. Мусить дізнатися.

На цей раз море було майже спокійним. Небо подекуди вкривали великі й малі клубні хмар, але уже не чорних, а білих з фіолетово-червоним відтінком. Щедро наповнюючи легені цілющим морським повітрям, Андрій розглядав химерні фігури, створені майстерною рукою невідомого скульптора. Він чекав. Довго чекав. Пройшло не менше години, коли нарешті побачив її.

Незнайомка наближалася неквапливо і з гордо піднятою головою. Хода була легкою. Здавалося ніби вона лине над хвилями не торкаючись солоних морських вод. Тож не дивно, що побачивши її, Андрій подумки порівняв красуню з древньою богинею Афродітою.

– Здрастуйте, – наблизившись привіталася незнайомка.

Затримавши погляд на миловидному обличчі, на якому тонкі брови органічно поєднувалися з контурами виточених губ і злегка видовженим носом, Андрій відповів не одразу.

– Як там моя мушля? – інтуїтивно зрозумівши причину заминки візаві, незнайомка вирішила не чекати, поки той оговтається.

– Ось, дивіться самі, – нарешті до Андрія повернулася здатність мислити і він показав мушлю.

– Це – справжнє диво! – вигукнула незнайомка. – Дякую!

– Будь ласка. Був радий вам допомогти. Нехай ця мушля нагадує вам про море…

–…І про нашу зустріч, – договорила красуня. – Я дуже рада, що вона відбулася.

Незнайомка підійшла ближче і поцілувала Андрія в щоку.

– Ще побачимось, – сказала вона й вихорем побігла від нього.   

Від несподіванки Андрій втратив дар мови. Він довго мовчки дивився туди, куди побігла незнайомка, плекаючи в серці надію у те, що вона повернеться. При цьому здоровий глузд говорив про марність цих сподівань. Зрештою він виявився правим – то була друга і остання зустріч з незнайомкою.

Відтоді чотири роки поспіль Андрій у перших числах вересня неквапливо збирає дорожню валізу, викликає таксі, відносить кішку сусідці і виходить на вулицю. Рівно о пів на дев’яту вечора показує провіднику квиток і йде до купе №5, в якому незмінно займає 19 місце. О 20:37 потяг вирушає у свою нічну подорож. Приблизно через вісімнадцять годин він бере у адміністратора однієї із баз відпочинку ключі від найближчого до узбережжя котеджу, залишає там речі і, відганяючи дорожню втому, поспішає туди, де вперше побачив її.

Віктор Миронець.

2015 рік.

Хто перший?

Хто перший?

Кажуть, що діти схожі на кішок, які «гуляють самі по собі», адже змусити їх щось робити проти їхньої волі так само складно. От і доводиться батькам вдаватися до різних хитрощів, аби дитина з’їла «ще одну ложку» манної каші, прибрала розкидані іграшки чи швидко зібралася на прогулянку.

На жаль, умовляння і навіть відвертий підкуп солодощами або дозволом подивитися на один мультфільм більше за цих обставин якщо й спрацьовують, то лише один-два рази, а потім знову починається, як кажуть, та сама пісня. Тож слів «не хочу» і «не буду», напевно, батьки бояться чи не найбільше, бо конкуренцію їм може скласти хіба що докучливе «купи», сказане в магазині.

Свого часу ми з дружиною теж пройшли це нелегке випробування. І що тільки не вигадували! Однак донька завжди залишалася непохитною у своєму бажанні чинити по-своєму, а не так, як її просять. Та, хоч як дивно, саме така поведінка згодом й стала ключем до вирішення проблеми.

А сталося от що. Коли нам набридло протистояння, ми обрали позицію невтручання, мовляв, «хочеш – їж, хочеш – не їж» або «не бажаєш одягатися – залишайся без прогулянки». Спочатку донька сприйняла це як перемогу, але дуже швидко їй стало нудно і вона сама запропонувала хороший спосіб стимулювати її до діяльності.

Його зміст полягає у суперництві. Іншими словами, якщо потрібно швидко зібратися, скажімо, на заняття із хореографії, дружина починає повільно рахувати до п’ятдесяти, а ми з донькою змагаємося, хто першим за цей час одягнеться. Що стосується їжі, то тут рахуємо кількість з’їдених котлет, млинців, вареників, ложок супу чи пюре. Звичайно, я підігрую і майже завжди програю. Це, до речі, теж важливий момент, адже старання завжди повинні винагороджуватися. У нашому випадку нагорода – відчуття перемоги.

Діти люблять ігри та змагання. Тож спробуйте цим скористатися, щоб вирішити проблему непослуху.

Віктор Миронець.

Фото Марії Панової.

Чистота і порядок

Чистота і порядок

У нашої доньки існує неписане правило - після ігор вона обов’язково збирає усі свої іграшки. Але так, звичайно, було не завжди.

Розкидані по кімнаті, а то й по всій квартирі зайчики, ведмедики, кубики, ляльки, м’ячики і розібрані конструктори були нашим головним болем дуже довго. Прохання прибирати після себе не  викликали жодної реакції. Більше того, хитрі дитячі очі красномовно свідчили, що донька розуміє наші вимоги, а ще ніби промовляли: «Кажіть, що хочете, а я все одно робитиму по-своєму».

Якось, проігнорувавши прохання допомогти прибрати післяігровий гармидер, донька знову взялася ще з більшим ентузіазмом наводити безлад у кімнаті, і ми з дружиною пригрозили викинути усі розкидані іграшки. Коли і це не подіяло, спокійно зібрали розкидане у великий поліетиленовий пакет, демонстративно виконавши свою обіцянку. Звичайно, у контейнер для сміття потрапили лише поламані іграшки. Хороші і дорогі ми непомітно відібрали, але так, щоб вона не знала про це.

Емоційно непростий урок (а плач та вмовляння повернути викинуте тривали кілька годин) донька засвоїла на «відмінно», і тепер сама без нагадування знає, що награвшись досхочу, іграшки потрібно збирати, інакше на них чекатиме доля їхніх попередників.

Можливо, такий спосіб вирішення проблеми комусь може здається занадто радикальним, але, погодьтеся, іноді, як виняток, бувають ситуації, коли нам, батькам, потрібно проявляти наполегливість, категоричність і непохитність. Інакше вже не ми виховуватимемо своїх дітей, а вони нас.

Віктор Миронець.

Основа любові

Основа любові

Любов буває різною – до батьків, чоловіка чи дружини, дітей, зрештою до себе самого, навколишнього світу, життя… Цей перелік можна продовжувати, і свідчить він лише про одне – все у нашому житті починається з цього світлого почуття.

Щасливий той, хто любить і кого люблять. Це аксіома, і перевірена вона самим життям. Однак як будь-яке правило має винятки, оскільки очевидно, що любов – це не тільки почуття і приємні емоції, а ще й обов’язки. І щоб вона була такою, як про неї пишуть романісти, – раз і на все життя, в її основі повинні бути відповідальність, розуміння, повага, дбайливість, реалістичність, жертовність і, звичайно, романтика.

На практиці це означає не лише любити когось, як самого себе, а й ставити інтереси партнера вище своїх, поважати і бережно ставитися до нього. Особливо це стосується чоловіків, адже від того, як вони поводяться з коханою жінкою, великою мірою залежить її самооцінка. Навіть такі незначні, але постійні знаки уваги, як, приміром, завжди пропускати жінку вперед, відсувати стілець, коли вона сідає, допомагати одягати, скажімо, пальто чи плащ, демонструють шанобливе ставлення і засвідчують любов та турботу. Це вже не кажучи про квіти, подаровані просто так, а не на свято чи якусь річницю, ніжні обійми та інші романтичні вчинки. Адже, на жаль, коли змінюємо статус залицяльника і гордо починаємо називати себе одруженими чоловіками, часто забуваємо про романтику, на яку так сподіваються наші дружини, навіть не задумуючись над тим, що саме постійна закоханість породжує сили, які допомагають побороти рутину буднів.

Любов дається кожному, просто не всі можуть її одразу розпізнати і відчути неймовірну силу цього життєдайного почуття. А тому, якщо у вашому серці уже загорівся чи ще обов’язково спалахне вогник кохання, пам’ятайте – виявляти його потрібно не лише кілька разів на рік, у День закоханих чи День сім’ї, любові і вірності та під час спільних річниць. Це потрібно робити кожного дня.

Віктор Миронець.

Фото Марії Панової.

Скарби піратів

Скарби піратів

Хоч любов дітей до солодощів цілком зрозуміла, всі ж бо були малими, часом вона може набувати загрозливих масштабів і завдавати шкоди не лише їхнім молочним зубам, а й батьківським нервам. І найприкріше, що подолати цю залежність дуже важко, а у деяких випадках навіть неможливо. Ми можемо лише спробувати відносно безболісно обмежити споживання дітьми таких смачних, однак не завжди корисних цукерок, тістечок та шоколадних батончиків.

Діти, особливо дошкільнята, пізнають світ у грі. І цим можна скористатися. Наприклад, вирушити із сином чи донькою на пошуки скарбів піратів. Для цього вам знадобиться карта, яку можна і навіть краще намалювати разом із дитиною, та власне самі скарби, роль яких у такому разі виконуватимуть, звичайно ж, цукерки. Порада – виготовляючи карту, подбайте, щоб на ній було якомога більше умовних позначень, особливо цифр, та намальовано багато однакових предметів (монет, дерев, річок, гір, кораблів тощо). Це допоможе зробити гру не лише цікавою, а й корисною.

Перед початком «подорожі» непомітно заховайте скарби у різних місцях квартири чи будинку. При цьому не забувайте, що головна мета гри – обмежити споживання цукерок, тож не потрібно впадати у крайнощі і розкладати їх кілограмами. Вистачить лише кілька штук.

Отже, коли всі приготування зроблені, настав час вирушати на пошуки пригод. Попросіть дитину порахувати, наприклад, намальовані на карті монети і зробити стільки ж кроків у вказаному вами напрямку. Потім нехай знайде на карті, скажімо, цифру 5 і знову ступить стільки само кроків. За подібним принципом поступово підводьте дитину до «печери» зі скарбами. Не забувайте також час від часу урізноманітнювати подорож різними пригодами. Приміром, скажіть, що дійшли до бурхливої річки, і тепер потрібно її обходити через джунглі. Словом, вигадуйте і фантазуйте. А знайшовши скарби, не забудьте пояснити дитині, що пірати їх ховають лише раз на кілька днів, коли нікого немає вдома. Це дуже важливий момент, оскільки якщо зумієте домовитися з дитиною, то гарантовано позбудетеся її настирливих «хочу» та «купи» до наступної вашої віртуальної подорожі.

Свого часу ця гра допомогла нам із дружиною не лише подолати нездоровий інтерес доньки до цукерок, а й також навчити її краще рахувати. Тож спробуйте і ви скористатися нашим досвідом.

Віктор Миронець.

Фото http://wallpapercave.com

Рецепт щастя

Рецепт щастя

Що робить нас щасливими? Напевно, кожен має власну відповідь на це запитання, адже шлях до щастя важко збагнути сповна. Як наслідок, хтось завжди чимось або кимось незадоволений, ну а дехто, навіть незважаючи на труднощі та складні випробування, продовжує радіти життю.

Невловиме щастя й для невгамовних вчених, які намагаються всьому знайти логічне пояснення. Зазвичай їхні спроби з’ясувати сутність цього явища породжують більше нових запитань та протиріч, ніж відповідей. Щоправда, це нікого не зупиняє, тож час від часу чуємо різні припущення, подекуди навіть неймовірні. Як-от, наприклад, що саме гени відповідають за те, коли і кому бути щасливим, бо нібито відчуття щастя успадковується на генетичному рівні. Декотрі вчені мужі, навпаки, спростовують цю думку, підтверджуючи свої слова, здавалося б, вагомими аргументами, які критикують уже інші їхні колеги. І так – постійно…

Однак вірити, що ми ніколи не дізнаємося відповідь на своє запитання, погодьтеся, не хочеться. Хтозна, може, просто не там шукаємо. Адже достатньо роззирнутися навколо, щоб зрозуміти – по-справжньому почуватися щасливими зможемо лише коли поруч будуть щасливі люди.

Звичайно, складно бути сповна задоволеним життям, коли в країні неспокійні часи або, наприклад, сусід отримує в п’ять разів більшу заробітну плату. Але й зациклюватися на негативі не варто. Від цього нічого не зміниться, а здоров’я, насамперед емоційне, може постраждати. Та головне – дарувати настрій іншим насправді не так важко, як думаємо. Наприклад, нещодавно в цьому переконатися сотні пасажирів столичного метрополітену.

…То був звичайний ранок, який нічим не відрізнявся від інших. Нескінченний людський потік повільно рухався через перехід зі станції «Палац спорту» на «Площу Льва Толстого». Одні пасажири вдивлялися в екрани мобільних телефонів, інші читали книги та газети, дехто з розплющеними очима додивлявся останній сон. Словом, переважно усі йшли з похиленими головами. Аж раптом динаміки поширили звернення чергової по станції: «Люди, посміхніться! Рано чи пізно все у нас буде добре!» Вмить запанувала тиша, і в сотнях очей спалахнули вогники здивування, після чого на обличчях повільно почали з’являтися щирі усмішки.

Здавалось би, звичайні слова, однак скільком вони покращили настрій, зробили трохи щасливішими! І якщо усе так просто, то мусимо докладати максимум зусиль для підтримання позитивного настрою та оптимізму тих, хто поруч з нами. Насамперед говорячи одне одному про хороше, добре і життєствердне. Може, в цьому й полягає один із рецептів щастя?

Віктор Миронець.

Фото http://www.huedesigner.com

Цінність життя

Цінність життя

Незважаючи на те, що вчені майже одноголосно заявляють про обмеження ресурсів людського організму максимум 120 роками життя, ми все одно мріємо про безсмертя. І це природно, бо живемо лише раз. А ще – не всім вдається прожити відведений Всевишнім час так, як хотілося б, чи здійснити усе задумане. Тож і бажаємо отримати вічне життя, аби мати можливість виправляти помилки та починати все з чистого аркуша.

Питання безсмертя завжди цікавило людський розум і хвилювало душу, однак, хоч як прикро, нині ми від нього так само далеко, як і наші предки тисячі років тому. Це, звичайно, засмучує, але водночас і підказує, як потрібно жити. Адже на додачу до негараздів, які чекають на нас мало не на кожному кроці, та трагічних поєднань різних життєвих обставин, ми й самі добре вміємо вкорочувати собі віку. І часто цілком свідомо. Наприклад, знаючи про шкоду куріння, тисячі людей не хочуть відмовлятися від згубної звички і йдуть на великий ризик. Подібне можна сказати і про надмірне вживання алкоголю. Чимало клопотів додають також негативні думки, особливо заздрощі. Як правило, вони призводять до марних і непотрібних переживань, які кожен «лікує» по-своєму – заспокійливими засобами, надмірним вживанням їжі або й алкоголем.

Та життя надто коротке, щоб марнувати його на заздрощі, осуд інших та шкідливі звички. Особливо це відчувається сьогодні, коли жителям України випали нелегкі випробування, а зі сходу держави щодня надходять тривожні новини. Однак, як кажуть, нічого не буває просто так і, на жаль, саме завдяки АТО ми нарешті змогли по-справжньому усвідомити швидкоплинність людського життя, що, у свою чергу, допомогло краще зрозуміти його справжню цінність.

Тож потрібно зробити усе можливе, щоб урок, за який довелося так дорого заплатити, не був марним і більше ніколи не повторювався. А головне – не лише цінувати кожну прожиту хвилину, а й поспішати творити добро. Бо нині це, погодьтеся, як ніколи раніше, важливо.

Віктор Миронець.

Художник Катерина Саєвська» («Я подарувала тобі життя»).

Як у National Geographic

Як у National Geographic

Минулими вихідними донька у найкращих традиціях National Geographic провела масштабне дослідження природи в околицях нашого будинку і навіть висунула свою першу наукову гіпотезу. 

До цієї відповідальної місії готувалася ґрунтовно й довго – спакувала у свій саквояжик лупу, ручку, олівець, блокнот та ще багато інших «необхідних» речей. Також попередньо розграфила 15 клітинок в «Журналі досліджень», куди потім були ретельно записані усі результати спостережень.

Три години цікавої роботи на свіжому повітрі проминули непомітно. З діловитим виразом обличчя і лупою в руках моя невгамовна маленька дослідниця ходила від одного куща до іншого, уважно придивлялася до пожовклої трави (благо була сонячна погода без жодного натяку на сніг), обстежувала кору дерев та незвичні для зими розталі калюжі. При цьому вона щось говорила собі під ніс, час від часу по кілька секунд задумливо дивилася в одну точку (зазвичай на небі) і робила помітки на розграфленому аркуші.

В кінці дослідження, як належить справжньому науковцю, проаналізувала результати роботи і зробила висновок про те, що природа «особлива, цікава та корисна, а тому її потрібно берегти». Крім того, вона зауважила, що якби у неї був мікроскоп, то можна було б побачити мікроби і зібрати їх в одну банку, щоб потім показувати всім бажаючим, бо, за припущенням доньки, якщо зібрати в банці багато мікробів, то їх можна розгледіти навіть без мікроскопа.

Скоро доньці виповниться шість років, і з-поміж інших подарунків наша маленька дослідниця отримає замовлений нею справжній телескоп, оскільки коло її наукових інтересів не обмежується лише природознавством і поширюється ще й на космос та астрономію. А от з мікроскопом доведеться трохи почекати, однак він у неї обов’язково теж буде. Адже місія батьків полягає не лише в тому, щоб одягати, годувати і навчати дітей чеснотам та правилам поведінки в суспільстві. Ми зобов’язані також всіляко підтримувати їхню допитливість і допомагати пізнавати світ.

Віктор Миронець.

Старі фотографії Андрія Кузьменка

Старі фотографії Андрія Кузьменка

Кажуть, що першими Бог забирає до себе найдостойніших. І хоч як жаль, однак настав час відпустити на небеса й відомого співака, соліста гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка, який по-дружньому дозволяв називати себе Кузьмою.

Він був справді унікальною і відкритою людиною. Завжди вільно висловлював свої думки. На відміну від багатьох, добрі справи робив тихо, для задоволення потреб власної душі, а не піару. Ставився до життя з неприхованою іронією, щедро ділився з людьми радістю і понад усе любив батьків, дружину та доньку. «Мій дім – єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю. Я ніколи не зраджу найближчих мені людей», – часто повторював він.

Жодного разу не зрадив він і нас, глядачів. Його пісні – щирі, з філософським підтекстом – змушують замислитися про важливі речі, зачіпають за живе невидимі струни душ тих, хто їх слухає, викликаючи гаму різних, можливо, часом суперечливих, але завжди справжніх почуттів.

Андрій Кузьменко пішов несподівано і не попрощавшись, залишивши нам свою музику та книги, здатні піднести настрій кожному, а ще – «Старі фотографії», на яких він назавжди залишиться з нами таким, яким ми його знали.

Віктор Миронець.

Київ, Федорова, 6

Київ, Федорова, 6

Запам’ятайте цю адресу, аби точно знати, куди найближчими вихідними можна буде шаснути всією родиною, якщо раптом захочете подарувати своїм дітям яскраві та незабутні враження. Адже організатори дитячого напряму АРТ-Пікніка Слави Фролової пропонують хлопчикам і дівчаткам 31 січня та 1 лютого в ресторані Jaguar Lounge взяти участь різноманітних безкоштовних майстер-класах. Зокрема, дізнатися таємниці мультиплікації й власноруч «оживити» пластилінових звірят, виявити свої акторські здібності під час занять з пантоміми, «смачно» погупати в барабани, зробити красиву валентинку для мами і просто досхочу награтися.

Тож геть – одноманітність, нудність та сидіння на дивані перед телевізором і гайда на зимовий Арт-бранч!

Розклад майстер-класів: http://artpicnic.org/events/

Зупинитися на мить

Зупинитися на мить

Завдяки досягненням науки та техніки спілкування сьогодні перейшло на якісно новий рівень. Однак хоч соціальні мережі, інтернет-форуми, чати, електронна пошта, мобільні телефони й інші сучасні засоби комунікації значно полегшують нам життя, вони також стали головною причиною його пришвидшення. Встигнути за годину те, на що раніше витрачали добу, а за добу виконати тижневу норму – ось домінанти сучасного світу.

Як наслідок, постійно кудись поспішаємо – з дому на роботу, з однієї зустрічі на іншу, у дитячий садок чи школу за дітьми. Всі ці перегони настільки буденні і звичні, що ми уже й не помічаємо їх. Щоправда, рано чи пізно проти погоні за «птахом щастя» і невтомних пошуків свого теплого місця під сонцем може запротестувати виснажений організм, ресурси якого, на жаль, не безмежні. Щоб цього не сталося, потрібно час від часу, як кажуть, випускати пару.

Наприклад, виділити день або хоч кілька годин, аби зупинитися, побути на самоті, подумати про те, що подобається. Або й взагалі нічого не робити – просто дивитися у вікно чи заплющити очі і «відпустити» думки у вільне плавання.

Звичайно, ізольованість мало хто любить. Як правило, її вважають ознакою старості чи таланом невдах. Хтозна, можливо, тому, що переможець, на думку багатьох, апріорі не може бути самотнім, оскільки його завжди оточують друзі та шанувальники.

Однак насправді це помилкове судження. Чимало людей свідомо шукають самотності, тож вона, напевно, не така страшна, як здається на перший погляд. Більше того, кожен має свій особистий простір, в який нікого не пускаємо, навіть родичів та найкращих друзів. І коли хтось його порушує, дратуємось, сердимось, а іноді й проявляємо непритаманну нам за звичайних умов ворожість. Тобто прагнення до усамітнення, хоча б у зоні особистого простору, на підсвідомому рівні сформоване самою природою.

Разом з тим важливо завжди пам’ятати, що рятуватися самотністю від швидкого ритму життя потрібно в міру. Важливо не переступити межу, за якою розпочинається відлюдькуватість.

Віктор Миронець.

Фото Валерія Соловйова.

Історія одного іспиту

Історія одного іспиту

25 січня уся студентська спільнота віншує свою покровительку і заступницю великомученицю Тетяну. І дарма, що є багато скептиків, які ставлять під сумнів її вплив на процес навчання, студенти щиро вірять у диво і можуть навести багато прикладів того, як покровителька їм допомогла.

Отже, вівторок, 25 січня. Велика аудиторія нашої альма-матер, яку за особливий температурний режим ми лагідно називали «морозильною камерою», ледь вмістила дві групи четвертокурсників-істориків. Сидимо мовчки і очікуємо на важливу подію, не забуваючи при цьому тремтіти, але не від холоду, а від твердого наміру професора таки провести сьогодні іспит з філософії.

Іронія долі полягала в тому, що цей іспит з невідомих причин випав із зимової заліково-екзаменаційної сесії і був перенесений на кінець січня. Хоча насправді це було не так уже й страшно, бо справжнього студента-старшокурсника важко злякати такою дрібницею. Та все ж головною несподіванкою для нас стало те, що приймати іспит прийшов інший викладач, який славився своєю суворістю та принциповістю щодо знань студентів.

Немолодий, але напрочуд жвавий професор, хутенько роздав нам завдання (благо іспит був письмовим) і, заклавши руки за спину, почав кроками міряти аудиторію, пильно слідкуючи за кожним нашим порухом.

І от у один із рідких моментів, коли екзаменатор повернувся до мене спиною, я спробував дістати свої дорогоцінні шпаргалки, але від хвилювання руки погано слухалися, і в результаті безцінний багаж знань, починаючи від часів Конфуція та Аристотеля і закінчуючи мислителями сучасності, опинився на підлозі. А оскільки всім відомо, що через ступні знання до голови не передаються, то перспектива успішного складання іспиту миттєво віддалилася.

Мені нічого іншого не лишалося, як, скрегочучи зубами, по краплині вичавлювати з мозку знання і переносити їх на папір ріденькими рядками. І назбиралося таких рядків на тверду трійку, що ну ніяк не вписувалася в інтер’єр моєї заліковки. На щастя, момент відчаю так і не настав, бо несподівано прийшло спасіння в особі студентки з паралельної групи, яка люб’язно поділилася своїми знаннями, акуратно викладеними на маленьких папірцях.

Як з’ясувалося згодом, іспит я написав на п’ятірку, а мою рятівницю звали Тетяною. Скажіть, будь ласка, ну як після цього не вірити у дива і щасливі збіги обставин?

Віктор Миронець.

Крик у лабіринті

Крик у лабіринті

Життя – дивна річ. Адже можна багато років бути знайомим з людиною і навіть не здогадуватися про її таланти, або знати, що поруч обдарована особистість, але сприймати це як щось буденне і належне. От і я лише кілька днів тому відкрив для себе письменника Петра Коломійця, хоча до цього пропрацював з ним в одній редакції майже сім років, два з яких – в одному кабінеті.

Звичайно, мені було відомо про те, що Петро Опанасович не тільки талановитий журналіст, наш редакційний філософ і надзвичайно мудра людина, а й також відомий письменник. Однак до ознайомлення з його літературною творчістю, як то кажуть, ніяк не доходили руки. І от в понеділок випадково побачив у колеги збірку історично-документальних детективів Петра Коломійця «Крик у лабіринті», попросив почитати і… потрапив у полон майстерності автора.

Три повісті: «Крик у лабіринті», «Око Перуна» та «Годинник князя Радзивіла», надруковані у ній, прочитав за один вечір, після чого одразу пожалкував, що не зробив цього раніше. Та, хтозна, можливо, так і треба було. Адже на все свій час. Так само у житті не буває випадковостей і ці повісті допомогли мені подолати так зване книжкове похмілля (нездатність почати читати нову книгу, перебуваючи під враженням попередньопрочитаної), яке спричинив перед тим роман Оршулі Фариняк «Айхо, або Подорож до початку». Тож, якщо натрапите на «Крик у лабіринті» Петра Коломійця, читайте без зайвих роздумів. Повірте, ви не пошкодуєте.

Віктор Миронець.

Діти та гроші. Коли і скільки?

Діти та гроші. Коли і скільки?

Ми живемо у світі, в якому гроші відіграють не останню роль. І хоч кажуть, що не в грошах щастя, уявити життя сучасної людини без них, погодьтеся, важко. А враховуючи те, що гроші нині зі звичайного платіжного засобу перетворилися ще й на важливий елемент взаємозв’язку між людьми, то перед нами, батьками, постає необхідність виховання у своїх дітей правильного ставлення до них.

У ранньому і дошкільному віці гроші дитині, звичайно, не потрібні. Але й вдавати, що їх немає, ми теж не можемо – рано чи пізно наша дитина має дізнатися про гроші. І дуже важливо, щоб першим джерелом знань про те, як розпоряджатися ними, стали мама і тато.

Допомогти у цьому можуть кишенькові гроші, розпоряджаючись якими, дитина пізнаватиме ази фінансової грамотності. Однак, застерігають фахівці, перш ніж запровадити такий елемент виховання, треба ретельно все обміркувати. Інакше виникне ймовірність досягти протилежного (або неочікуваного) результату.

Батьки мають власні думки і погляди на те, чи варто давати і скільки давати сину (донці) кишенькових грошей. Адже суму доводиться визначати, враховуючи доходи та можливості родини. І саме на цьому етапі ми часто робимо помилки, забуваючи, що кишенькових грошей не повинно бути занадто багато.

Важко назвати ідеальний вік, у якому дитина уже може мати свої гроші. Тут усе індивідуально і залежить від того, чи цікавиться дитя грішми і чи може відповідати за свої вчинки. Дехто з дітей готовий до цього уже в 4–5 років, а іншим важко у 7, 8 чи навіть 9. Разом з тим більшість фахівців радить розпочинати знайомство з кишеньковими грішми тоді, коли дитина йде до школи (6–7 років).

Щодо розміру «кишенькової» суми – вона залежить насамперед від фінансового становища сім’ї та віку дитини. І навіть якщо ваших можливостей більш ніж досить, не поспішайте. Спочатку з’ясуйте, скільки грошей дитина зможе витратити розумно. Користуйтеся простою формулою: грошей має вистачати на потреби в школі, але не має бути помітно більше або менше, ніж в інших дітей.

Діти інакше сприймають час, ніж дорослі. Календарний місяць для них – це дуже довго. І якщо дати кишенькові гроші одразу на місяць, то найімовірніше дитина не зможе ними правильно розпорядитися й витратить усю суму за кілька днів. Тому краще дотримуватися правила: що молодший вік, то частіше давайте гроші, але менші суми. Школяру молодших класів краще видавати кишенькові гроші щодня, а в міру дорослішання – щотижня, щомісяця. Так дитина поволі звикне розподіляти свої витрати й у неї з’явиться розуміння такого важливого поняття, як бюджет.

Ухвалюючи рішення про виділення дитині кишенькових грошей, визначаючи їх розмір та періодичність видачі, треба ретельно зважити всі «за» і «проти». Можливо, сину чи донці треба ще трішки зачекати та навчитися відповідальності.

Головне – не поспішати, бо гроші – це палиця, яка має два кінці: вони можуть бути корисні, а можуть і нашкодити.

Віктор Миронець.

P.S. Найбагатші підлітки

Виявляється, найбільше кишенькових грошей отримують норвезькі підлітки, які можуть собі дозволити витрачати 149 дол. США на тиждень. На другому місці – тінейджери з Об’єднаних Арабських Еміратів (129 дол.) і Фінляндії (124 дол.).

У свою чергу батьки у Західній Європі і США вважають тижневу суму 50 – 100 дол. достатньою для тінейджера, а китайські та бразильські готові давати своєму чаду на особисті витрати 24. Найменше ж «кишенькових» мають єгипетські та індійські підлітки, яким на тиждень припадає не більше 6 і 4 дол. США відповідно.

Основним джерелом доходу для більшості підлітків є батьки і родичі. Власною працею (тимчасовими підробітками) гроші на особисті витрати заробляють в основному тінейджери з США та країн Західної Європи.

Щодо витрат кишенькових грошей, то найбільш заощадливими виявились юні європейці. Зокрема, в Норвегії підлітки відкладають близько 40% виділеної їм суми, а у Фінляндії – більше половини. Майже нічого не вдається наскладати їхнім індійським та китайським одноліткам. Цікаво і те, що основні статті витрат у всіх однакові – одяг, взуття, електроніка, відвідування кафе, фаст-фудів і комп’ютерні ігри.

На жаль, жодних опитувань щодо цієї теми в Україні не проводилося. Та враховуючи фінансові можливості більшості українських родин, не складно підрахувати приблизний середній рівень «кишенькових» наших підлітків. А все інше, зокрема основне джерело доходу і витрати, у них такі самі, як і у їхніх закордонних однолітків.

Схуднути за 15 хвилин

Схуднути за 15 хвилин

Знайти жінку, яка не мріє про «осину» талію, напевно, не просто важко, а майже неможливо. Так само чимало чоловіків не відмовилися б від спортивної статури. Причому бажаного результату багатьом хочеться досягти, витративши мінімум часу та зусиль, чим часто користуються виробники різних сумнівних косметичних диво-засобів та харчових добавок, які обіцяють швидко вирішити проблему.

Щоб привабити потенційних клієнтів, продавці «унікальних» препаратів для схуднення та дієт використовують різні засоби впливу. Зокрема так звані фотографії «до» і «після», мовляв, дивіться, ми не обманюємо. Цей метод протягом багатьох років виправдовував себе, даючи змогу заробляти на довірливих покупцях чималі гроші. Однак нещодавно 25-річна австралійська дівчина опублікувала у своєму блозі фотозвіт успішної боротьби із зайвою вагою, який спричинив бурхливу дискусію, ставши початком масового розкриття таємниць фотографій «до» і «після».

Насправді нічого особливого у цих фотографіях не було. Все як зазвичай – на одній дівчина зображена з виразно неідеальною фігурою, на іншій – вона помітно схудла. Подив інтернет-спільноти викликало інше. Виявляється, інтервал між фото становив не кілька місяців чи хоча б тижнів, а всього 15 хвилин. Звичайно, повірити у це було надзвичайно важко, але коли дівчину підтримали професійні фотографи, які до того ж розповіли деякі секрети своєї професії, питань щодо правдивості фотографій більше не виникало.

До речі, за їхніми словами, «скинути» зайві кілограми з допомогою фотоапарата дуже легко. Для цього потрібно всього-на-всього змінити зачіску, одягнути більш привабливу білизну, трохи втягнути живіт і не сутулитися. Не менш важливо також підібрати правильне освітлення, яке приховало б недоліки фігури, та більш виграшну позу. Крім того, якщо уважно подивитися на фотографії чоловіків та жінок, котрі нібито знайшли швидкий спосіб схуднення, можна помітити ще одну особливість – життєрадісну посмішку та впевнений погляд.

За бажанням імітувати швидку втрату зайвої ваги може кожен, не кажучи вже про професіоналів. Тож не варто сліпо довіряти рекламі модних супердієт та препаратів для схуднення. Адже щоб досягти бажаного результату, потрібно наполегливо працювати над собою кілька місяців, а то й навіть років. Схуднути ж за 15 хвилин можна лише на вдало зрежисованій фотографії.

Віктор Миронець.

Бабусине виховання

Бабусине виховання

Нещодавно, коли поверталися з уроку хореографії, донька, помітивши стареньку бабусю, яка продавала поблизу підземного переходу городину, сказала, що їй подобаються усі бабусі – і худі, і повні, і високі, і низькі, бо вони добрі, люблять дітей, піклуються про них та завжди пригощають чимось смачненьким. Що ж, як кажуть, вустами дітей промовляє істина, яку ми, дорослі, на жаль, не завжди помічаємо.

Хтозна, можливо, саме тому досить часто, особливо якщо молода родина живе окремо від батьків, їх намагаються відсторонити від виховання дітей, мовляв, вони в усьому потурають внукам, занадто їх балують і роблять багато інших неприпустимих речей. У свою чергу бабусі і дідусі мають власне бачення, що аж ніяк не поліпшує їхні стосунки з батьками дитини, про інтереси якої у запалі з’ясовування стосунків обидві сторони найчастіше забувають.

Звичайно, можна дуже довго сперечатися і наводити переконливі докази позитивного або негативного впливу представників старших поколінь на виховний процес, однак потрібно визнати, що дітям дуже важливо спілкуватися не лише з татом і мамою. Їм потрібні і бабуся, з якою можна трохи попустувати, і дідусь, з яким щось змайструвати чи сходити по гриби. Зрештою хочемо того чи ні, а так уже склалося історично, що у нас, слов’ян, роль і місце бабусь та дідусів у суспільстві особливі, тож нікуди ми одне від одного не подінемось. А раз так, то давайте вчитися співпраці, розумінню, толерантності і поступливості. Ми ж бо усі маємо одну мету – щастя наших дітей.

Віктор Миронець.

Малюнок Діани Денгель (Dianne Dengel)

Повчальна історія під ялинку

Повчальна історія під ялинку

Хоч ставлення до зимових свят у кожного своє, саме в цей час наші серця найбільше наповнюються щирою вірою у краще майбуття. Зрештою, Новий рік та Різдво приходять взимку не просто так. У цьому теж є символічність – білий сніг, ніби чистий аркуш, пропонує кожному почати писати новий розділ життя.

А ще новорічно-різдвяні свята дарують відчуття особливої атмосфери любові та родинного єднання, якою щедро наповнюється усе навколо нас. Тож їх відзначення – чудова нагода зробити рідним найкращий і найцінніший подарунок, нашу не обмежену службовими чи іншими обов’язками увагу. Особливо цього потребують діти, адже, погодьтеся, впродовж року не завжди була змога проводити з ними стільки часу, як хотілося б. І хтозна, можливо, ця обставина теж впливає на те, що вони з таким нетерпінням очікують на Новий рік та Різдво, коли можна разом з мамою і татом поринути у святковий вир. А оскільки спогади про зимові свята найприємніші та найтепліші, ми зобов’язані зробити усе можливе, аби наші сини та доньки, подорослішавши, теж мали їх.

Для цього насамперед потрібно створити відповідну атмосферу, яка насправді полягає не лише у святково прикрашеній оселі. Не менш важливий інструмент створення відчуття дива – відповідний настрій і добрі новорічно-різдвяні історії, як-от, наприклад, про зачарованого принца Лускунчика. Такі казки більше схожі на притчі, вони мають щасливий кінець і вчать, що навіть у буденному може ховатися чудесне, не даючи таким чином згаснути оптимізму.

На жаль, за щоденними клопотами часто забуваємо, наскільки для дітей важлива віра в дива, особливо тепер, коли наші сини та доньки стали свідками тривожних подій. Адже вона захищає вразливу дитячу свідомість, допомагає легше сприймати реалії сьогодення, рости щирими та доброзичливими. Тож не лінуймося всіляко підтримувати це почуття в дитячих душах, зокрема за допомогою повчальних історій, які можна і доречно розповідати завжди, а не лише у новорічно-різдвяний час.

Віктор Миронець.

Фото: http://mamabook.com.ua

Європа починається з нас

Європа починається з нас

Здавалося б, немає нічого крамольного в тому, щоб кинути «на щастя» одну-дві монетки у фонтан. Адже цьому звичаю дуже багато років і його дотримуються у всьому світі, зокрема, Європі, куди ми усі так прагнемо. Однак з фонтанами усе зрозуміло, а як ви дивитеся на те, аби кидати монети в акваріуми? Скажете, нісенітниця? Можливо. Але не для окремих категорій відвідувачів тих українських ТРЦ, в яких є відкриті акваріуми. Про це прикро говорити, та, на жаль, нова традиція набирає обертів і ні благальні погляди риб, ні заборонні таблички, ні суворі постаті охоронців не можуть завадити її поширенню. Ось такі ми, виявляється, європейці.

Разом з тим, попри різні думки, дискусії та розмови, варто визнати, що насправді Європа – не такий уже й чужий і далекий край, як думаємо. Нас поєднує багато спільного, а європейські цінності не просто близькі українському народу – вони певним чином навіть формувалися під його впливом. Адже ще починаючи з княжих часів, чимало наших земляків стали видатними діячами багатьох європейських держав.

Згадаймо, наприклад, найвідоміші імена – дочку Ярослава Мудрого королеву Франції Анну Ярославну; довірену особу французького короля Людовіка ХV генерала і графа Григора Орлика, на честь якого, до речі, названо аеропорт «Орлі»; мислителя, астронома, математика, ректора Болонського університету Юрія Дрогобича; засновника першої в Європі мережі кав’ярень, творця знаменитої кави «по-віденськи» Юрія Кульчицького та багатьох інших уродженців нашої землі, які мали значний вплив на формування європейської культури, науки, освіти та й загалом способу життя. Зрештою географічний центр Європи теж розташований на території саме України. А раз так, то очевидно, що цілком справедливо і заслужено можемо називати себе європейською нацією.

При цьому, погодьтеся, що назвати себе можна будь-ким, але все одно нічого не зміниться, доки по-справжньому цього не усвідомимо. У свою чергу, це не станеться за помахом чарівної палички, тож потрібно докласти чималих зусиль. І кожен з нас мусить починати з себе, своєї поведінки, світогляду, ставлення до навколишнього світу та інших людей. Адже справжніми європейцями ми зможемо називати себе не тоді, коли/якщо Україна стане повноправним членом Євросоюзу, а коли перестанемо кидати обгортки від морозива чи цукерок посеред вулиці, ігноруючи урни для сміття, та монети в акваріуми наших ТРЦ.

Віктор Миронець.

Урок добра

Урок добра

Напередодні Нового року ми з Ангеліною пішли у супермаркет на променад за молоком та хлібом. Біля входу побачили волонтерів, які збирали подарунки дітям-сиротам, і вирішили теж долучитися до акції. Взявши з полиць необхідне, а також набравши солодких гостинців, підійшли до каси. Одразу за нами в чергу стала молода жінка з дівчинкою років шести. Дівчинка, як могла випрошувала в мами «багато цукерок», на що та відповіла, що «не можна їсти так багато солодкого, бо зуби болітимуть». Однак донька виявилось не промах і, показавши на Ангеліну, зауважила: «А чому їй можна?» Поки спантеличена мама дівчинки намагалася зібрати до купи думки, Ангеліна повільно обернулася і гордо заявила: «Це не для мене, а для діток, у яких немає тата і мами». Почувши таку відповідь, дівчинка одразу чкурнула кудись в торгівельну залу і на здивоване запитання своєї мами: «Ти куди?», вигукнула: «За подарунками для діток!» Краєм ока помітив, що очі незнайомки зволожились. Вона зітхнула і, піймавши мій погляд, сказала: «У нас чудові діти, правда?». «Найкращі», - відповів їй, відчуваючи, що по моїй щоці теж повільно котиться сльоза.

Віктор Миронець.

Морквяний сік

Морквяний сік

Спеціалісти кажуть, що морквяний сік (якщо він насправді натуральний, звичайно) дуже корисний, оскільки багатий на вітаміни та необхідні людському організму мінерали. Як наслідок, він нормалізує обмінні процеси, підвищує тонус, зміцнює імунну систему, подовжує молодість і… дарує хороший настрій. Не буду однозначно стверджувати чи заперечувати цю думку (я ж бо не лікар), але те, що стосується настрою – чистісінька правда. В цьому я переконався вчорашнім вечором, коли спробував «зрізати» дорогу через торговельний центр, обходити який не було часу.

Отже, зайшовши в ТЦ, швиденько попрямував до виходу на його протилежному боці. Але, як то кажуть, не тут то було. На моєму шляху виникла серйозна перешкода – невеличке фреш-кафе. Оцінивши ситуацію й не побачивши нічого вартого уваги, зібрався йти далі і раптом на стійці бару, поблизу меню, помітив серветки, яких ще не було в моїй колекції.

Щоб ви могли краще зрозуміти мої відчуття в той момент, зроблю невеличкий ліричний відступ. Складні часи, які переживаємо нині, вплинули на багато галузей, в тому числі і на заклади харчування. Останнім часом кафе і ресторани почали потроху відмовлятися від фірмових серветок із власними логотипами, що природно, бо їх виготовлення – справа недешева. Звісно, мене (насамперед, як колекціонера) це трохи засмучує. Поповнювати колекцію стало важче, але з іншого боку – кожен новий екземпляр тепер дарує ще більше позитивних відчуттів.

Проігнорувати потенційну колекційну новинку я не міг, тож сміливо підійшов до барної стійки, за якою господарювала молода дівчина. Від хвилювання на мить втратив дар мови, але швидко опанувавши себе, кинув погляд на меню і замовив морквяний сік. Усе, справу зроблено! Тепер я мав повне право взяти собі кілька серветок, що, не без задоволення, поспішив зробити.

А сік, до речі, виявився напрочуд смачним.

Віктор Миронець.

Різдвяна зірка

Різдвяна зірка

Чудес не існує – стверджують прагматики і навіть не хочуть чути про те, що не все в нашому житті може пояснити наука. Разом із тим нам відомо багато явищ і подій, які можна назвати не інакше, як дивом. От, приміром, незважаючи на те, що уже два тисячоліття філософи, богослови і науковці намагаються розгадати таємницю появи Вифлеємської (або, як ще кажуть, Різдвяної) зірки, яка вказала мудрецям шлях до немовляти Ісуса, вона й досі залишається не розгаданою.

Існує багато припущень, згідно з якими це могла б бути комета, спалах нової або наднової зірки, зближення двох яскравих планет чи якийсь інший астрономічний феномен. Кожна теорія має своїх прихильників і противників, сильні і слабкі сторони, однак жодна з них не заперечує тих давно минулих, однак вікопомних для людства подій.
Про те, що насправді відбулося у нічному Вифлеємському небі в момент народження Спасителя, напевно, достеменно ми так ніколи і не дізнаємося. Зрештою, це не так уже й важливо, оскільки значення має не так сутність цього дива, як наше ставлення до нього. Тому замість того, щоб морочитися над розгадкою походження Різдвяної зірки, краще всі свої клопоти і помисли цілком присвятити підготовці до Святвечора, що у першу чергу означає очищення душі і серця від усякої скверни.
Вифлеємська зірка ознаменувала народження Месії, а отже, перед тим, як приступити до святкової вечері, очікуючи на появу першої вечірньої зорі, ми отримуємо нагоду ще раз переконатися в особливості і знаковості цієї події. У цей час, як ніколи, віримо в дива, і вони таки трапляються з нами. Щоправда, ми не завжди їх помічаємо, оскільки, як правило, мислимо глобально й сподіваємося на щось величне та помітне, тоді як навколо нас відбувається багато маленьких, однак важливих чудес. Наприклад, коли раптом сама собою вирішилась якась справа, несподівано знаходимо давно загублену річ, поспішаючи, потрапляємо у «зелену хвилю» світлофорів чи отримуємо приємний подарунок. А якщо в родині є маленькі діти, то чудеса й поготів відбуваються майже кожного дня. Чого варта лише одна дитяча усмішка, яку можна безперечно вважати одним із найбільших див.

Чудеса, помічаємо ми їх чи ні, – невід’ємна складова нашого життя. Звичайно, за бажання, можна знайти пояснення майже всьому, що відбувається з нами, однак хоча б раз на рік, повіримо в диво і ввечері напередодні Різдва разом із нашими дітьми вийдімо на вулицю, на повні груди вдихнімо морозяне повітря, звільнімо голови від зайвих думок і, відшукавши на небі першу зірку, скажімо: «Христос народився, славімо Його!»

Віктор Миронець.