Квест + твістер = позитивні емоції

Квест + твістер = позитивні емоції

Існує думка, що комп’ютерні, настільні, а згодом і пригодницькі квест-ігри в масштабах цілих міст виникли як один із способів задоволення авантюрної складової людського характеру. І хоч можна довго сперечатися щодо правильності цього твердження, потрібно визнати – зерно істини у ньому таки є, адже така наша сутність – завжди шукати пригод на свою голову. Зрештою, напевно, кожен бодай раз мріяв спробувати себе в ролі супер-героя і врятувати якщо не світ чи королівство, то хоча б прекрасну принцесу.

Цікаво, що поняття «квест» стало широко застосовуватися лише на початку 1970-х років, коли для ЕВМ була розроблена програма Colossal Cave Adventure, яка вважається пращуром усіх сучасних комп’ютерних квест-ігор. Однак мало хто знає, що багато Античних міфів та лицарських і фетезійних романів – теж квести, а в Японії – це неймовірно популярний літературний жанр.

Загалом квест – захопливе і цікаве дійство, а якщо його ще й об’єднати з веселим рухливим твістером, то… Щоб дізнатися, що з цього вийде, приходьте у найближчу суботу, 6-го вересня, о 12 годині дня на АРТ-Пікнік Слави Фролової, де в рамках Фестивалю твістера стартує твістер-квест. Пропускати таке видовище не варто, тож до завтрашньої зустрічі на АПСФ, друзі.

P.S. Оскільки усі заходи на АРТ-Пікніку Слави Фролової безкоштовні, з собою потрібно брати лише хороший та позитивний настрій.

Реєстрація для участі у твістер-квесті: https://docs.google.com/forms/d/1heTBwplbGId3UwkOIq5dDFLm3bb5V935L0bBuvbjyj4/viewform?usp=send_form  

Деталі на: www.facebook.com/events/287092824811186/?notif_t=plan_reminder

На все свій час

На все свій час

Як, напевно, багато інших дітей, останнім часом моя донька дедалі частіше питає про війну, хоч дівчинці лише п’ять років, а вдома при ній ми з дружиною не ведемо розмов про тривожні події сьогодення. Тож єдиним місцем, де вона могла все почути, як з’ясувалося згодом, був дитячий садок.

Спочатку згадки про війну були нечастими і зринали з доньчиних вуст у вигляді запитань на кшталт: «А війна – це страшно?», «Чому гинуть люди?», «А нас не вб’ють?» тощо. Довелося шукати правильну, а головне – безпечну для дитячої психіки відповідь. Потім донька почала з вражаючими подробицями розповідати вигадані історії про те, як на війні убили її подружок та друзів. А нещодавно, прийшовши з дитячого садочка, раптом почала плакати. Заспокоїли і з’ясували причину сліз: виявляється, донька була переконана, що на війні гинуть переважно діти…

Це стало останньою краплею, і наступного дня я поцікавився у вихователя, звідки донька дізналася таку страшну інформацію. Вихователь запевнила, що вона нічого подібного дітям не розповідає, а інформація – від дітей, чиї батьки дивляться й обговорюють новини в їхній присутності.

Щоб хоч якось вплинути на ситуацію й зупинити потік негативу, дізнався прізвища порушників психологічного клімату в групі і провів із їхніми батьками «виховні» бесіди. Виявилося, всі вони не замислювалися, що перегляд новин може спричинити в дитини тривогу, яка потім передається її ровесникам. На щастя, нині в дитсадку розмови про війну припинилися. Діти повернулися до звичного ритму життя, й іграшки, як і належить у дошкільному віці, цікавлять їх більше, ніж воєнні дії.

Тож завжди захищайте інтереси своїх дітей. Побачивши вплив на них негативної інформації, перекрийте всі можливі джерела її надходження. І не бійтеся здатися панікером, адже здоров’я і душевна рівновага дітей значно важливіші.

Віктор Миронець.

Фото: http://zvezdochka.dp.ua/1/

Життя це – рух

Життя це – рух

Усі ми (принаймні, більшість) з нетерпінням чекаємо вихідних, щоб відпочити від напружених трудових буднів. Однак, хоч варіантів проведення, як нині модно говорити, уїк-енду безліч, чимало людей обирає найпростіший і найшкідливіший – сидіння перед мерехтливим екраном телевізора. Більше того, дехто так цим захоплюється, що навіть й чути не хоче про щось інше. Але ж життя це – рух. Тому годі пролежувати боки і вперед до нових звершень, знань і вражень! А ще краще – відвідайте цими вихідними LET’S STUDI WEEKEND в рамках АРТ-Пікніка Слави Фролової і відчуйте усі принади активного, корисного та цікавого відпочинку.

Розклад заходів АПСФ: http://artpicnic.org/events/

Не забуваймо

Не забуваймо

Вчора мені зателефонував колишній одногрупник і привітав з професійним святом. Хоч нічого дивного у цьому не було, я дещо розгубився, бо День журналіста уже давно минув, а Міжнародний день солідарності журналістів ще не настав. Лише перебравши в голові всі можливі варіанти, зрозумів, що давній знайомий не помилився і тим паче не розігрує – за вікном у сонячному промінні купався перший день осені, а вдома в теці з документами лежить мій диплом, у якому назва спеціальності починається словом «вчитель».

Прикро і соромно зізнатися, але усвідомлення моєї приналежності до професії педагога з часом забулося чи, правильніше сказати, загубилося у плині сірих буднів. Трохи заспокоює лише те, що мій випадок непоодинокий. Таке часто трапляється з тими, хто після закінчення вищих навчальних закладів з різних причин не працює за спеціальністю. Однак це лише півбіди, бо найприкріше, що сягнувши певних життєвих висот, ми часто забуваємо тих, хто був з нами від початку – друзів, однокласників, колишніх колег.

Здебільшого робимо це ненавмисне – просто з часом змінюється коло наших інтересів та спілкування і за щоденними клопотами не завжди вдається про все й усіх пам’ятати. Як наслідок, зустрічі з не так давно дорогими і близькими людьми у зв'язку з переїздом до іншого міста чи зміною роботи припиняються, і їх поступово повністю замінюють телефонні дзвінки, які теж згодом сходять нанівець. Спочатку ми цього не відчуваємо, бо вистачає й інших клопотів, однак коли життя нарешті входить у звичну колію, коли втіленню планів і мрій уже ніщо не може стати на заваді й ми можемо, перевівши подих, роззирнутися довкола, з’ясовується, що поруч немає нікого, хто щиро порадіє нашому успіху. Йдеться не про родину – батьків, дружину (чоловіка) і дітей, а про друзів. Причому не приятелів, яких завжди вистачає, а саме справжніх друзів, з якими колись, як кажуть, сім пудів солі з’їли.

У такі моменти починаємо розуміти, що втратили щось важливе в житті. Усвідомлюємо це, і рука мимоволі тягнеться до телефону, та майже набравши номер, даємо відбій, бо раптом нам стає соромно. Тож пообіцявши собі обов’язково зателефонувати іншим разом, знову поринаємо в буденні клопоти. І, звичайно, забуваємо обіцянку…

Тим часом, з кожним днем стає дедалі складніше наважитися щось змінювати в житті. Однак це лише на перший погляд, бо коли, поборовши сумніви, усе-таки телефонуємо давньому другу, одразу стає легше. І лише усвідомлення, скільки часу змарновано на вагання, – гіркий «після смак» нашої нерішучості.

Щоб цього не сталося, ні за яких обставин не забуваймо друзів і тих, хто залишив у нашій долі помітний і приємний слід. Адже втрачати безцінний час на вагання неприпустимо.

Віктор Миронець.

Цінність кожної хвилини

Цінність кожної хвилини

Життя дається нам лише раз. І кожному – своє. Але хоч би як там було – це найцінніше, що у нас є. Коштовні камінці, благородні метали не коштують стільки, як воно. І байдуже – чи це життя багатого, чи бідного. Перед кожним з них тьмяніють усі скарби світу разом узяті. Та, чомусь, поринувши у буденні клопоти, іноді про це забуваємо і згадуємо, коли виправляти щось пізно. А жаль. Бо, як кажуть у народі: «Знав би, де впаду, – солому підстелив би».

Багатьох лякає швидкоплинність виділених Всевишнім людині років. Нерідко людське життя порівнюють навіть з іскрою, яка вилетіла з багаття, на мить спалахнула і одразу ж згасла. Якщо таке порівняння розглядати в масштабі Всесвіту, то воно цілком справедливе. Однак на додачу до негараздів, які чекають на нас мало не на кожному кроці, та трагічних поєднань різних життєвих обставин чи природних явищ, ми й самі добре вміємо вкорочувати собі віку. І часто цілком усвідомлено.

Приміром, усі знають про шкоду куріння, але тисячі людей не можуть, а точніше – не хочуть відмовитися від цієї згубної звички і свідомо йдуть на великий ризик. Подібне можна сказати і про надмірне вживання алкоголю. Спочатку ніщо не віщує біди – отрута повільно накопичується в організмі і навіть дає псевдозадоволення. А потім зненацька починаються проблеми зі здоров’ям, непорозуміння з оточенням, байдужість, замкненість у собі. Тож чи варте алкогольне помутніння розуму та отримане задоволення того, щоб убивати себе? Погодьтеся, відповідь на це запитання очевидна.

Чимало клопотів нам додають негативні думки, особливо заздрощі. Вони, як правило, призводять до марних і непотрібних переживань, які кожен «лікує» по-своєму – заспокійливими засобами, надмірним вживанням їжі, алкоголем, тютюном…

Але ж життя надто прекрасне і швидкоплинне, щоб марнувати його на заздрощі, осуд інших та шкідливі звички. Звичайно, не у всіх воно безхмарне та просте, однак і в наш складний час дарує немало позитивних, радісних моментів. Згадаймо хоча б, скільки приємних відчуттів викликає народження дитини, іскра кохання у серці, вірна дружба та заняття улюбленою справою. Про красу навколишнього світу годі й говорити, адже золото осені, зимова білосніжність, квітуча чарівність весни і запашна зелень літа залишають байдужими хіба що найчерствіших людей.

Свого часу неперевершений Олександр Довженко говорив: «Життя таке коротке. Поспішайте творити добро». До цих мудрих слів залишається тільки додати – будьмо також оптимістами і цінуймо кожну прожиту хвилину.

Віктор Миронець.

Геометрія келихів

Геометрія келихів

Більшість з нас рідко переймається підбором келихів для вина. Зрештою, п’ємо його теж не завжди правильно. Як наслідок, потім нарікаємо, що не вдалося сповна насолодитись букетами запропонованих напоїв, пізно усвідомлюючи, що різноманітність форм келихів для різних видів вина – не випадкова.

Ще відомий австрійський винний критик Фрідріх Зігель свого часу говорив: «На жаль, без належного посуду вино втрачає половину своєї придатності, а, можливо, й більше». Цю думку розвинули французькі та австрійські винороби і на початку ХХ століття сформували так звані «правила впливу», які пояснюють геометричну різноманітність ємкостей для подачі алкоголю необхідністю розкриття смаку і аромату. Це зумовлено тим, що залежно від форми келиха напій потраплятиме на різні смакові рецептори, розташовані в різних частинах язика і піднебіння. Так, у келихах у формі яблука чи тюльпана аромат майже не відчувається, оскільки йде вглиб келиха. Тому їх використовують переважно для «важких», насичених вин. Келихи прямої чи випуклої форми призначені передусім для ігристих білих та рожевих вин. Вони пом’якшують їх сильний букет.

Крім форми, не останню роль відіграє і місткість келиха, яка теж впливає на якість та інтенсивність аромату. Тому щоб напої могли «дихати», їм потрібна ємкість відповідного розміру. Зокрема червоні вина зазвичай подають у великих келихах, щоб, взаємодіючи з повітрям, вони повністю розкрили свій аромат. Білі – в келихах середнього розміру, а міцні – в маленьких. Хоча з цього правила є винятки. Наприклад, коньяк для розкриття свого аромату потребує дещо більшої ємності.

Та в будь-якому разі кожному напою потрібні й свій келих, і своя порція. Як правило, звичайна порція червоного вина становить 120-150 мл, білого – 90-125 мл, а міцних напоїв – 25-30 мл.

Важливою запорукою отримання задоволення від споживання вина є те, що його слід не просто пити, а смакувати. Тож для справжньої насолоди вистачить кількох келихів. Більша ж кількість випитого буде зайвою й зіпсує приємні відчуття.

Віктор Миронець.

Не варто боятися

Не варто боятися

Серед багатьох супутників нашого життя – радості, печалі, любові, невдач і перемог особливе місце займає також і страх. Хтось боїться темряви, води чи замкненого простору, однак найбільше це тривожне почуття заважає тоді, коли ми опиняємося у якійсь новій незрозумілій ситуації. Невідоме завжди лякає. А оскільки у житті повсякчас зустрічається щось нове, недосліджене і до кінця не пізнане, то у ньому постійно присутній і страх, який часто стає на заваді здійсненню наших мрій, планів та задумів.

Боятися можна багатьох речей, і у цьому немає нічого ганебного, хоча б тому, що страх – це важлива і невід’ємна складова інстинкту самозбереження. Тож якщо хтось стверджує, що абсолютно нічого і нікого не боїться, знайте – це не правда. Бояться всі, просто страхи у кожного свої. І саме з цієї причини засуджувати тих, хто чогось боїться, м’яко кажучи, неввічливо. Єдине, що є недопустимим, – страх перед невдачею, оскільки він не лише віддаляє перемогу, а й взагалі може зробити її неможливою.

Для прикладу наведу давню розмову зі своїм шкільним учителем, під час якої він обмовився, що після закінчення університету отримав запрошення навчатися в аспірантурі, однак відмовився, бо його приваблювала романтика учительської професії. А ще серце молодого випускника терзали страх і сумніви, оскільки він ніколи серйозно не замислювався над можливістю стати кимось більше, ніж просто вчителем. Як наслідок – понад 15 років сумлінної праці у звичайній школі невеликого райцентру, тоді як більш рішучі однокурсники успішно захистили кандидатські, а дехто і докторські дисертації, стали авторитетними фахівцями.

З часу тієї розмови пройшло немало років, і лише нещодавно я дізнався, що мій учитель прийняв нелегке рішення розпочати все з чистого аркуша – сьогодні він викладає у тому самому університеті, який свого часу закінчив. Більше того, він навіть пише кандидатську дисертацію, щоправда, не задля кар’єри (тут як не крути, втрачений час не повернеш), а більше для заспокоєння власної душі і здійснення юнацької мрії.

Подібних прикладів багато. Вони різні та по-своєму особливі, як зрештою й унікальна доля кожного з нас. Однак, незважаючи на це, вчать нас не боятися можливих невдач і сміливо крокувати по життю. Адже що таке невдача? Це – насамперед помилка. А майже всі помилки можна виправити, особливо коли вчасно їх помітити.

Життя не стоїть на місці, і щоб чогось у ньому досягти, потрібно весь час діяти, а значить, і ризикувати. Інакше взагалі не матимемо ніяких – ні хороших, ні поганих результатів. Не дарма ж мудрі люди зауважують, що іноді поразка може бути навіть кращою і набагато прийнятнішою, аніж цілковита бездіяльність. Адже хто нічого не робить, ніколи нічого не досягає.

Віктор Миронець.

Україна – це ми

Україна – це ми

Кольорів і їх відтінків багато, однак з усієї палітри забарвлень сьогодні особливо популярні два – жовтий та блакитний, які за кілька місяців заполонили українські міста та села. Кольори державного прапора можна побачити всюди – на автомобілях, будівлях, мостах, під’їздах та стінах будинків, у деталях одягу і навіть у макіяжі жінок.

Не менш популярні пісні, вірші та художні твори, присвячені тривожним подіям у державі. З кожним днем їх з’являється все більше, так само, як і патріотичних фотографій у соціальних мережах. Крім того, відбувається багато різноманітних культурних та спортивних заходів, зокрема виставки сучасних митців, фестивалі, флешмоби, вело- та автопробіги, головна мета яких – засвідчити любов до України.

Модним явищем стали також вуличні графіті (малюнки на стінах будинків, парканах чи інших об’єктах) у традиційному українському стилі. Жовтоголові соняшники, червона калина, маки та волошки «виростають» нині там, де раніше були незрозуміле малярство та нецензурні написи. Більше того, чимало з цих картин можна назвати шедеврами вуличного живопису, і це особливо тішить.

Існують різні думки з приводу того, що ж спонукає українців до такого стрімкого пориву оточувати себе національною символікою. Однак хоч кожен має власні мотиви додавати жовто-блакитні тони у своє життя, за словами психологів, насамперед це – один із способів висловити внутрішню позицію та душевний стан. І якщо символіки так багато, то це хороший знак, який говорить про початок масового відродження національної свідомості і, як наслідок, прагнення засвідчити, що всі ми – і є Україна. До того ж жовтий та блакитний кольори дуже добре поєднуються, а це розширює можливості їх застосування та комбінування.

Звичайно, знаходяться й ті, хто вважає, що символіки навкруг нас забагато, тож настав час трохи знизити темп її поширення. Та нині, коли країна переживає скрутні часи, будь-яка ілюстрація єдності думок і дій набуває особливого значення, бо, хоч це й звучить трохи дивно, сприяє подоланню кризових явищ. Адже відповідь на запитання: «Якого я роду-племені?» – перший крок на шляху до кращого майбуття. Свого та країни в цілому.

Віктор Миронець.

Пізнати себе

Пізнати себе

Часто ми судимо про людей зверхньо і стереотипно. Самовпевнено думаємо, що бачимо очевидні речі, яких не помічають інші, знаємо більше за всіх і можемо розв’язати будь-яку проблему. У зв’язку з цим любимо повчати і «направляти на шлях істинний». Та як тільки потрапляємо у ситуацію, подібну до тієї, «елементарний і очевидний» вихід з якої нещодавно підказували знайомому, у розпачі розводимо руками.

Судити інших дуже легко, бо вважаємо, що з боку видніше. Але спробуймо уявити себе на місті того, кого критикуємо. Чи змогли б ми самі повестися гідно за тих чи інших обставин? Чесна відповідь очевидна – не завжди. Погодьтеся, у житті бувають моменти, коли нібито і знаємо, як потрібно поводитися та що робити, однак чомусь чинимо зовсім по-іншому. Або навпаки – думаємо, що наші знання та здібності скромні, але раптом відкриваємо в собі сили, про які навіть не підозрювали. Саме у такі моменти задумуємося і починаємо дивуватися, як погано знаємо себе, не говорячи вже про інших людей.

На жаль, єдиного, стовідсотково дієвого способу пізнати свою суть не існує. Кожен мусить зробити це без сторонньої підказки. Головне – не боятися зазирнути у власну душу і чесно зізнатися собі в усіх своїх чеснотах та вадах. І не просто зізнатися. Важливо їх усвідомити і спробувати негативні риси виправити, а позитивні – вдосконалити.

Віктор Миронець.

Фото: Rebeca Cygnus

(http://www.rebecacygnus.com/)

Про відповідальність

Про відповідальність

«Не копай іншому яму, бо сам упадеш», - говорить народна мудрість. І якби частіше прислухалися до цієї та інших слушних і перевірених часом порад, можливо, негативу в світі було б набагато менше. Однак усі ми люди, а людині, як відомо, властиво помилятися. Це природно. Прикро лише, що не кожний з нас має мужність визнавати помилки й відповідати перед сумлінням та суспільством за свої вчинки.

У психології відповідальність трактується як «покладене на кого-небудь чи взяте будь-ким зобов’язання звітувати про свої дії і визнавати себе винним за можливі їх наслідки». Іншими словами, це – здатність передбачати наслідки своїх рішень, пам’ятаючи, що кожний наш вчинок так чи інакше порушує інтереси  інших людей.

На жаль, сьогодні суспільні моральні принципи та норми, м’яко кажучи, дещо занепали. Рівень усвідомлення відповідальності теж низький. Натомість суспільством заволоділо ненаситне прагнення матеріальних благ, іноді навіть буд-якою ціною. Якщо говорити про крадіжки, шахрайство чи інші вчинки, які тягнуть за собою кримінальну та адміністративну відповідальність, усім зрозуміло – це аморально і ганебно. А дрібніші й, на перший погляд, не такі вже й негативні речі ми часто забуваємо.

Та, виявляється, не обов’язково вчинити щось дуже страшне, аби потім відповідати за це. Наприклад, переходячи вулицю у недозволеному місці (погодьтеся, чи не кожен час від часу цим грішить), ми теж чинимо недобре, бо свідомо провокуємо можливу дорожньо-транспортну пригоду. Так само до непоправних наслідків може призвести, скажімо, залишений надовго обігрівач або увімкнена у зоні досяжності маленьких дітей праска. До речі, лікарі зауважують, що більш як половина малюків потрапляє до них саме через халатність і безвідповідальність батьків.

Погодьтеся, до цих слів варто прислухатися і зробити висновки. Насамперед усвідомити – безвідповідальність завжди пов’язана з байдужістю, легковажністю та надмірною самовпевненістю.

Віктор Миронець.

Довгождана зустріч

Довгождана зустріч

Нещодавно випадково почули, як донька та племінниця з гордістю хвалилися, що у них є «дядя герой Мар’ян». Не важко було здогадатися, що говорили про брата дружини, який у складі Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади одним із перших потрапив на передову АТО. Крім того, дізнавшись, що їхній герой нарешті отримав кількаденну відпустку, вони з нетерпінням очікували на зустріч із ним.

Того дня, коли родина мала намір зібратися разом, ішов сильний дощ, однак дівчатка й чути не хотіли про те, що можуть не побачити дядька. Заради цього вони були ладні на все, тож їдучи в автобусі, всю дорогу (а це – понад 100 км) сиділи сумирно та не скаржилися на незручності. Єдине, що їх турбувало, – хто першим обійме свого героїчного родича. І невідомо, чи потім ображалися б одна на одну, та «дядя солдат» зумів одночасно схопити в обійми обох, обрубавши таким чином коріння можливої дитячої незлагоди.

Після майже тримісячного перебування в одній із найгарячіших точок – поблизу Слов’янська, зокрема на горі Карачун, наш звитяжець зовні ніби й не змінився, хіба що трохи схуд. Однак погляд, рухи та манера говорити свідчили, що він став розважливішим, обережнішим і уважнішим до оточення. Та найголовніше – пізнав справжню ціну життя.

Зазвичай небагатослівний, розповідав про солдатські будні, побачене і пережите стримано. Про одні речі говорив усім, про інші – тільки, коли не чула матір. Довгу розмову час від часу переривали діти, які зі словами: «Подивіться, що я вмію» наввипередки забирали нашого співрозмовника в іншу кімнату, щоб продемонструвати свою вправність. А ще – майже один за одним приходили односельчани, щоб подякувати за службу та залишити «трохи гривень, аби кишеня у солдата не порожніла». І ця небайдужість зворушувала та підбадьорювала.

Тривожні події так чи інакше торкнулися усіх, і сьогодні багато родин мають свого героя – сина, брата, чоловіка, племінника, сусіда, друга, знайомого або просто односельчанина. Ми хвилюємось та чекаємо їхнього повернення, намагаємося допомогти, хто чим може, морально підтримати. Адже це для них так само важливо, як і зброя та засоби індивідуального захисту. Тому не скупімося на добрі справи й щирі слова вдячності для тих, хто захищає нас.

Віктор Миронець.

Малюнок для солдата

Малюнок для солдата

Добавьте подпись

Цей малюнок моя донька намалювала для солдат, які беруть участь в АТО на сході держави. Малювала старанно, попросивши, щоб її ніхто не турбував. Вона і ми разом з нею сподіваємося і щиро віримо в те, що маленька вісточка із мирного життя знайде свого адресата і додасть йому сил та снаги. А ще – що той звитяжець, який отримає цей малюнок, повернеться до дому живим і неушкодженим. Недарма ж ім’я доньки Ангеліна, а значить – у нього з’явиться свій маленький Ангел-охоронець.

На межі самозакоханості

На межі самозакоханості

Те, що світогляд більшості людей протягом кількох останніх десятиліть зазнав кардинальних змін, видно неозброєним оком. Приміром, під впливом різних факторів, в основному реклами, ми звикли до так званого імпульсивного споживання і задоволення своїх потреб тут і тепер. Довго чекати сьогодні – не модно. Так само, як і ототожнювати себе із суспільством. Індивідуальність – ось нова популярна людська риса. В ній немає нічого поганого, але, на жаль, надто інтенсивна популяризація культу особистості спричинила протилежний очікуваному результат – спалах епідемії нарцисизму.

Здавна нарцисами називають самозакоханих людей, які переймаються лише власною персоною. І хоч вони частіше за інших досягають життєвих висот, бо задля себе не вагаючись можуть йти до мети навіть, як кажуть, по головах, їх не люблять. Однак, незважаючи на негативне ставлення до нарцисів, останнім часом дедалі більше людей бере на озброєння їхній світогляд і методи своєї популяризації, тобто самореклами.

Більше того, завдяки стрімкому розвитку нових систем комунікацій, зокрема соціальних мереж, самореклама перетворилася на індустрію, успіх в якій залежить від уміння створити власний чи вдало скопіювати чужий «успішний» і найчастіше фальшивий образ. А покликаний розширити можливості спілкування та доступу до інформації Інтернет поступово перетворився на модний подіум, щоправда, для демонстрації не дизайнерських досягнень, а штучно створених індивідуальностей.

Звичайно, стверджувати, що усі Інтернет-образи вигадані – неправильно. Зустрічаються й цілком правдиві описи. Але відрізнити їх від фальшивок непросто. Хай там що, а багатьом із нас, в тому числі й поважним та відомим людям, важко встояти перед спокусою прикрасити свій образ кількома додатковими привабливими рисами. Ніхто ж бо не перевірить, чи це відповідає дійсності. От і виходить, що майже всі користувачі соціальних мереж, судячи із записів на їхніх сторінках, попри різний вік і соціальний статус, зачитуються творами Михайла Булгакова та Ернеста Хемінгуея, знають напам’ять десятки афоризмів і взагалі – майстри «на всі руки».

Спочатку нібито й нічого поганого не відбувається – віртуальний образ живе в мережі окремо від реального. Однак з часом віртуальне та реальне тісно переплітаються, тож починаємо щиро вірити в те, що справді маємо придумані чесноти. Саме так здебільшого, якщо вчасно не зупинитися, й з’являються сучасні нарциси.

На перший погляд, самореклама може бути навіть корисною, бо від уміння представити себе залежить чи не половина успіху. До того ж не секрет, що неможливо здобути любов і повагу оточення, не люблячи і не поважаючи себе. Та створюючи привабливий в очах інших образ, часто забуваємо про головне щодо любові до себе – тверезість, реалістичність і самокритичність. Дуже важливо відчувати межу, за якою починається самозакоханість, і не переступати її.

Віктор Миронець.

Не пускаймо в дім брехню

Не пускаймо в дім брехню

Якщо ретельно проаналізувати те, що ми говоримо нашим дітям, то, виявляється, можна з'ясувати багато цікавих речей. Приміром, що сини та доньки з'являються у нашому житті трьома способами: їх приносить лелека, знаходять у капусті або купують у спеціалізованих відділах магазинів. До того ж навколо нас хоч греблю гати злих дядьків, Бабаїв і різних інших не вельми приємних персонажів, які обов'язково прийдуть, якщо ми не з'їмо свою порцію манної каші.

Усі ці вигадки, звичайно, могли б бути смішними, якби ми самі їх не поширювали, запевняючи дітвору у правдивості своїх слів. І, зізнаймося чесно, робимо це практично без сумнівів і докорів сумління, рідко замислюючись про наслідки. Більше того, часом наша фантазія такого може понавигадувати, що й самим стає страшно.

Та, на жаль, навіть це нас не зупиняє, і ми свідомо «згодовуємо» дітям неправдиву інформацію і потім дивуємося, чому вони бояться власної тіні або ображаються на нас. А якщо й здогадуємося про справжні причини зміни поведінки, то одразу знаходимо виправдання своїм вчинкам, мовляв, у тій ситуації це було найкраще рішення. При цьому намагаємося не думати про те, що брехня ніяк не може бути хорошим рішенням, особливо у стосунках із дітьми.

Насправді ж, хоч як прикро визнавати, в основі нашої брехні лежать не благородні наміри розв'язати проблему чи якнайшвидше дати вичерпну відповідь на дитяче запитання, а далеко не найкращі людські риси – лінь і підступність. Адже, погодьтеся, ми просто безсоромно користуємося дитячою наївністю і недосвідченістю. Тобто тим, що дітей дуже легко обманути. А раз так, то навіщо переривати роботу чи розмову по телефону або перегляд безкінечних серіалів для довгих, складних і не завжди приємних пояснень, коли достатньо просто збрехати, буркнувши під ніс перше, що спало на думку. Наприклад, що зашивати на собі одяг неможна, бо «розум пришиєш» замість того, щоб просто пояснити – можна поранитись голкою.

Звичайно, так вчинити найлегше, проте саме у цьому й полягає найбільша небезпека, оскільки хоча б раз скуштувавши солодкий для нас і гіркий для дітей плід брехні, може виникнути спокуса й надалі за потреби нею користуватися. Не забуваймо і про те, що діти не лише з кожним днем свого дорослішання стають досвідченішими, а й також вчаться порівнювати отриману нову інформацію з уже відомими їм фактами. Як наслідок, починають краще відрізняти правду від обману і головне – поволі розуміти: в окремих випадках можна говорити неправду, і якщо мама й тато так роблять, то чому б не спробувати і їм.

Уникнути подібної ситуації легко: просто не пускати у свій дім брехню – небезпечне явище, яке лише ускладнює наше життя, додаючи нових проблем, розчарувань і клопотів. І, звичайно, не обманюймо самі і не навчаймо цьому наших дітей.

Віктор Миронець.

ЗОЛОТА ПІДКОВА 

Кошовий отаман – кремезний дядько з довгими вусами під носом і добрячим оселедцем на голові – мовчки дивився на мене пронизуючим поглядом. Отак просто сидів і дивився уже, мабуть, з добрих півгодини. На якусь мить мені навіть здалося, що він бачить не лише мої нутрощі, а й навіть найпотаємніші закутки душі, про які й сам нічогісінько не знаю. Куди там усяким рентгенам, флюорографіям і томографіям… Отаман Самійло Кішка розуміється на людських душах у сотню разів краще за усі новітні прилади разом узяті.

Навколо нас, на майдані перед козацькою церквою Богородиці, зібрався добрячий гурт вільнодумних лицарів українських степів. Публіка, треба сказати, ще та. Обдерті, обшарпані і босі харцизяки вперемішку з більш удачливими побратимами – гордовитими козарлюгами, убраними в дорогі кафтани, свити і чоботи. Цю різношерсту компанію об’єднували лише однодумство, вуса, оселедці і шаблі з пістолями, запхнутими за пояс. Не дарма ж колись казали, що козак ніколи на жодні скарби не поміняє коня, шаблю і люльку. Ото були хлопці, годі й казати! А дисципліна ж то яка… Залізна. Поки, занурившись з головою у роздуми, отаман мовчить, ніхто анічичирк. Розуміють, мабуть, що сполохати думку у голові зверхника собі ж дорожче потім буде. От і мовчать. І правильно роблять, бо від рішення кошового зараз залежить моє життя.

Ото уже нажив пригод на м’яке місце. Це ж треба таке – мене, дитя буремного ХХ століття і юнака століття ХХІ, занесло у ці напівдикі нетрі. Ще зранку був у двотисячних, а увечері, як бачите, уже у тисяча п’ятсот  якомусь там році. Дивина та й годі!

Правду сказати, свого переміщення у часі не пам’ятаю. Пригадую лише, що бабуся, до якої на кілька днів приїхав погостювати під час відпустки, попросила вивести до череди Маньку, себто її чорнорябу. І я без особливого задоволення, але з ентузіазмом взявся виконувати доручення. Ех! Знав би, що це мені вилізе боком… Та, що тепер говорити? Як кажуть, після бою руками не розмахують.

Череду збирали на окраїні села і нам з Манькою довелося шкандибати туди через усю довжелезну вулицю. На дворі був погожий літній ранок. Сонце піднялося над обрієм досить високо і взялося за свою звичну справу – освітлення і зігрівання нашої грішної землі. На небі – жодної хмаринки, навколо – жодної душі. Отак у двох з коровою ми не поспішаючи наближалися до крайньої хати, за якою уже розпочиналося поле, на іншому кінці якого виднівся ліс. Нарешті, бо, віддавши Маньку на опікунство пастухів, я розраховував швиденько чкурнути додому і додивитися свій цікавий нічний сон.

Чкурнути не вийшло. Сон додивитися теж. На звичному місці збору череди застали тишу. Лише далека курява на польовій дорозі свідчила, що ми запізнилися всього на пару хвилин. В принципі, не так страшно. Тож, підбадьорливо хляснувши корову по спині завчасно виламаною лозиною, почав погоню.

До збірного коров’ячого стада було рукою подати, і ми от-от мали б його наздогнати, та… На цей раз знову не судилося. Несподівано у небі вдарив розложистий грім. От напасть, грім у чистому небі. Очманіла Манька, задерши голову, рвонула у світ за очі, а я кинувсь її наздоганяти. І тут сталася та капость…

Покриваючи чорнорябу добірними словами, розмахуючи руками і, звичайно, не дивлячись під ноги, об щось перечепився і гепнувся додолу. Добряче так гепнувся, а ж курява здійнялася. Але найцікавіше, що в момент мого пристрасного поцілунку із землею десь поряд, для повного завершення картини, яскраво спалахнула блискавка. Все. Завіса. Далі були зорі, космос, далекі планети, тиша, спокій і байдужість до всього.

Отямився я уже тут, на Січі. І перше, що побачив це – захмеліле і давно немите обличчя якогось козака. Познайомитися з ним не вдалося – побачивши, що я розліпив очі, козарлюга, лементуючи: «Очунявся!» кудись вшився, заодно прихопивши з собою запах нещодавньої гулянки.

Ледь розуміючи те, що діється навкруги, спробував підвестися бодай на лікті. Краще б не пробував. Забита голова одразу пригрозила розколотися, як перестиглий кавун, а біль у ребрах голкою пронизав усе тіло. Довелося відмовитися від подальших спроб встати.

Уже не пригадаю, скільки часу мовчки лежав на спині і розглядав химерні фігури хмар. Певне, що довго. Мій організм був вкрай ослаблений і я почав потроху дрімати.

– Що це за птиця? – почув крізь сон басистий голос.

– Не відомо, але одяг на ньому якийсь дивний. Напевно, бусурменський.

– Ні, на бусурменський не схожий.

– Тоді, може, харцизяка який?

– Гаразд, розберемося, коли очуняє. Зараз же віднесіть його до діда Петра, нехай він його відходить.

На цьому діалог закінчився і я відчув, як дві пари дужих рук акуратно підняли моє тіло із землі і понесли у невідомому мені напрямку.

Дідом Петром виявився козацький знахар-травник. Такий собі Авіценна, Гіппократ і Парацельс у одній особі. Та треба визнати, що мій лікар виявився добрим знавцем своєї справи і за одну ніч поставив мене на ноги. І це, зауважте, без дорогого обладнання, уколів та таблеток. Лише трав’яний чай і спокій.

Від діда Петра я дізнався про те, як у чистому полі на мене непритомного натрапив козацький патруль. Козаки довго думали, що робити із такою дивною знахідкою і зрештою вирішили узяти з собою на Січ. Так я і опинився тут – в оплоті української державності і святая святих козаків.

– Ну що мені з тобою робити? – кошовий отаман нарешті порушив тишу. – Видно ж, що ти української, а не бусурменської крові. Та усе-таки твоя поява у цих краях виглядає трохи дивно, правда хлопці?

– Так, батьку, – хором вибухнув козацький гурт.

Я сидів ні пари з вуст. Толку говорити, коли тебе ніхто не зрозуміє. Ще скажуть, що божевільний, а хтозна, як тут чинять з безумцями. Іноді мовчання може бути золотом, і це, здається, саме такий випадок.

– Посадити його на палю! – несподівано викрикнув хтось із юрби.

– Правильно, та й діло з кінцем, – підхопило ще кілька горлянок.

Ти ба які розумні, на палю. Собі ж, напевно, такого ніхто з них не бажає.

– Тобі, Степане, тільки на палю саджати, – Самійло Кішка важким поглядом обвів юрбу і раптом додав:

– Слухай, раз так хочеш, може, давай тобі таку оказію вчинимо?

Козак Степан промовчав. Мабуть, правильно зрозумів натяк свого зверхника.

– То звідки ти будеш, хлопче? – кошовий звернувся уже до мене.

– З Брацлавщини, – не моргнувши збрехав перше ліпше, що збрело у голову.

– О, то тут у тебе є багато земляків. А чого це тебе занесло у таку далечінь? – не вгавав отаман.

Ну що ж, брехати, так брехати, і я відповів:

– Татари спалили моє село і забрали усіх земляків у ясир. Мені вдалося втекти і от, братчики, тепер стою перед вами та прошу прийняти мене до своєї громади, щоб відомстити паскудним бусурменам.

Батько отаман Самійло Кішка подивився співчутливим та розуміючим поглядом і голосно, щоб усі почули викрикнув:

– Що, браття, приймемо хлопця до нашої громади?

– Так! Приймаємо! Зачисляємо! Хай буде козаком! – пролунало звідусіль.

– Ну, що ж… Раз громада вирішила, то так тому і бути. А щоб тобі було простіше звикнути до наших порядків і звичаїв приставлю я тебе до твого земляка. Гей, Іване, ти тут?

– Так, батьку отамане, тут, – з галасливої юрби обізвався сталевий голос.

– Іди до нас і приймай нового побратима. Покажи йому, що тут і де, відведи у січову канцелярію, хай пан генеральний писар припише його до Брацлавського куреня.

– Зробимо, батьку, – з натовпу вийшов дорідний козак з суворим обличчям, але добрими очима. Підійшовши до нас, він запитав:

– Тебе, як звати, хлопче?

– Василь… Підкова, – трохи запинаючись чесно відповів я.

– Отакої! – радісно вигукнув козак Іван. – Я ж теж Підкова. От дива, тай годі.

Справившись в канцелярії, ми з Іваном повільно обійшли усю січ і рушили до Брацлавського куреня. Надворі уже збиралося на вечір. У повітрі пахло вечірньою свіжістю, а комарі ставали дедалі настирливішими.

Поки йшли, Підкова роз’яснив козацькі звичаї і навчив, як себе поводити під час знайомства з новими побратимами.

Зайшовши до куреня, ми поклонилися і Іван мовив:

– Здоров будь, батьку отамане, здорові будьте, братчики!

Усі, полишивши розмови, подивилися на нас, а курінний отаман відказав:

– Здоров будь, старий товаришу! Кого це ти з собою привів?

– Нового побратима, козака Василя Підкову, нашого земляка.

Я виступив наперед і ще раз поклонився. Отаман встав з-за столу і, теж поклонившись у відповідь, голосно відчеканив:

– Вітайте, панове товариство, нового козака! Та я у курінь тебе не приймаю, бо у мене своїх людей доволі.

– Кланяюсь тобі, отамане і прошу прийми мене у свій славний курінь, а я, як каже старий звичай, викуплюсь, – знову поклонився.

– Не можу цього сам зробити, бо сам нічого не вирішую, хай хлопці скажуть.

– Приймаємо! – громом пролунала у курені козацька згода.

– Ну гаразд! – нарешті сказав курінний отаман. – Будь нам товаришем, але коли не гарно поводитимешся, так одразу проженемо.

Після цих слів козаки помітно оживилися, а на довгому столі вмить з’явилася випивка і закуска.

– Прошу, шановне товариство, до столу, – весело мовив отаман, саджаючи мене біля себе.

Великі глиняні кухлі наповнились хмільним козацьким нектаром.

– За нового побратима! – виголосив тост курінний.

– За Василя! – хором озвалися козаки.

Порозходилися, вірніше, порозповзалися, ми далеко за північ. Як добрався до своєї лави не пам’ятаю. Зате спав міцним і благим сном.

Проснувся під ранок від неймовірної спраги і почвалав шукати, де б попити води. Довго блукаючи по куреню, я таки дійшов до поставленого завчасно відра з водою. Відро виявилось майже порожнім. Мабуть, не одного мене мучила спрага. Так сяк погасивши вогонь у нутрощах, вирішив вийти на свіже повітря.

На дворі уже світало. Зорі не так чітко майоріли на небі, а місяць взагалі зник.

– Що, козаче, не спиться? – у напівтемряві тихо пролунав знайомий голос.

Я придивився уважніше і помітив під старою грушею постать Івана Підкови.

– Ні, не спиться.

– І мені теж. Хороша погода, еге ж?

– Твоя правда, Іване, – я уже підійшов ближче до Підкови і раптом почув позаду тиху метушню.

– Шу-у-у-у-р, – просвистів в повітрі ніж.

В останній момент, підкоряючись якомусь шостому відчуттю, з силою штовхнув Підкову і ми обоє звалилися на землю, а в грушу вп’явся великий кухарський тесак. Гарненько так вп’явся, акурат навпроти того місця, де мить тому знаходилась голова Підкови.

Іван прожогом піднявся із землі і кинувся наздоганяти невдачливих убивць. Почулися зойки, хруст кісток і схлипування, а через кілька хвилин Іван знову стояв біля мене.

– Бусурмани, – констатував козак. – І як тільки пробралися сюди? Треба буде пильно оглянути огорожу і перевірити вартових.

– Треба, – погодився з ним.

– Дякую за те, що врятував мені життя. Бачу, ти справжній козак.

– Пусте.

– Ні не пусте, зараз тобі віддячу, – Іван почав щось шукати за пазухою і таки видобув звідти золоту підкову. – Ось, візьми.

– Не потрібно, я ж не за винагороду тебе рятував.

– Знаю, що не за винагороду, але ти все ж візьми цей дарунок. Дуже прошу. Цю підкову здобув багато років тому в бою. Вона приносить удачу.

Діватися мені не було куди і я, подякувавши, прийняв щедрий подарунок.

– Ну що, пішли будити громаду, час прояснювати ситуацію?

– Зараз іду, – відказав, розглядаючи презент.

– Добре, трохи помилуйся штуковиною, – лукаво посміхнувся Підкова і пішов до куреня.

Я вам скажу, подарунок дійсно щедрий. Підкова з чистого золота – це вам не абищо. Трохи покрутивши бакшиш в руках, заховав його до кишені і… тут знову почалося – вдарив грім і сяйнула блискавка. Сильний порив вітру кинув мене на землю і знову були зорі, космос, далекі планети і тиша.

Отямився від відчуття чогось слизького на обличчі. Відкрив затуманені очі… Так і є: мене облизує Манька. А-а-а, бешкетниця повернулася. Рукою, відігнавши від себе чорнорябу, поволі встав на ноги і озирнувся. Навколо те саме поле, той самий ліс, а вдалині видніється бабусине село.

«Оце примарилося. Треба ж було так макітрою стукнутись», – подумав, чухаючи забитий лоб. І тут раптом відчув, що щось лежить у кишені, засунув туди руку і (О, дива!) дістав звідти золоту підкову.

ВІКТОР МИРОНЕЦЬ, Київ 2011 рік.

Не крилаті вислови

Не крилаті вислови

Кажуть, якби люди не навчилися передавати від покоління до покоління знання і досвід, то ми й досі перебували б в палеоліті. На щастя, цього не сталося, тож сьогодні живемо у розвиненому суспільстві і маємо доступ до джерел, в яких зберігається накопичена протягом багатьох століть життєва мудрість.

Спочатку наші далекі предки ділилися одне з одним досвідом усно. Потім виникла писемність, яка значно розширила можливості накопичення та зберігання інформації. Зокрема цьому неабияк посприяло створення перших друкарень та, як наслідок, початок ери книг. І навіть сьогодні, коли електронні носії поступово витісняють паперові, нам важко уявити життя без них. Адже саме книги – найнадійніші «скрині» для збереження інформації, бо всі сучасні цифрові накопичувачі (компакт-диски, «флешки», карти пам’яті) мають значно менший строк служби і, до того ж, часто виходять з ладу. Зрештою, коли, шукаючи потрібне, треба переглянути значний обсяг інформації, навантаження на очі від споглядання монітора комп’ютера набагато більше, ніж від гортання сторінок у книжці.

Наукові трактати, монографії, словники, енциклопедії, довідники. Способів систематизації і подачі знань багато, однак великі тексти не завжди легко, як кажуть, «проковтнути». Тож до них звертаємося переважно тоді, коли потрібно ретельно вивчити ту чи іншу тему, а у повсякденному житті здебільшого мудрість минулих поколінь засвоюємо з допомогою коротких форм. Зокрема афоризмів або, як їх ще називають, крилатих висловів, цитат та приказок.

Афоризми – цікаве явище, яке іноді називають сумішшю мистецтва, філософії та науки про буття. Хтозна, можливо, саме це і зумовлює їх універсальність. Адже допомогою крилатих слів можна збагатити свою мову і вразити оточення ерудованістю, розрядити ситуацію, на щось натякнути чи відповісти на запитання. А ще – потрапити у, м’яко кажучи, незручну ситуацію, використавши невдало вислів.

До речі, останнім часом вигаданих афоризмів, для вагомості підписаних іменами видатних діячів, значно побільшало. Так само зустрічається й багато крадених висловів. Причому видавати чуже за своє не цураються як звичайні люди, так і поважні вчені та державні мужі. Однак рано чи пізно обман обов’язково розкриється, і відновити «підмочену» репутацію дуже важко.

Як і будь-якими іншими словами, користуватися крилатими фразами потрібно обережно, вживаючи лише ті, достовірність яких не викликає сумніву. Коли ж навіть хороший і влучний за певних обставин афоризм викликає підозру чи джерела вказують на різних авторів, краще просто промовчати.

Віктор Миронець.

Розпізнати неправду

Розпізнати неправду

ХХІ століття часто називають ерою інформації. Адже, хоч це, можливо, звучатиме дивно, тепер не нафта, золото та «заводи й пароплави» становлять найбільшу цінність. Найдорожче коштує інформація, а також засоби доносити її до споживача, часто у вигідному для себе руслі. Більше того, час від часу спалахують справжні інформаційні війни, свідками однієї з яких нам теж, на жаль, судилося стати.

Сьогодні, без перебільшення, вся країна прикута до новинних ресурсів, і навіть ті, хто раніше не завжди стежили і переймалися новинами, намагаються не пропустити їх, особливо зі сходу держави. А новин останнім часом надходить дійсно багато, тож осилити весь потік інформації не так уже й просто. Але це півбіди, бо найбільше пригнічує засилля неправдивих повідомлень, особливо в Інтернет-мережі, з якої дізнається новини значна частина людей.

Завідомо фальшиву інформацію журналісти називають фейковою або просто фейком. Вона може з’являтися помилково або як жарт, однак останнім часом найчастіше неправдиві новини вигадують так звані маніпулятори для створення «потрібного і правильного» уявлення про ту чи іншу подію. Завдяки Інтернету ці повідомлення миттєво передруковують та поширюють, і навіть якщо згодом спростовують, ті, хто їх оприлюднив, досягають своєї мети. Адже обов’язково знайдуться люди, які почнуть сумніватися.

Щоб не потрапити на гачок жартівників та маніпуляторів, перед тим як робити висновки, потрібно не полінуватися перевірити отриману інформацію. Наприклад, з’ясувавши першоджерело. Зазвичай реальні новини спочатку з’являються на офіційних сайтах інформаційних агентств, а вже потім їх поширюють ЗМІ. Крім того, якщо посилання на першоджерело, вказане під новиною, приводить на сайт, назва якого ні про що не говорить, найімовірніше таке повідомлення – фейк. Довіряти варто лише відомим інформаційним ресурсам, котрі працюють не один рік і мають велику аудиторію читачів, а тому дорожать репутацією. Щоправда, помилки бувають і у них, тож до будь-якої інформації краще ставитися критично.

Якщо доступу до Інтернету немає, потрібно враховувати, що справжню резонансну новину обов’язково оприлюднюють у кількох ЗМІ. Звичайно, під різними ракурсами, але якщо порівняти однакову інформацію із різних джерел, істину побачити не так уже й складно.

Важливо також звертати увагу на лексику подачі інформації. Якщо в матеріалі наявні приховані чи відкриті заклики до ненависті або інших, недопустимих з точки зору моралі, дій, не довіряйте прочитаному, почутому чи побаченому. До речі, найчастіше підробляють фотографії та відео. Тому завжди звертайте увагу на деталі на другому плані – назви населених пунктів, вулиць та установ, автомобільні номери, монументи, дикцію очевидців, особливості місцевості. Зокрема якщо на фото чи відео про подію, що, за словами авторів, сталася у липні, видно цвітіння каштанів, далі можна не дивитися, бо все зрозуміло.

Новини бувають різними, а отже, до них потрібно ставитися з осторогою, думати, аналізувати і не робити поспішних висновків, не переконавшись в їх правдивості.

Віктор Миронець.

Те, що робить чоловіка справжнім

Те, що робить чоловіка справжнім

Багато сотень років люди намагаються розгадати таємницю щастя в цілому і чоловічого зокрема. А оскільки кожен з нас має свій рецепт життєвого успіху, то ця таємниця, мабуть, проіснує ще довго.

Про чоловіче щастя можна говорити безкінечно. Для одних це гроші і вдала кар’єра, для інших – міцна дружна родина. Приміром, я уже понад п’ять років щоранку маю щастя спостерігати найпрекраснішу в світі картину – пробудження доньки. Слів, щоб описати це, просто не вистачає, а хвилю позитивних відчуттів цієї миті навіть немає з чим порівняти.

Якщо для декого батьківство – тягар, для мене – вершина щастя і сенс життя. І я повністю погоджуюсь із чоловіками, які говорять, що воно пробуджує сховані в глибині душі риси характеру, про які навіть не здогадуємося, і робить життя яскравим, наповнює його змістом.

Так, бути батьком нелегко. Це щоденна кропітка і відповідальна праця. Але те, що отримуємо навзаєм, варте усіх турбот і зусиль.

На жаль, далеко не кожен наважується проявити так званий «батьківський інстинкт» і довіритися йому. А саме він робить щасливим не лише чоловіків, а й тих, хто поряд із ними. Адже чоловік перш за все – батько.

Кохання, сім’я, виховання дітей, піклування про рідних і близьких – це те, що робить чоловіка справжнім.

Віктор Миронець.